Коли двері перестають бути дверима? 4 страница

«Ні, авжеж, ні, — відповів Джейк таким тоном, наче виба­чався. — Просто останні тижнів зо три мене буквально розди­рало навпіл». —- Він повів м’яч і зробив кидок у кошик із сере­дини поля. М’яч описав високу дугу і впевнено впав у кільце. Джейк зрадів... але водночас зрозумів, що боїться, боїться того, що може сказати йому цей дивний хлопець.

«Та я знаю, —- відповів хлопець. — Поковбасило тебе, прав­да ж? — На ньому були вицвілі смугасті шорти і жовта футбол­ка з написом «У СЕРЕДИННОМУ СВІТІ НЕ НУДЬГУЮТЬ». На лоба хлопець начепив зелену бандану, щоб волосся не лізло в очі. — І стає тільки гірше, а краще не стає».

«Що це за місце? — спитав Джейк. — І хто ти такий?»

«Портал Ведмедя... і заразом Бруклін».

Це було безглуздо, але чомусь мало сенс. І Джейк сказав собі, що в сновидіннях інакше й не буває. Але відчуття було таке, на­че це не сон.

«А те, хто я такий, взагалі не дуже-то й важливо, — сказав хлопчик і, не озираючись, кинув м’яч через плече. М’яч злетів у повітря і втрапив точно у кошик. — Я мушу тебе провести, от і все. Проведу тебе туди, куди тобі треба, і покажу те, що ти маєш побачити. Але ти будь обережний, бо я ж тебе не знаю. А не­

знайомці дратують Генрі. І коли він дратується, то може бути дуже злий. Ти такий маленький порівняно з ним».

«А хто це — Генрі?» — спитав Джейк.

«Це не важливо. Просто зроби так, щоб він тебе не помітив. Все, що від тебе вимагається, — триматися на віддалі... і йти слі­дом за нами. А потім, коли ми підемо...»

Хлопчик подивився на Джейка. В його погляді крізь жаль проступало ще одне почуття — страх. І тут Джейк зненацька зро­зумів, що хлопчик почав танути — крізь його жовту футболку вже проглядали жовто-чорні смуги на будці.

«Як я тебе знайду?» — Думка про те, що хлопчик розтане повністю і не встигне все йому розповісти, пронизала Джейка вістрям жаху.

«Легко, — відповів хлопець. Його голос тепер мав дивне ме­лодійне відлуння. — Просто сідай на метро і ще у Кооператив­не містечко. Там мене і знайдеш».

«Ні, не знайду! — закричав Джейк. — Кооперативне величез­не! Та там, мабуть, сто тисяч народу живе!»

Від хлопця залишився молочно-білий силует. Тільки світло-карі очі були на місці, наче усмішка чеширського кота в «Алісі». Вони співчутливо і водночас стривожено слідкували за Джейком. «Нема проблема, — сказав він, перекручуючи слова. — Ти ж знайшов ключ і троянду? І мене так само знайдеш. Сьогодні по обіді, Джейку. Годині о третій буде нормально. Ти мусиш діяти обережно і швидко. — Хлопчик-привид зі старим баскетболь­ним м’ячем, що лежав біля прозорої ноги, помовчав. — Мені вже треба бігти... але маю тобі дещо сказати на прощання. Я ра­дий, що познайомився з тобою. Хлопець ти наче кльовий, і не дивно, що він тебе любить. Але не забувай про небезпеку. Будь обережний... і не лови ґав».

«Зажди! — крикнув Джейк і щодуху побіг через баскетболь­ний майданчик до хлопця, що зникав, але перечепився через розбитого робота, що нагадував іграшковий трактор, і впав навколішки. Штани порвалися, ногу пронизав біль, але Джейк

не звернув на це уваги. — Чекай! Розкажи, що відбувається! Ти маєш розповісти, чому це все відбувається зі мною!»

«Через Промінь, — відказав хлопчик, від якого тепер лиши­лася тільки пара очей у повітрі. — А ще через Вежу. Врешті-решт, усе на світі, навіть Промені, підпорядковується Темній Вежі й слугує їй. Гадаєш, ти — особливий?»

