Автор. Пояснення для гурманів
Я бачу Надійку на трасі, самотню, неприкаяну. Ця історія... Вона змучила мене. Я люблю цю навіжену дівчину майже як рідну.
Розстануся з нею ненадовго, хоча, схоже, це й неможливо. Вона не залишає мене ані на хвилину, їде зі мною на дачу і в’яже шаль, сідає біля комп’ютера, щоранку п’є зі мною каву та сперечається з сусідками про політику: хто гірший — міністр газової промисловості чи сільського господарства?
Вона оселилася в моєму серцеві. Що я робитиму, поставивши останню крапку в цьому романі? Чи крапки ніколи не буде?
Ми ж не дивуємось постійній невизначеності, нескінченній варіативності реального життя. Звикли до багатоликості свого існування. Постмодерністські філософи сперечаються навіть із проблеми розумності — до якої саме її форми схиляє людей сучасне суспільство, яке саме ratio торжествує в цій прогнилій цивілізації.
І до наших українних хутірських осель вдерся та голосисто тріумфує дивовижно легкий стиль. Західний? Не знаю. Але ознаки його — в наявності: грайлива відсутність моралі, абсолютних цінностей, універсальних стандартів. Жадали духовності, а одержали — масову культуру.
Яку казку вам розповісти? Як Кирилові щастить у шлюбі та в бізнесі, як він «розкручується» й багатіє? Зараз вони з другом Євгеном в повному порядкові. І тому небагато помічають поза колом своїх інтересів. А Надя спочатку зі смаком облаштовує сімейне гніздечко, а потім нудиться й байдужіє до всього, і міркує, чи не повернутися до музичного училища. Але потрібна велика сила волі, щоб наздогнати прогаяне, щоб повернути пальцям колишню гнучкість і швидкість. А найголовніше — доступно пояснити Кирилові, навіщо це їй потрібно. Будь-яка жінка на її місці повинна бути щасливою.
Але все це проза життя. Без вартих уваги подій. А якщо й траплялась яка, то я вже не пам’ятаю, де той пазл, що затулив би цей отвір. Може, колись знайдеться...
Одразу перейдемо до того, що сталося за два роки.
Оксана. Фея з каретою
Вона схрестила руки на животі, трохи виклично, проте усміхалась приязно:
— Взагалі-то я до подарунків долі не звикла, вона мене ніколи не пестила. Все сама, все власними силами... Але кожен мріє про краще, цього не заборониш.
Я сподівалась, що завтра матері, як завжди, вчасно принесуть пенсію, їй день в день дають, щомісяця п’ятого числа, не те що в нас у школі, й тому не скупилася, не економила, а складала до візочка все, що потрібно. Соки для Сніжаночки, побільше, як лікар наказав, гречану крупу — для дитини вона корисна, цукор, чай. І йогурти, також побільше, на них акція саме була, невелика, а все ж таки економія. Манюня ж їх їсть — аж за вухами лящить. Кілька разів подумки все перераховувала — чи вистачить грошей.
Сніжанка сиділа в цьому ж візочкові, на дротяній підставочці, раділа великій кількості складених біля її ніг барвистих пакетиків та час від часу просила:
— Мам, а давай чіпси купимо. Ну, мамумю-мамочко, купимо, га? Ми ж так давно їх не купува-а-али...
— Ні,— звично повторювала я, проминаючи яскраво-барвисті стелажі з неймовірним вибором всіляких наїдків,— не купимо, вони не корисні.
Колись планувала перепробувати все, що є в магазині — від червоної ікри до заморожених мідій, хоча б потроху. Може, ще вдасться. Почну брати то одне, то друге, то третє. Але не сьогодні. Зараз наше фінансове становище — катастрофа. Вже кілька років.
— Мам, а цукерок?
— Ні, від них зуби псуються й болять.
— А ми трошки, тільки одну, й відразу почистимо. Ні, дві, бабуся також цукерку хоче,— дипломатично фантазує донечка.
— Ні.
— А печива?
— Іншим разом.
— Чому-у-у?
— Зараз грошей немає.
