Кирило. За 200 км до Черкас
Потім він іще про щось згадав і додав із простуватим солдатським гумором:
— «Я не хочу з тобою розлучатися,— сказав я їй тоді,— тільки ще не вирішив: чи тебе удочерити, чи одружитися з тобою».
Дверцята миттєво захлопнулися, заревів мотор, і «Жигуль», обдаючи навколишню природу смердючим газом з іржавої вихлопної труби, заторохкотів далі. «І як йому тільки вдається проходити в ДАІ техогляд?» — недоречно подумалось мені. Була вже десята, мрячив дрібненький дощик, вогники «Жигуля» сховалися за рогом, і кругом постала така темрява, що я ледь бачив Надійчин контур. До Черкас залишалося щонайменше кілометрів із двісті.
Цей селюк на своїх стареньких «Жигулях» підхопив нас поблизу Гайсина, і за дві-три години ми дістались би разом з ним Сміли, саме туди він і прямував зі своєю огрядною дружиною й синочком, якому на вигляд я б не дав понад сім років. Хвилин сорок їхали мовчки, ми з Надею були за день першого автостопу такі натомлені, що не залишилось сил на балачки, голова родини, час від часу підспівуючи, слухав із магнітофона весільні пісні досить фривольного змісту. Жінка, яка тихо сиділа поруч із ним, смаглява, натоптана, була з тієї породи, що завжди на вигляд старші за свій вік і паруються з безвідповідальними недотепами або інфантильними агресивними егоїстами й тягнуть із себе всі соки, щоб у п’ятдесят стати злими жилавими відьмами, звиклими без жодної вдячності тягти сімейного воза виключно на собі.
Проїжджаючи якийсь населений пункт, наш водій різко загальмував — на дорогу вискочив чийсь дурний собака. Дружина зауважила:
— Ти б не гнав так, Васю, обережніше тре...
Вона не встигла закінчити фразу, як Вася неголосно, але дуже злісно перебив:
— Заткнись, суко! Я тебе не питав, як мені машину водити, і питати не збираюсь. То сидиш — і мовчи.
І тут пролунав дзвінкий роздратований голос Наді:
— Ти, жлоб нещасний! Не смій ображати жінку, та ще й перед власною дитиною. Тебе що, батьки в дитинстві не навчили? Чоловік, який принижує жінку, насправді остання ганчірка. Тільки й слави, що штани надів!
Жінка завмерла, дитина приснула прихованим смішком і отримала ляпас від батька, який не полінувався загальмувати й, напівпідвівшись, обернутися для цього діла, а ми опинилися на дорозі. Виходячи з машини, Надійка ще додала зловісним тоном кіношної пророчиці:
— Ти проїздиш усе життя на своїх драних «Жигулях», поки не навчишся чемно розмовляти з людьми та поважати жінок.
Так ми опинились у темряві в невідомій місцевості й під дощем.
— Пішли вперед, приб’ємося до якогось села, там спробуємо знайти, де переночувати,— вона взяла мене за руку.— Ти не сердишся на мене? Вибач, не змогла стриматись. Слава Богу, вже не плачу, коли таку гидоту спостерігаю. Дуже втомився?
Ми завернули за ріг і побачили вдалині вогні, за два кілометри нас гостинно очікувало якесь містечко. Йти стало веселіше. Трохи хотілося спати, адже сьогодні ми вийшли на трасу о шостій. Ледь у кімнаті почало сіріти, Надя розбудила мене, і ми тихенько, щоб не побудити хлопців і Матея, вийшли з квартири, навіть не попивши кави. Майже шістнадцять годин ми були в дорозі. Чого не зробиш заради коханої?
Мені було трохи ніяково, що Надія, а не я, дала грубіяну урок чемності, я цілком поділяв її принципи: грубощами доводити свою перевагу над жінкою не годиться, жінки і так нещасні — вже тим, що народилися не мужчинами.
Ми йшли рука в руку, наче боялися, що загубимо одне одного в темряві. Невдовзі побачили стовпчик із табличкою «Умань», нам пощастило — ми були у пригороді. Це не село, де можна переночувати хіба що у скирті, бо налякані бабуні нізащо в світі не відчинять вночі дверей незнайомій людині, тим паче чоловікові. А тут ми знайдемо готель, повечеряємо в ресторані та ляжемо в чисту постіль.
Надійка почала розповідати про якихось закоханих двірників, що їх бачила ще в дитинстві.
— Розумієш,— вона щиро старалася втовкмачити мені свої ідеї,— щастя, воно не об’єктивний стан, а суб’єктивний. Ті двоє були щасливішими за всіх нас. Їхній візочок давав їм більше задоволення, ніж комусь там усілякі літаки та яхти.
— Звісно, якщо добре випити, то й сміттєвоза сприймеш за міжнародний лайнер.
— Я серйозно.
— І я також. Спиртне дуже допомагає зробити стан суб’єктивним.
— А якщо ти втомлений чи злий, то будь-що сприймеш у чорному світлі.