Джейк поривчасто зіп’явся на ноги.

«А його я знайду? Я знайду стрільця?»

«Не знаю, —- відповів стрілець. Зараз його голос долинав глу­хо, наче крізь мільйони миль. — Знаю тільки, що ти мусиш спробувати. Щодо цього в тебе нема вибору».

1 хлопець зник остаточно. Баскетбольний майданчик у лісі спорожнів. Тишу порушувало тільки слабке гудіння маши­нерії. І Джейкові воно не подобалося. Цей звук був якимсь не таким, як треба, і Джейк подумав, що негаразди з механіз­мами впливали на троянду. Чи навпаки. Якимось чином усе було пов’язане.

Він підняв старий потертий баскетбольний м’яч і вкинув у ко­шик без сітки. М’яч чисто пройшов крізь кільце... і зник.

«Ріка, — зітхнув голос дивного хлопця, наче вітерець дмух­нув. Звідусіль і нізвідки. — Відповідь — ріка».

Крізь вікно в кімнату проникали перші примарні промені сві­танку. Джейк прокинувся і втупився поглядом у стелю. Він ду­мав про чолов’ягу з «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”» — Аарона Діпно, що тинявся на Блікер-стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму «Хонері» якісь ноти, крім відкритої соль. Аарон Діпно загадав Джейкові загадку.

Що не має ніг, але біжить,

З ложем, та на місці не лежить,

Буває довгим і широким,

Ворожим, добрим і двобоким.

Тепер у нього була відповідь. Ріка. Вона біжить, має річище-ложе, буває лагідною, страшною, висхлою і мілкою. Хлопець на баскетбольному майданчику сказав йому відповідь. Хлопець із його сну.

І тут же йому на думку спали інші слова Діпно: «Це лише поло­вина відповіді. У Самсонової загадки подвійне дно, друже мій».

Годинник на Джейковій тумбочці показував пів на сьому. Час вставати, якщо він хоче вислизнути з дому непомітно, не зустрі­чаючись із батьками. На сьогодні школа відміняється. Джейк підозрював, що відтепер з нею покінчено назавжди.

Він відкинув ковдру, спустив ноги на підлогу й побачив на колінах подряпини. Свіжі подряпини. Вчора він забив собі реб­ра, коли послизнувся на цеглі і впав. Зомлівши біля троянди, вдарився головою. Але коліна були цілі, це він точно пам’ятав.

— Це сталося уві сні, — прошепотів Джейк, розуміючи, що це його геть не дивує. І притьмом заходився одягатися.

У надрах шафи для одягу, під купою старих кросівок без шнур­ків і коміксів про Людину-Павука, знайшовся старенький на­плічник, з яким Джейк ходив ще до початкової школи. В школі Пайпера носити наплічник вважалося ганьбою (це така ба­нальність, золотце, така банальність), краще вже смерть. Щой­но пальці торкнулися старої сумки, на Джейка накотила стра­шенна ностальгія за дитинством, коли життя здавалося таким простим.

Він спакував чисту сорочку, пару чистих джинсів, трохи спід­ньої білизни й шкарпеток. Туди ж відправилися «Загадки й го­ловоломки» та «Чарлі Чух-Чух». Перед тим, як шукати в шафі свій старий наплічник, Джейкові довелося покласти ключ на стіл, і голоси одразу ж повернулися, але звучали тепер глухо і не­виразно, наче здалеку. Але, поза тим, він відчував, що зможе прогнати їх, якщо знову візьме в руки ключ, і від цієї думки ста­вало одразу легше.

«О’кей, — подумав він, зазираючи в наплічник. Навіть із книжками там лишалося ще повно місця. — Що ще взяти?»

Спершу він вирішив, що вже все спакував... а потім зрозумів, чого бракує.

У батьковому кабінеті пахло тютюновим димом і надмірними амбіціями.

Майже весь простір займав велетенський письмовий стіл з ти­кового дерева. У стіну навпроти, де зазвичай розташовуються книжкові шафи, були вмонтовані три монітори «Мітцубісі». Кожен з них показував якийсь канал конкурента, і вночі, коли тато сидів у кабінеті, на кожному з вимкненим звуком йшли картинки з прайм-тайму.

