Христина Едуардівна. Діти Марфи
— Мені подобається, як Кіплінг трактує цей епізод з Євангелія. Знаєте його вірш «Діти Марфи»? Отой, де про біблійних сестер сказано: «І за те, що Богові дорікнула Марфа гріховно та гордовито, будуть діти її служити дітям Марії до затінків світу». Це про нас із братом, точно — про нас!
Що не кажіть, а поет усю глибину цього явища помітив. Одним усе саме до рук пливе, без жодних зусиль, а іншим, щоб чогось досягти, так працювати треба, так старатися! Ми з Владиславом оті діти Марфи і є, всього тільки власними зусиллями досягали. І ніхто не допомагав, це ми всім завжди допоможемо. У нас же всі довкола — типові діти Марії, «свої тягарі віддали вони Богові, а Господь — на дітей Марфи їх переклав». Це я знову Кіплінга цитую.
Брату не щастило в подружньому житті. Ще перша дружина, Анна, вона не була приємною особою. Трагічне сприйняття життя, постійна, навіть маніакальна недовірливість, у звичайнісіньких ситуаціях їй привиджувалися загрози для її нудного існування. Вона замучувала Владислава підозрами — геть безпідставними, докоряла, дорікала — невідомо за що.
А в самої за душею — ніяких переваг, так, гарненьке личко та красива фігура. Ніхто не заперечує, статура в неї була надзвичайна: талія тоненька, наче корсетом стягнена, а стегна та груди — пишні, наче силіконові — вся як келишок. Східна красуня. І це при тому, що вона й гадки не мала про садистські дієти чи про виснаження в спортзалах — до сьомого поту, до чорних кіл перед очима!
Я з нею мирилася тільки заради племінниці, Надійки.
Ми з чоловіком своїх дітей не маємо, тож Надя від народження мені наче дочкою стала. Я, чим могла, сприяла в її вихованні. А замість подяки бачила від Анни лише спротив, прихований, звісно, але це ще гірше.
Брат постійно зайнятий, з ранку до ночі на роботі, а ця гуска завжди настільки переймалася собою та своїми вигаданими печалями, що на прослуховування до музичної школи Надійку водила я, на бальні танці — я, документи до школи — знову я. Коли в дитини сколіоз починався, хто перший помітив? Я! Це я наполягла, щоб вона ходила на лікувальну гімнастику, лікар так і сказав: це завдяки вам дівчинка не стала сутулою. Ми з чоловіком навіть у відпустки її з собою брали...
Тож уявіть, як у мене зараз душа розривається на частини, коли думаю про неї: де вона, що з нею? Коли молюся, то з’являється надія, малесенька, з макове зернятко, що жива, що повернеться. До нас чутки доходили про аварію, але я не вірю. Вона ж, хоч і зрідка, знімає гроші з картки. Я регулярно поповнюю рахунок, сподіваюсь, що ці гроші підтримають її, допоможуть. Нехай би поверталася до мене, так, до мене, коли з батьком уже так вийшло...
Що ж поробиш, перша дружина Владислава була... далекою від ідеалу... Але Мілочка... Про мертвих поганого не кажуть, але я — тільки правду...
Того нещасливого дня Міла підкотила до нашого дому на своєму розпечено-червоному «Феррарі». Його брат подарував. Щиро кажучи, такий подарунок мене свого часу стурбував.
Пам’ятаю, коли вперше побачила щасливу Мілку за кермом цього новенького лискучого дива, кивнула чоловікові:
— Ось, котику, на якій машині повинна їздити улюблена дружина!
А Мілочка вилазить з авта, вся в червоному, сяє:
— Ні,— посміхається зверхньо,— улюблена дружина повинна їздити на ще кращій машині!
— Нам до Варських далеко,— миролюбно відповідає мій благовірний. Він у мене небожитель, делікатний, дай Бог йому здоров’я. Нам іще за будинок виплачувати, що ж поробиш, десять років про такий мріяли.
А цей царський дарунок брат підніс Мілці за народження сина — бажаного та довгожданого. Ця аферистка знала, чим прикувати немолодого мужика. «Матір мого сина» — це ж титул на все життя, і нічого не вдієш.
Так ось, про той день нещасливий... Не дуже рано, вже після дванадцятої, Мілочка підкотила до нас на своєму визивному «Феррарі», занесла в дім загорнутого Володічку та й каже, щоб погляділа його годинки зо три. Мовляв, сякі-такі справи, косметичний салон чи щось, а нянька захворіла.
Пам’ятаю, я мовчки подивилася їй в очі. У нас місто не таке вже й велике, не Київ, до мене вже деякі чутки докотилися. Мілка зрозуміла й спалахнула вся:
— Не хочеш — не треба, я з малим поїду. Не хотіла його в таку ожеледь із собою тягати.
Я взяла Володю:
— Помиляєшся, я від дитини не відмовлюся. Залишай його хоч і до завтра, хоч і до повноліття!
Помилуй, Боже, навіщо я таке сказала?! «До повноліття!» Я ж знаю, що нічого всує вимовляти не можна!
А з неї — як з гуски вода, принесла сумку з памперсами, повиймала пляшечки із сумішами, матуся дбайлива, молока в неї не стало! А на обличчі — радісне полегшення, у кожному русі — поспіх. Відвертає од мене збуджений погляд. Чепурна та намакіяжена! До салону тобі потрібно! Сказала б я, до якого салону ти збираєшся, та брата шкода. В таких ситуаціях рідним в останню чергу вірити починають, він Мілці радше повірить, ніж мені... Прикро, була б переконливіше щось брехала.
Володя спав, солоденько так, зрідка губками плямкаючи. Замилуєшся...
Я вийшла провести Мілу. Погода дійсно була препоганою, зранку дощ падав, тепер підморозило. Мілка сама сідає за кермо, без водія — звісно, навіщо їй свідок?
Я не витримала.
— Мілочко,— кажу якомога спокійніше,— ожеледь страшна! Зателефонуй, перенеси візит на інший день.
Вона ж тільки проштрикнула мене крижаним поглядом.
Я наполягала:
— Хочеш, подзвоню Владиславу, хай пришле водія. У тебе ж досвіду — катма! Благаю, не ризикуй! Подумай...
Мілка не дала договорити:
— Заспокойся, будь ласка,— роздратування в ній аж булькало, та вона прикрилася мантією підкресленої ввічливості.— Я буду безмежно обережною. У мене зимова гума — чудова, краща, ніж підошви на твоїх італійських чобітках! Ну все, чао, запізнююсь! За три години повернуся.
Королівським жестом попрощалася й захлопнула двері машини.
Вона не повернулася ні за три години, ані за сто.
Мілу знайшли пізно увечері в районі дахнівських дач. Мчала на великій швидкості, не впоралась, машину занесло на кризі. Подейкують, вона зробила фатальну помилку, занадто різко натиснувши на гальма. Лікарі швидкої завіряли, що померла миттєво.
Це щастя, що хлопчик залишився зі мною! Є над ним янголи! Владислав трохи не збожеволів. Роботу покинув, примчав до мене: де Міла? Де Володя? Куди й навіщо вона квапилася?
Звідки ж мені знати — куди... Все одно — нічого вже не зміниш... А од великого знання — більше печалі, це вже я точно скажу.
Зате я тепер уся — в радісних турботах. Малюк більше в нас живе, аніж у брата. Йому потрібні рідні жіночі руки, їх нічим не заміниш.
Коли беру Володічку на руки, міняю памперси, купаю, мені здається, що я — його мати. Ця ілюзія іноді стає такою переконливою, що навіть ревную трохи, якщо з ним забагато возяться няня чи брат, чи мій чоловік.
У вихідні я сама гуляю з немовлям у парку, штовхаю візочок і гордо дивлюсь на молодих мамочок. Нянька мені весь час компліменти каже, що не кожна мати стільки уваги своїй дитині приділяє, як я. А вона — жінка бувала, не одного малюка викохала.
Тож нічого не поробиш — Марфа я, Марфа. З нащадків Марфи євангельської. Такий уже хрест дістався.
Кирило. Останній аргумент
— Хто сказав «а», обов’язково скаже і «б». Це закон. Я його давно вже збагнув.
Він стиснув правицю в кулак і кілька разів легенько стукнув ним по своїй лівій долоні.
Ми повернулися з кладовища затемна. Мовчки пили чай — як подружжя, де обоє до оскомини набридли одне одному. Вона мовчала, бо була нещасна. Я знав, на кого вона чекала увесь цей день, на холодному вітрі, не відлучаючись ні на хвилину, але не міг нічим зарадити. Хіба що трохи розважити. Пізніше.
Допивши й зігрівшись нарешті, вона машинально зібрала посуд, точними економними рухами (наче в себе вдома, де все давно знайоме й доведене до автоматизму) сховала в холодильник масло, сир, ковбасу, поставила на поличку пакети з чаєм та хліб, дістала з шафки й наділа гумові рукавички, помила посуд. Розкладаючи в шухлядці ложечки, несподівано звернулась до мене:
— У тебе є кастет?