Так, мирно розмовляючи, ми дісталися каси. Там, як завжди — черга. Спека. Сніжанка крутиться, люди тиснуть, візочки й кошики заважають, із транспортера щось падає. Ясна річ, усі дратуються. І раптом касирка ошелешує мене:
— П’ятдесят шість гривень двадцять сім копійок!
Наче довбнею по голові. А в мене тільки п’ятдесят, однією купюрою. І кілька копійок... Де ж я помилилась? Чи це помилилась касирка? Та з крижаним спокоєм починає по чеку перебирати пакети, а ззаду з черги вже репетують:
— Не можна скоріше, шановна? Ви всіх затримуєте!
Пояснюю:
— У мене стільки немає...
— Чого ж ви набирали стільки?
— Що трапилось? Чого стоїмо?
— У тієї он грошей не вистачило.
— Проблема! Хай щось відкладе назад — та й по всьому!
— На індикатор треба дивитись! Вчити вас іще?
Ой, як мені соромно, опинилась у центрі уваги, нічого не скажеш. Кров прилила до обличчя. Хоч би знайомих поблизу не трапилось, особливо батьків моїх учнів, не дай, Боже, почують, як мене тут всі гуртом повчають. Швидко мурмочу під ніс:
— Зараз, хвилиночку... Я зараз... Я щось відкладу...
І що ж у мене зайве? Цікава математика...
Дівчина з красивим нервовим обличчям, що стоїть одразу за мною, зітхає. Не роздратовано, а ніби співчутливо. Касирка дипломатично мовчить, ледь помітно ввічливо усміхається, вони тут дресировані всі, у гарних одностроях та з нещирими професійними посмішками.
Раптом помічаю те, чого не брала,— маленькі страшенно дорогі шоколадки «Kinder» та сюрпризне яйце «Петрушка»:
— Вибачте, це не моє. Сніжанко, хто тобі дозволив? Я ж казала: нічого самій не брати! Попереджувала! Бачиш, що тепер...
Мала одразу набурмосилась, губи надула, плакати зібралась.
Касирка мені:
— То що? Робимо повернення?
Сніжанка сльози по обличчю розмазує, я починаю себе ненавидіти.
А нервова дівиця й каже:
— Та не повертайте ви нічого! Не знущайтеся з дитини! Я доплачý. Скільки не вистачає? — і касирці наказує: — Приплюсуйте, будь ласка, до моїх покупок.
Я зовсім зніяковіла:
— Не треба, дякую. Я ліпше шоколадки поверну,— беру «Петрушку» та змовкаю: хто ж прийме назад зіпсований товар, ми його розбили, під обгорткою шматочки рухаються...
Вона знизує плечима й усміхається:
— Хай дитина порадіє. Вважайте, що я вам ці гроші позичила. Сніжано, хочеш шоколадку?
Та, звісно ж:
— Хочу! Спасибі! — тихенько та скромненько так, чемну дитину я виховала.
Я також скоромовкою подякувала, поклала на прозору підставку останню півсотню, продукти в сумку, малу — за руку, і мерщій з магазину.
Пішли ми з донечкою до зупинки. Сонце пряжить, дитина тішиться, я ледь тягну ті кляті сумки. Ну й життя! Шоколадку дитині купити не можу... Довго я ще не наважусь прийти до цього супермаркету. А шкода, тут ціни помірні, та ще й акції постійно проводять, знижки різні. Тільки далеко дуже.
Стоїмо, ждемо тролейбуса. І тут просто перед нами шикарне бордове авто зупиняється. За кермом — та сама дівчина, що доплатила за мене:
— Вам далеко? Давайте хоч до центра підкину.
Сніжана застрибала — зроду так розкішно не їздила. А я розгубилась та й сіла.
Їдемо. М’яко, прохолодно. Приємна музика. Я на марках машин ніколи не розумілась, але бачу: дорога, імпортна. І хазяйка, хоч і молода, а вбрана вишукано й дорого. Гарна зачіска, браслетики, макіяж — усе, як на фото з «Наталі». На тоненьких пальчиках — каблучки з діамантами, сама худенька, наче фотомодель. На передньому сидінні покупки поклала: пляшку мінералки й баночку оливок. От як їсти треба, щоб фігура була!
