Сутність і основні положення Августина Блаженого

Найвідомішим представником середньовічної філософії періоду патристики був Августин Аврелій(354-430 pp. н. е.), прозваний Блаженним. Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. За його вченням, причина будь-якого виникнення - Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки завдяки Богові, який - Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання здійснюється через промені божественного світла. Християнській основі своєї філософії Августин надавав великого значення. Оскільки Бог є центром філософського мислення, то світогляд Августина Аврелія був теоцентричним. Бог є найвищою сутністю, тільки його існування витікає з власної природи, все інше з необхідністю не існує. Він єдиний, існування якого незалежне, решта існує лише завдяки божественній волі. Бог є причиною існування будь-якого сущого, всіх його перемін; він не тільки створив світ, але й постійно його зберігає, продовжує його творити. Бог є також найважливішим об'єктом пізнання, оскільки пізнання мінливих, релятивних речей безглузде для абсолютного пізнання. Бог виступає в той же час і причиною пізнання, він вносить світло в людський дух, в людську думку, допомагає знаходити людям правду. Бог є найвищим благом і причиною будь-якого блага. Так само як усе існує завдяки Богу, так і кожне благо виходить від Бога. Спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через єднання з ним людина може досягнути щастя. Душа у вченні Августина є самобутньою субстанцією, яка не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, володіє лише функцією мислення, волі, пам'яті, але не має нічого спільного з біологічними функціями. Від тіла душа відрізняється досконалістю, яка обумовлюється тим, що душа близька Богу і безсмертна. Душа, а не тіло пізнає Бога. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина турбувалася про душу, пригнічуючи прагнення до чуттєвих насолод «Поняття Бога не природжене нам, його немає в мозку, що розвивається, але при заповненні мозку відбитками з органів чуттів або комбінаціями уявлень воно «породжує» їх, подібно до того, як із сім'я троянди при її зростанні «породжується» її запах, якого не було ні в корінні, ні в листі, ні в насінні».

Сутність і основні положення філософії Фоми Аквінського.

Фома Аквінський був відомим систематизатором середньовічної схоластики. Він пристосовував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології».

Теорія двох істин

Аквінський намагався створити таку доктрину, яка дала б можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненнізакономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче теології. А тому філософія і є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

Докази існування Бога

Фома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології:

  1. Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог.
  2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог.
  3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність — Бог.
  4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.
  5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.
  6. 22) Схоластика: поняття, сутність, етапи розвитку.

Схола́стика (від школа) — панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод.

Загальна характеристика

Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи «семи вільних мистецтв», але в обмеженому вигляді — тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.

Періоди схоластики

Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст.

Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму . В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри. В ранній схоластиці домінує спір про універсалії: Що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремим речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття є нічим іншим як сформовані в голові людей (від лат. «номен»). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із цим вченням, Божа трійця повинна складатися із трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були би ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм) — універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).

В період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом. В цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який багато в чому будує свою систему на вченні Аристотеля.

Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свійволюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної аверроїзму, яка руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних з церквою.