Цупкі портьєри не пропускали світла, тож Джейкові дове­лося ввімкнути настільну лампу. Він дуже нервувався, хоч і сту­пав у кросівках м’яко та безшумно. Перебувати в цій кімнаті було страшно. Якщо батько прокинеться і прийде сюди (а це було цілком можливо — хай о котрій він ліг і скільки б не ви­пив, Елмер Чемберз завжди спав сторожко і вставав удосві­та), то розлютиться. А це як мінімум зашкодить Джейкові не­помітно втекти з дому. Тож що швидше він звідси забереться, то краще.

Письмовий стіл був замкнений, але батько ніколи не прихо­вував, де зберігає ключ. Під книгою записів. Джейк підчепив його пальцем і витяг назовні. Потім відкрив третю шухляду, покопирсався серед течок, і рука торкнулася холодного металу.

У коридорі рипнула мостина, і Джейк застиг на місці. Ми­нуло кілька секунд, але звук не повторився. І Джейк витяг зброю, яку батько тримав «для захисту свого дому», — автоматичний «рюгер» сорок четвертого калібру. Два роки тому, в день прид­бання, тато пишно й урочисто показав Джейкові цей пістолет. До істеричних благань дружини забрати цю штуку геть, поки хтось не постраждав, він був глухий.

Джейк знайшов бічну кнопку, що відкривала магазин. Обой­ма випала в долоню з тихим металевим клацанням, яке в тихій квартирі розляглося вибухом. Хлопчик нервово озирнувся на двері, а потім всю свою увагу зосередив на обоймі. Повна. Він заходився засовувати її назад у пістолет, але потім знову витяг. Тримати заряджений пістолет у шухляді — це одне, а вештати­ся з ним по Нью-Йорку — геть інше.

Джейк поклав пістолет на дно наплічника і ще раз понишпо­рив у шухляді з течками. Цього разу він видобув звідти коробку набоїв, заповнену десь наполовину. І пригадав, що колись бать­ко розважався стрільбою по мішенях в поліцейському тирі на Першій авеню, доки йому це не набридло.

Знову рипнула мостина в коридорі. Більш за все на світі Джей­кові хотілося звідти забратися.

Він дістав одну з сорочок, які прихопив з собою, поклав її на письмовий стіл і загорнув у неї обойму та коробку з патронами сорок четвертого калібру. Пакунок поклав назад у наплічник і застебнув пряжки. Коли вже збирався йти геть, погляд упав на стосик паперових бланків коло батькових лотків для кореспон­денції. На його верхівці лежали дзеркальні сонячні окуляри, які тато дуже полюбляв носити. Джейк узяв аркуш паперу, хвильку повагався, а потім підняв зі столу окуляри і поклав їх до нагруд­ної кишені. Вийняв з підставки тонку ручку з золотим пером і написав під шапкою бланку: «Любі тато й мамо!».

І насуплено втупився у привітання. Що написати далі? Що сказати батькам на прощання? Що він їх любить? Так, справді, любить, але цього не досить. В цю основну правду, наче сталеві спиці в клубок, хтось встромив інші, не надто приємні істини.

Що він скучатиме за ними? Джейк не знав, правда це чи ні. І це було жахливо. Що він сподівається, що вони за ним сумуватимуть?

І раптом він збагнув, у чому проблема. Якби він збирався піти лише на один день, сьогоднішній, то написати щось було б лег­ко. Проте він був упевнений майже на сто відсотків, що йде не на один день, не на тиждень і не на місяць, і навіть не на літо. Якщо цього разу він вийде з квартири, то назавжди.

Джейк хотів було зім’яти аркуш, але потім передумав. І на­писав: «Будь ласка, бережіться. З любов’ю, Дж.» Вийшло до­волі кострубато, але щось — це краще, ніж нічого.

Чудово. А тепер, може, годі випробовувати долю? Забирайся звідси, поки не пізно.

