Випадковий пазл. З іншого роману
Чи можна здогадатися, що за картинка розрізана, маючи лише один пазл? Хіба що домалювати щось своє... А навіщо? Можливо, він не з цього набору — з іншого життя.
Спочатку я сподівалася, що ти сам зателефонуєш. Це ж ти був винен, твоя чоловіча егоїстична натура. Та ми й не сварилися: кинули одне в одного кількома ущипливими словами, особистого не зачіпали.
Тепер я майже весь час стискаю в руці телефон. Бог із нею, з політикою, якщо минає час, а я не поруч із тобою.
Наприкінці тижня починаю розуміти, що ти просто використав цю нікому не потрібну сутичку, аби спровокувати розрив — у таких ситуаціях будь-який привід згодиться.
І тепер, де б я не була: на вулиці серед випадкових перехожих, серед зухвалих глузливих товаришів на лекціях, за обіднім столом із батьками,— на мені маска з привітним виразом насправді застиглого обличчя, а мозок терзає і жалить каяття: ну, чому я сама не подзвонила Сашкові наступного ж дня? А тепер запізно, і з кожною миттю стає все неможливішим...
Так прожила я й наступний тиждень, і в неділю ввечері нарешті зважилась: я не дзвонитиму, я піду до тебе в гості, ніби нічого й не сталося, і дивитимусь в очі, і тоді нехай тобі доведеться пояснювати невиразною мовою виправдань, чому ти не любиш мене. Вирішила — й одразу полегшало. Я навіть почала розуміти, про що читаю. Так, я знову відродила свою кепську звичку читати перед сном, закутавшись у ковдру, читати до того блаженного моменту, коли очі заплющуються самі.
Заграв телефон. Чужий голос лаконічний: ніхто не знав мого номера, адреси, не могли знайти. Сьогодні хтось повернувся з відрядження й випадково мав мій номер в пам’яті мобільного. Сашу поховали тиждень тому, сьогодні були поминки — дев’ять днів.
Телефон перетворюється на огидне фантастичне створіння, що довгими гострими зубами намагається вп’ятися мені в руку. Нажахана, я щосили кидаю ним об стіну. Вдарившись, він м’яко шльопається на підлогу. Він іще живий, він рухається та скалить зуби. Я хапаю неважку жіночу гантель і починаю бити нею зі скаженою силою. Б’ю довго. Добре, що батьків немає вдома, вони на якомусь благодійницькому концерті. Така безсмертна, живуча тварюка!
...................
На підлозі лежить на скалки розтрощений телефон. Мені байдуже. Мені більш немає кому дзвонити...
І тут я згадую, що того, останнього вечора хтось сфотографував нас разом на моє прохання. На мій мольний. Друга непоправна втрата за один вечір! Я падаю на ліжко й починаю плакати, плакати нескінченно...
Зранку я зрозуміла, що мене також немає: так милосердно влаштував Господь — усі закохані вмирають в один день. По-іншому не буває. Зранку до батьків вийде стороння людина, вона житиме своїм, але чужим для мене життям, бляклим, порожнім і нецікавим, але мене це не обходитиме, адже я померла.
Я спускаюсь на сніданок, і мама стурбовано питає:
— Що з тобою? Ти хвора? Треба поміряти температуру.
— Немає у мене температури,— я кажу, як автовідповідач, і бачу, як батьки обмінюються стривоженими поглядами. У них давня параноя, вони з мого дев’ятого класу дуже хочуть, щоби я завагітніла. Такий пунктик, що я десь «залечу» та зроблю кримінальний аборт, а вони хором ридатимуть: ліпше б народила! Щасливі люди, вони досі кохають одне одного.
Я машинально снідаю, машинально цілую батьків — щаджу їх, не зізнаюся, що мене вже немає. Я виходжу з дому, але прямую не до училища. Я іду до тебе додому, в стару частину міста з двоповерховими сталінками, де просторі кімнати й високі стелі.
Двері відчиняє змарніла, з печальними очима жінка, Сашкова мати.
— Я — Надія.
— Я одразу зрозуміла, заходьте.
Вона веде мене до ідеально прибраної зали, садить на диван, сідає поруч — і ми мовчимо. Для почуттів, які розривають нас, у нашій мові ще немає назв. Спливає година, а ми дивимось одна на одну й мовчимо. В її очах я читаю, що вона також знає мою таємницю, адже ми обидві вже потойбіч життя.
