Рема(грец. rhema — сказане) — компонент актуального членування висловлювання; те, що стверджується або про що запитується в темі; елемент формування предикативності

Репліка(франц.replique, від лат. rерlісо — відбиваю) — окреме повідомлення осіб, які беруть участь у діалозі; складова діалогу, яка належить одному із учасників трансакції.

Риторика(грец. rhetorike — ораторське мистецтво) — розділ сти­лістики, теорія і практика мовленнєвого красномовства, ораторського мистецтва.

Ритуали(лат. ritualis— обрядовий) міжособистісні (у комунікації) — стереотипові моделі мовленнєвої поведінки, обмін прийнятими в суспільстві повідомленнями і паралінгвістичними засобами, доречними у даній ситуації, які виконують функції стабілізації стосунків, соціального контролю, передавання досвіду.

Рівень володіння мовою — ступінь (міра) сформованості комунікативної компетенції, яка дозволяє вирішувати завдання спілкування з використанням іноземної мови.

Рівновага комунікативна — збереження учасниками спілкування ролей не нижче тих, що обумовлені їхніми соціальними ролями.

Рідна мова— первинна мова людини; з допомогою рідної мови людина входить у світ, прилучається до всесвітніх цінностей у їх національній своєрідності; як правило, мова своїх батьків.

Розмовно-побутовий стиль мови— стиль мовлення, який реалізується всіма мовцями переважно в побутовій сфері життя.

Розповідні речення— найпоширеніший, найбільш стилістично (функціонально) нейтральний, інтонаційний та комунікативний різновид речень; містять інформацію про який-небудь реальний або ірреальний факт.

Самопрезентація —специфічно мотивований і організований адресантом процес представлення інформації про себе у вербальній чи невербальній формах.

Сема (грец. sema — знак), або семема,— конкретне семантичне значення слова, морфеми; наприклад, семантика (лексичне значення) слова холостяк виявляється в таких семах: а) людина, б) чоловіча стать, в) дорослість, г) неодруженість.

Семантика (грец. semanticos — який має значення, означальний) — план змісту в мові; лексичне значення мовної одиниці (одиниць); розділ науки про мову, у якому вивчають лексичне значення мовних одиниць.

Середньонаддніпрянське наріччя (діалект)— у вузькому значенні — сукупність діалектизмів, які характерні для мовлення українців, котрі проживають у Центральній Україні і недосконало володіють українською літературною мовою; у широкому розумінні — усне мовлення українців, окрема й повноцінна комунікативна система, яка складається з літературних і широковживаних одиниць української мови та українських діалектизмів певної території України.

Синоніми (грец. synonymos — однойменний) — слова (зрідка спо­лучення слів), які тотожні (абсолютні синоніми) або ж близькі за своєю семантикою (відносні синоніми); відрізняються один від одного матеріально, тобто звуковим складом: лелека — бусол, любити — кохати, говорити — казати — мовити та ін.

Синтаксис (грец. syntaxis — побудова, поєднання, порядок) — розділ граматики, у якому вивчають граматичну (переважно синтаксичну) будову й функціонування речень і словосполучень, членів речення, способи поєднання слів у них, способи творення й умови вико­ристання комунікативних одиниць мови і мовлення.

Синтаксична конструкція — поєднання слів (словоформ), з яких утворюються речення, словосполучення, неоднослівні члени речення (також і однослівне речення — Світає; Осінь), бо одне-єдине слово вживається лише в певній формі.

Синтаксичні відношення — формальні відношення між окремими синтаксичними компонентами простого речення або ж предикативними частинами складного речення; у простому реченні виділяють предикативні відношення між підметом і присудком, атрибутивні, об'єктні, обставинні; у складному реченні — єднальні, протиставні, причинові, умовні, наслідкові та ін.

Синтаксична функція (лат. functio — виконання, здійснення) — роль, призначення кожної синтаксичної одиниці — речення, слова-речення, членів речення як засобів побудови зв'язного мовлення.