— Чому ж? Зараз я і стомлений, і злий, а це місто сприймаю, як манну з неба. Хороше місто, історичне. Найкраще паломницьке місто для всіх хасидів. Уявімо, що ми — хасиди.
— Давай краще зранку в Софійський парк сходимо.
Ми пройшли повз зачинену крамничку з яскравою неоновою назвою «Супермаркет» і попрямували до освітлених дверей невеличкого кафе. Дізнаємось там, як тут замовити таксі, яке відвезе нас до готелю.
У кафе було порожньо, тільки парочка закоханих їла морозиво й запивала його пивом, бутафорська китайська стіна пляшок вишикувалась перед ними. В обстановці не спостерігалось ніякого стилю, навіть еклектики, так, зібрані з миру по нитці меблі, штори, абияк пофарбовані стіни.
Хлопчисько-бармен, чорнявий, тендітний, в білосніжній сорочці, пнувся зі шкіри — так йому кортіло довести собі та всьому світові, яку гарну посаду він обіймає, який він професіонал у цій справі. Як у кіно, він витирав посуд рушником, дивлячись у кут кімнати, де на стіні, майже біля самої стелі, висів телевізор із великим кольоровим екраном та занадто гучним звуком.
Крім морозива, пива та курки-гриль цей горе-бармен нічого не міг нам запропонувати. Я хотів зателефонувати й викликати таксі, коли побачив, що батарейка мого мобільного сіла. А зарядний ми відправили «Автолюксом».
— Дозвольте скористатися вашим телефоном?
Але виявилося, що телефонів у цій забігайлівці не водиться, а до цілодобово працюючого переговорного пункту щонайбільше сімсот метрів, як завірив мене хлопчисько. Він показав рукою напрямок:
— Там, не доходячи до автовокзалу.
Може, пощастить, і нічним рейсом доїдемо до Черкас.
Я подивився на Надійку. Вона сиділа така стомлена, що, взявши дві пляшки пива, я залишив її в кафе, а сам пішов до переговорного пункту викликати таксі. Наш рюкзак кинув біля її ніг:
— Я швидко,— і поквапився до місцевої цивілізації.
Кортіло якнайшвидше лягти. Їсти вже не хотілося зовсім, шлунок мовчав, мучила тільки спрага.
Повернувся я хвилин за десять. Таксі пообіцяли подати «ось-ось, просто скоро» до цієї забігайлівки зі звучною назвою «Міраж». Справді — «Міраж», як і їжа в ньому.
Надійки в приміщенні не було. Мені стало не по собі. Я кинувся до хлопчиська-бармена, який і далі незворушно протирав свій посуд:
— Я прийшов сюди з дівчиною. Де вона?
Хлопець кинув на мене веселий насмішкуватий погляд:
— Зараз тут таке було! Ціла пригода! Надворі хлопці почали з’ясовувати стосунки. Двох я знаю, по сусідству зі мною мешкають, бандюки, недавно з тюрми повиходили. Взяли ще двох дружбанів і хотіли провчить одного мимрика. В чомусь завинив, без причини не били б. Не встиг оком кинути, ваша дівчина вже надворі. Бачите, тільки рюкзак і залишився.
Я опустив погляд і побачив наш рюкзак. Підійшов, підняв. Бармен продовжував:
— Уявляєш картиночку, почала бити тих гевалів: кому по нозі, кому в пах, а той бачить, що підтримка, осмілів, теж кулачками махає. Умора, та й годі! Та ці відморозки їх би з землею позмішували, якби міліція випадково не їхала, а, може, патрулювали... Всіх і позабирали. А вона ще й пручалася,— додав він радісно.
Мені дуже закортіло йому в морду вмазати. Крізь зуби запитав:
— А ти що ж не допоміг? Четверо ж одного били?
— Я не маю права залишити касу, в нас немає охоронця, все ж таки гроші. А з тими тільки зв’яжись, радий не будеш! У мене життя одне.
Він став мені гидкий.
— Де міліцейський відділок?
— Далеченько, краще під’їхати.
Таким чином, мені нічого не залишалося, як чекати на таксі. Був час обміркувати подальші дії.
Хвилин за п’ять до кафе зайшов невеликий на зріст, але досить міцний чолов’яга років під сорок із густими бровами, в завеликій кумедній кепці:
— Хто замовляв таксі? — таким басом тільки в хорі співати, Шаляпін.
І ми рушили до міліції. Дорогою я консультувався щодо тутешніх звичаїв.
У казенному, досить чистому, але зі специфічним запахом приміщенні сидів черговий, а за столом навпроти ще двоє стражів порядку старанно грали в карти.
— Щойно ви затримали одну дівчину.
— Затримали, а вам яке діло? — черговий байдуже дивився мені в очі.— Хуліганити на вулиці — це злочин, і буде за нього відповідати. А ще ображала при виконанні службових обов’язків, це теж усугубляє. Ви їй хто?