Я їй стала пояснювати, що ми взагалі-то ніколи з бюджету не виходимо, просто склалося все так, одне до одного. І Сніжанка хворіла, самі знаєте, яка це копійка, взимку за свій рахунок брала, на атестацію витратилася, а тепер ще й відпускних не дали, кажуть, траншами. Знаємо ми ті транші, знову до вересня, а то й до жовтня затримають.
Я казала, а вона дивилась на дорогу. Здавалось: і не слухає зовсім...
Довезла до самісінького під’їзду. Зупинила машину, обернулась до нас. І запропонувала, ніби між іншим:
— Дайте номер вашого телефону. У чоловіка на роботі люди у відпустках, може, візьмуть вас на літо когось підмінити. Підробите трохи. У вчителів відпустка велика.
У мене що — тавро на лобі? Як вона дізналась, що я в школі працюю? Я ж не казала.
— Та у мене з телефоном проблема...
— Ось вам мій, зателефонуйте самі, краще завтра вранці,— і на папірці швидко написала. Номер та ім’я — Надія — і все.
Увечері, та навіть і вночі я все про ту молодичку думала. От як люди живуть! Автомобілі з кондиціонерами, вільний час, щоб по місту їздити. Ця Надія до крамниці по пляшку мінералки й банку маслин заїхала, я більш нічого в неї не помітила. Їй більш нічого й не треба, прислуга про все потурбується.
Невже допоможе з роботою? Хоча б тимчасово, на літо. Неважко бути щедрою, коли гроші є... І чоловік, що кохає...
Чому ж у неї було таке нервове обличчя? Зітхала, й очі — сумні. Вона таки нещаслива! Зі своєю розкішною машиною, з грошима, з аристократичною вродою й молодістю... Та, може, я й помиляюсь...
Вранці, о дев’ятій, я вже була в сусідки. У нас телефон відімкнули тиждень тому, за несплату. Нічого, мама пенсію одержить — розрахуємось, без телефону не можна.
— Оксано? Так, я домовилась. Поки що тимчасово. Зайдіть сьогодні до офісу, там чекатимуть... Ліпше — до обіду... Нема за що... Записуйте адресу...
За тією адресою на мене чекав інший світ. Достатку й упевненості. Ретельності й професіоналізму. Коли людині нормально платять, вона й працює як слід, і вигляд має відповідний.
Там я зрозуміла, що найперше потрібно придбати пристойний одяг. Це найголовніша візитна картка. Попервах я почувалась білою вороною. У мене ж завжди було тільки базарне вбрання, стоптане взуття, стрижка від дешевого напівмайстра, саморобний манікюр. Шкільні колеги, які більше слідкували за собою, скоса не дивились.
До нової роботи швидко звикла. Треба буде — й на курси піду. Надія сказала, що фірма й навчання оплатити може.
Аби тільки закріпитися на цій роботі! Я вже старатимусь, як золота рибка для старого. Від дому недалеко, садочок Сніжинин по дорозі. Вільний час з’явився, не так, як у школі.
Але найголовніше — тут платять. Достойно.
Сашко. Ріка Геракліта
— Ні, в одну ріку двічі увійти можна... Стариган Геракліт свою справу знав туго, але, мабуть, не думав про мистецтво. Філософ! Мистецтво — постійне повторення. «Спою судьбу «на бис», хоть голос мой устал»...— і замислено додав невлад, думаючи про щось своє: — Шоу маст гоу.
Я прокинувся, але очей не розплющував, здавалося: ворухни повіками — і мозок вибухне, заливаючи кімнату горілчаним смородом і перегаром. Відраза до себе переповнила свідомість по вінця й закрапала на підлогу, кожна крапля гачком впивалася в тіло та роздирала м’язи.
А вчора все починалося так гарно: і квартирняк добре минув, бабок накидали неміряно, столи від бухла ломилися... А фінал? Хто сказав, що пиятика — відпочинок? Це важка непрестижна робота...