Так він і зробив.

У квартирі досі стояла мертва тиша. Навшпиньки крадучись через вітальню, Джейк чув тільки дихання батьків: тихо похро­пувала мати, батько хропів гучніше, і кожен вдих закінчувався тонким присвистом. Коли Джейк підійшов до вхідних дверей, ввімкнувся мотор холодильника, і хлопчик з переляку застиг на місці. Серце шалено калатало в грудях. Наступної миті він вже був біля дверей. Якомога тихіше відчинив їх, переступив через поріг і дуже обережно зачинив за собою.

Коли клацнула заскочка, з душі наче камінь звалився, і Джей­ка охопило потужне передчуття. Він не знав, що на нього чекає попереду. Судячи з усього, там чигала небезпека, але йому було одинадцять років — в такому юному віці не відмовляються від екзотичного задоволення, яке зненацька пронизало його до гли­бини душі. Попереду лежав широкий шлях... таємничий широ­кий шлях, що веде в глиб незвіданого краю. Якщо Джейк буде достатньо кмітливий... і якщо йому всміхнеться доля... то перед ним розкриються сотні таємниць. Він залишав свій дім на сві­танку, а попереду чекали грандіозні пригоди.

«Якщо я все витримаю, якщо буду щирий, то знайду троян­ду, — думав Джейк, натискаючи кнопку виклику ліфта. —Я знаю... І його, його теж знайду».

Від цієї думки він страшенно збадьорився; нетерплячка від очікування зустрічі межувала мало не з екстазом.

За три хвилини Джейк уже виходив з-під навісу над входом у будинок, де прожив усе своє життя. На мить повагався, а потім повернув ліворуч, інтуїтивно відчуваючи, що це рішення не ви­падкове. Та воно таким і не було. Він ішов на південний схід, шляхом Променя, продовжуючи свій власний перерваний хід до Темної Вежі.

Минуло два дні відтоді, як Едді віддав Роландові незакінчений ключ. Троє мандрівників — розгарячені, спітнілі, змучені й сер­диті — продиралися крізь надміру непоступливу гущавину кущів та парості дерев і знайшли дві смуги, що на перший погляд зда­лися двома слабо протоптаними стежками. Вони бігли собі ряд­ком під густим віттям старезних дерев, які громадилися обабіч. Але придивившись прискіпливіше, Р.ПГТІ зрозумів, що то не про­сто стежки, а рештки давно забутого шляху. Там, де колись були водостічні насипи, понаростало повно кущів і миршавих дерев. Вони стирчали, наче брудне пір’я. Вибоїни, порослі травою, бу­ли досить широкі, щоб котити Сюзаннин візок.

— Алілуя! — радісно вигукнув Едді. — Пропоную за це випити!

Роланд кивнув і відв’язав бурдюк від пояса. Спершу він дав напитися Сюзанні, що їхала в нього на спині. Ключ, що його вирізьбив Едді, теліпався у Роланда під сорочкою, прив’язаний до мотузки з сиром’ятної шкіри. Сюзанна зробила ковток і пе­редала воду Едді. Напившись, той заходився розкладати її ві­зок. Він уже почав тихо ненавидіти цю невкладисту і непіддат­ливу махіну, бо вона, наче залізний якір, постійно тягнула їх на дно. І залишалася у пречудовому стані, якщо не зважати на одну-дві поламані спиці. Бували дні, коли Едді думав, що ця трикля­та бандура переживе їх усіх. Утім, зараз із неї, можливо, буде хоч якась користь... бодай деякий час.

Едді допоміг Сюзанні вибратися з ранця і всадовив її у візок. Поклавши руки на поперек, вона потягнулася і смішно скри­вилася від задоволення. У хребті, коли Сюзанна потягувалася, щось виразно хруснуло — Едді з Роландом обидва це чули.

Трохи далі з лісу неквапом вийшов чималий звір, що зовні скидався на суміш борсука з єнотом. Він подивився на подо­рожніх великими, обведеними золотом очиськами, посмикав гострою вусатою пичкою, наче кажучи: «Подумаєш! І не таких бачили!» — повільно перейшов дорогу, як гультяй на прогулянці, і знову зник з поля зору. Але Едді встиг помітити, який у нього

хвіст — довгий і закручений спіраллю, наче поросла шерстю пружина від матраца.