З цією дівчинкою не занудьгуєш, це точно.
— Навіщо він мені? — удавано спокійно відповів я.— Хіба я злодій який? Я й без кастета одстріляюсь,— і спробував невдало пожартувати: — Повітряний десант гине, але не здається!
— А якась інша зброя? Там теж десантники можуть зустрітись. А мотоцикла в тебе нема?
Я лише заперечливо похитав головою. А вона вела далі по тій же непевній доріжці:
— Ну, дійсно, в тебе така тачка класна, справжній танк,— навіщо ще мотоцикл. А може, у когось позичиш на півгодини? — вона сіла за тепер уже порожній стіл навпроти мене.— А раптом тікати доведеться? Ой, ну не дивись на мене так, наче я п’ятак тобі завинила! Ніякого криміналу. Хочу зайти в гості до тітки. До моєї рідної тітки. Вона — жінка чемна й гостинна, просто так від неї не втечеш.
— То чого ж ти збираєшся до неї, як Рембо в джунглі?
— Торішній досвід підказує, що підстрахуватися не завадить. Минулого року ми були в неї з Сашком. Прийшли до неї, як до людини, все ж таки батькова сестра. А вона, наволоч, батькові подзвонила і його охоронців на нас нацькувала. Сашко допоміг — я вирвалась, а його — в ментовку. За растлєніє малолєтнєй. Це ж треба таке вигадати! Пощастило, що начальник відділення нормальний трапився, почав на тітку наїжджати: «Я тут убивства не встигаю розслідувати, а ви до мене бомжів тягнете». Доки тітка до батька телефонувала та прокурором їх лякала, вони Сашка відпустили. На зло їй, мабуть. Сашко заледве вийшов — батько до відділку прикотив. Ми за рогом сховалися і — давай, Боже, ноги! Я у розпачі, а Сашко ще буркотить: «І якого дідька я з неповнолітньою зв’язався? Звалилась мені на голову... Бракувало, щоб твій папєнька мене кастрував!» Потім заспокоївся...
Я не витримав:
— Слухай, малолєтка, а скільки тобі насправді років? Ще вскочиш із тобою в халепу.
— Не переживай, уже повнолітня. Нещодавно вісімнадцятиліття відсвяткували. У цьому плані ти в безпеці. Краще подумай, де можна мотоциклом розжитися.
— У Жені є, у мого друга. Правда, щось давненько я його на мотоциклі не бачив.
— Далеко звідси?
— А чого ти не спитаєш, чи вмію я його водити?
— Якщо не вмієш — я поведу.
— А права є? — безглуздішого питання в такій ситуації не вигадаєш. Які права? В неї паспорта немає.
І вона сумно підтвердила:
— В мене — жодного документа. Так вийшло...
* * *
Чому люди так активно лізуть туди, де на них чекають самі неприємності? Все просто. Наді кортіло відвідати тітку, а я хотів бути цього вечора з нею.
Тому невдовзі ми й опинилися біля сарайчика-ангара-гаража разом із нею й по-домашньому вбраним Євгеном, який, гостинним купецьким жестом розчахнувши залізні двері просторого гаража, щедро спонсорував наше прагнення пригод:
— Вибирайте.
Доглянуті «Harley Davidson» та «Днепр» сяяли помитим і ретельно протертим металом.
Скромний «Днепр» ліпше пасував для тих, хто збирався на ньому непомітно тікати. Але я знав, що в сім’ї хазяїв він цінувався набагато більше. Бойовий кінь легендарної байкерші Матрьошки. Яка давно вже була дружиною Жені та взірцевою мамусею двох маленьких хлопчиків.
Почувши про байкерів, Надійка ожила. Моя крижинка вмить перетворилась на блискучу росинку. По-дитячому зраділа:
— Справді? На ньому їздила сама Матрьошка?
— Ще й як! — підтвердив задоволений її захватом Євген.— Не з вітерцем, а з вітрюганом. Були часи... А ти, малá, звідки знаєш про Матрьошку?
— Мій... один приятель розповідав.
По маленькій паузі я зрозумів, що приятель цей — Сашко. Але Женька жадав подробиць:
— І що ж він розповідав?
— Та багато чого,— Надя почала гладити й пестити легендарний мотоцикл, наче великого любимого собаку.— Вона незвичайна була, не їздила, а літала. Вдягалась, як хлопець, у чорну шкіру, волосся ховала під шлем. Завжди в чорних окулярах. А коли зупинялась, знімала все це. Спочатку шолом — і розпускала довге біляве волосся. Вилазила з комбінезона — і засліплювала білим одягом. У неї навіть джинси білі були. Тому її й називали Матрьошкою. Я пісню про неї чула. Ретро, але дуже класну.
— Це треба на магнітофон записати,— сказав я.— І дати самій Матрьошці послухати.
— Навіщо магнітофон? — заусміхався Євген.— Ходімо до нас, сама їй розкажеш. Вона зараз малих спати повкладає — й поп’ємо чаю. Разом.
Надійка майже й не вагалась:
— Дякую. Але ми поспішаємо. Чесно.
— Ти не хочеш поговорити з Матрьошкою?! — здається, я перебрав зі здивуванням, і вона трохи згасла, відчувши нещирість:
— Не зараз.
І до Жені:
— Ми ненадовго.
— Як знаєте,— погодився мій друг.— Якщо затримаєтесь, мотоцикл самі поставте в сарай. Ось ключі. Завтра на роботі віддаси,— він дружньо хлопнув мене по плечі.
Він вийшов із двору й дивився нам услід. Як ми хвацьки виїжджаємо з немощеного провулку. Я попереду, а Надійка довірливо вхопила мене за поперек іззаду.
Будинок Євгена розташований у чудовому районі. Приватний сектор, немає цих багатоповерхівок, які щодня тиснуть на психіку, кругом — сади. Поруч — парк, Дніпро, й недалеко від центру. Між старими домами один по одному зростають пишні дво- та триповерхові котеджі. Рік тому я і сам придбав тут стару розвалюху. Заради ділянки, звісно. Прикуплю ще ділянку-другу поруч та збудую пристойне житло.
Приблизно таке, як двоповерхова вілла, до якої скерувала нашу путь Надія. Біла, з великим балконом довкруж другого поверху, із симпатичними башточками на даху. І височенький паркан із нешліфованого граніту також досить ефектний, під ним ми поставили мотоцикл. Ключ запалювання я навмисно залишив на місці: у провулкові — ні душі, а так якось спокійніше, не відомо, як вони складуться, наші відвідини.
Ми попрямували до брами з врізаними в неї залізними дверима, над якими мріло око зовнішнього стеження. За пару метрів до входу нас засліпило світлом ліхтаря — спрацювали фотоелементи.
Надя натиснула кнопку домофону.
— Хто там? — за якийсь час спитав жіночий голос.
— Я до Христини Едуардівни. Скажи, що Надя прийшла.
За хвилину хвіртка, що зробила би честь будь-якій фортеці, тихо і чемно розчахнулась.
До ґанку вела вимощена плиткою доріжка. Праворуч — доглянутий палісадник із декоративними ліхтариками, ліворуч — ворота гаража. Ґанок також нічогенький: гранітні сходи, балюстрада з кованими решітками, стильний ліхтар. Виявляється, Надійка — панська дитина. Тобто племінниця.
Вітальня була зразу й кімнатою відпочинку. Збоку — білі сходи на другий поверх, посередині — крісла, канапи й масивний низький стіл. По кутках — химерних форм світильники, на підлозі — пузата біла ваза з розкішною ікебаною з живих квітів — антикварна, не інакше.
Але роздивитись її як слід я не встиг, заскочений тіткою Христиною Едуардівною, яка спішила нам назустріч, з любов’ю та привітом простягаючи вперед руки. Ще не стара струнка жіночка в оксамитових домашніх брючках і зручному пухнастому пуловері. Великі очі, великий ніс — і море чарівності. Обняла й обцілувала Надійку. Потім помітила, що небога не сама і не з Сашком — по обличчю послідовно пробігли відлуння уваги, здивування, полегшення. Мабуть, моя зовнішність приємно відрізнялася від бардової.
— Дівчинко моя хороша! Яке щастя! Нарешті ти повернулась! Я така рада! Минулого разу я була неправа. Пробач, пробач, моя люба. Як Слава на мене сердився, як мене лаяв, ти б тільки чула! Боже, як він переживав!
Тітка випустила Надійку з обіймів і всадовила біля столу. Жестом запросила й мене. Налила зеленого чаю (він був майже гарячим), присунула кошик із цукерками й маленькими тістечками. І знову звернулась до Надії:
— Батько тебе і досі скрізь шукає.