Я підвожусь — треба йти. І тоді вона пропонує мені царський дарунок:
— Може, візьмете щось на пам’ять? Сашко мені багато розповідав про вас.
Вона залишається в залі, а я іду до його кімнати, іноді я тут бувала. Я знаю, що верхня шухляда в його столі завжди замикається, але ключ залишається у шпарині, що ліжко рипить, що воно заслане прохолодними шовковими простирадлами, що на невеликій поличці над столом — його найулюбленіші книжки. Деякі ми читали разом. А у шафі за склом зберігаються старовинні фоліанти, куплені ще прадідусем. Любов до книг — це в них спадкове.
Навіть свої нові книжки я обожнювала читати після нього. Він мав чудову звичку — ставити простим олівцем на берегах ледь помітні позначки, там, де щось особливо сподобалось. Було так прекрасно, читаючи, відчувати його присутність.
Я дивлюсь на поличку: багатьох книжок уже немає, але моя на мене дочекалась. Августин Блаженний.
Виходжу з дому, притискаючи біднувато виданий томик до грудей. Картонна палітурка потерта, сторінки — пожовкли. Я не втримуюсь, сідаю на першу-ліпшу лавочку й розгортаю книгу. І вже на сьомій сторінці бачу галочку, зроблену збоку простим олівцем. Навпроти слів: «Люби — і чини, як хочеш».
* * *
Я демонструю свій незалежний характер. Можна було б і зателефонувати, але вона почала перша. Зачекаю.
Так спливає тиждень, починається другий...
Вона така приголомшливо вродлива, що могло трапитися все, що завгодно. Вона мовчить неспроста. Я починаю злитися. Постійно думаю тільки про неї. Божевілля якесь... Щодня прогулююсь біля музичного училища, але її «випадково» не зустрічаю...
У неділю ми сидимо з друзями в кафе, п’ємо пиво. Поруч умощується хлопець з її курсу. Окликаю його й старанно-байдуже питаю:
— Як там Надійка? Щось її не бачу останнім часом.
Він обертає до мене тонке музичне обличчя й сумно мовить:
— Надія загинула. Вже майже два тижні... Пам’ятаєш, була злива, вона йшла з училища додому. Її збили на переході. Й навіть не зупинились, гади. Лікарі казали, якби швидше до лікарні... Шанси в неї були...
Я судомно стискаю сигарету в кулак. Цей маленький опік — ніщо порівняно з паланням у моєму серці.
...................
Я не встигаю натиснути на кнопку дзвінка, як двері розчиняються. На порозі — її батько. Враження таке, ніби він навмисно чекав на мій прихід за дверима. Увесь його вигляд — витончена скорбота й шляхетність.
— Заходьте,— він ні про що не питає.
Я кладу на стіл пластиковий пакет, ущерть напханий книжками:
— Це ваші. Надійка давала мені читати. Може, ви в курсі. Вона казала: ви не любите давати книжки стороннім.
Її батько очікувально дивиться на мене. Інтуїція у нього є — це ще не все.
— Пробачте, у Надії також залишилася моя книжка. Дуже рідкісна. Августин Блаженний.
Я помічаю, як у чоловіка, який так і не став моїм тестем, презирливо кривляться губи:
— Добре, зараз подивлюсь.
За хвилину він виносить книгу.
Мені треба забиратись. Ладно, хай думає про мене, що хоче. Тепер це не має значення.
Іду з дому. Клацає вхідний замок. Я сідаю просто на сходинку. Це остання книга, яку тримали її руки. Наївно, по-собачому обнюхую палітурку — матерія краще тримає запах. Потім навмання розгортаю й бачу на сторінці свою позначку. Колись ця фраза дуже мені сподобалась: «Люби — і чини, як хочеш».
Білий туман обволікає мене й книгу. Поступово зникають рядки, слова, літери, й ось уже ледь проглядає тільки одне слово — люби... Поруч зі мною сидить старий, наче патріарх, отець Августин. Він співчутливо дивиться на мене:
— А спочатку — люби... А ви?! Спочатку робите, що хочете, а потім... О-ох!
