Герла. Прикольний калейдоскоп
Вона погризла ніготь на великому пальці, облизала рожевим язичком губки. Відверто зітхнула:
— Ну, що мені робити у сільськогосподарському інституті? Який із мене ветеринар? Навіщо мені та панщина, га? Я музику люблю, подорожі, концерти. Людей цікавих зустрічати хочу.
Мотор реве та стогне. В кабіні тхне мазутом чи ще якоюсь фігнею. Але швидкість у цієї вантажівки непогана. Ми майже вдома.
— А то, може, поїхали й далі? — востаннє пропонує Антон.
Я його розумію, ще й як! Дві доби за кермом. Це вам не мило по тазику ганять і не шубу в трусики заправлять. Чувак боїться заснути. Ну нічо, йому вже недалеко.
А класний він хлопець, цей Антон! Ми з ним від самого Курська їдемо. Вірніше, він нас із Шафою везе. Пощастило. Але тепер наші шляхи розходяться. Тому замість відповіді я наспівую:
Я морячка, ты моряк, я рыбачка, ты рыбак.
Я на суше, ты на море, мы не встретимся никак.
На перехресті він гальмує й сумно каже:
— Ну, ось і все...
Шафа мовчить і важко сповзає на обочину. А я весело підморгую, зістрибуючи з високої кабіни:
— І кожен фініш — то є новий старт!
Обертаюсь до нього:
— Класний ти пацан, Антошко! Інтуїція підказує, що ми ще зустрінемось. Чао!
Захлопую дверцята, бачу, як він ворушить губами, та слів уже не чую. Мотор у його тарантаса — убоїще. Але що він там шепоче — здогадатись неважко.
Ми з Шафою проводжаємо вдячними поглядами величезний довгий фургон. Побільше б таких людей, як цей Антон. На трасі було б краще. І в усьому світі. Амінь.
Шафа солодко тягнеться, високо підносячи руки, муркотить щось невиразне. Я також широко розвожу передні кінцівки — наче обхоплюю увесь світ. Мій! Улюблений! Коханий! Класний! Свіжий і прохолодний, неозорий і яскравий, розумний і радісний, нескінченний — і весь мій! Голосно гукаю до ланів, гаїв, пагорбів, неба та схованого за низькі хмари сонця:
— Привіт, народ! Усім — фізкульт-ура!
— Щось у тебе в казані не те вариться, дівчинко. Де конкретно ти побачила той народ? — з піднятими білястими бровами кругле жирне обличчя Шафи стає схожим на картинку з підручника психології — щире здивування. У Шафи все завжди виходить щиро. Така вже вона подруга і є. Без підробки. І я так само відверто й задушевно відповідаю:
— Навколишнє середовище.
Вона виразно дивиться, двічі киває, опущена вниз губка-вареничок ліпше за будь-які слова передає зміст, котрий зазвичай показують, покрутивши пальцем біля скроні.
Я усміхаюсь, а вона заклопотано каже:
— Ти глянь, які хмари. Точно, дощ пуститься.
— Не боíсь, подруго! Прорвьомся! Ми у світі не самі. І на трасі — теж. Скільки там залишилось? Чепухня!
Шафа сідає на просту народну лавочку. Дошка на двох колодах. Трохи далі є і дах — цегляно-бетонний павільйончик. За ним навіть придорожній туалет ховається. Скромненько так. Мовляв, який є, такий є. З неструганих дощок, крізь дірочку нагору всі парфуми планети назустріч летять. Коротше, обладнане перехрестя. Цивілізація online в наявності. Ховайся в жито!
Одначе та загрозливо-чорна хмара й мене хвилює. Щось занадто швидко насувається. Жадібно вдивляюся в протилежний від нашої мети бік. Навіть долоню до лоба козирочком прикладаю. Точно тобі богатирі на заставі, стережемо — чи не їде хтось? На богатиря, правда, з нас обох тільки Шафа схожа. Міцна вона дівка. Могутня. Висока й дебела. Й небагатослівна, як мужчина. Й автостопом з нею їздити безпечно, вона кунг-фу займалась, кому завгодно вріже — не охне.