Шум у кімнаті стояв нестерпний: цокали ходики, у кухні хрипів давно вже дихаючий на ладан холодильник, за вікном набатно дзвеніли голоси захоплених футболом хлопчаків. Матюкалися вони круто, через слово, але одноманітно й невигадливо. Час мене, зрозуміло, не цікавив, коли так тріщить голова — плювати на час, і не тільки на нього, та все ж таки... Ледве розплющив ліве око й скерував погляд у бік будильника — йо-мойо! — вже друга, півдня наче корова язиком злизала. Розліпив обидва ока й ще з півгодини валявся під ковдрою, боячись поворухнути головою та безглуздо глипаючи на брудну підлогу.
Нарешті погляд повільно переповз на ноги: учора перед сном шкарпетки зняти не зміг, і п’яти через дірки засліплювали білиною. Шкарпетки дуже швидко зношуються, часто губляться, як і сенс існування, зокрема мого. Самé воно, існування, приголомшує постійно, а от зміст знайти важко.
Скосив око ще далі й задоволено хмикнув: гітара, охайно зачохлена, стояла в куточку. Хай яким п’яним був, навіть добираючись додому на автопілоті, коли нічого не метикуєш і потім нічого не пам’ятаєш,— а ранком радуєшся, що Господь тебе помилував в енний раз, тебе, найгіршого Свого раба, і не тільки тебе, але й те, без чого ти не уявляєш свого існування — твою гітару.
Спробував підвести голову — і занудило з новою силою.
Внизу почувся шум автомобіля, що в’їжджав. Сам не розумію, що мене в цьому насторожило, але, наче розбуджений ним, я швидко підскочив і підійшов до розчиненого вікна. За ним текло собі жваве двірське життя: хлопчиська ганяли м’яча, якби не хворобливий стан, я і сам охоче побігав би з ними; погода чудова, сонячна; сусідка з першого поверху розвішувала віртуозно відіпрану білизну, і сліпучо-сніжні з блакитнуватим відливом вітрила ляскали на вітрі, прославляючи свою пралю; сидячи на лавці, за нею спостерігали «розум, честь і совість» під’їзду, його «недріманне та всезнаюче око», числом — двоє, віком — далеко за сімдесят.
Блискучий «Opel» зупинився біля самісінького під’їзду, і з нього, подякувавши водієві щирим потиском руки й побажанням щасливого шляху (цим і я звичайно розплачувався на автостопі), випурхнула... Надійка.
Надія! Ми розсталися давно, майже три роки тому, і відтоді не зустрічалися навіть випадково, але я впізнав її першої ж миті, незважаючи на те, що вона змінила колір волосся, і прегарні руді кучері черкали по плечах. Колись вона мала дуже ефектний вигляд і в заношених джинсах і полинялій футболці — але зараз! От які дива можуть робити мерзенні гроші! Краєчком вуха я чув (гордість не дозволяла розпитувати), що Надійка вийшла заміж за суперкрутого із надгарячої любові, щоправда, невідомо з чийого боку.
Ляснули вхідні двері, й мене огорнуло хмарою французьких парфумів. Надійка, промениста від щастя Надійка вже цілувала й обіймала мене. По плечах, грудях, губах поповзли приємні мурахи. Проте голова боліла нестерпно.
— Надю, ти... обережно,— я лагідно відсторонив її від себе.— Яким це вітром тебе сюди занесло? Та ні, я дуже радий... Я радий, що ти приїхала. Нарешті... Але як ти тут опинилась?
— Що, вчора добряче погудів? — радісно проговорила вона й очима, що не перестаючи сміялися, в упор дивилась на мене.— Боже мій, тут нічого не змінилося. І ти такий, як і був! Гаразд, лежи, алкоголіку. Я зараз тобі що-небудь принесу.
Вона втекла на кухню, і відтіля долітав її щасливий голос:
— Тільки пачка макаронів і пляшка пива в холодильнику. І все! Все, як колись! Господи, я знову в тебе, а в тебе все, як завжди. Якби ти знав, як це чудово!
Я не поділяв її думки, що це так уже й чудово: лише одна пляшка пива в холодильнику. Ноги самі почовгали до його білого черева.