В останньому вигукові стільки непідробного страждання й горя! Він обережно витягає книгу з моїх рук і йде сходами вниз.
* * *
Коло замкнулося. Ми померли. Одне для одного. Назавжди.
Оксана. Дива в Козельщині
— Шеф у нас пречудовий, ми його обожнюємо. Він нам — що батько рідний. Він ще й сказати не встигне, а я вже роблю, і якщо йому знадобиться мій досвід у будь-якій сфері, я сама, без прохань, запропоную допомогу.
Вона так просто, без принизливої догідливості це промовила, що неможливо було не повірити.
Він і сам щось чув про Козельщину. Від своєї бабусі, вона віруюча. Проте саме я вплинула на його рішення.
Років зо п’ять тому я підробляла в рекламній агенції копірайтером. Ще коли в школі працювала. Одні благодійники замовили нам календар для Козельщанського монастиря. Потрібний був невеличкий текст на вступ. Щоб його написати, я ознайомилась із багатьма фактами про монастир і чудотворну ікону, тиждень працювала, їздила до Козельщини.
Склалося так вдало, що я змогла заговорити про це з шефом у нашому відділі, я краще розповідаю, коли є не один, а кілька слухачів. Учительський досвід дається взнаки.
Він зайшов передивитись рахунки. Між справами Віолета Леопольдівна співчутливо спитала:
— Як ваша дружина, Кириле Івановичу? Хоч трошки ліпше?
Він лише безнадійно махнув рукою.
І я втрутилася:
— А в Козельщину її не возили? До чудотворної ікони?
Він зупинився, мовчав, наче просто роздивлявся мене, повернувся до виходу, і спритна Віолета поспішила на допомогу:
— Козельщина? Я щось чула. А ти, Оксанко, звідки знаєш? А ну не тягни, розповідай! Хто володіє інформацією — той володіє світом.
Я встала з-за столу, підійшла до вікна й стала обличчям до громади:
— Я багато про це читала, сама бачила. Тут двома слова не обійдешся. Можна, я почну здалека, від початку?
Кирило Іванович знову зреагував досить мляво, просто затримався коло дверей, і Віолета кивнула замість нього:
— Давай, для доброї справи часу не шкода.
— Чудотворна ікона Божої Матері Козельщанської стала широко відомою після зцілення дочки графа Капніста,— професійно почала я: підробляти екскурсоводом також доводилося.
Шеф, кинувши побіжний погляд на годинник, сів на мій стілець, поруч із Віолетою Леопольдівною.
— Наприкінці дев’ятнадцятого століття графові належала замалим не половина Полтавської губернії. Тоді вона була завбільшки зо три сучасні області, до неї входили ті землі, що зараз належать до Кіровоградщини та Черкащини. Але багатство не врятувало Капніста від горя. Його сімнадцятирічну дочку, юну красуню Марію, раптом спаралізувало. Лікарі, професори — ніхто не зміг їй допомогти. Родина була у відчаї. І ось одна з родичок згадала про старовинну ікону, яку нібито привезли з Константинополя козаки. Її зберігали в каплиці як історичну сімейну реліквію. Ну, зараз деякі мистецтвознавці стверджують, що то явно італійська робота, але це неважливо. Вона невелика така,— я показала руками — яка саме.— Сидячи в інвалідному візочкові, безнадійно хвора Марія почала молитись, тримаючи ікону перед собою,— і відчула силу в ногах. І тої ж таки миті підвелася й почала ходити. Одужала повністю та назавжди. Так прославилась ікона в лютому 1881 року. Чутки про диво розлетілися миттєво. Юрми народу потяглись у Козельщину для поклоніння чудотворному образу. Почалися й інші чудові зцілення.
Я відчувала не просто увагу Кирила Івановича — напружену супер-увагу. Він сидів не рухаючись, схиливши голову трохи набік. Я вирішила викласти всі подробиці:
— Тоді граф звернувся до патріарха з проханням благословити побудову храму Різдва Богородиці й заснування там монастиря. Церква гаряче підтримала цей почин. Граф Капніст грошей на будівництво не шкодував. Храм зберігся до нашого часу, вже майже все відновили. Щоправда, місцеві розповідали, нібито до революції його прикрашав дорогоцінний блакитний мармур, від якого й сліду не залишилось. Граф замовляв той мармур в Італії. Обитель же до революції була дуже відомою. Паломників — море. Зцілялися сотні, а то й тисячі. Сам цар Микола Другий привозив туди свого хворого спадкоємця, бідолашного царевича Олексія.
