Конституційні принципи виборчого права
Відповідно до ст. 3 Основного Закону вибори у Франції є загальними, рівними і таємними[189]. Активним виборчим правом користуються усі французькі громадяни, які досягли вісімнадцятирічного віку. Депутат нижньої палати Парламенту повинен досягти 23 років. Віковий ценз для сенаторів складає 35 років. Правом голосу на загальнонаціональних виборах – президентських, парламентських – користуються тільки громадяни Французької Республіки. У зв’язку з уведенням на основі Маастріхтського договору 1992 р. громадянства Європейського Союзу, особи, які володіють цим статусом і перебувають на території Франції, можуть брати участь у виборах до Європарламенту. Вони беруть участь також у муніципальних виборах за умови проживання у Франції, але не можуть здійснювати функції мера або його заступника і входити в колегію з виборів сенаторів.
Виборче законодавство Франції передбачає можливість обмеження виборчих прав деяких категорій громадян: недієздатних, осіб, які відбувають покарання за вироком суду, злісних банкрутів і деяких інших. Будь-яке обмеження виборчих прав може бути оскаржене в судовому порядку.
Закон встановлює також різні правила невиборності й несумісності. Не обираються насамперед особи, від діяльності яких залежить організація виборів, проведення голосування, здійснення виборчих операцій. Це, наприклад, префекти департаментів, працівники префектур, які безпосередньо беруть участь в організації виборів, деякі інші категорії державних службовців. Правило несумісності передбачає неприпустимість поєднання представницького мандата з тим чи іншим видом професійної діяльності або заняттям якихось посад на державній чи приватній службі. Найбільш істотне значення має закріплена в Конституції несумісність мандата депутата і міністра Уряду.
Голосування є таємним. Усяка спроба контролю за голосуванням виборця є правопорушенням, що спричиняє відповідальність за законом. Участь у голосуванні не є обов’язковою.
Вибори можуть бути прямими або непрямими. Процедура прямих виборів застосовується при обранні Президента Республіки, депутатів нижньої палати Парламенту, депутатів Європарламенту, а також при виборах у місцеві представницькі установи. Система непрямих виборів використовується при формуванні верхньої палати Парламенту – Сенату. Спочатку шляхом непрямих виборів обирався також Президент Французької Республіки, але в результаті конституційної реформи 1962 р. непрямі вибори були замінені прямим голосуванням виборців.
Висування кандидатів на будь-які виборні посади є вільним. При висуванні кандидатури на пост Глави держави нормативні умови гарантують загальнонаціональну підтримку кандидату: основною умовою його реєстрації є подача заяви, підтриманої певним числом виборних представників. Конституційна Рада реєструє кандидата, тільки якщо заява кандидата підтримана п’ятистами виборних посадових осіб, що представляють не менше тридцяти департаментів країни. При цьому число поручителів від одного департаменту не може перевищувати 10 % від необхідних п’ятисот.
У Франції донині зберігається практика внесення кандидатами виборчої застави, що повертається за умови одержання визначеного числа голосів на виборах. Сума ця досить незначна й особливих перешкод для висування і реєстрації кандидатів не створює. Держава надає певну фінансову підтримку кандидатам, які балотуються на виборах, і контролює витрати відповідних засобів. Відповідно до законів, прийнятих у 1988 р., дотується також діяльність політичних партій, що беруть участь у проведенні виборчих кампаній.
Суддею з виборів на загальнонаціональному рівні виступає Конституційна Рада: їй належить право перевірки правильності проведення виборів і обґрунтованості поданих скарг.
Виборчі системи
У П’ятій Французькій Республіці на виборах Президента Республіки і депутатів Національних Зборів (нижньої палати Парламенту) застосовується мажоритарна уномінальна система виборів у два тури. Відповідно до цієї системи обраним вважається кандидат, що зібрав абсолютну більшість голосів виборців у першому турі голосування. Тобто кандидат, який одержав понад 50 % голосів виборців, які брали участь у голосуванні, за умови явки на вибори не менш 25 % виборців одержує, відповідно, президентський мандат, якщо мова йде про президентські вибори, або мандат депутата Національних Зборів, якщо це парламентські вибори.