— Якби шукав, то знайшов би,— жорстко промовила Надя й відсунулась від тітки до мене.
«В Росії»,— іронічно додав я до її слів подумки.
— Надійко, батькові слід пробачити,— благально вела своє тітка.— Він такий нещасливий. Він так переживає... Може, повечеряємо разом... А це хто з тобою? — нарешті вона звернула увагу й на мене.
— Друг.
Отже, я тепер Надин друг.
— Ми не хочемо їсти,— за нас обох відмовилась Надя.— Тьотю Христе, я зайшла на хвилинку, тільки для того, щоб ти побачила: я жива, здорова і не самотня. І подякувати за гроші.
Отак! Моя персона тут лише для демонстрації липового благополуччя. Приємно, нічого не скажеш. Підставний актор у чужому спектаклі.
А Надійка додала:
— Мені від вас із батьком нічого не треба. І не буде треба. Більше ніколи й нічого.
— Дитино, що ти кажеш! Схаменися! Якби ж ти знала, що сталося...— тітка стримано заплакала, обличчя залишалося спокійним, тільки з очей рясніли сльози. Метушливо, по-старечому стала шукати в кишені штанів хусточку, знайшла, витерла очі.— Людмила загинула. Потрапила в аварію. Вони сказали: перевищила швидкість та не впоралася з керуванням... Ще добре, що їхала сама... зачекай хвилинку, одну хвилиночку...— і вона квапливо вийшла сходами нагору.
Мені було неприємно стати свідком сімейної сцени. Нехай сама з’ясовує стосунки зі своїми родичами. Я тут зайвий.
Але не встиг я чемненько сповістити про це, як тітка спустилась до нас, несучи на руках малюка. Щось із рік, не старший. Він чіплявся пухленькою ручкою за кофтину Христини Едуардівни й водив наївними оченятами.
— Тьотю! — усміхнено здивувалась Надія.— Невже й вам нарешті вдалось народити?
— Не жартуй так,— пані Христина простягнула дитину нам назустріч, пропонуючи взяти.— Це твій зведений братик. Якби ж ти тільки знала, як йому погано без мами!
Надя розчулилась, взяла малого на руки, поцілувала в голівку. А він вчепився у комір її джинсової куртки.
— Йому так потрібна мама,— досі причитала тітка,— так погано без мами!
Надині очі також волого заблищали, але вона промовила сухо й безбарвно:
— Я знаю, як погано без мами.
Христина Едуардівна враз схаменулася й прикусила язика — нарешті відчула свою безтактність. Надя пересадила хлопчика на її руки, і схоже, почала повторюватись торішня історія.
Притискаючи малюка до грудей, вільною рукою тітка спритно схопила Надю за рукав:
— Я тебе не відпущу! Благаю, дочекайся батька. Він зараз приїде. Валю! — загукала до когось, повернувши обличчя назад та вгору.— Валю! Телефонуй Владиславу Едуардовичу! Негайно! Швидко!
Знайоме ім’я, подумав я, Владислав Едуардович. Але в той момент було не до спогадів.
Надя вирвалась і відскочила від тітки на кілька кроків:
— Ну, нащо знову весь цей галас? Я сама відвідаю батька. Не маленька, знаю, що робити.
Крихітка-хлопчик злякався різкого руху й заплакав.
— Ну ось,— розстроїлась Христина Едуардівна.— Бачиш, що діється? Хоч немовля пожалій! Йому вже давно спати пора.
— То вкладіть у ліжко,— відрубала Надя.— До побачення. Пробачте, що заважала. На добраніч.
Я першим ступив на добре освітлений ґанок, тримав Надю за руку. Прикидав, як пройти крізь зачинену хвіртку.
Раптом Надина рука сіпнулась і ледь не вирвалася з моєї. За другу руку її встигли вхопити тітка та ще якась дебела жінка у фартуху. Я обережно, наскільки міг у такій екстремальній ситуації, відштовхнув їх обох. Христина Едуардівна артистично впала й надсадно заохала:
— Бандити! Міліцію! Вбивають!
Дебела бабенція вчепилась у мій одяг і також заволала поросячим вереском:
— Дімко! Де ти бродиш? Сюди! Убивають!
Нехирлявий молодик з’явився з-за гаражів, одним стрибком опинився поруч і одразу професійно заїхав мені по обличчю. Кругловида хазяйка фартуха відступила. Краєчком ока я побачив, що Надійка відімкнула хвіртку, і, не церемонячись, ударив хлопця в живіт. Він звалився й почав корчитись, наче футболіст у надії на пенальті. Я не барився й кинувся до виходу.
Не стямивсь, як опинився за парканом. Розумничка Надя вже заводила мотор. Я стрибнув у сідло мотоцикла і, ледь вона встигла обхопити мене за поперек, притиснувшись ззаду, дав газу.
Ми швиденько погасали кількома провулками. На широченькій уже вулиці Надя попросила зупинитись біля будівництва ще однієї хатинки-триповерхівочки. Стала поруч із купами піску та будматеріалів. Сказала, важко дихаючи, але переконано:
— Я ніколи не брешу. Забагато честі, щоб я брехала. Ми зараз мого батька відвідаємо. Ми його добре відвідаємо,— вона підібрала половинку цеглини.— Поїхали.
Любить дівчинка командувати! Але я чомусь не сперечався та знову дав газу. Ми завернули в мальовничий затишний провулочок. Спішилися поблизу будинку, що майже копіював тітчин. Мабуть, за одним проектом ставили. Щоправда, паркан не такий високий.
Надя обмотала камінь якимсь папірцем, либонь, заздалегідь приготувала, перев’язала чорною стрічкою хрест-навхрест. Із задоволенням розправила бантик.
— Листа батькові написала,— пояснила злорадно і, підійшовши до паркана, дуже влучно поцілила в освітлене вікно на першому поверсі. Задзвеніло скло.
Весело-збуджено Надя вигукнула:
— Поїхали! Швидко!
«Днепр» знову поніс нас по кривих вуличках. Невдовзі виїхали на бульвар Шевченка. Їдучи через центр, я роздумував, як би це непомітніше підібратись до Євгенової резиденції.
За цей вечір мене можна привітати. Добре попрацював! Співучасник бійки, хуліганської вихватки, розбійного нападу на жінок... Ще й матеріальні збитки. Скло було чималеньким і явно недешевим.
Востаннє я побився ще в армії... Тепер уже не востаннє.
* * *
Коли ми повернулися, Женька курив у дворі. Вікна в його домі вже не світилися.
Утрьох ми тихенько вкотили «Днепр» у гараж.
— Ти особливо нікому не нахваляйся, що цей мотоцикл сьогодні виїжджав,— попередив я його.
— А що?
— Та нічого, ми покаталися трохи. Сподіваюсь, номера ніхто не бачив, нас також. Але шум мотора — це вже точно чули. Та це дрібниці.
Євген зацікавлено позирнув на Надійку.
— Так,— підтвердив я.— Злочинця ти вичислив безпомилково. Її ініціатива.
Надійка досі була хворобливо-збуджена.
— А хочете,— запропонувала вона Жені,— я вам про Матрьошку заспіваю. Про неї один хлопець хорошу пісню склав. Я її трохи пам’ятаю, не всю, правда.
— Та ти що? Справді? Заходьте в дім, я її покличу. Зараз пікнічок улаштуємо, я тут дрова приготував, м’ясо замаринував на шашлики. Ласкаво просимо!
Точно, була у нас про це мова, думали на вечір у п’ятницю. А він заздалегідь підготувався, перфекціоніст та й годі!
— Ми тут зачекаємо,— сказав я.— А то ще малих побудимо.
Він пішов до будинку, а ми обійшли дім попід парканом. У двір світило два вікна. Значить, Аліна ще не спала.
Влаштувалися на терасі. Повітря чисте, з легким весняним морозцем. Дихалося на диво легко, й гумор у мене був піднесений.
Я згадав про Владислава Едуардовича, якому хотіла дзвонити Надійчина тітка, та спитав:
— Надь, а яке у тебе прізвище?
— Варська, а що?
Нічого собі! Варський — саме той негідник з інтелігентськими манерами, що так спритно киданув мене колись. Повік не забуду його м’якого красивого голосу... Мабуть, я добряче витріщився, бо Надя незадоволено спитала:
— Що з тобою? Я ж сказала — Варська, а не Тимошенко чи Ющенко. І не Пугачова, і не Кіркорова.
— А хто тобі Владислав Едуардович Варський?
— Ну, батько, а що? Ти його знаєш?
— Звісно. Черкаси — не таке вже й велике місто. Я тут усіх помітних людей знаю. Або хоча б чув про всіх.
— І що ж ти знаєш про батька?
— Він дуже успішний бізнесмен,— із сарказмом сповістив я дочці Варського. «Благодійник нашого міста, мер на нього трохи не молиться»,— додав подумки. Ситуація склалась пікантна.