Ну, за радянської влади, звісно, атеїзм процвітав. Черниць розігнали, священників заарештували, монастир стояв без догляду, руйнувався потихеньку, а про ікону ніхто нічого не чув — наче її й не було. Ніби загубилася десь. Тоді запросто ікони спалювали, на смітник викидали. Коли ж за часів перебудови раптом у Києві одна старенька заявляє, що вона монахиня і що весь цей час зберігала, переховуючи, дорогоцінний óбраз. Ясна річ, повернули ікону з почестями до Козельщини, монастир відродили. І що ви думаєте — там люди зцілюються! І в наш час! Там уже багато випадків зафіксовано. Лікарі, буває, безсилі, від хворого відмовляються, а він поїде до Козельщини, помолиться — і здоровий! Просто чудеса Господні! Безнадійні, приречені — зцілюються!
— Яким чином? — серйозно спитав Кирило Іванович.
— Не знаю,— скромно розвела я руками.— Подейкують, благодать Божа, кожен за вірою своєю одержує.
— Аякже,— переконано заявила Віолета Леопольдівна,— головне, щоби віра була! Без цього навряд чи й допоможе.
Шеф сумно усміхнувся:
— Де ж її взяти, віри?
Ми всі важко зітхнули, навіть і наш скептик Вася Мудрий, котрий також, хоч і наприкінці розповіді, нарешті відліпив свій писок від монітора.
— І ви самі там бували? — спитав Кирило Іванович у мене.
— Так, звісно. Я матеріали готувала для календаря.
— І зцілилися?
— Я — ні, та у мене й хвороб не було таких, щоб дуже серйозних. А сестра одужала. І приятелька одна, в моєму під’їзді живе. Вона завагітніти не могла, через хворобу. То таких двох дівчаток народила — дивовижно гарненькі! Казала, як першу рожала, лікар дивувався: як це вам вдалося? Диво — та й годі!
— І що ж вона робила? У монастирі?
— Нічого. Як усі прочани, приїхала зранку, на службу. Помолилась, сповідалась, літургію відстояла, причастилася. Вклонилась іконі, свічку запалила. Попросила в Богородиці... Ну, щоб дітей, значить... І додому поїхала.
— І де цей монастир?
— У Козельщині.
Віолета тут-таки уточнила:
— Від траси Полтава — Кременчук кілька кілометрів убік. Якраз посередині між цими містами.
— І ви також туди їздили? — здивувався Кирило Іванович.
— Проїжджала,— одразу поскромнішала вона,— але давно вже збираюсь... І знайома одна розповідала, що їхала також по тій трасі увечері на звичайній маршрутці. Всі телевізор дивляться, а їй кіно не подобалось, то вона у вікно поглядала. І вже темно було, тільки зрідка вогники. А над Козельщиною — ніби сяйво. Просто диво якесь!
— І що ж воно сяяло?
— Не знаю. Але ж там монастир, святість...
— А інші пасажири також бачили сяйво?
— Ні, вони ж кіно по відео дивились.
— Угу,— шеф підвівся, і ми зрозуміли, що час повертатися до роботи.
Але він іще затримався у дверях:
— Оксаночко, а чому ж про такі дива преса не дзвонить? Це ж сенсація.
— Та їм же тільки про вбивства та зґвалтування подавай! — одразу знайшлася наша всюдисуща й незамінна Леопольдівна. Але пан Гайдук дивився на мене. І я згадала стару-престару статтю:
— Читала я колись у Лева Гумільова, історика, що у нього в голові не вкладається те, що пишуть газети. Зараз майже дослівно його думку передам: у мене не складається загальне враження, мої знання про сучасність не піддаються інтерпретації. Тобто, ми добре знаємо історію між падінням Трої та Наполеоном. До того — туман, після того — суцільна брехня.
Всі вражено мовчали.
Виходячи, шеф схвально хмикнув та здивовано хитнув головою.