Після пива мені полегшало настільки, що вже міг говорити, не занадто напружуючись.
— Надю, я гадав, що вже ніколи тебе не побачу. Ти ж живеш — до тебе не підступишся: охорона й усе таке. Мені Клапоть казав... І ревнивий чоловік, власник, так? Рідкісна сволота, так?
— Ні, це зовсім не так. Послухай, ти знаєш, навіщо я до тебе приїхала? За півтисячі кілометрів! Вже ж не обговорювати свого чоловіка.
Балакаючи, вона поставила на вогонь чайник, дістала зі свого пакета булки, ковбасу, сир, консерви. Знала, до кого їде.
— Хотіла побачити мене.
— І почути теж. Мені страшенно кортіло побачити тебе знову,— уже серйозно повторила вона.— Почути твої пісні. Багато нового написав? Так захотілося посидіти на твоїй кухні, попити кави, побазікати. І щоб усе, усе було, як раніш.
— В одну ріку двічі...
— Можна! З тобою можна. Бачиш, знову — тимчасова квартира, знову в холодильнику — тільки пляшка пива, їжа — пачка макаронів, навкруги — море пилюки, а в кутку — гітара. І ти такий самий: нікого, крім себе й своєї гітари, не празнуєш. Чи вже зустрів свою Велику Єдину Любов?
Я промовчав. Бо залишався колишнім: нікого, крім себе й гітари...
Ми пили каву на кухні, я слухав її радісне щебетання й теж тихо радувався. Ті два роки спільного життя були й для мене дуже вдалими: ні до, ні після я не писав стільки пісень, вони сипалися з мене, наче яблука з яблуні врожайного року. Надійка вміла слухати, мала дивну музикальність, була завжди поруч: на концертах, на трасі, у будь-який час, у будь-яку погоду. І стала повітрям, якого не цінуєш і не помічаєш...
Після кави Надія скомандувала:
— А тепер у душ. Напихатися потім будеш! — і майже силоміць заштовхала мене у ванну.
Ми стояли разом під струменями води, обійнявшись, як колись.
Мою спину лоскотно дряпав її браслет.
— Бачиш, усе, точнісінько так само. Як на початку. Нам так гарно було вдвох, пам’ятаєш, три роки тому?
— Так, починалося все чудово,— скептично погодився я.— А згадай, чим усе закінчилося? Ти доводила мене до нестями, я тебе ледве не вбив. Так завжди буває: спочатку ейфорія, от як зараз, а потім — пекуча ненависть. Ми обоє максималісти. Ти знову сердитимешся, що я багато п’ю, скажеш під гарячу руку яку-небудь гидоту, ти в цьому професіоналка. Адже я тоді трохи не вбив тебе,— і я поцілував її в ледь помітний шрамик на скроні.
— Так, ти тоді мене трохи не вбив,— щасливо усміхаючись, повторила вона.— Знаєш, я тепер багато що втямила. Тоді я хотіла тебе переробити, змінити, покращити, хотіла врятувати тебе, бажання було благе. Але це неможливо. Це під силу тільки чи Богові, чи самій людині. Але тоді я цього не розуміла. Якби мені тоді мій теперішній розум...
Я зауважив на її шийці золотий ланцюжок із половинкою серця й перебив:
— А в кого друга частина? Кому ти півсерця віддала?
Вона лише гірко посміхнулась.
Тільки зараз, обійнявши Надійку, я зауважив, яка вона худа: кістки та шкіра. На голові в неї красувався поліетиленовий пакет, щоб не намочити волосся, на спині виступали гострі лопатки, мій погляд із жалістю зупинився на тоненьких плічках, худеньких ручках — раніш це маскував одяг.
— Що з тобою, Надю? Ти стала ще худішою, ніж була,— спробував пожартувати: — Чоловік не годує? Занадто економний?
— А я хіба тобі не говорила? Я зараз хворію, лежу в лікарні. Лікарня мене багато чого навчила.
Вона огорнулася рушником і пройшла до кімнати, де швидко облачилась у свій брючний костюм. Я нарешті зрозумів, що її неприродно виразні очі — це всього лише наслідок блідості обличчя.