— Про кого це ви? — Євген ніс шампури, казанок та ще якесь куховарське начиння, а Аліна йшла за ним із відеокамерою і теплою ковдрою в руках.
— Та так... Надю, дозволь представити тобі хазяйку цієї садиби, Аліну Приходько, колись всім відому як Матрьошка.
Обличчя обох жінок сповістили, що вони явно сподобалися одна одній.
Ми зручно вмостились на старих автомобільних кріслах, що правили тут за садові меблі. Увімкнули маленькі різнобарвні ліхтарики — батьки їх для дітлахів на подвір’ї порозвішували. Але без малих ця ілюмінація нагадувала китайський карнавал. Аліна накрила Надійку ковдрою — ставало дедалі прохолодніше. Женька запалював багаття. Дрова виявилися сируватими, диміли, а не горіли.
Надія стала неуважливою і печальною, очі не блищали, тінь утоми ковзнула обличчям.
— Сьогодні явно не шашличний день,— заявив я.— Ліпше розбіжімося до іншого разу.
— Ну що ж,— здався Євген,— планували на п’ятницю, значить, так і буде.
— Так,— погодилась Надійка.— Вам завтра зранку на роботу. Ходімо, Кириле...
— А пісню? — спитала Аліна.— Ти обіцяла. Тільки пісню — і все.
Надійка тихенько проспівала тужливу пісню про байкершу Матрьошку. Я по інтонації здогадався, хто автор. Він порівнював Аліну з метеором на небі, який літає сам по собі, без мотору, бо у неї насправді ніколи мотоцикла і не було. І ще щось про міраж.
«Глупа пісня»,— трохи не вихопилося в мене. І Сашко — нездара. Це ж треба таке вигадати — без мотора їздить, на власній енергії! Насмішка якась та й годі! Нісенітниця. Але Женька з Аліною були в захваті, Надю на відео зняли. От лише гітари немає.
— Та я на чому завгодно заграю,— похвалилась наша виконавиця.
Аліна пішла в дім пошукати щось на кшталт інструмента, а Євген, пораючись біля згасаючого вогнища, почав розповідати Надійці про сузір’я, що рясними зорями всіяли нічне небо. Розумний він чоловік, ерудит, фантастику читає. І мені дав можливість зловтішно порозмислити про своє.
Значить, це ми Варському вікно розтрощили. Дурна помста! Я колись думав йому не тільки вікно... А й ще дещо. Ненавидів його... Потім усе те якось забулося, відійшло на другий план. А тепер знову випливло на поверхню.
Папаша хрінів! Він не тільки мене, він і рідних своїх зрадив. Продав їх усіх, дочку, дружину — гамузом. Заради молодої та красивої. Хоча, може, й не дуже молодої й не дуже красивої, всяко буває. Отак, хитрий-хитрий, а тишком-нишком крутити собі з бабою, щоб ніхто й не здогадався, не зумів. Не вистачило звичайного житейського глузду й такту. Витратив увесь, щоб конкурентів кидати, а єдину доньку вберегти від болю — не зумів. Сім’я — це святе, й утіхи в гречці в жодному разі не повинні випливати на світло. А його дочка в благенькій курточці мандрує трасами, щодня ризикуючи вляпатися в брудну пригоду, без грошей, без даху над головою, з таким же нещасним бардом.
Аліна принесла дитячу кобзу й іграшковий барабанчик, і Надійка заспівала знову, тепер уже веселіше, на диво непогано акомпануючи собі на цих несподіваних інструментах:
Й огидно звивавсь крик котячий,
В заграві здригався докір.
І, вирячивши очі незрячі,
Будинки дивились у двір...
Відеокамера працювала. Хоча пісня для історичного запису могла б бути і кращою. А Надійка, старанно підвиваючи, виводила:
Безумству хто визначить міру?
Чекати, сміятись, кохати!
Нестимусь в скаженому вирі!
Але не бажаю втопати.
Дочка Варського... Щохвилини вона подобалась мені дедалі більше. Навіть і тому, що його дочка. І співала гарно. І взагалі... І мене навіть не обходили її можливі стосунки з не відомим мені бардом. Та я тому навіженому Сашкові гарний концерт спонсорую, з нормальними афішами і все таке. Або альбом якийсь. Інкогніто, зрозуміло. Хоча за що його спонсорувати? За те, що лох нечуваний, проґавив таку дівчину? З наголосом на «таку».
Потім ми ще хвилин із десять прощалися біля воріт, а коли залишилися вдвох, пішли мовчки. Було темно. У центрі бульвару горіли ліхтарі, але ми уникали освітлених місць. Я взяв Надійку за руку — пальчики були крижаними, вона знову змерзла.
Вона притягала мене сильніше за будь-який магніт. Я вже влип у поле її тяжіння, заплутався в ніжному павутинні...
Наші кроки дзвеніли над містом. Ми йшли додому.
Надя присунулась до мене ближче й розпачливо промовила:
— Це так жахливо... Кириле, я ніколи, ніколи не бажала їй смерті. Ти віриш мені? Я не хотіла, щоб ця жінка померла...
Вона повернулась до мене, поклала руки на плечі й заплакала:
— Я не спитала, як його назвали...
— Кого?
— Малюка.
— Не проблема,— завірив я.— Про це можна дізнатися. Запросто. І не обов’язково від них.
Вона зітхнула й поглянула на мене із вдячністю.
Незамінний я друг. На другий день знайомства. Нехай Варський повчиться. Умив я його. Знаменито!
Кирило. Пташка вилітає
— Я вперше чую ці рядки. Окуджави я ніколи не слухав,— пояснив він.— Це колись, давно, під час фотографування любили так казати: «Усміхніться, зараз вилетить пташка». Справді, іноді важко, коли не розумієш контексту.
Я стояв перед нею, не обнімав, ні, лише злегка торкався її плечей, зазирав — підлесливо! — в її очі та торгувався, як подільський купець:
— Ну, гаразд, я втямив. Тобі нічого не треба. Ти випрала свою куртку, вигляд нормальний — і по всьому? А якщо дощ пуститься? Давай купимо тобі хорошу, шкіряну.
Ми стояли біля перехрестя, неподалік від того місця, де люди зазвичай «голосували», ловлячи рейсові автобуси та випадковий попутний транспорт, який буває і швидшим, і дешевшим, і комфортнішим. З цього боку — ще місто, великі будинки, крамниці, кав’ярні, жвава торгівля з поставлених просто на асфальт ящичків, через дорогу — бензоколонка й пустир із залишками недобудованого дому.
— Тобі гаманець дірку в кишені пропалює? — Надійка нарешті усміхнулась.— Ти й так зробив для мене більше, ніж...— вона завагалась.— Ніж збирався. Підібрав на трасі. Я тебе дратувала, а ти терпів. Я ж бачила, як тобі не сподобалось, коли вимкнула твоє радіо. А ти стримався. І з Ашотом. І коли привів до себе на ночівлю. В тобі живе дух гостинності, це так здорово! Знаєш, чому ти возився зі мною весь час?
— Ну, і чому ж? — я намагався захиститись іронією замість щита. Не дуже вдало.
— Ти добрий і любиш людей. Ти відчуваєш благодать допомоги іншій людині. Чужій. Незнайомій. Невдячній. Правда? Ти — молодець. Уявляю, як обожнюють тебе твої друзі!
— Гаразд, не хочеш куртку, ходімо в ювелірний, я тобі куплю на пам’ять каблучку... чи браслет, який вибереш.
Присягаюсь, голову можу закласти — жодна з моїх дівчат не відмовилася б від такої царської пропозиції. Але ця дурненька з досадою подивилась на мене:
— Ти уперто прагнеш навантажити мене речами і все зіпсувати. Але я вже казала, зайвого я не потребую. Все необхідне — маю. А найважливішого за гроші не купиш. Золоті персні дарують коханим. А просто так — навіщо? А в моїй ситуації це ще й небезпечний подарунок. Золото притягує небезпеку та злих людей. Десь на дорозі і за менше голову відірвати можуть. Не сердься, ти дуже хороша людина, справжній друг,— і вона по-дружньому чмокнула мене в щоку.
Як справжній щирий друг я вже вкотре запропонував:
— Візьми хоча б грошей. Купи квиток. Поїдеш, як люди, потягом. Інакше я тебе не відпущу.
— Кириле, невже ти не розумієш, що грошей я нізащо не візьму? І потягом не поїду. Ми два дні разом. А ти так нічого й не збагнув... Ну, бувай. Пора...
Вона знову по-дружньому поцілувала мене в щоку, але я перехопив її губи, стиснув долонями її щоки й несподівано для себе пристрасно припав до неї. Запаморочливо й довго. Надія м’яко відсторонилася від мене, підкинула на плече рюкзачок і пішла своєю легкою ходою у бік траси.