Синтаксичний зв'язок — зв'язок слів, членів речення і предикативних частин складних речень; виділяють підрядний (керування, узгодження, прилягання) і сурядний зв'язок.

Система мови — історично зумовлена розвитком мови закономірна єдність, поєднання всіх мовних одиниць: фонетична система мови, лексична і т. ін.; найменшою системою («системкою») мови є слово з двох фонем (на, але не ан); кожна мова становить систему.

Складні речення — речення, утворені з двох чи більше предикативних частин, які, маючи будову простих речень, поєднуються в одне смислове, інтонаційне та структурне ціле, становлять окрему комунікативну одиницю мови.

Складне слово — похідне слово, утворене способом основоскладання (життєпис) чи словоскладання (хата-читальня); поєднує не менше двох основ слова.

Складнопідрядні речення — різновид складних речень, які утворюються з двох чи більше предикативних частин (речень), котрі синтаксично нерівноправні, з'єднуються підрядними сполучниками або сполучними словами; одна частина складнопідрядних речень (підрядна) залежить від іншої (головної); складнопідрядні речення поділяються на такі основні різновиди: складнопідрядні речення з одним підрядним (означальним, з'ясувальним, обставинним, супровідним); складнопідрядні речення з кількома підрядними (за характером взаємодії підрядних речень з головним — з однорідними, неоднорідними, послідовними підрядними).

Складносурядні речення — складні речення, предикативні частини яких (сурядні речення) поєднуються за допомогою сурядних сполучників, тому сприймаються як синтаксично рівноправні, незалежні; за такими ознаками, як характер смислових відношень між сурядними реченнями в складносурядному та вживаних для їх вираження сполучників, складносурядні речення поділяються на: єднальні складносурядні речення (сполучники і (й), та (в значенні і), і...і, та...та, ні...ні, ані...ані: Заберіть у людини мову, і вона здичавіє (І. Цюпа); зіставні складносурядні речення— закриті двопредикативні складносурядні речення з частинами, які поєднані сполучником а: Твердий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги (М. Коцюбинський); протиставні складносурядні речення (сполучники а, але, та (в значенні але), зате (та зате), проте, однак (одначе)): Вмирає все, та не вмирає слово, народжене в крові (А. Малишко);градаційні складносурядні речення — конструкції закритої структури з парними сполучниками не тільки (не лише)...а (й), не тільки (не лише)...але (й); зміст другої предикативної частини сприймається як важливіший порівняно із змістом першої: Треба не тількинаполегливо працювати в молоді літа, алей на старості літ не можна поводитися по-споживацькому (3 газет).

Сленг(англ. slang — жаргон) — сукупність своєрідних жаргонізмів, розмовних, напівнормативних слін, якими позначається грубувато-фамільярне, а інколи — гумористичне ставлення до об'єкта мовлення: гуру (знаюча людина), башляти (платити гроші), кльово (добре).

Слова-паразити — функціонально зайні, небажані, значеннєво безплідні слова та сполучення слів, якими затемнюється смисловий сенс сказаного чи написаного: ну.., теє-то як його та ін.

Словник(лексикон) мовця активний — сукупність лексичних одиниць, котрі адресант вільно використовує в спонтанному мовленні.

Словник(лексикон) мовця пасивний — сукупність лексичних одиниць, зрозумілих носієві мови, але ним не вживаних у спонтанному мовленні.

Слово— найпоширеніша одиниця мови й мовлення з певним лексичним значенням (повнозначні слова) чи релятивним, відносним (службові слова), а також слова, які виражають волевиявлення людини, її почуття, які при цьому не називаються (вигуки); функціонально найважливішими є слова повнозначних частин мови.

Словосполучення— лексико-семантична і граматична цілісність щонайменше двох повнозначних слів, поєднаних підрядним (підрядні словосполучення) або сурядним (сурядні словосполучення) зв'язком.