— Батько,— промовив я, не зморгнувши оком.— Увійдіть у моє становище, ми проїздом, нетутешні. Я дуже поспішаю. Може, якось домовимось?
Я був озброєний, бо, порадившись з таксистом, людиною, яка знала місцеві порядки, спершу заїхав до «супермаркету», де придбав декілька пляшок коньяку і три палки копченої ковбаси. Ну й сир там, консерви, мінералочку. Перед такою артилерією важко встояти. Таксист запевняв, що й горілки досить, але я хотів гідно вшанувати міліцію. Діяти, як то кажуть, напевно.
Очі чергового «начальника» потеплішали.
— Хлопці, ведіть сюди дівчину, за нею батько приїхав... Зараз приведуть,— заспокоїв він мене.
Моя дівчинка йшла розгублена, схиливши голову. Уявляла, що дійсно рідний батько приїхав, але, побачивши мене, кинулась на шию:
— Татусю, я не винна. Там четверо одного били! Ти на мене не сердишся? — і заплакала справжнісінькими сльозами.
— Що з тобою? Тебе тут образили?
— Ні, ні... Але там такий сморід! — блискучі очі на спокійному обличчі здавалися величезними, здивованими й геть переляканими.— Ти собі уявити не можеш який!
— Та хто ж там зазвичай сидить? — скрушно погодився черговий.— Бомжі й волоцюги. Злочинці, знову ж... А дезінфекцію ми робимо. Як слід.
Я сердечно попрощався з місцевою поліцією, і ми вийшли з відділка.
— Більше я тебе ні на крок не відпущу від себе. Ти ж нещастя до себе притягуєш. Магніт якийсь, а не дівчина! Хоч удочеряй чи одружуйся, я іншого виходу не бачу.
— Кириле, ти зараз єдине, що у мене є,— серйозно відповіла мені Надя. І скромно мовчала, коли ми з таксистом домовлялися про ціну на міжміську подорож. І тепленько вмостилась на задньому сидінні, у мене під боком.
До Черкас залишалося двісті кілометрів.
Лариса. Чорна сукня
— Якби мені вистачило зухвалості, я втілила би в життя старий, почутий ще в дитинстві анекдот. Але перетворитися самій на вульгарний анекдот, це вже занадто...
Раптом я збагнула, що в кабінеті дуже незатишно. Темні меблі, бляклі стіни, простуваті світильники, жалюзі на вікнах...
Нарешті знайшлася причина прихованого роздратування, що не полишало мене із самого ранку. Я подзвонила секретареві. Цей сомнамбул заповз через пару хвилин та уп’явся в мене своїми риб’ячими вічками, бездарно зображуючи увагу, послужливість та енергію.
— Федюню, запроси назавтра дизайнера, того, що робив офіс для Гайдука, мені також необхідно обновити обстановку. І додзвонися до Єлизавети Петрівни, нагадай, що сьогодні ми домовлялися разом пообідати.
Риб’ячі вічка знову зобразили моторність, і він виплив. Нагородив Господь племінничком! Єдиний вихід — тримати біля себе цього вічного студента, бездарного й ледачого. От уже точно, був би нерідний, давно би прогнала.
Лізку я не бачила понад місяць. Зазвичай ми зустрічаємось нечасто. Єлизавета, моя колишня однокурсниця, після закінчення інституту благополучно сховалася за гаманець свого благовірного товстунчика і тепер спокійно відсиджує робочий час, завідуючи РАГСом. Але головного покликання — бути в курсі всіх новин — не залишає, а вигострює з іще більшою запопадливістю, ніж в інституті. Хоч розвіюся трохи, засиділася цієї осені, зовсім нікуди не показуюсь: офіс — дім, офіс — дім. Зачароване коло... Усе стало сірим, далеким, чужим. Вулицями ходять незнайомці, зі своїм нецікавим життям, метушливі, похітливі, з вульгарними слівцями на губах. Яка нудьга!
Півгодини до обіду я напівлежала в кріслі й обмірковувала, який би хотіла кабінет. Теплі кольори — обов’язково, зима вже не за горами...
Хоч яка я завжди пунктуальна й приїхала до готельного ресторану вчасно, та Лізуля вже чекала. Сиділа за нашим улюбленим столиком, із якого добре видно міст через Дніпро, в чудовій бурштиновій сукні, з фантазійними прикрасами з великих перлин, з разюче модною стрижкою. Великою вродою вона ніколи не вирізнялася, але відчуття стилю — бездоганне. У ній найміцнішим сном спав модельєр зі світовим ім’ям. Колупаючи виделкою в салаті, вона з терпінням кішки біля мишачої нірки чекала моїх розпитів.
Я неквапливо замовила обід, розповіла їй про задуми щодо кабінету, похлебтала свою улюблену солянку, не поспішаючи розправилася з печенею. Нарешті вона дочекалася:
— Як наш вічний холостяк поживає? Бачиш іноді? — я вже закінчувала десерт і спитала, немов між іншим. Що мені до нього? Так, жіноча цікавість.