А я залишився зі своїм «Mitsubishi» й зі своїми спогадами. Досить невтішними.
Годину тому я бачив неможливо щасливу Надю. Вона тріумфально літала моєю холостяцькою квартирою та радісно повторювала: «Якщо хочеш — приїдь, якщо хочеш — приїдь!»
Навіть я, далекий від сентиментів чоловік, відчув махровий егоїзм у цих Сашкових словах, навіть не егоїзм — повну байдужість. Проте відкривати їй очі на правду життя було марно, вона оглухла від щастя.
Вона їде до Львова, до приятеля Матея, за півтисячі кілометрів від мене. Автостопом, із випадковими попутниками. Сподіваючись зустріти там Сашка. Вона його простила. Своєю втечею вона покарала саме себе, а не його. Захряснувши двері, за п’ять хвилин розкаялась, що пішла від нього. А тепер сподівається все повернути.
Тоді я одразу й запропонував:
— Їдьмо на вокзал. Я візьму тобі квиток до Львова,— бо розумів, що відмовити її від поїздки неможливо.
— Ні, не треба. Це дорого.
— До чого тут ціна? Я заплачу.
— Ні, я не можу взяти гроші,— швидко відповіла вона.— Я не робитиму боргів, яких не зможу сплатити. Борги потрібно віддавати, несплачений борг — це гріх. Ти розумієш, про що я? Я повинна бути чистою й легкою, як пташка. Ні словом, ні поглядом не згрішити. І тоді, чуєш, тільки тоді я побачу його знову. Ох, Кириле, якби ж ти знав, як мені зараз важко. Й не можна оступитися. Ну, як я можу взяти в тебе гроші, якщо не зможу повернути?
Я чесно намагався зрозуміти, що вона хоче мені довести цією тирадою. Схоже, почав дещо кумекати...
А тепер стояв і дивився на вже далеку Надійку. І вирішив діяти.
Для початку купив у бабці, що трапилась поруч зі своїм великим кошиком, букетик заборонених екологами для продажу пролісків. І помчав до того місця — поруч із рештками будівництва й заправкою.
Вона вже сідала в кабіну якогось оббризканого дорожньою багнюкою «КрАЗу». Я простягнув квіти:
— А це тобі. На прощання.
Вона взяла із раптово закам’янілим обличчям. Скляний погляд завмер на цьому наївному весняному копійчаному дивові. Потім, ніби очунявши, потисла мені руку.
— Прощавай! Побачимось! — і різко захлопнула двері. Водій газонув. Старий мотор протяжно застогнав, схлипнув — і заревів, віддаляючись від мене.
Щось негаразд. Діятиму інакше.
Автор. Питання без відповідей
— Місцевий колорит?
Вибоїсті автошляхи, якими їхати навіть із дозволеною швидкістю небезпечно для життя? Смертники на іномарках, що їх нічого так не лякає, як утрата скороминущого часу? Поділені лісосмугами лани? Чудовий оксамит озимини? Містечковий «Супермаркет «Версаль» у двадцять квадратних метрів завбільшки з двома товстими непривітними продавщицями в засмальцьованих синіх халатах? Кричущі надмірності особняків наших нуворишів у приміських зонах? Їдке повітря великого промислового міста?
Невитравний гумор терплячого вуйка в картузі з погано імітованої шкіри й китайській куртці? Цікава до всього смаглява дівчинка з чистими оченятами та її старий, завеликий для неї велосипед, який вона ледь утримує тоненькими ручками?
Соціальні психологи дослідили, що в уявленні нашої молоді типовий сучасний українець постає як людина, в якої переважає пасивно-захисна позиція. Богу дякувати, вони ще вважають, що нам притаманні також наполегливість, упертість, раціоналізм, скептичність, орієнтація на власну думку, схильність до систематизації, тенденція спиратись на нагромаджений досвід, потяг до конкретних видів діяльності, амбіційність, захопленість, почуття суперництва, значущість власної соціальної позиції, прагнення посісти позицію лідера в соціальному оточенні, вразливість щодо критичних зауважень, потреба в самоповазі та повазі з боку оточуючих, акуратність, вдумливість, сумлінне ставлення до обов’язків. Невже й насправді? Чи тільки в занадто старанно проведених дослідженнях?
А в реальному житті все руйнується: мораль, економіка, родинні зв’язки. Руйнується віра в себе й в усе, що оточує. І цей процес триває не день, не місять, а кілька десятиліть, і кінця цьому не видно, як і рікам алкоголю та брехні на всіх рівнях.
А що таке «пострадянський простір»? Чому слово «совок» має такий комічний імідж? Чим ми не такі, як щасливці, що народились у іншому просторі, у гуманнішому середовищі?
Де наші свобода й самоповага? Чому ми майже на генетичному рівні переконані, що брехнею не тільки світ пройдеш, але й назад з нею щасливо повернешся?
Чому щокроку — ненормативна лексика, а точніше — мат? Без нього вже не вміємо висловлювати свої куценькі думки? Чому матюкаються навіть директор школи й кандидат філологічних наук?
Чим ми відрізняємось і вирізняємося серед багатоманітності світу? Як реагуємо на глобальні виклики, загрози та ризики?
Пасивно-захисною позицією? Стресом від невмирущого почуття неможливості подолати перешкоди? Загостреним внутрішнім конфліктом?
Чому з нами повинно відбуватися лише погане? Чому нашим дітям нецікаве найдорожче для нас? Хто зазомбував нас на вічні поразки? Наші ж пісні? (Ліричні, неповторні, калинові, солов’їні etc). Хіба всі вони починаються з безпорадного «Ой»? Чому не програмують нас ті, енергійні, звитяжні, що стартують із «Гей»? Тому що «гей» тепер — це взагалі щось протиприродне?
Ми божевільні й живемо в ненормальному світі? Він перевернувся? Невже знову? І все погане, огидне, нестерпне повторюється й повторюється — і я нічого не можу змінити?
Мій роман іще тільки починається. Мені так хочеться бачити своїх героїв щасливими! Місцевий колорит стоїть на заваді? Не дозволяє? Нетипово? Але я вірю: спочатку — вигадка, потім — стрибок у реальність.
Розбігаюся, відштовхуюсь від землі, лечу...
Пада...
Ні, не впаду! Нізащо!
Треба ж долати стереотипи або хоча б намагатися долати.
Надійка. Квіти не винні
— Ні,— сказала вона.— Я люблю квіти, і польові, і садові, і кімнатні. Я ненавиджу тільки проліски.
Я зрозуміла, що мама приречена, ледь ми опинилися у фойє онкологічної лікарні. Наче блискавкою вдарило по очах і по серцю. Вона так безпомічно озирнулась на зачинені вхідні двері!
Крізь їхнє скло на нас дивився чудовий лікарняний парк. Ще було по-літньому тепло, дерева ледь починали змінювати забарвлення, зелень розкошувала. І небо — чисте і синє. І фойє — нове, сучасне, просторе, з пристойними пейзажами на стінах.
Але найгірше вразило приймальне відділення. Співчутливі погляди, лагідні, майже рідні; непоспіх і безмежне терпіння. Дві жінки в білих халатах і білих шапочках, в однакових шкіряних капцях, без віку й без особливих прикмет. Вони спокійно чекали, доки мама переодягнеться, а вона рухалась, наче у сповільненому кіно. Потім неквапливо оформили документи. Та, що в зелених панчохах, провела до потрібного відділення. Ми петляли коридорами, піднімалися ліфтом. Я йшла позаду, несла великі пластикові пакети з рекламами модних торгових марок, по-блюзнірському недоречними тут. І мода, і саме життя залишились позаду, за дверима цієї жахливої лікарні. Я хотіла забрати мамині речі додому, але мені пояснили, що тут дозволяють прогулюватись, а в лікарняному одязі — не можна.
Старшої медсестри на місці не було, чергова теж була відсутня, і хтось запропонував посидіти на стільцях у коридорі, поки котрась із них підійде.
Навкруги панувала ідеальна лікарняна чистота. Мене почав дратувати цей стерильний порядок. Мама мовчала, куточки губ зморено опустилися, а коли зустрілась зі мною поглядом, спробувала вимучити усмішку.
З третьої палати вийшла якась хвора — огрядна літня жінка в теплому байковому халаті. З простим обличчям і з фігурою, яка свідчила, що все її життя віддане важкій селянській роботі. Жінка, важко похитуючись, повільно переставляючи ноги, попрямувала до туалету. Згодом тишу порушив звук води зі змивного бачка. На зворотній дорозі хвора зупинилась біля нас і звернулась із неприхованою незрозумілою образою:
— Ось така я тепер! — поривчастим жестом зірвала з голови хустку. Хустка ховала потворну, без жодної волосини голову.— Бачите, що зі мною сталося? За що мені таке нещастя?