— Що з тобою, Надійко?
— Що-що... Заладив...— Надія хвильку помовчала.— Я думала, що в мене аристократична блакитна кров, ну хоча б червона, а виявилося, що біла.
Після вчорашнього я ще туго міркував, але коли до мене дійшло, гаряча хвиля прилинула до обличчя. Пригорнув її, і цей мимовільний жест вона зрозуміла правильно.
— Не треба мене жаліти. Я з цим уже змирилася. Мені навіть краще: я хоч приблизно знаю, коли Дамоклів меч обрушиться на мою нещасну голову. Більшість живе, як безсмертні боги, і кінець захоплює їх зненацька. Зараз я вперше відчуваю себе справді вільною, ти навіть уявити собі не можеш, які це дає переваги,— вона швидко пішла до кухні, ніби намагаючись урятуватися від моторошної атмосфери, яка раптом затуманила кімнату.
Краючи й намащуючи бутерброди, вона провадила:
— Я два роки просиділа майже взаперті. Контроль гірший, ніж на каторзі. І все під прикриттям любові. Ніби мене звідусіль оточує смертельна небезпека, починаючи від випадкової цеглини, що мріє звалитися мені на голову, і закінчуючи першим зустрічним мужиком, котрий жадає мене зґвалтувати, вбити, образити. Він хотів убезпечити мене від зовнішнього, а смерть засіла всередині. Мене навіть за ворота саму не випускали, тільки з охоронцем.
Надійка вправно орудувала ножем, швидко розкладала на тарілках апетитні канапки — з сиром, ковбасою, шпротами. А я сидів телепнем і не міг збагнути, як вона може так буденно, так просто, майже без емоцій говорити про таке.
— Прикинь: сам весь час працює — виходить, сиди вдома. Раз на місяць у ресторан сходимо — й усе. За два роки рівно чотири рази були на концерті. Та й то на попсню жахливу потрапляли. Сиджу з ним поруч і думаю: «Невже тобі це може подобатися? Начебто ж не дурень, зовсім не дурень...» Саму — ні в крамницю, ні в перукарню. Що не вигадаю, привозить додому. І повсякчас амбал поруч — для моєї безпеки. Самого, крім роботи та грошей, ніщо не цікавить. Почувається таким напівбогом, вершителем доль, мов ощасливив мене по самісінькі ніздрі. Хотіла від нього піти ще спочатку. Навіть не від нього, на свободу. То він мені спокійненько, наче покурюючи сигару, процідив: «Від мене тобі одна дорога — уперед ногами. (Це він як у воду дивився!) Чого тобі,— каже,— не вистачає? З жиру скаженіти починаєш? Я вмію заспокоювати». Так я і залишилася. Не через те, що налякалась. Ніколи я нічого не боялась. Просто мені все стало байдужим. Навіть до піаніно тижнями не підходила. А найсмішніше знаєш, Сашку, що? Він мене справді кохає. От ти тільки співаєш про кохання, а й гадки не маєш, що це таке. А він кохає. Мене кохає, а гроші любить. Кохання міцніше за любов. Це ж пристрасть. Маніакально кохає, підозріло. Навіть у лікарню відпускати не хотів, казав, лікуйте вдома, я всі умови створю. А там апаратура мільйони коштує. Тоді погодився, тільки й у лікарні амбал за дверима. Чим можна займатися, щоб так усього боятись? Так усе це набридло...
Ми почали їсти, точніше я почав, а вона говорила й говорила, без пауз, не чекаючи від мене жодної реакції:
— І от уже в лікарні мені на думку спала геніальна думка. Під час обходу розіграла сцену позірної розмови по телефону з чоловіком, мовляв, збирайся, переодягнися, розважу тебе трохи від лікарняної нудьги. Мені принесли одяг, я переодяглася от у цей костюмчик, а своєму охоронцю сказала, що іду на процедуру, той і залишився сидіти під дверима. Уявляю, що йому тепер буде! Бідолаха! Звик до неробства, пильність утратив, сам винуватий. Чотири години тому я ще в лікарні була.