Повз нас пролітають легковики. Кілька — повні народу, дехто — просто не звертає уваги на мої знаки. Це їх мої кожан та бандана відлякують? Біленький «ПАЗ» — у протилежний напрямок. Бай-бай, чао-чао, рідненький! Ми автобусів не любимо, не поважаємо... Торохкотить колісний трактор із причепом-копицею. Де це він, бродяга, навесні сіно дістав? Просипається на дорогу й навіть трохи пахне...
А оце справді — клас! Поруч із нами гальмує новенький «Renault». Шафа підхоплюється, я також поважно ступаю до нього. Із заднього сидіння вилазить крутий мен, руку подає своїй дівчині. Ба, та це ж Надíн, власною персоною!
— Надько! — кричу я радісно.— Ти звідки тут, дитя природи?
Її очі також усміхаються:
— Герла! Оце так зустріч! А я була на водах, розумієш. Лікувалась у Трускавці.
Обнімаємось. Вона така хороша, симпатична стала. Поправилась, чи що? І дядько якийсь із нею, не Сашко. Шафа уже домовляється з водієм крутої тачки. Я ж хочу щось спитати в Надійки, але вона випереджує:
— А чого це ти у мандрах, подруго-шаманко? В інститутах ніби ж не канікули? Зізнавайся як на духу, Герлочко.
— Перевелась на заочне,— не пояснювати ж їй, що трохи не виперли. За прогули. Мамаша ледь виплакала, щоб хоч на заочному залишили.— Тепер часу маю — отак! Оце з фестивалю. Класно було! Наших — повно! А я ще й думаю — куди це ти запропала?
— Герла, ну ти давай скоріше,— Шафа уже в машині й висовується, наче хазяйка із стакана.— Той, поспіши, мужик же ж не чекатиме.
Я така щаслива, що побачила Надю! Мигцем оглядаю себе — що б їй подарувати. Так, бісерна фенічка на руці. Сама зробила. Знімаю:
— Дивись, на згадку про наших бардів. Оцей візерунок — ніби нотки.
— О!
Тільки Надія вміє так розуміти цінність дрібничок, і я наспівую їй слова російської бардші Анжели Вяйнямейнен:
Для милого дружка
не жаль серёжки из ушка...
Вона бере феньку та швидко ховає до кишені на грудях. Знімає з шиї шикарну ґердану:
— А це тобі. Трускавецька.
Блискавичний погляд на її дорослого приятеля свідчить, що то його подарунок. І його розуміюча усмішка — як дозвіл передарувати. Ого-го, вони вже й без слів обходяться. І хто він такий, чому не знаю?
— Мені також тут зостатися — чи тебе саму залишити? — дратується Шафа. Вона має рацію. Я ще раз обнімаю Надійку та стрибаю на заднє сидіння. Спритна Шафа вхопила найкраще місце поруч із водієм.
Махаю Наді. Їдемо. І я чую улюблену Надину мелодію — «Весняний карнавал». Поля Моріа, здається. Не у спогадах чую — вухами. Мелодія лине з магнітофона. Це ж треба! Питаю в хазяїна машини:
— Ви, той, любитель Поля Моріа?
— Та це ж мої пасажири свій диск витягти забули! — дивується він.— Отакої... Повернутися, чи що?
— Не парся, дядю! — заспокою я.— Ми заберемо. Колись їй віддам.
А сама думаю, що у мене деякий час буде ще одна річ від Наді. Вона мені симпатична. З нею завжди було прикольно. Просто море приємної енергії, життєлюбства, драйву — неміряно. Коротше, харизма. І ґердана її — просто супер!