Словотворення— утворення нових слів, як правило, із споріднених слів за існуючими в мові зразками, моделями; розділ мовознавства, в якому вивчають структурні типи слів, способи їх творення, словотвірні значення, котрі виникають у процесах словотворення.

Службові слова— неповнозначні слова (прийменники, сполучники, частки), які доповнюють, поєднують, уточнюють те, що в реченні, словосполученні виражається повнозначними словами.

Слухання— вид мовленнєвої діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації. Включає аспекти: сприйняття слухом, уважність, розуміння і запам'ятовування.

Слухання емпатичне — вид слухання, коли адресат сприймає інформацію від адресанта з позицій позитивної налаштованості, з бажанням зрозуміти його внутрішній світ.

Слухання критичне — вид слухання, коли адресат сприймає почуту інформацію як тенденційну і однобічну або ставиться до адресанта заздалегідь упереджено.

Спілкування —сукупність зв'язків і взаємодій людей, суспільств, суб'єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності.

Спілкування міжособистісне —взаємодія між кількома людьми, яка здійснюється за допомогою засобів мовленнєвого і позамовленнєвого впливу, в результаті якої виникає психологічний контакт, зароджуються певні стосунки між учасниками спілкування.

Спілкування мовленнєве —процес встановлення і підтримки цілеспрямованого, прямого або опосередкованого контакту між людьми за допомогою мови.

Спілкування соціально орієнтоване —спілкування людей як представників певних груп (національних, вікових, професійних, статусних тощо); визначальним чинником у такому спілкуванні є рольова позиція.

Спілкування фатичне — мовленнєва взаємодія, скерована на те, щоб висловитись і зустріти розуміння; скерована на підтримку розмови, на сам комунікативний акт.

Спілкування формальне — спілкування незнайомих або недостатньо знайомих людей, зокрема, з особами, які зайняті виконанням службових обов'язків (з лікарем у поліклініці, адміністратором у готелі тощо).

Спільнота лінгвокультурна — єдність етносу, його мови і культури, яка виявляється у специфіці спілкування.

Сполучники— неповнозначні (службові) слова, якими поєднуються в одне семантико-синтаксичне ціле однорідні члени речення або предикативні (реченнєві) частини складного речення.

Спонукальні речення— найбільш функціонально виразні речен ня (порівняно з розповідними і питальними), якими виражають спону­кання (наказ, вимога, запрошення, заборона, застереження, умо вляння, благання тощо) когось до чогось.

Стереотипізація — це класифікація форм поведінки людини та інтерпретація їхніх причин через співвіднесення із зразками, що відповідають соціальним стереотипам.

Стереотип— це сформований за конкретних соціальних умов образ людини, яким користуються, мов штампом.

Стилетвірні ознаки стилю— особливі стильові ознаки (лексичні, фонетичні, граматичні тощо), з допомогою яких створюється мовна й мовленнєва своєрідність кожного окремого стилю мови, його очевид­на чи менш виразна індивідуальність.

Стилі(лат. stilus, букв. — паличка для письма) літературної мови— особливі лексичні, граматичні різновиди мови, кожен з яких становить відносно окрему її підсистему з усіма властивими їй мовними одиницями; різновиди стилів: розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науковий, художній, публіцистичний, конфесійний, епістолярний.

Стилізація— засіб свідомого переймання й використання своєрідних мовних засобів, переважно лексичних і граматичних, які властиві певному стилю, жанрові мови.

Стилістема— стилістична, виражальна функція кожної окремої мовної одиниці — від фонеми і до тексту; за повнозначним словом, що не є терміном, закріпилась, усталилась у мові не одна, а дві чи кілька стилістем, стилістичних функцій.

Стилістика (лінгвостилістика)— розділ науки про мову; лінгві­стичне вчення про функціонування й використання літературної мови, всіх її одиниць.

Стиль спілкування — індивідуальна стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка виявляється у будь-яких умовах спілкування: в ділових і особистісних стосунках, у способах прийняття і здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах вирішення міжособистісних та індивідуальних конфліктів тощо.