— Минулого тижня заяву до нас приніс. Жениться. Тож незабаром він уже і не холостяк, і не вічний.
Я дивлюся на неї з легкою посмішкою. Ну, ти й змія. То ось де причина, що ти примчала зі свого РАГСу на інший кінець міста, щоб побалакати зі мною за обідом. А я, безголова дурепа, не могла сказати «Кирило», а — «холостяк», це для тебе холостяк, а з кимсь і законний шлюб бере. Божевільне літо! Кривда, злість, самота! Що могло відбутися з ним за це літо?
Ліза тріумфує:
— І знаєш, хто ця щасливиця? Це тобі не фінансовий директор маленької торговельної фірмочки.
А от це вже удар нижче талії, ну, ти й погань!
— Дочка Варського, того самого. Яка там любов, там інтереси — ха-ха! — глибші!
А от за це спасибі.
— Ну, що він собою являє, цей Кирило? Вискочка сільський, а тут — зв’язки, гроші, злиття інтересів, одним словом — доскочив вершини. Як говориться, пощастило чоловікові. Молодець, не проґавив щасливу нагоду. Але Варський, Варський-то як на такий мезальянс погодився? Пам’ятаєш, він же цього Кирила в порошок намагався стерти, тільки не вийшло. Напевно, вирішив тримати на короткому повідці.
Десерти в цьому ресторані просто огидні, їсти неможливо. Понакладали всього підряд: і ківі, і мандарин, і яблуко, і ананас! Все докупи! Наче салат! Так вони всіх клієнтів розгублять. Я кажу про це адміністраторові, а він ще й виправдується:
— Клянуся, це перший випадок невдоволення відвідувачів, завжди всім подобається. Кухар у нас досвідчений, не перший рік працює. Але я особисто, особисто наступного разу простежу...
— Та вже ж простежте,— погоджуюсь поблажливо, і ми з Лізою залишаємо цей нудний заклад громадського харчування.
Вона щаслива, що першою повідомила мені приголомшливу новину. Розцвіла від задоволення. Я ж, пригнічена безжальним, майже непосильним тягарем, як нещасна ослиця, заледве зберігаю пристойне обличчя. Я не потребую нічийого співчуття, тим більше Лізчиного. Вона навіть співчуває образливо. Я її ще з інституту добре пам’ятаю. По телефону не можна було сказати?
У моєму рідному місті багато років тому стався подібний випадок, і ображена дівчина по-жіночому помстилася кривдникові. Коли щасливий наречений під’їхав до ЗАГСу (тоді були ще ЗАГСи) зі своєю білосніжною нареченою, туди ж прибула й покинута, одягнена в точну копію плаття нареченої, тільки чорну. Кинувши під ноги майбутнім молодятам букет чорних троянд (і де тільки роздобула?), вона гордо вийшла. І не було в цьому шлюбі щастя. Наречений, що розкаявся у своєму зрадництві, обливався все життя слізьми, а наше містечко придбало чудесну легенду. Шкода, що я нізащо так не зроблю. Божевільна, я досі його кохаю...
Як у стародавньому романсі...
Надійка. Вечір з Олегом
— Олег...— вона зітхнула й опустила очі.— Олег — найсвітліший спогад мого короткого студентського життя.
— Сказати, що я його не люблю,— означає нічого не сказати; я цього безсмертного таргана в нашій квартирі принципово не помічаю, з найвищого елеватора мені на нього...— тут Олег вжив брутальну експресивну назву природної потреби людини. За інших обставин, почувши таке, я просто підвелась би й пішла звідси. Але хлопець звіряв мені біль своєї душі, і я лише виразно кашлянула.
Він цього не помітив і далі зливав у слова накопичені обрáзи та всеохопну відразу до свого вітчима:
— Що їх може поєднувати? Що спільного? Вона ж розумниця, аристократка в кожному жесті, в кожній думці — і це бидло, з гаманцем-табуретом, на якому він сидить, як на троні, і вважає, що купив увесь світ оптом. Думає, що це нормально — ходити по хаті в самих трусах, на всю потужність слухати огидну попсу, в ресторані прилюдно насміхатися із запропонованого матір’ю меню. Для мене просто загадка якась — навіщо він їй потрібний? Чекаю лише одного: коли в неї очі розплющаться на цю ходячу вульгарність. Він же ледь рота розтулить — хоч під плінтус ховайся! — таку дур зарозумілу плете! Я ж пішов із дому, живу тепер в гуртожитку. Інтер’єри там іще ті, радянські! Та все ж ліпше, ніж постійно бачити вдома цього...
Я уважно слухала мого нового приятеля, такого ж, як сама, першокурсника, тільки з духового відділення.
Ми сиділи в дешевому кафе, яке вважалося китайським тому, що на стінах висіли картини-циновки, а в меню між іншими числилися рибні страви з китайськими назвами та обов’язковий рис, який за дешевою ціною миттєво зникав зі списку наїдків.