У мами на очах блиснули сльози, вона мовчки покивала головою — мабуть, боялась вимовити бодай слово, щоб не розплакатися. Все нагадувало фільм жахів, з тією лише відмінністю, що фільм можна і не дивитись, натиснути кнопку — й забути, а від страшного діагнозу куди тікати? Жінка, побачивши наше співчуття, присіла поруч, знову заховала під хустку свою лису голову.
— Картузик одягну. От який у мене картузик...— вона почала підв’язувати хустку на зразок очіпка.— Приїхала після хімії додому, вранці прокинулась — усі мої коси на подушці. Отак ніби вся подушка чорна. Взагалі нічого не залишилося — ні брів, ні вій, нічого. Тут дєдушка заходить — я так свого чоловіка називаю,— обнялись ми та й заплакали. Тепер на операцію чекаю, але спочатку лікарі сказали хімію та опромінювання зробити. Вже вісім місяців разом із дєдушкой і бідуємо. Такого горя ніхто в світі не переживав!
Цю моторошну розповідь перервав здоровий радісний стукіт. Коридором енергійно крокувала старша медсестра у білосніжному хрусткому халаті, на нереально високих тонких підборах,— вже літня, але чудово моложава жінка. Чемно запросила до кабінету, і розмова із хворою в «картузику» нарешті закінчилась.
— Так, Варська. Дуже приємно. Вам заброньована окрема палата. Головлікар мені вже телефонував. Усе готово. Це найкраща палата в нашому відділенні.
— Це для мене несподіванка — окрема. Я не просила. Я б хотіла бути разом з іншими хворими. Так мені буде краще.
Боже, з якою інтонацією ті сині губи вимовили це слово — «краще», не так скорботно зазвичай вимовляють і слово «сме...рть»... Ні! Ні!
— Ваш чоловік уже оплатив наперед, не знаю, чи зручно буде...
— Це його клопіт. Я не хочу лежати сама.
— Як скажете, воля ваша, тільки, будь-ласка, потім без претензій. Побудьте сьогодні в третій палаті, звідти саме одна жінка виписалась, а там побачимо. Домовились? Іще треба оплатити благодійні внески — тридцять гривнів, і придбати мило, пральний порошок. У нас так заведено. Самі знаєте, яке фінансування,— медсестра запобігливо усміхнулась.— А тепер ходімо в палату. Це ваша донька? У нас дозволяється відвідувати тільки з сімнадцятої до двадцятої години, винятки робимо важкохворим та після операції. Сьогодні нехай уже перебуде,— милостиво дозволила вона.
І я залишилась. Сплатила тридцять гривень, придбала в кіоску на першому поверсі мило, порошки, вату, шприци і все, що треба для мами.
У палаті в два ряди стояло по три ліжка. На п’ятьох із них сиділи й лежали тітки в барвистих халатах — кожна займалася своїм ділом, а всі разом — хворіли. Вільне ліжко було біля вікна, там мама і розташувалась. Бліда й утомлена, лягла зверху одіяла. Пакети ми поставили біля ніжок ліжка.
Поруч возсідала повна, з красиво укладеним волоссям жінка і з добрим апетитом їла щось із півлітрового скляного слоїка. Сніданок уже давно закінчився, для обіду було ще зарано... Вона приязно подивилась і запропонувала приєднуватися до неї, але мама, подякувавши, відмовилась: вона не могла їсти, якийсь клубок із самого ранку давив їй горло... Зранку вона мені скаржилась на нього.
— Це щасливе місце, яке ви зайняли,— не припиняючи жування, казала сусідка.— Ользі дуже пощастило: пухлина була доброякісною, невеличкою, всього два тижні полежала після операції, шви зняли — й додому відпустили. А Вірі сьогодні прийшли результати погані,— жінка перейшла на шепіт і кивком указала на худеньку хвору, яка лежала поверх ковдри, зануривши обличчя в подушку. Її ліжко стояло теж біля вікна, через прохід від маминого.— Завтра зранку на сьомий поверх переводять, на опромінювання. Але,— зашепотіла ще тихіше,— лікарі кажуть, що шансів у неї нема. Майже... Скоро обід, але тут такий обід,— махнула рукою,— одна назва. Суп на воді, порожня каша. Мене звуть Юля, це — Ніна,— жінка показала на сусідку зліва, ту саму хвору в «картузику»-очіпку, яку ми зустріли в коридорі.
Мамине ліжко стояло біля вікна. Я підвелася. За склом, далеко внизу, просувалося собі й далі звичайне життя. Три гомінкі циганки намагалися ошукати якогось дідка. Вони так голосно гомоніли, що й Ніна визирнула у вікно:
— Та це ж мій дєдушка! Ой, лишенько! Що ж робити? Вони ж у нього все позабирають!
Але йому на допомогу вже прийшла якась брава молодиця, щось виразно сказала циганкам і повела старого до входу в корпус лікарні. Хвилин за десять він уже стукав у двері, отже, правил відвідування хворих ніхто в цій лікарні не дотримувався, а розумний персонал на чолі з головним лікарем дивились на це крізь пальці: більшість хворих надії на одужання не мали... Дєдушка тримав у одній руці торби, а другою делікатно притримував на плечах білу, обов’язкову для відвідувачів накидку. Поспішаючи, не зав’язав хвостики біля шиї.
— І треба було з цими брехухами розмовляти? — почала сварити Ніна.— Навіщо біля них зупинявся? Це ж дурисвітки відомі! І ойкнути не встигнеш, а гаманця не буде, ще й обручку з пальця здеруть!
— А все ж таки правду говорять циганки,— почав він виправдовуватися.— Кажуть, у тебе жінка важко хворіє.
Жіночий сміх не дав йому закінчити, сміх крізь сльози. Навіть мама усміхнулась, але усмішка була неприродною, чужою, самими губами, а очі залишилися сумними та настороженими.
Дєдушка ображено змовк. Він привіз дві сумки їжі, чисті речі, діловито і спритно все порозкладав, без будь-яких зайвих емоцій дізнався, що операція у четвер, значить, за два дні, і поквапився до дверей, попрощавшись з усіма присутніми. Ніна пішла проводити чоловіка, отже, їхня особиста розмова була не про чужі вуха. А я зрозуміла і по тону його голосу, і по очах Ніни, як це старе подружжя, ці двоє прив’язані одне до одного, як разом намагаються подолати несподівану біду. Невже такі старі ще можуть міцно любити одне одного?
Я поправила мамине ліжко й почала також складати в тумбочку вміст одного з її пакетів. Не могла сидіти без діла, хотіла щось робити, рухатись, навіть бігати.
Ніна повернулась хвилин за десять і, наче виправдовуючи такий швидкоплинний візит дєдушки, пояснила, стежачи біля вікна, як той сідає у старенькі «Жигулі»:
— Скільки в нього тепер роботи по господарству — все ж тепер на одні руки! І корову треба обпорати, і свиней нагодувати, а кури, качки, гуси? А ще ж і на роботу треба... Тепер тільки в четвер приїде,— і раптом без всякого переходу затужила, запричитала: — Ой, які ж ми з вами нещасні! Ніхто таких мук стерпіти не може!
— Досить уже рюмсати! — перебив її владний голос жінки, що лежала біля дверей, напроти Ніни.— Господь нас не забуває: нас тут лікують, рятують, рідні не забувають. Нещасні ті, у кого грошей немає, хто поза стінами лікарні — ось хто нещасний. Вічно носишся зі своїм картузиком, дак у тебе скарб який — твій дєдушка! А син? Щодня їздить! Ти мовчи ліпше! Бога не гніви! Він — милостивий.
Ображена Ніна мовчки лягла й накрилася ковдрою.
Ми з мамою вийшли в коридор. На нас поки що чекало остаточне обстеження. Тоді все з’ясується...
Батько з’явився у четвер дуже рано, заїхав перед роботою. В оточенні двох своїх підлеглих, які делікатно залишилися за дверима палати. В дорогому драповому пальті, яке він не зняв, а лише повéрх нього накинув білий лікарняний халат, тут він був чимсь недоречним, стороннім, чужим. Позаду нього йшла медсестра й робила страшні очі, ніби якась перевірка нагрянула.
Навіть не привітавшись із мамою та зі мною, батько почав із деренчливих претензії:
— Чого ти лежиш тут? Я оплатив окрему палату, там хоча б телевізор дивитимешся.
Мама лежала, одвернувшись до вікна, і ледь чутно, але твердо відповіла:
— Я залишуся тут. Про твої благодіяння, Владиславе Едуардовичу, я пам’ятатиму... Тільки ти ж не спитав, чи я хочу... окремої палати...
Мабуть, у мами, як і в мене, досі у вухах лунали ті образи, якими батько разив наповал, не слухаючи ніяких виправдовувань. Йому треба було порвати з нами остаточно, йому хотілося нової юної дружини, а ми з мамою стали враз обтяжливим минулим. Навіщо він узагалі прийшов до нас — сюди?