Судження— основна форма мислення; стверджує або заперечує наявність в особи, предмета якихось ознак; складається з суб'єкта судження (те, про кого, про що стверджується/заперечується) і предиката судження (те, що саме стверджується/заперечується, мовиться про суб'єкт судження): Українська пісня [суб'єкт] — це геніальна поетична біографія українського народу [предикат] (О. Довженко).

Суржик— різновид літературного мовлення, яке супроводжується спотвореними словами рідної або інших мов, найчастіше російської: бельйо, бумага, без надобностіта ін.

Суфікс(лат. suffixus — прикріплений) — значеннєва частина слова, яка стоїть після кореня, надає слову нового значення (ліс -> лісник) або нового відтінку в лексичному значенні (ліс -> лісок); фомотворчі суфікси: синій — синіший, небо — небеса, ім'я — імені, підписати — підписувати; словотвірні суфікси: студент — студентський, учитель — учителювати.

Сфера спілкування — взаємопов'язаний комплекс ситуацій і тем спілкування, видів мовленнєвої діяльності, обумовлений потребами комунікації; «зони» комунікації, які історично склалися і відрізняються мотивами, цілями, формами і засобами мовного коду. Прийнято виділяти такі сфери спілкування: професійно-виробничу, навчально-професійну, соціально-побутову, соціально-культурну, суспільно-політичну.

Табу(франц. tabou, від полінезійського tари — заборонений, свя­щенний) мовне— сукупність слів (словосполучень), використання яких забороняється чи обмежується певними позамовними чинника ми, причинами (моральними, релігійними, політичними та ін.) — марновірством, пересудами, забобонністю тощо або прагненням уникати в мовленні слів грубих, вульгарних, неетичних і т. ін.: дідько замість чорт; заснути на віки замість померти.

Табу контактне — заборона у певних культурах на будь-які форми міжособистісного спілкування.

Табу мовне — заборона в певній культурі вживання окремих слів, словосполучень, мовних виразів.

Табу тематичне — заборона в певній культурі розмов на конкретну тему.

Тавтологія(грец. tautologіа, від tаиtо — те саме і logos — слово, вчення) — мовленнєве явище, яке полягає в спеціальному чи непередбачуваному повторенні тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів: раненько-раненько, великий-превеликий.

Такт(нім. Таkt, від лат. taktus — дотик) мовленнєвий— почуття міри, вміння висловлюватись коректно за найрізноманітніших комунікативних ситуацій.

Текст(лат. tехtит — сплетіння, побудова, зв'язок) — писемний чи усний мовленнєвий масив, найчастіше багатослівна семантична й граматична єдність, утворена одним чи кількома реченнями, що виражає завершену думку; поєднання слів «від крапки до крапки» або певний словесний відрізок мовлення, який графічно розчленований кількома чи багатьма крапками.

Тембр(грец. tembros, букв. — барабан) мовлення— індивідуальне інтонаційне забарвлення мовлення; яким усне мовлення однієї особи відрізняється від мовлення іншої.

Терміни(лат. terminus — межа) — слова та сполучення слів, які служать точним позначенням понять певної наукової галузі, мають найменш виявлену емоційність; визначальна ознака — однозначність, що спричинюється до використання в мовленні науковому; два різновиди термінів: загальнонаукові — використовуються в усіх галузях знань (аргумент, класифікація, синтез та ін.) і галузеві, або спеціальні, — філософські, математичні, лінгвістичні іт. ін.; сукупність термінів уможливлює існування наукового мислення, точне усвідомлення знань мовців.

Термінологія(лат. terminus і logos — слово, учення) — сукупність усіх термінів, використовуваних у мові; розділ лінгвістики, у якому вивчають терміни, їхню семантику, граматичні ознаки та інші особливості.