Я потроху тягла до рота й повільно-повільно ковтала холодний коктейль — боялася застудити горло. Розповісти йому про себе? Про що? Як маму клали в обласну онкологію? Про моє потрясіння від цього? Навіщо?
Олег почав живописати гуртожитське буття: чай, кава, пиво, пиво, музика, музика, музика... Я зрідка кивала, але перед очима стояла зовсім інша картина...
...До лікарні ми йшли крізь парк. Зараз там особливо красиво. У глибині — темно-зелені сосни, обабіч доріжки — дерева з ледь побурілим листям, і лише клени — червоно-жовті. По відкритих газонах бігало двоє малюків. Старшенький, років п’ятьох, чорноокий, стрижений «під нуль» красень знайшов у траві поганку й радо демонстрував бабусі, братику й усьому світові. Інтелігентна бабуся просила його «не бруднити ручок», але він не міг розлучитися з несподівано надбаним скарбом. Я нагадала мамі рядки:
Природа мудра. Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять мухоморчики.
Дерева мертві. А вони живі[2].
А мама заплакала. Сльози — з очей, а губи намагаються зобразити усмішку, і така ж страшненька виходить... Безпорадна жалюгідна гримаса...
— Мамусю, це всього-на-всього обстеження! Лікарі перестраховуються, ти ж їх знаєш. Він же як казав: про всяк випадок. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Це ж такий досвідчений лікар, ти й сама знаєш...
Мама витерла сльози хусточкою, кивнула й незвичним, не своїм голосом відповіла:
— Сподіватимемось. Сподіватимемось на краще... Більше нічого не залишається...
У воротах лікарні побачили сценку: з поважного віку «Москвича» дебелий чолов’яга допомагав вийти старенькій. Така собі колишня колгоспниця з висохлими пташиними ручками, з прозорим ясним поглядом і пергаментною шкірою. І в нього обличчя бурякове від сонця та вітру. Вона спитала старечим деренчливим голоском:
— А куди це ти мене привіз, синку?
Він — боцманським басом, роздратовано, але зі звичною повагою:
— До обласного онкологічного диспансеру, мамо. Он табличка, погляньте.
— Слава Богу, що не в раковий,— полегшено видохнула бабця.
Ми з мамою обмінялись невеселими усмішками, і вона одразу ніби заспокоїлась, в очах розтанула застиглість, яка так лякала мене...
...На денці бокала востаннє булькнуло, і враз спорожніла бірюзова трубочка ображено засичала. Я подивилась на Олега:
— Ну гаразд, набридло мені тут. Замість китайської музики — попса галімая, тільки вуха зіпсувати. Та й завтра рано вставати. Ходімо. Я вчора й до рояля не підходила, цілісінький день у мами в лікарні була. Такого надивилась і наслухалась!
Ми вийшли з кафе. Дощ ущух, залишивши по собі всіяні опалим листям калюжі та вогкий туман. Осінній морок розбивали нечасті кульбабки ліхтарів. Поодинокі силуети перехожих розчинялися вдалині.
Ми неквапно йшли, взявшись за руки. Він спитав:
— Тебе знову не буде завтра в училищі?
— Не знаю. Намагатимусь хоч на сольфеджіо знайти час. Як вийде...
— Я чекатиму на тебе біля бібліотеки. На перервах. Слухай, я випадково чув, як про тебе завучка розповідала директору. Казала: «Це наша найбільша надія в цьому наборі. Тільки після школи — й така техніка, глибина! З такими задатками до нас давно не приходили». А той своїм ляльковим голоском: «Поживемо — побачимо, Інно Андріївно, поживемо — побачимо»,— Олег дуже схоже перекривив нелюбимого студентами директора, мені сподобалось, навіть засміялась.
А потім ми йшли мовчки, і я думала, що, мабуть, довго ще не побачимось. Навряд чи я скоро знайду час на училище.
Додому він довів мене аж о пів на дванадцяту. За кілька кроків від хвіртки до ґанку я вигадала для батька пристойну причину пізнього повернення, але вона не знадобилась: його не було вдома.
Скинула одяг на підлогу, сховалась під тепле невагоме одіяло й до ранку провалилась у глибокий сон. Без сновидінь.
Кирило. Корпоративні ігри
Він утомлено відкинувся на високу спинку оббитого білою шкірою крісла.
— Не треба плутати Божий дар з яєчнею. Бізнес — це одне, особисте життя — зовсім цього не стосується. Хоча... Родинна справа, я маю на увазі сімейний бізнес,— це дуже слизький вид стосунків. Тут слід бути особливо обачним.
Я не встиг освоїтись у цьому розкішному кабінеті, але всі зібралися, чекали тільки на мене, й засідання почалося. Генеральний директор Варський оглянув здивоване товариство й одразу приголомшив новиною про злиття наших фірм.
