Історія розробки та прийняття Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини 1949 р
Німеччина як цілісна держава існує більше 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них збігалося з переломними етапами в житті країни. Перша Конституція Німеччини була дарована імператором Вільгельмом I у 1871 р. і юридично закріплювала об’єднання країни, досягнуте, за словами фон Бісмарка, “залізом і кров’ю”. 6 лютого 1919 р. Національні збори, обрані на основі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальнонімецьку конституцію, яка ввійшла в історію як Веймарська (за назвою міста, де засідали Національні збори). Це була одна з найдемократичніших конституцій свого часу. Вона містила великий каталог прав і свобод; уперше в конституційній історії Нового часу власність розглядалася не тільки як право, але й як обов’язок, передбачалася можливість її націоналізації за справедливу винагороду. Водночас, конструкцію державної влади, закріплену Веймарською Конституцією, навряд чи можна вважати вдалою.
Рейхспрезидент за своїм конституційно-правовим статусом нагадував монарха[223] в дуалістичній монархії. При виникненні незгоди між Палатами Парламенту (нижньою – Рейхстагом та верхньою – Рейхсратом), вирішення питання залишалося за Рейхспрезидентом (він міг винести його також на референдум).
Рейхспрезидент міг розпустити Рейхстаг, якщо вважав це за потрібне. Командування збройними силами, призначення на вищі військові і цивільні посади також належало йому. Відповідно до ст. 48 Конституції, Рейхспрезидент міг увести надзвичайне положення у будь-який такий момент, який він розглядав як “небезпечний” для існуючого “порядку”[224]. Уведення надзвичайного положення зумовлювало право Рейхспрезидента застосовувати військову силу і призупиняти дію свобод[225].
Рейхспрезидент формував Уряд (призначав Рейхсканцлера та решту міністрів)[226]. Хоча Уряд був відповідальним перед Рейхстагом (ст. 54 Конституції), реально гарантом його стабільності був Рейхспрезидент. До компетенції Рейхсканцлера було віднесене “формулювання керівних принципів політики” (ст. 56 Конституції)[227].
Величезні повноваження Рейхспрезидента разом із тривалим терміном повноважень (7 років), відсутність реальної противаги в особі Парламенту (Рейхстагу), права якого за Конституцією виявилися суттєво обмеженими, зіграли фатальну роль у долі Веймарської республіки. Вони створили легальні можливості для приходу до влади фашистів, що і привело до загибелі Веймарської державності[228].
Через надмірну партійну строкатість Парламент Веймарської Республіки виявився неспроможним утворювати стабільні партійні коаліції, у яких Уряд міг би знаходити підтримку у своїй поточній політиці. Часті відставки Уряду, спричинені Рейхстагом, сприяли посиленню влади Рейхспрезидента, який в умовах загальної нестабільності механізму влади став присвоювати собі законодавчі повноваження і здійснювати владу з допомогою “надзвичайних указів”[229]. Урядова нестабільність та слабкість Парламенту і стали головною причиною падіння Веймарської Республіки.
Після капітуляції Німеччини в 1945 р. уся повнота влади у країні перейшла в руки військових губернаторів у чотирьох окупаційних зонах, на які була поділена Німеччина. Національна німецька адміністрація спочатку створювалася на комунальному, а потім на земельному рівні. Після проведення виборів у земельні парламенти (ландтаги) в 1946/47 рр. були прийняті перші земельні конституції, які відобразили прагнення до демократизації суспільно-політичного життя, подолання наслідків нацистського минулого.
Початок “холодної війни”, зростаюча конфронтація між Радянським Союзом і західними державами унеможливлювали відновлення єдиної німецької держави. У цих умовах західні держави прийняли рішення сприяти утворенню німецької держави на тих територіях, які перебували під їхнім окупаційним контролем. На Нараді західних окупаційних держав у Лондоні в лютому 1948 р. був вироблений план державотворення у німецьких землях та певні принципи, які бути покладені в його основу. Вироблений документ, відомий під назвою “лондонської рекомендації”, був запропонований на розгляд земельних урядів. Для обговорення цих рекомендацій і вироблення німецької позиції земельні уряди провели ряд нарад. За результатами таких обговорень було прийнято рішення створити спеціальний орган для вироблення проекту Конституції західнонімецької держави. Таким органом стала Парламентська рада, до складу якої ввійшли депутати ландтагів усіх західнонімецьких земель пропорційно чисельності представлених у земельних парламентах політичних партій. До складу Ради ввійшли 65 делегатів (крім того, у роботі брали участь 5 представників від Західного Берліну з дорадчим голосом). Головою Парламентської ради був обраний Конрад Аденауер, лідер західнонімецької партії “Християнсько-демократичний Союз” і майбутній Канцлер Федеративної Республіки Німеччини.
Рада, що виконувала функції установчих зборів, реально такими не була, оскільки не одержала відповідних повноважень від виборчого корпусу. До роботи Парламентської ради, яка проходила винятково в комітетах, залучалися найвідоміші німецькі фахівці в галузі конституційного права. Підготовлені розділи Конституції передавалися військовим губернаторам для затвердження. 12 травня конституційний текст санкціонували військові губернатори, після чого він був переданий у ландтаги. Остаточний проект був прийнятий Парламентською радою 8 травня 1949 р. 59 голосами проти 12 і переданий для затвердження ландтагам земель. Хоча Баварія і відхилила запропонований проект через його відчутно централістський характер, її єдиний голос не міг вплинути на долю Основного Закону (для прийняття Конституції було достатньо схвалення більшості земель), що набрав сили 23 травня 1949 р.
Відповідно до Основного Закону новостворена Федеративна Республіка Німеччина була відкрита для приєднання інших німецьких земель. Однак у радянській зоні окупації 7 жовтня 1949 р. була прийнята своя Конституція, створена за радянським зразком, і проголошена Німецька Демократична Республіка. Тривалий період співіснування двох німецьких держав закінчився 2 жовтня 1990 р. приєднанням Німецької Демократичної Республіки до Федеративної Республіки Німеччини на основі ст. 23 Основного Закону (після чого ця стаття втратила силу й потім була прийнята в новій редакції). Із цього часу Конституція Федеративної Республіки Німеччини, вироблена в 1948-1949 р. тільки для Західної Німеччини, у 1990 р. стала Основним Законом усієї Німеччини. Інтеграція Німецької Демократичної Республіки до складу Федеративної Республіки Німеччини, здійснена 3 жовтня 1990 р., була проведена шляхом приєднання; Німецька Демократична Республіка зникла як юридичний, зокрема, і як міжнародно-правовий, суб’єкт. Відбулося добровільне приєднання Німецької Демократичної Республіки до Федеративної Республіки Німеччини, що збільшило населення і територію останньої (було включено шість земель).
Наслідком об’єднання стали досить численні поправки до Основного Закону, що, однак, у цілому не змінили його концептуального змісту і принципів.