Тон(лат. tопиs — звук, від грец. tопos — напруження) — фізично-акустичний компонент, ознака окремого звука, звуків у слові, між словами; визначається висотою, частотою коливання напружених голосових зв'язок; один з елементів інтонації.

Тональність спілкування — усвідомлена (інтенціонально-вольова) або неусвідомлена (позаінтенціональна) емоційно-аксіологічна і змістовно-інформативна організація мовного матеріалу (у його динамічному вияві), за допомогою якої адресант формує повідомлення, мовленнєвий акт певної іллокуції, впливає на емоційно-психологічну сферу адресата, а іноді й на ситуацію спілкування.

Точність мовлення — когнітивно-риторичний аспект спілкування, одна з найважливіших складових тактики адресанта, пов'язана з добором і побудовою повідомлень у повній відповідності із стратегією комунікації.

Транскрипція(лат. transcriptio — переписування) — спосіб запису усного мовлення з метою найточнішого передавання мови; виділяють два типи транскрипції: фонемну — спеціальну систему писаних знаків, літер, кожна з яких позначає тільки одну фонему без властивих їй відтінків; фонетичну — систему літер, а також діакритичних знаків (знак наголосу, м'якості та ін.), якими позначають відтінки фонем: людина [л'удина], їжа [jі'жа].

Троп(грец. tropos — поворот, напрям, манера) — мовностилістичний засіб, який полягає у вживанні слів та їх сполучень у непрямому (переносному) значенні; різновиди троп: метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола, літота (непростий замість складний), мейозиси (нічого, нічогенько, пристойно, гріх скаржитись замість добре) та ін.

Узагальнено-особові речення— різновид односкладних конструкцій, у яких дія (стан) сприймається узагальнено, як така, що за певних умов може стосуватись кожної особи; структуру узагальнено-особових речень мають афористичні вислови (прислів'я, приказки, загадки): Хліб-сіль їж, а правду ріж (Нар. творчість); різновид узагальнено-особових речень становлять речення з так званою частковою узагальненістю; ними виражається дія або стан самого мовця, його настрої, переживання: Тільки й зазнав того щастя, як був молодим хлопцем. Що було набігаєшся, нагуляєшся з хлопцями...(І. Нечуй-Левицький).

Українізація— розширення суспільних функцій української літературної мови, використання її громадянами України в державно-офіційному спілкуванні, в усіх сферах життя.

Українізми — слова, їхні граматичні та інші форми, які запозичені з української мови іншими мовами.

Ускладнені прості речення— двоскладні й односкладні речення з однорідними, відокремленими членами речення, звертаннями, вставними або вставленими елементами тощо.

Усне мовлення— мовлення, що втілене у звуках і сприймається на слух; первісна форма існування мови.

Фонема(грец. рhoпета — звук) — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка внутрішньо не членується на менші одиниці; семантично нульова, оскільки окремо, у слові чи реченні не має лексичного значення, а отже, самодостатньої номінативності та комунікативності; фонема матеріально реалізується в конкретному звукові: скільки звукових реалізацій кожної фонеми, стільки ж і окремих звуків, тобто конкретних способів вияву фонеми.

Фонетика(грец. рhoпеtісоs — звуковий, належний до звуків) — розділ мовознавства, у якому вивчають звуковий склад мови, умови і способи творення мовних звуків, їх фізичні й анатомо-фізіологічні властивості, зміни, чергування, зв'язок між собою, з іншими мовними одиницями тощо.

Фонетичнічергування звуків — зміни звуків, зумовлені дією фонетичних законів української мови, при яких функціональна єдність, тотожність фонеми й фонемний склад морфеми залишаються без змін: у словах жити — життя фонема /и/ реалізується як [и] або [ие].

Формальна група — група, створена за чиїмось рішенням, у межах якої здійснюються ділові контакти, спрямовані на виконання групових завдань.

Форми мовного спілкування — типи інтеракції, виділені залежно від немовних складників комунікації: форми втілення засобів мовного коду, способу взаємодії між учасниками, специфіки каналів, функцій та змісту повідомлень, сфери спілкування та ін.

