Розвиток філософії Спінози
Філософське вчення Спінози можна розглядати як вищий етап перетворення пантеїзму в матеріалізм. У філософській системі Спінози не помітно, різких стрибків, він досить послідовний у своїх переконаннях.Характерною особливістю методу Спінози було його прагнення до чіткої формалізації міркувань і доказів. Він прагнув зробити філософію такою ж точною наукою, як була в його час геометрія. Філософська система Спінози найбільш близька до системи Декарта. Він поділяв як раціоналістичний метод Декарта, так і його фізичні уявлення. Не випадково, що одна з шести великих робіт Спінози присвячена доказу ідей Декарта. Однак, на відміну від Декарта, який основну увагу приділяв методу, Спіноза цікавився більше застосуванням цього методу для отримання знань про навколишній світ і міркувань з приводу цього світу.
Головна відмінність філософської системи Спінози від більшості філософських вчень XVII століття - це її етична спрямованість. Він вважав, що філософія повинна збільшувати владу людини над природою. Досліджуючи питання етики, Спіноза прагнув визначити місце людини, як у природі, так і в суспільстві і державі. Остаточний вигляд філософської системи Спінози прийняло в головній праці його життя - "Етиці".
Вчення Спінози про субстанцію
В основі вченні Спінози про природу, лежить вчення про субстанцію, яку він ототожнює з Богом, тобто з природою. Під субстанцією Спіноза розуміє те, "... Що існує саме по собі і є само через себе.". Згідно з цим вченням сутність субстанції складається з складових, які називаються атрибутами. Богу, тобто природі, властиво нескінченне число атрибутів, але наше пізнання зводиться до двох з цього нескінченного числа атрибутам. Перший з них визначає тілесну субстанцію - це атрибут протяжності. Спіноза тлумачить протяжність у фізичному сенсі, як заперечення порожнечі. Однак субстанція, згідно Спіноза, не зводиться до протяжної матерії, тому що їй притаманний ще й атрибут мислення. У цьому головна відмінність вчення Спінози від вчення Декарта, який поділяв дві абсолютно різні субстанції - протяг і мислення, зв'язок між якими відбувалася вищою істотою (Богом), що стоять поза обох цих субстанцій.. У Спінози ж субстанція, що має два основних атрибуту протяг і мислення, ототожнюється з Богом. І тим самим, Спіноза заперечує існування Бога як конкретної особистості. Слідом за Декартом Спіноза заперечує і існування пустоти.
Отже, пантеїзм Спінози полягає в тому, що Бог проявляє себе у всьому (в кожній речі) і присутній в усьому, діє як іманентна причина, не будучи зовнішнім по відношенню до всього світу
Вчення Спінози про душу
Людська душа - лише один з модусів атрибуту мислення, частка "нескінченного розуму Бога".
Спіноза розрізняв кілька видів пізнання. Чуттєве пізнання він вважає не достовірним (неадекватним). Правильним ж він вважає метод, що грунтується на здатності душі до адекватного пізнання. Можливість цього пізнання пов'язана з тим, що всім речам як в цілому, так і в окремих їх частинах властиве дещо спільне..
Філософські погляди Лейбніца.
Німецький філософ
видатний філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц, який завершив філософію XVII ст., став попередником німецької класичної філософії.
найважливіша вимога філософії— універсальність та чіткість філософських роздумів. Основні твори: «Міркування про метафізику», «Нова система природи» та ін., де розвивається вчення про буття у формі понять про субстанції. Але на відміну від попередників вважав, що кількість субстанцій не обмежена, тому що кожна річ є субстанцією. Кожна субстанція — це одиниця буття, чи монада, своєрідний духовний атом — Дзеркало Всесвіту. Первісні якості монади — самостійність, самодіяльність. Тому, завдяки монадам, матерія має здатність до вічного саморуху. Сила, що лежить в основі розвитку монад, — це сила уявлення, що називається перцепцією. Звідси висновок про одухотвореність усієї природи. вважав, що свідомість властива лише тим монадам, що мають здатність до самосвідомості, чи апперцепції, тобто лише людині.
Методологія Гогфріда Лейбніца знайшла відображення в теорії пізнання. Перехід до пізнання зв'язаний з апперцепцією — усвідомленням особистого внутрішнього становища, тобто з рефлексією. У гносеології Готфрід Лейбніц прагнув подолати недоліки емпіризму (сенсуалізму) та декартівського раціоналізму, переконливо доводив, що пізнавальна діяльність людини, навіть в умовах найпростішого досвіду, потребує певних принципів, що роблять можливим осмислення. Звідси дотепне та влучне доповнення, яке Готфрід Лейбніц зробив до основного принципу сенсуалізму: немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях, крім самого розуму, який не можна вивести з ніяких почуттів.
Широку популярність здобула розвинена Готфрідом Лейбніцем теорія оптимізму. У трактаті «Теодицея» («Виправдання бога») є намагання довести, що світ, створений Богом, усе ж таки найкращий з усіх можливих.