Але він допустив, щоб я впав. Він убив мене

Джейк відчув, як на потилиці і між лопатками виступають краплі поту.

Прославляємо школу Пайпера,

Вище прапор піднімаємо;

Слався, наша альма-матер,

«Вмри, але зроби» — навіки запам’ятаємо!

Боже, ну й гидотна пісня, подумав Джейк, і йому тут же спа­ло на думку, що його таткові вона, мабуть, припала б до смаку.

На першому уроці була англійська, єдиний предмет, де не було письмового іспиту в класі. Завдання написати іспитовий твір їм дали додому. То мусив бути друкований текст обсягом від тисячі п’ятисот до чотирьох тисяч слів, і його тема, яку продик­тувала їм міс Ейвері, звучала так: «Що таке правда і як я її ро­зумію». На іспитовий твір припадало двадцять п’ять відсотків семестрової оцінки.

Увійшовши до класу, Джейк сів на своє місце в третьому ря­ду. Усього цей предмет відвідувало одинадцять учнів. Джейк пригадав, як минулого вересня у них був День ознайомлення і містер Гарлі сказав їм, що в школі Пайпера «кількість учителів і учнів — у найкращій пропорції з-поміж усіх приватних серед­ніх шкіл». Щоб надати своїй думці особливої ваги, він кілька разів постукав кулаком по кафедрі в Залі Зібрань. На Джейка ця інформація справила не надто колосальне враження, та він переказав її батькові. Думав, що таткові таке неодмінно сподо­бається, і не помилився.

Він розстебнув блискавку на рюкзаці й обережно видобув звідти синю течку, в якій лежав Іспитовий Твір. Поклав її на парту, збираючись переглянути востаннє, аж раптом його ува­гу привернули двері, що були у класі з лівого боку. Вони вели до роздягальні, але сьогодні стояли зачинені, бо в Нью-Йорку було сімдесят за Фаренгейтом і всі учні вдяглися легко. Там було порожньо, тільки ряд мідних гачків для пальт тягнувся вздовж стіни та довгий гумовий килимок — для чобіт — лежав на підлозі. У дальньому кутку зберігалося кілька коробок зі шкільною всячиною (крейдою, зошитами для іспитових робіт і подібним).

Нічого особливого.

Та все одно Джейк встав з місця, покинувши нерозкриту течку на парті, й подався до дверей. Він чув, як тихо гомонять однокласники, гортаючи сторінки Іспитових Творів у пошуках неправильно сформульованих речень чи розпливчастих фраз, але ці звуки долинали наче здаля.

Всю його увагу полонили двері.

Останні десять днів чи десь так, поки голоси у нього в голо­ві лунали дедалі гучніше й гучніше, Джейк почав усерйоз ціка­витися різними дверима... всіма без винятку. Лише за останній тиждень, він, мабуть, п’ять сотень разів відчиняв двері, що вели з коридору на горішньому поверсі до його кімнати, а двері до ванної — так взагалі тисячу. І щоразу відчував, як у грудях на­пинається тугий клубок надії й сподівання, наче розв’язання його турбот лежало десь за цими чи тими дверима, і він неод­мінно його знайде... врешті-решт. Втім, щоразу перед очима з’являвся лише коридор, або ванна, або подвір’я, абощо.

Минулого четверга він повернувся додому зі школи, впав на ліжко і заснув. Схоже, відтепер сон став його єдиним прихист­ком. Та минуло три чверті години, і він прокинувся, стоячи в две­рях до ванної і напівпритомно витріщаючись на такі цікавинки, як унітаз і раковина. На щастя, його ніхто не бачив.

Зараз, наближаючись до дверей роздягальні, Джейк відчув той самий сліпучий спалах надії, певність у тому, що двері від­

чиняться не в темну гардеробну, де навіки оселилися запахи зими — фланелі, гуми й вологої вовни, а до якогось іншого сві­ту, в якому він знову зможе стати цілісним. На підлогу класної кімнати трикутником проллється сліпуче гаряче світло, трикут­ник ставатиме більшим, і Джейк побачить, як у світло-блакит­ному небі ширяють птахи, у небі кольору

(його очей)

старих потертих джинсів. Пустельний вітер зачеше йому волосся назад і висушить піт, що від хвилювання виступив на лобі.