Дивлюсь на подарунок, від якого також віє Надиним драйвом, і думаю про неї. Що Сашко був на фестивалі сам, в єдінственому числі, помітили всі. А от що у Надьки з’явився інший гуру — це сюрприз. А я того чувака навіть і не роздивилась. На шнурка схожий, меч-кладенець йому на шию — викапаний тобі татусь. Але я ні про що не спитала. Так завжди. Траса — калейдоскоп. І життя наше — калейдоскоп. І, слава Аллаху, веселий та прикольний.
Автор. Гомо мандрикус
«Життя наше – це подорож»,— приблизно так писав колись Григорій Сковорода. Планета витоптана нескінченною чередою людських ніг: хто нею тільки не мандрував! Хрестоносці й купці, трубадури й мінезингери, ваганти й українські мандрівні дяки, шукачі пригод і філософи, євреї на шляху до землі обітованої, чумаки й цигани, які всім своїм народом і досі не можуть зупинитися.
Це навіки закарбовано в нашій крові, передається на генетичному рівні – погоня за обіцяним і недосяжним щастям, втрата і пошук себе, друзів, мети, всього того, завдяки чому варто жити.
Людина в дорозі — поза усталеними нормами буття, поза контролем, поза звичними зв’язками. Самотня та вільна.
Дорога має містичну силу — якщо ти переповнений почуттями й бажаннями, отримаєш бажане, якщо тікаєш від себе — невідомо куди заїдеш. Цей споконвічний закон діє навіть тоді, коли до мандрів спонукають не жадання нових вражень, не оспіваний психологами сенсорний голод, а важкі обставини. Тому й радіємо, зустрічаючи земляків у Москві та на Сахаліні, в Канаді та в Італії.
Мене ніколи не дивували люди, що вибирають як спосіб подорожі автостоп. Ризикований та непередбачуваний, він здається анахронізмом у рутинному світі, де все розплановано погодинно й похвилинно. Але саме він повертає в життя ті авантюрність і дух предків-кочовиків – речі, без яких іноді важко дихати. Несподіванки, вимушені зміни маршруту й графіку, химерні історії, неочікувані зустрічі – світ знову стає дивним, вкрай насиченим подіями, горизонт долі застеляє барвистий туман, і раптом відкривається легкість того, що ще вчора вважалося недосяжним. Інтуїція стає важливішою за розрахунки.
Для одних автостоп – відкритий вільний простір, для других – азарт спортивнгої гри, для третіх – пошук нових вражень. На курних узбіччях сучасних шосе запросто зустрінеш сина прибиральниці й доньку генерала, племінникакомпозитора й онуку вчительки – всі вони повипадали з різних прошарків суспільства й створили стару, як світ, спільність – мандрівний люд.
«Автостопник – це не бомж, не жебрак, який потрапив на дорогу потерпаючи від нещастя. Більше того, щоб успішно подорожувати автостопом – необхідний стан відчуття надлишку буття, а не нужденства та нестачі». Де зустрічалися мені ці слова? В якому часописі? На якому сайті?
Серед яких графіті хтось написав: «Траса — символ життя, шлях до істини»? На якій стіні? В якому місті?
Як давно це було! Але й зараз я іноді думаю: якби доля хоча б мізинчиком поманила мене,— чи змогла б моя дорогоцінна особа не вагаючись ані миті, наслідуючи вільних кочівників, кинувши в торбинку кусень хліба, знову податися в путь?
А, може, саме цієї миті хтось збирається в дорогу. Довге волосся, неохайний одяг, за плечима торбина та невизнана оточенням геніяльність, яку треба ще довести... А спочатку – «застопити» автівку, побачити всі кольори світу й поділитися цими враженнями з іншими. Головне – мати натхнення, позитивне мислення й не боятися змінити усталений порядок речей. За спиною — рідне місто, залишилося тільки весело кинути в його бік монетку — це визнаний ритуал, щоб пощастило в путі.