Організація проведення другого туру голосування дещо варіюється у залежності від того, проводяться президентські чи парламентські вибори. При виборах Президента Республіки у другому турі балотуються тільки два кандидати, які зібрали в першому турі найбільше число голосів виборців. Кандидат, що одержав більшість голосів у другому турі, займає посаду Президента Республіки.
При виборах до Національних Зборів у другий тур проходять усі кандидати, що зібрали в першому турі не менше 12,5 % голосів виборців, які приймали участь у голосуванні. Обраним вважається кандидат, який одержав у відповідному виборчому окрузі відносну більшість голосів, тобто більше, ніж будь-який інший кандидат, взятий окремо.
Система непрямих виборів, що застосовується при обранні представників Сенату, передбачає формування колегії вибірників, яка обирає членів верхньої палати Парламенту. До складу цієї колегії входять депутати Національних Зборів, члени представницьких зборів регіонів, департаментів і представники муніципальних рад комун, що, як правило, й утворюють більшість вибірників. Голосування проводиться по департаментах. У тих із них, де обирається п’ять або більше членів Сенату, застосовується пропорційна система, у всіх інших – мажоритарна.
Референдум
У Франції, де референдум часто використовувався (успішно) правлячими диктаторами для схвалення реакційних рішень, конституційне законодавство скрупульозно підходить до визначення предмета референдуму.
Наполеон Бонапарт за наслідками референдуму 1800 р. отримав статус Першого Консула, що відчутно розширило його повноваження. Через два роки інший референдум закріпив за ним це звання довічно, наділивши його при цьому правом призначати спадкоємця престолу. Отримавши у свої руки практично необмежену владу, Наполеон, по суті, відновив знищену Революцією монархічну форму правління. У 1852 р., під час правління Наполеона ІІІ, на референдумі було ухвалено рішення про відновлення імперської форми правління, що дало змогу з дотриманням формально-легальних процедур проголосити Наполеона ІІІ імператором.
Державно-правова система П’ятої Республіки передбачає порівняно широке використання референдуму, підстави й умови проведення якого визначаються безпосередньо у ст. Ст. 11 і 89 Основного Закону Франції. Необхідність проведення референдуму випливає також зі змісту ст. 53, яка встановлює, що будь-яка зміна статусу тієї або іншої території – обмін, приєднання – не може бути дійсною без згоди зацікавленого населення[190].
Практично у всіх випадках рішення про проведення референдуму приймається Главою держави. Президент, таким чином, володіє дискреційними повноваженнями щодо оцінки своєчасності проведення референдуму[191]. Референдум проводиться на основі тексту, запропонованого Урядом. Конституційна реформа, здійснена в 1995 р., передбачила можливість попереднього обговорення проекту, що виноситься на референдум Парламентом. Проте остаточне рішення залишається за Главою держави. Ст. 89 Конституції закріплює необхідність проведення референдуму у зв’язку із внесенням конституційних поправок[192].
Відповідно до нової редакції ст. 11 Конституції Президент може передати на референдум законодавчі акти: 1) стосовно організації державної влади; 2) які дозволяють ратифікацію міжнародного договору, який, не вступаючи в суперечність із Конституцією, міг би позначитися на функціонуванні державних інститутів; 3) щодо санкціонування змін у сфері економічної і соціальної політики держави.
Серед французьких конституціоналістів точаться дискусії про те, чи може ст. 11 бути використана для зміни Основного Закону[193]. Між тим, сама практика вже дала свою відповідь на це питання: у 1962 і 1969 рр. де Голь ініціював перегляд Конституції із застосуванням референдарної процедури на підставі ст. 11 Конституції.
Контроль за правильністю проведення референдуму віднесено до відання Конституційної Ради.
Крім референдуму, проведеного на загальнонаціональному рівні, можливе також його проведення на місцевому рівні з питань місцевого значення, зокрема, злиття і співробітництва комун.