— Роланде, що то було?

— Пухнастик-шалапут.

— А на їжу годиться?

Роланд заперечно похитав головою.

— М’ясо жорстке. Кисле. Краще вже собачатину їсти.

— А ти куштував? — поцікавилася Сюзанна. — Тобто соба­чатину?

Роланд кивнув, але далі розвивати цю тему не схотів. Едді мимохіть згадав слова зі старого фільму з Полом Ньюменом: «Точно, дамочко, — і їв, і жив, як вони».

У кронах дерев безжурно співали птахи. У лице дмухав лагід­ний вітерець. Едді й Сюзанна вдячно підставили йому обличчя, а потім перезирнулися і всміхнулись одне одному. Едді знову пронизало відчуття вдячності до неї. Як страшно і водночас як приємно було кохати.

— Хто проклав цей шлях? — спитав Едді.

— Люди, яких уже давно нема, — відказав Роланд.

— Ті, хто виготовив чашки й тарілки, які ми знайшли? — спи­тала Сюзанна.

— Ні, не вони. Інші люди. Мабуть, колись давно тут проля­гав поштовий тракт, і якщо після стількох років забуття він і досі не зник з лиця землі, то це справді грандіозна дорога. Хтозна, а раптом це Великий Шлях? Якщо трохи копнути, то, мабуть, знайдемо шар гравію і дренаж. Раз уже ми тут, пропо­ную перекусити.

— їжа! — заволав Едді. — Викладай усе! Курчата по-флорентійськи! Полінезійські креветки! Телятина, смажена з грибами і...

— Годі тобі, білявий, — штовхнула його ліктем Сюзанна.

— Що ж удієш, коли в мене бурхлива уява? — весело спи­тав Едді.

Роланд зняв кошіль з плеча, сів навпочіпки й заходився вий­мати скромний обід, що складався з в’яленого м’яса, загорну­того в листя оливкового кольору. Едді й Сюзанна вже розкуштували, що на смак це листя трохи нагадувало шпинат, тільки було значно гострішим.

Едді підкотив Сюзанну, і Роланд простягнув їй три згортки, які Едді називав «буритосами по-стрільцівськи». Жінка взяла­ся до їжі.

Коли настала черга Едді, Роланд дав йому три загорнуті шматки м’яса і ще щось на додачу. Шматок ясеневого дерева, з якого виростав ключ. Роланд зняв його з сиром’ятного шнур­ка, і тепер шнурок висів на шиї відкритою петлею.

— Але ж тобі він ще потрібен, хіба ні? — спитав Едді.

— Коли я його знімаю, голоси повертаються, але вони дуже далекі, — відказав Роланд. — Я можу з ними впоратися. Правду кажучи, я їх чую, навіть коли ключ на шиї. Вони долинають, наче голоси двох чоловіків, що тихо сперечаються за найближ­чим схилом. Гадаю, це тому, що ключ досі не закінчений. Ти ж не працював над ним, відколи дав мені.

— Ну... ти його носив, і я не хотів...

Роланд промовчав, тільки подивився на Едді терплячим, учи­тельським поглядом блакитних очей.

— Гаразд. Я боюся все спаскудити, — відповів Едді. — Тепер задоволений?

— Твій брат вважав, що ти спаскуджуєш усе, до чого торкаєш­ся... Так? — спитала Сюзанна.

— Сюзанна Дін, природжений психолог. Сонце, тати прос­то помилилася з вибором професії.

Але його сарказм не образив Сюзанну. Вона підняла бурдюк на лікті, як селянка, що п’є з глечика, і зробила кілька великих ковтків.

— То ти скажеш, що це неправда?

Едді згадав, що рогатку він так і не закінчив (принаймні, по­ки що), тож просто знизав плечима.

— Ти мусиш його закінчити, — лагідно сказав Роланд. — Час, коли ключ доведеться застосувати, вже не за горами.