На тлі білих штор він мав такий солідний і поважний вигляд, наче ілюстрація в глянцевому журналі для ділових людей. Що більше я його пізнавав, то більше захоплювався. Цікавою людиною виявився Владислав Едуардович Варський, батько Наді. Крім відомої всім мертвої хватки, прихованої за флегматичним поводженням енергії, продуманої підступності, він, виявляється, володів ще й ораторським мистецтвом. Я задоволено спостерігав за обличчями приголомшених співробітників і акціонерів: вони такого повороту та й у такий короткий термін явно не очікували. Багато хто з присутніх претендував на цю посаду, але мої позиції були козирними.
— Всі ви знаєте,— віщав із трибуни Владислав Едуардович,— що я не терплю кумівства й будь-якої протекції. Особисті якості — і тільки вони — от головний критерій при просуванні службовими сходами. Всі перебувають у рівному становищі. Не приховуватиму, раніше наші стосунки будувалися на здоровій конкуренції, я совав йому дрючки в колеса, було,— Варський із привітним-перепрошуючим виразом кивнув мені.— Але цей хлопець не з боязких. Почавши свою справу з нуля, він довів, що вміє ризикувати, якщо ризик виправданий, що для нього не існує нерозв’язних проблем. Скажу вам по секрету,— наш спікер перейшов на голосний шепіт,— у нього дивовижно креативне мислення, чудовий нюх на зміни ситуації, а головне — уміння будь-що досягти свого — і в роботі, і в особистому житті. Такий, схопивши Жар-птицю, її вже не випустить. Хоч би який Кощій Безсмертний погрожував!
Всі засміялися, хоч і не дуже весело, але з ентузіазмом — аякже, бос пожартував.
— Але найголовніше, як ви розумієте, на сьогодні питання — злиття наших компаній.
Варський трохи зневажив істиною, це моя фірма вливалася й розчинялася в його. Я вдячно всміхнувся й по-діловому розгорнув зовсім не потрібний зараз блокнот. Кілька співробітників, що сиділи навпроти мене, також приготувались записувати, і Владислав Едуардович, ніби оцінюючи прагнення наслідувати керівництво, звернувся до цієї лояльної сторони:
— Злиття наших компаній робить нас невразливими в цілому регіоні. Що це означає, сподіваюсь, нікому з присутніх пояснювати немає потреби.
Варський зробив урочисту паузу й повільно обвів усіх своїми радісними проникливими очима. Над довгим столом загудів схвальний шквал вигуків. Я ж дипломатично подивився на пляшку мінералки та склянку перед собою. Хороша склянка, кришталева, вишукана, ранкове проміння гарно блищало на її візерунках.
Дві дами, завідувачки маленькими відділами, в сірих костюмах, обом далеко за сорок, що сиділи за моєю спиною, втратили пильність, і в їхньому перешіптуванні я вловив кілька фраз:
— Скажеш, він не геній? Навіть мезальянс перетворив у сприятливу для свого бізнесу ситуацію.
— А що ж він має діяти? Все-таки рідна дочка...
Варський же продовжував віщати:
— У цього хлопця не тільки бульдожа ділова хватка, але й надійні позиції на сході нашого регіону. Мені здається, я вас уже досить познайомив із претендентом на такий відповідальний пост, де необхідні не тільки знання, але й інтуїція, а тепер, дозвольте, я надам слово йому самому.
Я підвівся. Пролунали нестрункі ріденькі оплески, що абсолютно мене не збентежило, тронну промову мені написав найкращий журналіст нашого міста, враховуючи смаки саме наших акціонерів. Головна її ідея полягала в постулаті: як пощастило вам, як не повезло вашим конкурентам!
Перед голосуванням хтось боязко запропонував провести його таємно, на що самодержець Варський рішуче заперечив:
— Ми з вами не у Верховній Раді, нам на паперові справи нічого витрачати час, немає в нас зайвого часу. Будемо голосувати, як звичайно, підняттям рук, нам приховувати нема чого, тут усі свої,— і зірким орлиним поглядом знову обвів присутніх.
— Ну, от і чудово — одноголосно. Це по-нашому, по-бойовому. Поздоровляю тебе, Кириле,— Варський з почуттям потис мені руку.— Я завжди мріяв мати за спиною надійний тил.
З нерозбірливим, але, як мені здалося, досить незадоволеним гудінням наші співробітники й акціонери потяглися до виходу. Я їх не просто добре розумів, я їм іще й співчував, під деякими вже захиталися зручні та прибуткові службові крісла. Я сюди прийшов не сам, а зі своєю надійною напористою дикою командою, вірніше, ордою, креативною та безжалісною, готовою не тільки гори звернути, але й кожному горло перегризти, у фігуральному смислі, звичайно.
З таким мажорним настроєм, відчуваючи за спиною шелест крил богині Ніки, я їхав додому до своєї ненаглядної дружини Наді. Я ще не знав, який жахливий сюрприз вона мені приготувала.
Валя. Знай наших!