— Як знаєш, але там тобі було б набагато краще. Я переговорив із твоїм лікарем, обстеження оплатив. Якщо буде щось потрібно,— тепер він звернувся до мене,— телефонуй.
Побачивши мамин погляд, іще додав:
— Не треба робити з мене безсердечну тварюку. Я не винний, що ти потрапила в цю лікарню. Будемо надіятися, що все обійдеться, все буде гаразд.
Мені різало вуха це нескінченне повторення: буде, буде... А може, нічого вже не буде? Нічого, крім цієї лікарні та приреченості... Все — в минулому.
Він іще хвильку постояв біля маминого ліжка, погладив її по руці, але мама нервовим рухом забрала руку й сховала під ковдрою. Тоді він роздратовано звернувся до мене:
— Надійко, чому ти не в училищі?
Невже навіть такі прописні істини треба йому пояснювати: як можна маму, зламану його зрадою, залишити тут саму? Я промовчала.
— Щоб завтра була на заняттях! Буде потреба, чергуватимеш тут. Зараз такої потреби немає,— по-військовому відчеканив батько і попрямував із палати, діловий, енергійний. Крізь відчинені двері я ще побачила, як у коридорі схопилась та полетіла слідом за ним його свита, випрасувана, чистенька. А поруч дріботіла височезними підборами старша медсестра. Подивилася на маму: сльози лилися з її очей, вона беззвучно плакала з удаваною машкарою спокою на обличчі.
По сніданку Ніну та Ліду забрали на операцію, за ними з качалками приїхали дві санітарочки, молоденькі, доброзичливі, звично веселі, допомогли їм зібратися, перевірили за списком наявність медичних препаратів, переодягли. Обидві хворі натягли на ноги чисті шкарпетки, перехрестилися, попрощалися з нами та й лягли на качалки, які санітарки весело покотили до ліфта — операційна була на іншому поверсі.
Зазвичай такі молоді дівчата працюють заради стажу для пільгового вступу до медінституту.
У палаті запала тиша. В коридорі, приголомшений страхом, сидів чоловік Ліди — мужчина, на шість років молодший за неї. Мене дивувало, як цей спортивний підтягнутий красень тремтить над своєю владною, самодостатньою дружиною.
Обох жінок привезли з реанімації по обіді. Лідин чоловік зайшов слідом за каталкою, допоміг санітаркам обережно перенести її на ліжко, сів на табуретку поруч і, не випускаючи її руку зі своїх величезних долонь, тихенько благав:
— Лідо, розплющ очі! Лідо, розплющ очі!
Нарешті Ліда спромоглася відповісти:
— Любий, все страшне вже позаду... Їдь додому, я спати хочу... Завтра привези мені бульйону... Зараз я нічого не хочу... Тільки спати... Не хвилюйся, все гаразд... Лікар сказав, операція пройшла добре... Казав... має велику надію... Все обійдеться...
Я не повірила своїм очам, чоловік від щастя заплакав, беззвучно тряслися його богатирські рамена, мокрі щасливі очі дивилися на засинаючу Ліду, і всі жінки в палаті, як за командою, почали й собі тихенько плакати. Не плакала тільки мама.
Увечері, о шостій, приїхав і дєдушка. Він невпевнено відчинив двері, наче боявся зайти. Ніна після операції міцно спала. Підійшла Юля і шепотом повідомила, що все гаразд, забрала сумку і заспокоїла, що сама потурбується про його жінку. Дєдушка ще трохи посидів біля Ніни та, трохи заспокоєний, поїхав до своєї роботи, яка не могла чекати, а мукала, рохкала й кукурікала без нього.
Так було у четвер, а наступного дня мене запросив лікар і в гнітючій тиші окремого кабінету просто й буденно сказав, що з Києва прийшли результати аналізів, дуже невтішні. Нічого нового, вони тільки підтвердили, що операцію робити запізно. Говорячи, він дивився у вікно і пальцями правої руки вибивав по столу сухенький дріб. Надій і сумнівів не залишалося, мама була приречена.
* * *
Після хіміотерапії ми не змогли повернутися додому, там уже мешкала нова батькова дружина.
Моє навчання в музичному училищі набуло таких химерних рис, стало мені таким чужим і далеким, таким непотрібним... Всі сили йшли на підтримку мами. Тепер ми перебували недалеко від міста в санаторії, у кімнаті на двох — батько оплатив «люкс». Я ні на крок не відходила від мами. Вона мало гуляла, більше лежала в постелі й ніколи не знімала з голови розтріпаної перуки, навіть уночі. Обличчя поступово жовтішало, і ніякі тональні креми не могли цьому зарадити. Хвороба спотворила її.
Дуже часто, майже щодня, мама казала, який батько непорядний і як вона не хоче його бачити, ніколи. Навіть сама думка, що чоловік побачить її в такому непривабному вигляді, доводила її до нестями. Будь-яке порівняння з новою пасією батька було не на її користь. Під час телефонних розмов — із батьком спілкувалась лише я — просила повторювати, щоб він у жодному разі не відвідував нас.
Боже, вона так часто повторювала, що не хоче його бачити! І доки вона була ще жива, я так і не збагнула, не зрозуміла в цьому прихованого бажання ще хоч раз зустрітися з колишнім чоловіком, якого попри все вона так і не зуміла розлюбити. Якби ж я тільки зрозуміла це тоді, я б заховала свою неприязнь до нього до найглибшої кишені, я б поїхала до нього і благала повернутися до нас хоча б на кінець, який насувався нестримно й невідступно. Я була сліпа й глуха, і десь усередині плекала надію, що смерті не буде, що станеться диво — і мама видужає...
Я так яскраво, детально, до найменших подробиць пам’ятаю останній день.
Мама прокинулася в доброму гуморі, чого вже давно не було. За склом — чудовий весняний ранок. Сонячні промені несли тепло та спокій. Подивившись у вікно, вона усміхнулась, попросила люстерко. Радісно звернулась до мене:
— Ось ми і пережили зиму, Надюшко. Господи, як же я тебе вимучила. Бідна ти моя дівчинко! Тобі ж учитись треба.
— Ще встигну, мамо.
— Я сьогодні добре почуваюся, нічого не болить. Невже ті ліки, що Борис Миколайович із Німеччини привіз, нарешті почали діяти?
Вже з півмісяця мамі давали дуже сильне знеболювальне, вона майже весь час перебувала в напівзабутті, а лікар відкрито мене попереджав, що залишився тиждень-другий, не більше. Але я йому не хотіла вірити. Весь час на щось сподівалася. В лікарні наслухалась безліч історій про чудесні зцілення приречених, що їх уже додому відправляли помирати. Підпала під гіпноз маминих слів, і сподівання знову прокинулася в душі... Хіба я знала, що біль минув, бо почали відмирати тканини, що треба було якнайшвидше телефонувати батькові, щоб устиг із нею попрощатися? Якби ж я знала!
Під вікном якась жінка продавала проліски, мені захотілося цю частинку весни принести в кімнату до мами, я вийшла на декілька хвилин, але їх вистачило, щоб розлучити нас із нею назавжди...
Мама лежала обличчям до вікна, ліва рука безпомічно зісковзнула до підлоги, поруч лежало розбите люстерко. Перука сповзла з голови й відкрила вже трохи відросле волосся...
До палати прибігли медсестри, санітарки. Я старанно розтоптувала щойно придбаний букетик, розтираючи ногами об підлогу ніжні пелюстки та кричала на весь санаторій, на цілу країну, на враз потьмянілий світ — так, щоб і батько мене почув:
— Я ненавиджу проліски! Я ненавиджу проліски! Я нена...
Сашко. Віщий кошмар
Він неспокійно потарабанив по ніжці столика. Потер руки, ніби миючи під краном, бридливо струсив невидимі краплини, потім сплів пальці візерунком тканини «рубчик» і аж тоді сказав повільно й безпристрасно, ніби констатуючи нудні факти:
— Я ніколи не вірив у сни і всяку таку містику... Але цей... Він збувся. Наче попередження яке... Та хіба від мене хоч щось залежало? Навіть якби зрозумів його як пророцтво...
Це було дивне чуже місто. Звичайні панельні будинки, але вони тяглися в небо, наче шпилі середньовічних готичних соборів. Між ними ширяли хоральні обробки моїх пісень... Органний акомпанемент, мені таке ніколи й на думку не спадало! І були день і ніч одночасно. На небі товклися водночас і сонце, і місяць, і зорі. Великі та яскраві, як у дитинстві... Але все те — барвисте й радісне — вгорі, дуже високо, недосяжно. А я стояв унизу, затиснутий зусібіч багатоповерхівками, в сірому світлі... Було так сіро! Це не можна пояснити: така всеохопна, така насичена, тягуча сірість. І затхлість, що в ній навіть жодного запаху немає, навіть пліснявою не тхне. Це така інфернальна сіра самотність! Якщо не пекло, то чистилище точно. Ні, це слово, чистилище, також мало пасує, є ще такий варіант — відхлань. От уже точнісінько — відхлань!