— А як же ти без грошей, сюди?
— Ти давай, протвережуйся. Сам навчив автостопом їздити. І п’ятнадцяти хвилин не голосувала на трасі. Трапився один добрий мен. Підвіз до самого будинку, накупив продуктів повний пакет — і тільки й попросив мій номер телефону. А я й дала номер мобілки чоловіка. Нехай тепер із ним поспілкується,— Надійка засміялася.— Він мене тут нізащо не знайде. Добре, наївся — і досить лінуватись, гітару в руки — і до роботи.
І раптово на мене теж нахлинула хвиля минулого: все, як і раніше, муза повернулася, і знову посиплються пісні, як достиглі яблука з яблуні. І Бог знову дасть урожайний рік.
Співав, слухала. Потім сказала дуже серйозно:
— Ти став писати ще ліпше. Це справжнє. За це ти — молодець. Ну, чому Бог дав талант такому обалдую, а не мені?
Чи то пожартувала, чи всерйоз. Спускався вечір. Грошей у мене від учорашнього квартирняка ще трохи залишилося. Надія забрала їх і пішла в крамницю. А я сидів і складав нову пісню, і творив на диво легко. І все було, наче сон.
Не можна двічі ввійти в одну ріку?
Надійки довго не було. Я став біля вікна й нетерпляче бажав чимшвидше показати їй нову пісню. Тихо бриньчав, і з того дзенькоту народилась іще одна ніжна мелодія. Але слів іще не було. Дивився на світ і чекав підказки... Мовчки стояли похмурі прямокутники будинків. Тяжко й неспішно волочилося донизу багряне сонце. Раптом мозок залоскотала думка: це ж воно має завтра з реактивною швидкістю вискочити з того боку. Сонце. Вже завтрашнє.
А хмари над незграбними дахами багатоповерхівок ставали дедалі барвистішими, потім темнішими, нарешті на небесному негативі проявилися перші вогники — і зорі, і ліхтарі. Й усі вони — вчорашні. Для завтрашнього сонця. Вони повільно яскравішали, і здавалося: зараз зрозумію... Щось заповітне, глибинне, оте, що іспанці називають «дуенде»... Те, про що Пастернак припечатав: «І тут закінчується штука, // І дихають земля й судьба[3]»... Але воно ховалося в прозорості повітря.
Зненацька згадав, що за весь вечір не побачив із вікна жодної пташки. І співу давно вже не чув... Блін, у цьому промисловому гіганті птахи не живуть навіть у спальному районі!
Уже зовсім смеркло, коли до під’їзду майже безшумно підкотив джип «Mitsubishi». З нього вискочив підтягнутий красивий хлопець, оббіг машину і, розчахнувши дверцята перед своїм хазяїном, з почуттям власної гідності завмер. Із машини вийшов не старий, але вже обважнілий чоловік, і вони разом увійшли до будинку.
За кілька секунд я став із ними віч-на-віч. Відклавши гітару убік, очікувально подивився на непроханих гостей. Не вітаючись, лише обвівши очима кімнату, чоловік сухо, жорстко вимовив:
— Де Надія? Вона була тут. Тільки не брехати.
— Незабаром прийде,— і відразу ж я зрозумів, що цього говорити було не можна, що ці два слова незбагненним чином в одну мить щось зруйнували в стосунках із Надійкою, і цього б не сталося, якби, нічого не сказавши, я залишив квартиру, попередив Надію, щоб не поверталася, і нам би ніщо не завадило загубитися на дорогах країни, а гітара прогодувала б...
За кілька хвилин із крамниці повернулася й Надійка. Мабуть, ще біля під’їзду побачила машину чоловіка, здивувалась, що той так швидко відшукав її, і повільно ввійшла до кімнати. З появою дружини в цього поважного пана з обличчя враз зникла напруга, він миттєво заспокоївся. Надія підійшла до нього, і він обійняв її, його руки стіною відгородили її від мене, тепер уже назавжди.
— Ти не сердишся? — наївно й ніжно спитала Надя.