Вона артистично поставила руки на талію — як виконавиця народних танців, як Одарка перед Карасем:
— Наших людей нічим не здивуєш! Ми в Європах бували, лиха досхочу мали, і нового вже навряд чи побачимо.
Рота затулити можна, а вуха не закриєш.
Я й не думала підслуховувати, вода дзюрчить, а все’дно чути: знов мої господарі стосунки з’ясовують.
Вона ще з обіду речі почала складати. Поставила посеред кімнати сумку і валізу, невеличку таку, і давай перебирати свої одяганки, та книжки, та диски.
Він її на порозі зупинив. Саме з роботи повернувся.
— Не поняв,— каже.— Далеко зібралася?
— Ще не знаю.
— Як це — не знаю?
— Подивлюсь, куди дорога заведе.
Уявіть собі, таке чоловікові казати! Ця Надя, вона така... Дуже дивна жінка, з вибриками. Й от що інтересно, таким завжди щастить і все з рук сходить. Я, звісно, в Італії й не таке бачила, але й тут ситуація нестандартна. Думаю, зачекаю з вечерею, хай уже спочатку домовляться.
— І що ж поштовхом стало до такої несподіваної подорожі? — чую, він уже кип’ятитися починає, але поки що тримається.
— А ти сам не розумієш? — вона явно на скандал наривається.
— Щиро кажучи, ні.
Вона по квартирі бігати почала: туп-туп, туди-сюди. Домашні шльопочки зелененькі у неї, з невеликими каблучками. Уже до дверей була йшла, та у вуличне перевзутися не встигла.
— Ти для чого зі мною одружився?
— Надю, не починай знову...
— Ні, ти скажи! Щоб із батьком капітали докупи злити?
— А... Ось ти про що! — з інтонації чую, заспокоївся він.
— Так! Про це! Про твої дивні вчинки!
— Що ж тут дивного? Звичайна угода. І ніякого злиття капіталів, тільки консолідація фірм. І не всіх, а тільки тих, що запчастини фермерам постачають.
— А то ви без нього не постачали!
— Постачали. Але ця конкуренція нас замалим не знищила, тепер зможемо набрати обертів.
— Це вже безсоромна демагогія, Кириле. Більш ні з ким ти об’єднатися не міг? Тільки з ним?
— Не хвилюйся, Надійко, заспокойся... Розумієш, на цьому ринку він трохи не монополіст.
А вона знову — туп-туп, сюди-туди, туп-туп-туп.
— І взагалі, те, що Варський — твій батько, не має до цієї угоди жодного стосунку.
— Як це не має?
— Ну, тобто має, але він не сам там усе вирішує. Зібрання акціонерів. І у нас теж, я з працівниками радився. Розумієш, нам не витримати конкуренції з «Чумацьким возом». То що — людей на вулицю, поповнювати лави безробітних?
— Ти завжди свої оборудки мало не благодійництвом зображуєш.
Дивлюсь, нескоро все це закінчиться, вони ще тільки почали... Я вечерю готувати закінчила, кухню перемила, час додому збиратися, а вони все сперечаються, а мені ж незручно виходити, наче підслуховую. Я тут недавно працюю, всіх їхніх звичаїв та обичаїв ще не вивчила. Платять непогано, майже як в Італії. Звісно, трохи менше, так дома же ж, коло своїх... І мене вони взяли, бо маю досвід хатньої роботи за кордоном.
А до Італії я випадково потрапила, навіть і в планах не було.
Жили ми з дітьми в двокімнатній квартирі старого зразку, в хрущовці. Поки син не одружився, то було непогано: у нас із дочкою своя кімнатка, та, що менша, у нього — колишня зала. А потім привів дівчину. Ось вам Наталка, що хочте — те й робіть! Ну, весілля зіграли — півроку борги віддавали, але не гірше, ніж у людей. І сукня, і фата, і кафе. А тут і внук народився, спочатку нічого, то ще якось розміщались, коли ж невістка знову завагітніла! Ледве умовила її аборт не робити. Дівчинка народилася, така гарна, що й сказати не можна. Я тоді в лікарні медсестрою працювала, йду з роботи — обов’язково чогось смачненького куплю, такі дітки любі, та й про невістку поганого не скажу, старається, може, не завжди виходить, як слід, але роботяща, без діла не сидить.
А згодом почала я спостерігати: щось мій синочок з невісткою шушукаються, не лаються, а так, сперечаються. Наталка його все умовляє, щось своє доводить, а той не погоджується наче. Я за вечерею питаю: що це за колотнеча у вас? Що ділити почали?
Вони очі поопускали, одне на одного — зирк-зирк. Виявляється, збирається моя невістка на заробітки податися, однокласниця кличе, роботу їй уже підшукала. В Італії. Гроші на кооператив треба, тісно з нами жити.
— А малих на кого залишаєш? А чоловіка? — безліч питань у мене одразу. Не можна ж дітей від матері одривати. Я вже на такі напівродини надивилася, чоловіки тут на гроші дружинині пиячать, а діти нещасні, горе — та й годі! Одним словом, порадилися ми любенько, і я замість невістки за кордон подалася...