Було страшно, тоскно, хотілося вгору — до пісень, до сонця, до місяця, до зірок від цього безпросвітного жаху.
Я шукав Надійку.
Де вона? Чому я сам у цьому безвихідному напівмороці?
Я рушив уперед і невдовзі вийшов на центральну вулицю, якою туди-сюди снували всі види транспорту — від КрАЗів і старезних «Запорожців» до екзотичних «Майбахів». І час від часу бачив її, вона пролітала в шикарних машинах і з їхніх тонованих віконець махала мені рукою та усміхалась. Наче зображення на екрані, а не всередині тих тачок ексклюзивних моделей. А чоловіки, що керували тими автівками, хмурились і звертали в бічні вулички, я кидався за ними — і знову лишався сам серед сірості та смогу.
А з усіх дверей, з усіх під’їздів за мною слідкували злі пацани, ладні зграєю кинутися за командою невидимого проводиря.
Єдиний порятунок — видряпатись нагору, як альпініст, просто по стіні хмарочоса. Без страховки та відповідного спорядження. Але страх перед гопниками переміг, і я поліз. Чіплявся ногами, колінами, ліктями, пальцями. І дуже боявся впасти. Заборонив собі дивитись униз. У голові паморочилося, кружляли уривки мелодій. Але поступово ставало трохи світліше.
На якомусь поверсі заліз у відчинене вікно. У звичайну кімнату, де стара канапа, стіл без скатертини, шафи, полички, линялі гардини... Небагато, не дуже охайно, «без особливих прикмет».
А на канапі сиділа Надя.
У дірявих джинсах і завеликій футболці. Підібгала під себе ноги й поблажливо усміхається, так, як тільки вона це може.
Я ще з підвіконня не зліз, а вона давай мені дорікати:
— Де ти знову лазиш? Я на тебе чекала, хотіла послухати. Ну, де ти подів свою гітару, волоцюго?
А гітари — нема.
Я кинувся нишпорити по всіх кутках, зазирнув під канапу, під стіл, навіщось почав трусити штори, а вона сміється:
— Невже розбив? Ану, колися: знову встряв у бійку? Ти так любиш битися? Наступного разу бери не гітару, а кілок! І вимахуй ним, лякай усіх, але не бий! Не бий! Людей бити не можна, бо тоді й кілок не витримає, зламається...
Я ж її не слухаю, нічого не розумію, ні про що інше думати не можу, тільки одне: треба знайти гітару, треба знайти гітару, мені без неї — гаплик!
А Надійка аж захлинається від сміху:
— Загубив десь п’яненький? А в пивбарі шукав? Під парканом? У твоїх друзяк-наркоманів?
І раптом змовкла й округлила враз здичавілі очі:
— Невже пропив, алкоголіку? Справді? Я вгадала?
А зачіска якась... Не її. Карé таке коротке, і волосся занадто чорне.
І тоді я збагнув. І облишив пошуки. Сів поряд із нею й питаю, злякано так, тихенько:
— Надю, це ж... не ти?
І вона вся поникла, обм’якла, відсунулась у куточок, затислась між спинкою й високим валиком старого диванчика. Обличчя стало нерухомим, наче маска.
— Навіщо питаєш? Ти ж усе знаєш. Так, не я. Це вже не я...
І раптом знімає чорну перуку. І стає лисою потворою. І, зіщулившись, розпачливо шепоче:
— Так, тепер я така! Ти мене такою зробив! Ти! Ти! Ти завжди питав, про що я думаю, але ніколи — що я відчуваю... Ти хоч раз поцікавився, про що я мрію? Ти далі за свою шкіру вже нічого не відчуваєш! Ти й мене ніколи не бачив, а тепер мені це й не потрібно. Запізно дивитись, мені нíколи!
А мені і страшно, і шкода її.
Помічаю над спинкою канапи дерев’яну поличку, а на ній — жовтувато-білих слоників. У п’ятдесяті роки вважали, що вони щастя приносять. Містичний скарб! Стоять слухняною шерегою, один по одному — від вищого до нижчого. Стійкі індійські слоники. Всі семеро — хоботами у мій бік.
Надійка обережно, наче живого, бере найменшого, голубить між долоньками:
— Ну, що ж ти... Всі — щасливі, а про мене забув? Ех ти, мудре створіння! Ти такий маленький, та мені б вистачило й стільки... Але ніхто не дає,— морщить потворного лисого лоба й звертається вже до мене: — Чому ти мене не любиш? За що ти мене не любиш?
Жах стискає усе моє тіло; ледь ворушачи язиком, я витискаю:
— Я кохаю тебе.
А вона відповідає спокійно, упевнено та виразно:
— Брешеш. Ти завжди брешеш.
І знову стає собою, юною та розкутою Надійкою. З коротко підстриженим русявим волоссям. І радісно дорікає:
— Боже, до чого ж ви всі безтолкові! Всі чоловіки. І ти — також... Починаєте розуміти тільки тоді, коли вже запізно.
Вона встала, пройшлась, красиво поводячи руками — мов балерина. Вскочила на підвіконня:
— Прощавай, любий!
І випурхнула в небо.
Я побіг до вікна — а вона вже розчинилась у блакиті. У золотому сонячному сяйві.
Я обернув голову назад і побачив гітару. Стояла собі в куточку сиротою, грифом на стіну сперлася...
Взяв її в руки — й опинився на трасі. Сам-один.
Степ. Пахне травами та бензином. Фіолетово-рожевий виднокрай. На обидва боки розгорнутий сувій асфальтівки. Дивовижна передвечірня прозорість. Пружний свіжий вітер. Видно далеко-далеко — і жодної душі.
І я закричав. Не від страху, ні. Просто так, від повноти душі, для задоволення.
І прокинувся.
Була ніч. Темна-темна... Зима й колючі зорі. Внизу мело поземкою, а за шибкою — нічого. Прозоро й порожньо.
У мене тоді така дивна пісня вийшла, зовсім не в моєму стилі, але друзям подобається... Ота, «Вежа-химера»... Ви чули, так? Ні? Обов’язково послухайте! Бо інакше... Без неї важко зрозуміти, що я хотів пояснити. Але зараз я не в тому настрої, щоб її співати. Колись іншим разом, гаразд?
Кирило. Явочна квартира
Він усміхнувся зверхньо, але ввічливо:
— Розумний чоловік завжди знає, чого хоче. І намагається досягти свого. Що ж тут дивного? А у Львові в мене й бізнесові справи були.
Я випередив Надійку й дістався Львова раніше.
Будинок, де мешкав Сашків приятель, був розташований майже в центрі, на розі старовинних нешироких вулиць. Досить симпатичний, збудований, мабуть, десь на початку ХІХ століття: двоповерховий, із вузькими, прикрашеними ліпниною вікнами, два крила під прямим кутом витяглися вздовж двох тротуарів, між ними — єдиний балкон. На стовпі перед ним висів круглий знак «Зупинку заборонено». Увесь перший поверх позаймали маленькі крамнички й майстерні. Другий мав жилий вигляд.
Червоний навскісний хрест захистив від мого джипа-японця одну вуличку, іншу загородили для якихось земляних робіт. У бічних провулках щільно стояли вантажівки та мікроавтобуси. Довелося шукати найближчу стоянку й простувати в гості пішки, милуючись архітектурою старого міста. Незважаючи на селянське походження, я недолюблюю нові мікрорайони, а от усе давнє, навіть ветхе притягає магнітом.
Здогадуючись про звички Надиних бардів, завантажився в найближчому гастрономі випивкою та закускою, знайшов потрібний під’їзд у дворі. З цього боку будинок виявився страшенно занедбаним, хоч і з залишками колишньої краси, як люблять казати про немолодих жінок.
Я піднявся на другий поверх та довго й настирливо натискав на кнопку дзвінка.
Боса й патлата істота, що розчахнула двері, схоже, й не замикала їх, принаймні ніякого попереднього клацання не спостерігалось.
Я підморгнув:
— Привіт, Матею! Зустрічай,— і поніс поперед себе сумки з провізією. Через прозорий порожній коридор — до кухні.
— Привіт,— промимрив і він. Мабуть, так і спав у драних джинсах та розтягненому светрі, й мій дзвоник розбудив бідолаху. Він напружено дивився на процес вивантаження харчів на нічим не застелений столик у його затишній, але захаращеній кухні, явно радіючи кількості спиртного й водночас болісно намагаючись згадати — як мене звуть, хто я такий і звідки намалювався, такий активний та життєрадісний.
Я спитав:
— Сашко тут?
Матей полегшено зітхнув:
— То ти друг Сашка! Слава Богу!