Функції спілкування — найважливіші способи використання міжособистісної інтеракції в суспільстві: контактна, інформативна, спонукальна, координативна, пізнавальна, емотивна, встановлення стосунків, впливова та деякі інші.

Фразеологізм (грец. phrasis — зворот, вислів і logos — слово, вчення) — семантично й граматично пов'язані сполучення слів, речення, які використовують в мові як усталені і такі, що здебільшого легко й образно сприймаються, мовні одиниці (ідіоми, фразеологічні одиниці, фразеологізовані сполучення слів); досить поширеним є виділення (за концепцією В. Виноградова) таких груп фразеологізмів, як фразеологічні зрощення (байдики бити), фразеологічні сполучення слів (поледіянь), фразеологічні єдності (ставати на дорозі) і фразеологічні сполучення (поле діяльності).

Фразеологія — розділ мовознавства, що вивчає фразеологічний склад мови, сталі звороти мовлення; сукупність фразеологізмів та фразеологічний склад мови.

Функції мови— сукупність функцій певної мови, з допомогою яких осягаються, забезпечуються знання окремої людини, народу, всього людства: комунікативна, номінативна, пізнавальна, емоційна, збережувальна. Найважливішою з-по між них є комунікативна, або спілку вальна, функція мови, яку доповнюють інші мовні функції.

Художній стиль мови і мовлення— функціональний різновид мови, який позначений винятково специфічними мовленнєвими особливостями; широке використання полісемії слів (метафори, метонімії, синекдохи, епітетів тощо), синонімів, антонімів і т. ін.; художнє мовлення найбільш типово виявляється в писемній формі — у романах, повістях, поезії, драматургії; мовлення зазвичай виразно емоційне.

Частини мови— лексико-граматичні класи слів, кожен з яких характеризується певною сукупністю спільних морфологічних, синтак­сичних категорій і лексико-семантичних особливостей.

Частки— службові (неповнозначні) слова, які надають повнозначним словам, сполученням слів, реченням певних додаткових смислових, модальних і емоційно-оцінних відтінків або використовуються для утворення форм слова (напр., форм умовного способу).

Числівники— повнозначні слова із значенням чітко визначеної кількості об'єктів дійсності (тих, які піддаються рахунку).

Число— граматична категорія, властива іменникам, прикметникам, дієсловам, займенникам; містить інформацію про кількість предметів, усього, що можна порахувати.

Чіткість мовлення — риторична характеристика манери вимови адресанта, підкреслення ним інтонаційними засобами змістовних аспектів спілкування.

Член речення— мінімальна синтаксична одиниця, якою виражають у реченні певне поняття, називають певну особу (особи), предмет, дію, стан людини, ознаку, ознаку ознаки, кількість.

Членування висловлювання актуальне — виділення у висловлюванні як одиниці модусу Мовлення теми (даного) і реми (нового; того, що стверджується про тему).

Чужа мова— введене до авторської мови чи тексту мовлення ін­шої особи; мова іншого народу (іноземна).

Чуття мови— здатність мовців глибоко розуміти та емоційно сприймати мовні одиниці в позаконтекстуальному вияві.

Штампи мовлення(нім. stampfe від італ. stатра — печатка, відбиток) — літературні слова, сполучення слів, які здебільшого вживаються традиційно, за усталеною мовленнєвою звичкою; це мовні моделі, звичні для мовлення в межах більшості жанрів публіцистичного стилю: зустрітися з метою обговорення цього питання (пор.: зустрітися, щоб обговорити...), а також образні, але занадто вживані сполучення слів: біле золото — бавовна, чорне золото — вугілля чи нафта.

Якість мовлення — загальне поняття риторики спілкування; комунікативно важлива складова змістовного і формального боків усного і писемного мовлення, яка включає правильність, точність, логічність, виразність, багатство, доречність та інші аспекти вживання засобів мовного коду.