Схоже, мене нарешті по-справжньому помітили. Здається, так, бо заздрісна Віолета, відьма стара, одразу почала прискіпуватись, згадала навіть мій промах двотижневої давнини, а Вася навпаки — запросив на перекур. Я не палю, але пішла з ним просто так, щоб потеревенити. Симпатичний він.
Невже я зроблю таки кар’єру в цій фірмі?
І службову, і жіночу...
І все завдяки кільком гривням, яких мені не вистачило тоді в крамниці. Несповідимі шляхи Господні.
Кирило. Соломинка-канат
— Щоб урятуватись, то й за соломинку вхопишся,— сказав він відверто.— Тим паче, якщо люди переконують, що насправді то міцний канат.
Мряка нарешті припинилась, і холодну осінню далечінь наповнив негустий прозорий туман. Сіролиций перехожий, що вельми скидався на питущого колгоспного їздового, коротко й доладно пояснив, крізь яку браму краще в’їхати. Старовинна чавунна огорожа, місцями дуже висока, відділяла святиню від непоказного провінційного містечка.
На монастирському подвір’ї ми побачили кілька досить пристойних іномарок. І дуже хороший сучасний автобус. Це в будень, а скільки ж їх тут на вихідні збирається? На душі полегшало: поважні люди абикуди не чкурнуть. Навіть і в біді. Тим більше — в біді.
Храм осібно височів на горі серед набагато нижчих споруд і голих старих дерев із химерно покрученою корою. Свіжопофарбовані в темно-синє маківки опукло й недосяжно пливли в неяскравому небі. Золоті хрести неначе відсували хмари подалі від грішної землі.
Темно-брунатна цегла й товсті мури справляли враження надійності та непорушної монументальності. Візерунчаста кладка й високі арочні вікна додавали будівлі ще й урочистої святковості. Мабуть, той граф не поскупився не лише на італійський мармур, але й на найкращого архітектора.
Моя Надійка накинула на голову мереживну хусточку, як зазвичай це роблять православні жінки, й, не чекаючи на мене, вийшла з машини.
— Надюшо, стійте! — розторопна медсестра Люда подала із заднього сидіння коротке бежеве пальто, і я дбайливо допоміг дружині його одягнути.
Не застібаючись, лише затискаючи на грудях хутряний комірець, вона задріботіла брукованою доріжкою до храму. У довгій широкій спідниці, тоненька й тендітна — чиста тобі панночка з дев’ятнадцятого століття. Моя ненаглядна, моя хвора Надія...
Я пішов за нею. Сигналізація машини пропищала жалюгідним дисонансом у старозавітній тиші. Неквапно й поважно злетіли з дерева два жовті листки.
На вузькуватих сходах я наздогнав Надійку й узяв під лікоть. Вона потягла клямку на масивних дерев’яних дверях. Замкнено. Я сіпнув сильніше — результат той самий. Заспокоїв її раптову паніку:
— З іншого боку є ще один вхід.
Входів виявилося ще два, але вони також були зачинені. Притиснувши до себе Надю, я подивився на Люду. От уже повна протилежність моїй худенькій дружині — невисока, міцно збита, коротке світле волосся з хімічними кучериками, квадратне рум’яне обличчя. Куценький шкіряний френч аж тріщить на її богатирських грудях. Скласти б їхні два здоров’я докупи та чесно розділити навпіл — якраз було би в міру. Зараз Люда ніяк не реагувала на несподіване ускладнення, стояла собі й милувалась згори краєвидом невеликого, майже всуціль одноповерхового містечка. Вона чудово справлялась зі своїми медичними обов’язками, а решта проблем її не обходила. Найзручніша психологічна позиція: не брати важкого в руки, а дурного — в голову. Такими ж є й наші охоронці, яких я не взяв, щоб не дратувати зайвий раз Надійку. І даремно, було б кого послати на розвідку.
Допомога надійшла у вигляді двох жіночок бальзаківського віку. Обидві в благеньких темних куртках, незграбних черевиках, тільки одна запнута довгим білим шарфом, а в другої на голові — коричневий фетровий берет. Вони так перелякано поспішали, так приречено позгиналися наперед, видряпуючись доріжкою вгору, що я одразу охрестив їх про себе вчительками.
Гукнув іще здалеку:
— А де вхід до храму?