Гарна країна Італія, дуже гарна... А найголовніше, я себе там почувала добре, болячки мої про себе не нагадували, мабуть, таки клімат у них хороший. Приїхала я влітку, в невеликий маєток біля Мілану. Вілла триповерхова, з балкончиками, з терасами. Кругом дому — садок, кущі, алея. Хазяїн не старий іще, заможний, культурний. Побачив, що у мене медична освіта, й приставив ходити за паралізованим батьком. Годувати його, купати, памперси міняти, ліки по годинах давати. Роботи багато, але нічого, дома я набагато більше втомлювалася, а тут усе зручно, механізовано. І крем тобі для рук дають, і рукавички гумові, одноразові,— все приготують. Та й не сама я в них працювала, приходяща служниця, албанка одна, прибирала й готувала.
Погано тільки, що мови не знаю, як німа й глуха жила. Про щось здогадаєшся, щось на мигах покажеш... А так добре, навіть на прогулянки ходила, до моря купатися, між обідом і вечерею у мене вільний час був. Дідок паралізований, Луїджі, багато клопоту не завдавав, спокійний завжди, усміхнений, мене все кличе було: «Вала, Вала». Я його навчала, кажу: не скажеш «Валя», не підійду, а він своє: «Вала, Вала». Сміх та й годі!
Й ось якось восени цього Луїджі син, що мене на роботу взяв, збирається у відрядження на місяць. Хвилюється, як батька залишити, а я вже дещо розуміти італійською почала. Запевняю: їдьте спокійно, як при вас було, так і далі доглядатиму, я жінка відповідальна, серйозна. Одним словом, поїхав.
Цього ж дня, після вечері, щось Луїджі мене зве й посміхається таємниче. Придивляюся: тримає в руці купюру в сто євро. Мені протягує. Рука тремтить: тіп-тіп, тіп-тіп. Стареча така клешня, синя, зморшкувата. Я спочатку недопетрала, чого він хоче, а коли зрозуміла, то не знала, чи сміятися, чи плакати, чи ображатися, чи сердитися, чи взагалі цю роботу кинути.
Дід стриптизу захотів! Знайшов стриптизерку в сорок п’ять років! Кому сказати — сором, та й годі. А кому говорити? Хто мене тут знає? Сто євро — гроші непогані, я за тиждень стільки заробляю, а тут усього й ділов — перед паралітиком роздягнутися, з’їсть він мене, чи що? Рожала як — фельдшер чоловік, лікар чоловік...
Одним словом, так щовечора й повелося: Луїджі показує купюру, я посміюся трохи, та й роздягнуся... А він гонорару надбавляє, щоб ще й вихилялася. А мені що, я танцюристка завжди була непогана. От такою стала інтердівчинкою на старість.
Бог напоумив, щоб гроші при собі не залишала. Воно завжди певніше одразу додому відправляти, частинами. Я й відправляла. Коли син Луїджин повернувся, так на діда кричав, так лаявся, а чого кричати на батька-то, може, це в його житті остання радість була. Ніколо, хазяїн значить, від злості хотів з мене крадійку зробити, обшукали — нічого не знайшли. Ну, й по всьому. Одним словом, виставив мене за двері.
П’ять місяців тільки й пробула в цивілізованій країні, а поверталася до дому з радістю, так за своїми скучила! А грошей вистачило дітям на двокімнатну, недалеко від мене живуть.
Питали: як стільки заробити вдалося, що скажеш? Кажу: в лотерею виграла. Вірять, радуються, що хоч за кордоном можна в лотерею непогані гроші виграть...
О, чую, мої Гайдуки вже тихіше лаються, вже майже по-сімейному, дружно сваряться:
— Чому ти мене раніше не попередив? Чому я про це від інших дізналася?
— А хто казав: мені набридли твої справи, не хочу слухати?
— Бо тільки й чула від тебе: гроші, кілограми, тони, фірми, угоди, рахунки! Ти ж ні про що більше не розмовляв!
Бачу: треба вечерю — на тацю, й до них. Люблять коло телевізора їсти.
Занесла, вони змовкли, люб’язно на мене дивляться. Потім він пішов у прихожу, сам до спальні її валізи відніс — і до їжі. Вона — нічого, не заперечує.
Потім, на кухні сидячи, чую:
— Ти таки хочеш мене з батьком помирити?
— Я ж сказав: крім суто ділових справ ми з ним нічого спільного не матимемо. Обіцяю.
Вона у відповідь — щось нерозбірливе: мур-мур-мур. А він упевнено так, солідно:
— Які в нас фуршети! Якщо й будуть колись, тобі туди ходити не обов’язково. Нам із ним не дітей хрестити. І відпочивати разом ми не збираємось.
Що й казати, неглупий він чоловік, цей Кирило Іванович Гайдук. Завжди жінку приборкає. І то сказати — старший за неї, тож треба за обох думати.