Негайно припини!Що з тобою таке?

Він не знав. Знав тільки, що мусить зараз лежати на проїж­джій частині, готуючись померти під акомпанемент криків тов­стухи, поки чолов’яга у вовняному костюмі блює, а чоловік у чорному розштовхує натовп.

І скидалося на те, що це справді відбувається, тільки у Джейка в душі.

Млість знову поверталася. Зненацька Джейк кинув на хід­ник пакет із бутербродами й щосили хряснув себе долонею по щоці. Якась жінка, що поспішала на роботу, якось дивно на нього зиркнула, але Джейк не звернув на неї уваги. Нехай собі. Він покинув пакет з обідом на тротуарі й подався на іншій бік вулиці, не зважаючи на те, що знову почало мигтіти червоне світло. Зараз це вже не мало значення. Смерть підійшла до ньо­го впритул... і пішла собі далі. Усе мало статися зовсім не так, і в найпотаємніших закутках своєї душі він це знав. Втім, саме так і сталося.

Можливо, відтепер він житиме вічно.

Від цієї думки знову захотілося кричати.

б

Коли Джейк дістався школи, в голові трохи прояснилося і по­чав свою роботу розум. Зараз він намагався переконати свого власника, що все було гаразд, ні, справді-бо, нічого такого не сталося. Можливо, відбулося щось трохи дивне, якийсь спа­лах осяяння, прозріння у ймовірне майбуття, то й що з того? Дрібниці, правда? Взагалі-то, це було досить круто: про таке часто пишуть у чорнушних газетах, які так полюбляла читати Ґрета Шоу, коли твердо знала, що Джейкової матері нема по­близу, газетах штабу «Національного інтерв’юера» чи «Внутріш­нього ока». Та тільки в таких газетках спалах осяяння, як пра­вило, описувався на кшталт бойового ядерного нападу. Якійсь жінці було видіння, що літак розіб’ється, тож вона здала кви­ток, або якомусь чоловіку наснилося, що його брат став рабом на фабриці, де виробляють китайську локшину, а потім вияви­лося, що так воно і є насправді. Якщо твоє осяяння полягало в тому, яка пісня «Кісс» зараз прозвучить по радіо, що у товс­тухи в блумінгдейлівському пакеті лялька, загорнута в черво­ний рушник, а вуличний крамар зараз вип’є «Ю-Ху» з пляшки, а не з банки, то хіба ж це про щось говорить?

«Забий, — порадив Джейк сам собі. — Все вже позаду».

Гарна думка. От тільки коли надійшов час третього уроку, він уже знав, що нічого не закінчилося. Все лише починалося. Він сидів на вступі до алгебри, спостерігаючи, як містер Кнопф розв’язує на дошці прості рівняння, і з жахом відчував, що на поверхню його свідомості вигулькують нові спогади. Враження було таке, наче він спостерігає за дивними предметами, що повільно спливають на поверхню брудного водоймища.

«Я в якомусь невідомому місці, — подумав він. — Тобто воно стане для мене відомим... чи стало б, якби кадилак мене збив. Це придорожня станція, але той «я», котрий там перебуває, ще про це не знає. Той «я» знає тільки, що це десь у пустелі й що там нема людей. Я плачу, бо мені лячно. Мені лячно, бо може статися, що це місце — пекло».

О третій годині дня, коли Джейк прийшов до Мідтаунлейнс, він уже знав, що знайшов колонку на стайні й напився води. Вода була крижана і сильно відгонила корисними копалинами. Невдовзі він зайде до стайні й знайде трохи солонини в кімнаті, яка колись правила за кухню. У цьому він був так само непохит­но впевнений, як і в тому, що вуличний крамар вибере пляшку «Ю-Ху», а в ляльки з блумінґдейлівського пакета сині очі.

У Джейка наче з’явилася здатність пам’ятати майбутнє.

Того дня в боулінгу він зіграв лише дві партії — першу з резуль­татом 96 очок, другу завершив з 87 очками. Глянувши на його аркуш, Тіммі, хлопець за конторкою, скрушно похитав головою.

— Щось ти, хлопче, сьогодні не в формі.

— Та ви навіть не уявляєте, — сказав Джейк.

Тіммі подивився на нього пильніше.

— З тобою все о’кей? Якийсь ти блідий.