— У цьому зараз не служать,— шумно відсапуючись, відповіла та, що в шарфику,— холодно, опалення немає.
— Ходіть із нами,— не зупиняючись, сварливо наказала друга, і я ще більш утвердився на думці, що вони працюють у школі.— Ми також туди. Ви ж до ікони, так?
— Так, до ікони,— слабо відказала Надійка й потягла мене за ними.
— Запізнились,— голосно дихаючи, метушливо пояснювала на ходу перша вчителька.— Ми з поїзда. Ну нічого, може, ще на Херувимську встигнемо.
Ми дружно поспіхом перехрестились під образом, прикріпленим над входом до великої двоповерхової кам’яниці, що стояла поруч із храмом і архітектурою мало скидалась на церкву. Але всередині все виявилося таким, як слід: велике приміщення, іконостас, приємний неголосний акапельний спів, нещільний натовп віруючих, безліч запалених свічок, бічні притвори. Ліворуч — кіоск із прилавком, геть усіяним іконками, образкáми, книжечками, до якого одразу повернули наші супутниці. Ми, як дисципліновані учні,— за ними. Там стояла невелика черга, її професійно обслуговувала огрядна монахиня.
Надійка обіперлась об колону. Наш марафон навкруг храму важко їй дістався, вона зблідла, на лобі з’явились краплинки поту, рука тремтіла. Йолоп! Треба було взяти її на руки!
Якась розгублена молодиця недоладно, заїкаючись, замовляла:
— І ще... образок із Русланом.
— Такого імені в святцях немає,— строго відповіла черниця.— Кажіть, як його хрестили. Яким іменем?
— Не знаю... Я розпитаю... Потім... І ще — дівчинку звуть Алла. Є таке ім’я?
— Свята Алла є,— монахиня схвально усміхнулась і швидко знайшла потрібний образок.
— І свічки... По п’ятдесят копійок є?
Я схилився до Наді:
— Збоку лавочка є, присядь. Я тобі куплю все, що потрібно.
— Ні, я сама. Мені вже ліпше.
Надія, пристроївшись у кінці черги, повернулась у бік олтаря й почала жадібно прислухатися до молитов.
Я кивнув їй та одійшов убік. Роззирнувся: основне приміщення мало форму хреста, горизонтальні кінці були приховані від моїх очей. Якраз за перетином, над яким височіло кругле, всіяне численними віконцями склепіння, починався вівтар. Священик завісив Царські Врата парчевою запоною. Хор співав, я розрізняв лише окремі слова, віруючий люд час від часу ревно й старанно хрестився.
Востаннє я був у церкві в далекому дитинстві, бабуся приводила на Великдень. Вона була віруюча, але ніколи не наполягала, щоб я молився чи носив хрестика. Як усі, я став піонером, комсомольцем, нібито атеїстом. Тепер я розумію причину: страшні репресії та гоніння проти релігії на все життя залякали мою бабу...
Надійшла Надійка з оберемком тонких воскових свічок. Поставила по одній перед образáми, що були ближче до нас, і почала потихеньку, маленькими кроками пробиратись уперед і праворуч. Я також неспішно, намагаючись нікого не зачепити, простував за нею. Дедалі наш рух уповільнювався, бо натовп густішав.
Зупинились під іконою, що зображувала юного святого: з-під червоного хітона прозирав середньовічний металевий панцир, а в руках войовничо затиснені щит і вогняно-пурпуровий меч. На дуже правильному довгастому обличчі — непримиренні карі очі, прямі брови й міцно стулені губи. Симпатичний вояка! Смаглявий і відважний. Якби не розлогі білі крила за спиною, якби не золотавий німб над головою, якби не оточення янголів, він був би справжнісіньким лицарем. Без страху й докору. Жестом я звернув Надійчину увагу на нього.
— Архангел Михаїл,— ледь чутно прошепотіла вона, і в її погляді я вперше за багато днів помітив невловний відблиск надії.
На її блідих щоках з’явився нездоровий рум’янець, тут було душно. І занадто тепло. Я допоміг Наді зняти пальто й повісив його на руку. Пошукав очима Люду, але вона кудись зникла. Без пальта Надійці стало легше, вона випросталась. Губи її потихеньку рухалися. Вона підспівувала хору, вона знала службу! Я був приємно здивований, вкотре побачив у своїй жінці нову рису, не відому мені досі.