— Зрозуміло, ні. На дітей глупо ображатися. Тільки дурні на погану погоду сердяться.
— Як ти знайшов мене?
— Дитинко, ти ж сама дала мій номер своєму випадковому попутнику. Награлася у схованки? А тепер поїхали назад. Твій професор дуже переживає, переривати лікування не можна. Наслідки можуть бути найгіршими.
— Не поїду я ні в яку лікарню, вона мені осточортіла! — Надійка звільнилася від його рук і сіла на ліжко.— Користі від твоєї лікарні — ніякої. Погодься, це нерозумно, коли залишилося так мало часу, сидіти в чотирьох стінах і ходити на ці жахливі процедури. Ти ж сам бачив — там усі садисти, я більше не витримаю тих катувань. Я залишаюся тут, із Сашком. Мені слід було тебе попередити, щоб ти не їхав, не полишав своїх справ. Тут телефону немає, а я не подумала. І залишила мобільний у палаті.
— Для тебе це природно: спочатку робити, потім думати,— іронічно вимовив чоловік.— Ти хоч зараз подумай, а потім уже вирішуй, що робитимеш і чи варто це робити. І де це тут ти збираєшся залишитися? У цьому брудному кублі? З ким? Із цим?
Я раптом відчув, що стою босий, і дірку на правій п’яті відчув, і стало ніяково й тоскно. А найгірше — зрозумів, що я — сторонній.
— Що він важче за чарку піднімав? Він тобі на одну босоніжку на ліву ногу не заробить. Автостопом їздити — романтика, так? А завтра зранку тобі просто необхідно бути в лікарні, все може звестися нанівець, якщо перервати процедури.
— Плювати я хотіла на твоє лікування! Все марно... Мені все одно стає гірше та й гірше. У мене вже немає сили жити!
І Надійка закотила істерику, таку звичну для мене — як колись.
Чоловік намагався заспокоїти її, затис в обіймах, але Надя вирвалася та відбігла в куток, схопила обома руками волосся й зірвала з голови перуку. Облисіла голова та страшний діагноз «лейкемія» враз продемонстрували свою потворну наготу.
Побачене мене потрясло. Блискавично згадався моторошний давній сон. До мене нарешті дійшло, що Надія приречена, і що м’якість і спокій її чоловіка вимушені, суперечать його владній натурі.
Істерика закінчилася полегшуючими душу сльозами. Надійка плакала чоловікові в жилетку, а той тихо її умовляв:
— Якщо ми пропустимо процедуру, знову почнеться біль, зняти його буде дуже проблематично, пам’ятаєш, як минулого разу? Залишити тебе тут із цією людиною мені не дозволить совість, тому що ти моя дружина, я за тебе відповідаю, а в цього чоловіка і без тебе вистачає проблем,— він не хотів кривдити Надію і підбирав найлагідніші слова.— І не випробовуй мого терпіння, Надю. Ти ж не хочеш, щоб у цього товариша почалися неприємності? Через тебе? Правда?
Надійка кивнула. Востаннє схлипнула й по-дитячому спитала у нього:
— Ти вважаєш за краще повернутися? Правда?
— Так, уважаю.
— Ти правда переконаний у цьому? Чому?
— Бо ти не зняла цього браслета.
Він нахилився і якось дивно поцілував підвіску її браслетика. З темно-синіх намистинок, покритих барвистими емалевими квітами. Підвіска у вигляді хрестика безпорадно хиталась під її висохлим на тріску зап’ястком. Під випнутою овальцем кісткою. Цікава прикраса, бачити такої ще не доводилося...
* * *
За хвилину я стояв у кімнаті сам. На кухонному столі залишився пакет із харчами, купленими нею. Від під’їзду майже беззвучно від’їхала машина, несучи Надію та її чоловіка з їхніми проблемами в інше, не відоме мені життя.
Надійка встигла тільки намочити ноги в ріці минулого, й на підлозі залишився мокрий слід.
Але до ранку він висохне.
Я взяв гітару. Пальці звично побігли по струнах, здавалося: ось-ось — і полине глибинне, потаємне, оте, що іспанці називають «дуенде».