— Здається, я захворів. Вірус. — І Джейк справді не брехав. Він захворів — це вже точно.

— Іди додому й лягай, — порадив Тіммі. — І пий якомога більше прозорої рідини. Джину там, горілки, ну ти знаєш.

Джейк силувано всміхнувся.

— Мабуть, так і вчиню.

Він повільно побрів додому. Перед ним простягався цілісінь­кий Нью-Йорк, Нью-Йорк у його найспокусливішому ви­гляді — вуличні музиканти на кожному розі виконують перед­вечірню серенаду, дерева квітують, і всі перехожі начебто в доброму гуморі. Усе це Джейк бачив, але перед його зором від­кривалося й інше: ось він ховається в дальньому темному кутку кухні й, затамувавши подих, дивиться, як п’є з колонки чоловік у чорному, страшний, як пес, що вишкірив зуби. Ось Джейк по­легшено зітхає, бо примудрився залишитися непоміченим, а чо­ловік у чорному (людина чи нелюд) уже вирушає далі. Ось Джейк глибоко засинає після заходу сонця, а зорі крижаними крихтами розсипаються на пурпуровому небі суворої пустелі.

Діставши власного ключа й відчинивши двері двоповерхової квартири, Джейк зайшов усередину й подався на кухню в по­шуках чогось їстівного. їсти йому не хотілося, то була звичка. Ноги самі несли Джейка до холодильника, аж раптом погляд упав на двері комори і він зупинився. І раптом його осяяло: за цими дверима — придорожня станція, а разом з нею решта то­го дивного світу, до якого він тепер належав. Все, що від нього вимагається, — зайти й приєднатися до того Джейка, який уже там. І настане кінець моторошній роздвоєності душі, стихнуть голоси, що до хрипоти сперечаються між собою, помер він

0 8:25 цього ранку чи не помер.

Обома руками Джейк потягнув на себе двері комори, облич­чя вже променіло осяйною посмішкою від полегшення... та так

1 застиг, зачувши пронизливий крик Ґрети Шоу, що стояла на складаній драбині в глибині комори. Бляшанка томатної пасти випала їй з рук і покотилася по підлозі. Куховарка похитнулася і була б приєдналася до томатної пасти, якби Джейк не встиг вчасно підскочити до неї й підтримати.

— Боже праведний! — видихнула юна, хапаючись за серце. — Ох і налякав ти мене, Джонні!

— Вибачте, — пробурмотів Джейк. До каяття домішувалося гірке розчарування. За дверима була лише комора. А він же так вірив...

— А що це ти тут робиш? У тебе ж ниньки боулінг! Я думала, ти повернешся не раніше, ніж за годину! Я ще й попоїсти тобі не встигла зготувати, отож не сподівайся.

— Та нічого. Все одно я не голодний.

Він нахилився і підняв бляшанку, яку впустила місіс Шоу.

— А судячи з того, як ти сюди увірвався, ще й який голод­ний, — пробурчала вона.

— Мені здалося, що тут миша шарудить. Мабуть, це були ви.

— Та певно. — Вона спустилася з драбини й забрала у нього бляшанку. — Ти так виглядаєш, наче у тебе грип, Джонні. — Вона приклала йому до лоба долоню. — Температури наче не­ма, але це ще нічого не означає.

— Просто я втомився, — відповів Джейк, а сам подумав: «Як­би ж то». — Мені б чогось попити, і я трохи подивлюсь телевізор.

Місіс Шоу щось пробурмотіла.

— Маєш якісь оцінки? Показати не хочеш? Якщо хочеш, то давай швидко. Мені треба готувати вечерю.

— Сьогодні ні. — Він вийшов з комори, дістав з холодильни­ка напій і пішов до вітальні. Там ввімкнув передачу про голлівудських зірок і втупився в картинку на екрані, а голоси в го­лові невтомно сперечалися, і нові спогади про запорошений новий світ невпинно вигулькували на поверхню.

Мати й батько не помітили нічого дивного у вигляді сина. Бать­ко взагалі ніколи не повертався додому раніше, ніж о пів на де­сяту вечора. І Джейка це цілком влаштовувало. О десятій він пішов спати і лежав у темряві, дослухаючись до гомону міста за вікном: звуків гальм, клаксонів, сирен.

Ти помер.