Тут усі присутні гучно заспівали разом із хором «Отче наш». Єдину молитву, яку я знаю. Мій голос приєднався до Надійчиного. Вищі почуття завжди були недосяжними для мене, але в цей момент чомусь похололи кінчики пальців...
* * *
Лунали й лунали прадавні молитви, ми непомітно, потроху просувалися під кругле прямовисне шатро у центрі собору.
І нарешті в правому притворі побачили знамениту ікону.
Біля неї скупчилось кілька десятків жінок. Деякі — з дітьми. Дехто стояв навколішки. Вони по черзі підходили до пишно оздобленої, оточеної різьбленням і підсвічниками невеликої ікони, тричі поклонившись, прикладалися до неї.
Надійка заплакала. Як завжди, лице залишалось застиглим, а з блискучих очей текли світлі струмочки, вона їх не витирала — дивилась тільки вперед, губи нечутно ворушилися.
У мене знову занило серце. Моя випадкова знахідка, мій дорогоцінний трофей! Чим я міг тебе порадувати? Тільки тим, що можна купити... І як нам зрозуміти й довести одне одному, що в цьому імлистому, пістрявому просторі, що його називають життям, нашим життям, нам не можна розділитися, адже тільки дві частинки, нехай і такі різні, складають ціле...
Надійка в’юном просочилась між кількома спинами, я посунув за нею й випадково штовхнув якогось рослого чолов’ягу. Він неквапно обернув голову.
Це був Варський.
Він також плакав, і очі були такі ж блискучі, як у Надійки. І обличчя таке ж непорушне, як застигла маска.
Я сторопів. Він теж упізнав мене. Скорботно кивнув, наче я мав знати, чому він тут і що взагалі відбувається. Потім схилив голову до мого вуха й прошепотів:
— Дякуємо Богородиці за зцілення Володічки.
Показав поглядом — і я помітив у жіночому натовпі його сестру, Христину Едуардівну, з маленьким хлопчиком на руках. У білій бавовняній хустині, без косметики, схудлу й кістляву. І мою Надійку — поруч із нею.
Ми з Надею навіть не знали, що дитина хворіла...
Коли ми разом виходили з храму, малюк простягнув до Надійки ручку й спитав:
— Ти моя мама?
Тітка не встигла розтулити рота, як моя жінка підхопила Володю на руки й почала цілувати. Христина Едуардівна заплакала й, витираючи очі хусточкою, пояснила, що малюк до всіх молодих жінок останнім часом пристає з цим питанням. І дуже довго не міг ходити, лікарі не розуміли чому, але, дякувати Богові, молитви допомогли.
Я взяв малого в Наді, але він не відпускав її руки.
Так ми й поїхали, Варський із сестрою у своїй машині попереду, ми з малюком — за ними. Він, як стара зіпсована платівка, час від часу повторював:
— Ти — мама?
Надійка ж радісно відповідала:
— Ні, я твоя сестра.
Люда байдикувала, а вона не спускала Володю з рук.
Прийшов час збирати каміння.
Надія. Очікуючи весни
Вона дивилась на мене мовчки й ледь помітно усміхалась. Її руки весь час неспокійно рухалися, вона то стискала пальці в кулачок, то терла зап’ястки. Хотіла ще щось сказати — й не сказала.
А що тут скажеш?
...Ми з чоловіком знову сидимо в лікаря.
На Кирила шкода дивитись: наче це він хворіє... Він робить для мене все можливе, навіть набагато більше.
Я вам іще не розказувала, що коли була потрібна кров, та ще в такій величезній кількості, навіть на станції переливання її не вистачило, нам порадили звернутися до родичів і друзів? Мені було дуже зле, через слабкість я не підводилася з ліжка, згадую все те, наче сон. Подробиці знаю з розповідей. Першим здав кров для мене, звичайно, Кирило. За півгодини приїхали Євген і мій батько. Але їхня група не підійшла. І всіх їхніх співробітників — теж.