Він ступить через поріг і зцілиться.

Джейк повернув ручку й відчинив двері. Всередині на нього чекали лише пітьма й ряд блискучих мідних гачків. Біля стосів зошитів у кутку лежала чиясь з давніх-давен забута рукавичка.

Серце впало, і зненацька Джейкові захотілося просто про­крастися до цієї темної кімнати з її запахами зими й крейдяно­го пилу. Він посуне рукавичку вбік і сяде в кутку під гачками для пальт. Він сяде на гумовому килимку, куди взимку зазвичай ставлять чоботи. Він сяде, засуне собі до рота великого пальця, підтягне коліна до грудей, заплющить очі і... і...

І просто поступиться.

Ця думка і полегшення, яке вона обіцяла, були неймовірно принадними. Настане кінець страхові, розгубленості й безладу. Найгіршим був безлад — це постійне відчуття, що життя пере­творилося на дзеркальний лабіринт божевільні.

Та, попри все, Джейк Чемберз, подібно до Едді та Сюзанни, мав у собі глибоко заховане сталеве осердя. І зараз воно спалах­нуло в темряві, осяявши її синім світлом маяка-дороговказа. Жодних поступок. Нехай у нього в душі вирує божевілля і врешті-решт воно переможе, але Джейк нещадно з ним бороти­меться. І нехай його грім поб’є, якщо він поступиться.

«Ніколи! — люто подумав він. — Ніколи! Нік...»

— Джоне, якщо ти вже все шкільне приладдя в гардеробній перелічив, то, коли твоя ласка, приєднайся до нас, — сухим культурним тоном сказала в нього за спиною міс Ейвері.

І поки Джейк відвертався від дверей, рядами учнів розлігся смішок. Міс Ейвері стояла за своїм столом, злегка спираючись на нього пальцями, і зі спокійним інтелігентним виразом облич­чя дивилася на хлопця. Сьогодні на ній був синій костюм, а во­лосся зачесане в звичний вузол. З-за її плеча на Джейка похму­ро зирив портрет Натаніеля Готорна.

— Вибачте, — пробелькотів Джейк і причинив двері. Непе­реборний потяг відчинити їх знову, подивитися ще раз, а рап­том там є інший світ з його розпеченим сонцем і пустелею, накотив на хлопчика, але він не піддався і пішов на місце. Пет­ра Джессерлінг вже пускала йому бісики. — Наступного разу візьми мене з собою, — прошепотіла вона. — Тоді хоч подиви­тися буде на що.

Джейк неуважно всміхнувся і всівся на місце.

— Дякую, Джоне, — мовила міс Ейвері своїм безмежно спокійним тоном. — А зараз, перш ніж ви здасте іспитові тво­ри... а я впевнена, що всі вони будуть гарними, дуже охайними і в чомусь неповторними... я роздам програмний список реко­мендованої літератури на літо. Про деякі з цих чудових книжок я розповім...

Говорячи це, вона передала Девідові Суррі стосик друкова­них брошур. Девід почав їх роздавати, а Джейк розкрив течку, щоб востаннє глянути на те, що написав на тему «Що таке правда і як я її розумію». Цікавість була непідробною, бо ж він не пам’ятав, чи писав іспитовий твір, так само, як не пригаду­вав підготовки до іспиту з французької.

Одного погляду на титульний аркуш виявилося достатньо, щоб у ньому почала наростати тривога. В центрі аркуша стояв охайний друкований напис «ЩО ТАКЕ ПРАВДА І ЯК Я її РОЗУМІЮ, Виконав Джон Чемберз». І все було б гаразд, якби він з якогось дива не приліпив унизу дві фотографії. На одній з них були двері (мабуть, це двері будинку №10 на Даунінг-стрит у Лондоні, подумав Джейк), а інша зображувала поїзд на залізниці. Кольорові знімки вирізано, поза сумнівом, з якогось журналу.