Увечері зателефонував зі Львова Матей. Бідолашний, він так довго носився зі своїм мюзиклом «Заручена з корсаром», нарешті ним зацікавились поляки. Він нахвалявся, що там якийсь продюсер казав: тільки би спонсорів знайти, успіх буде більший, ніж у «Метро». Дай то, Боже. На його феєричну постановку сума потрібна така, що навіть Кирило, почувши, присвиснув. І сказав, що треба поміркувати...
Дізнавшись про наше нещастя, Матей пообіцяв щось придумати. І придумав! Я сміюсь і плачу, коли згадую, що мої чудакуваті друзі Дон і Клапоть обдзвонили всіх знайомих, більшість із яких мене в очі ніколи не бачили, і...
Вранці до станції приїхало понад п’ятдесят кремезних хлопців на мотоциклах, а з ними — Матей, Дон, Клапоть. Байкери мчали всю ніч заради мене, і страшенно образилися, коли вдячний Кирило запропонував їм гроші. Один хлопчик сердито кричав:
— Маю я право в цьому житті хоч одного разу щось нормальне зробити?!
А потім вони трохи не дві доби чергували під вікнами лікарні, доки я не підійшла до вікна...
З Харкова приїхав Єгор.
Годяща кров полилася рікою. За кілька днів смерть відступила.
Я стала такою сентиментальною, плачу іноді без жодної причини. Переливання робили декілька разів. Отже, у мене з’явилося стільки кревних братів!
А тепер ми з чоловіком знову сидимо у лікаря.
У нього погана звичка: ніколи не дивиться мені в очі, це страшенно дратує. Завжди залишається якась недомовленість.
Ми з Кирилом давно вже вирішили, що правда дорожча понад усе і що від мене не можна нічого приховувати. Однаково я все прочитаю у Кирилових очах, і він про цю мою проникливість уже знає. І лікар також хвалив мою інтуїцію. А взагалі це дуже гарний фахівець і порядна людина. Його халат рипить від крохмалю й чистоти, стомлене худе обличчя обернуте до вікна, невеликі сірі очі дивляться сумно, старанно щось роздивляючись за невидимим склом вікна. Він повільно вимовляє слова, наче перекладає з іноземної мови:
— Обстеження показало, що ваш стан трохи нормалізувався. Найголовніше, що не погіршився. Аналізи непогані. Мій досвід підказує, що є три місяці, щонайменше... Як процес піде далі — сказати важко.
Я вже не чую, що він іще каже, я чую далеку прекрасну музику. Три місяці в моєму становищі — це ціла вічність! Мені так багато треба встигнути!
По-перше, простити батькові. На словах я це вже зробила, але не в серці. Серцем я досі бунтую.
По-друге, сказати Кирилові, що я його не кохаю, а просто він став невіддільним від мене, частиною мене. І розлучити нас тепер може тільки смерть.
По-третє, побачити ще раз усіх моїх друзів і сказати їм, яка я щаслива, що вони в мене є.
А ще — няньчити маленького братика, водити його на прогулянки, читати добрі й смішні казки. Я так люблю, коли він сміється!
Лікарю, хай Господь благословить вас і все ваше сімейство за цей царський подарунок. У мене попереду весна!
Я виходжу надвір і бачу: вдалині старий щасливий двірник везе в наш бік свою кохану напівжебрачку. В обшарпаному, колись зеленому візочку для сміття. Вони щось наспівують, поступово наближаючись. Не в лад, не в такт...
Стільки років промайнуло! Невже це справді вони — ті двірники, що прибирали біля панельної хрущовки, коли я була ще маленькою дівчинкою?
Порівнявшись із нашою машиною, вони повертають до мене свої радісні, щасливі обличчя — і я не вірю власним очам: це Кирило і я.
Мій щасливий чоловік у стоптаних пильних чоботях обережно штовхає возика, об’їжджаючи післязимові ритвини на дорозі, а я щось муркочу під ніс, зручно підібгавши під себе ноги. Мені затишно й весело. Колеса дрібненько постукують, навколо буяє рання весна.
Бруньки на деревах ось-ось розірвуться квітами, зацвітуть запашні сади, а наш возик котитиметься все далі й далі... До самісінького обрію — і за нього...
[1] Василій Ян, «Чингіз-хан».— Тут і далі прим. авт.
[2] Ліна Костенко.
[3] Переклад Анатолія Гризуна.
[4] Олександр Нєпомнящев, переклад Н. Лапіної.