Едді хотів було щось відповісти, але змовчав. їм легко говори­ти. Ні Роланд, ні Сюзанна не розуміють головного. А головне тут

от що: сімдесят, вісімдесят чи навіть дев’яносто вісім з половиною відсотків — цього недостатньо. Цього разу потрібні всі сто, і аж ніяк не менше. Це не той випадок, коли, лажонувшись, можна просто викинути невдалу річ через плече і піти геть. По-перше, відтоді, як він відрізав цей шматок дерева, йому не трапилося на очі жодного ясеня. Але здебільшого Едді не давала спокою одна думка. Все або нічого. Якщо він бодай на крихту помилиться, то ключ не повернеться в замку, коли це буде їм потрібно. А ще його дедалі сильніше непокоїла та карлючка на кінці. На вигляд проста, але якщо її вигини будуть не зовсім такими, як треба...

Але і в такому стані, в якому ключ зараз, користі з нього не бу­де ніякої, ти ж розумієш.

Едді зітхнув, дивлячись на ключ. Так, він розумів. Треба спро­бувати закінчити почате. Страх перед поразкою лише заважа­тиме в цій непростій справі, але він проковтне страх і все одно спробує. Може, і пощастить завершити роботу. Відколи Роланд увійшов до його свідомості на борту літака авіакомпанії «Де­льта», який летів до аеропорту Кеннеді, Едді спромігся на без­ліч корисних здобутків. Саме лише те, що він живий і при своє­му розумі, — вже здобуток.

Едді простягнув ключ Роландові.

— Поноси його поки що. Я повернуся до роботи, коли ми станемо на ночівлю.

— Обіцяєш?

— Еге ж.

Роланд кивнув, узяв ключ і заходився знову зав’язувати сиро­м’ятний шнурок. І хоч робив він це повільно, але Едді помітив, як швидко рухалися пальці на скаліченій правій руці. Якби не здатність адаптуватися, людина на землі не вижила б.

— Ти щось замислив? — несподівано спитала Сюзанна.

Едді підвів на неї погляд.

— Чому ти так думаєш?

— Я сплю з тобою, Едді, не забув? Тобі щоночі сняться сни. Часом ти розмовляєш уві сні. Не схоже, щоб це були жахіття, але у твоїй голові щось відбувається — це вже точно.

— Так. Щось відбувається, це правда. Та тільки я не знаю, що саме.

— Сни — це велика сила, — відзначив Роланд. — Ти взагалі не пам’ятаєш, що тобі сниться?

Едді вагався.

— Трохи пам’ятаю, але уривками. Все перемішалося. Уві сні я знову стаю підлітком. Це мені достеменно відомо. Час після уроків у школі. Ми з Генрі кидаємо м’яч у кошик на старому спортивному майданчику, що на Маркі-авеню. На його місці зараз стоїть будівля суду для неповнолітніх порушників закону. Я хочу, щоб Генрі показав мені одне місце в Датч-Гіл. Старий покинутий будинок. Діти називали його Маєтком і казали, що там є привиди. Цілком можливо. Знаю тільки, що там було мо­торошно. Справді моторошно.

Заглиблений у спогади, Едді похитав головою.

— Вперше за багато років я згадав про Маєток, коли ми були на ведмежій галявині і я приклав голову до тої дивної будки. Не знаю... може, тому мені й сниться цей сон.

— Але насправді ти так не думаєш, — сказала Сюзанна.

— Ні, не думаю. По-моєму, те, що відбувається, — це щось складніше, ніж звичайні спогади.

— То як, ви з братом ходили до того будинку? — спитав Роланд.

— Еге ж... я його вмовив.

— І там щось сталося?

— Ні. Але було страшно. Деякий час ми стояли і дивилися на нього. А Генрі мене підколював... казав, що змусить піти і взя­ти звідти щось на згадку. Але я знав, що це він просто драж­ниться. Він так само боявся того будинку, як і я.

— І це все? — спитала Сюзанна. — Тобі просто сниться той будинок і як ви туди йдете? Маєток?

— Та ні, не тільки. Уві сні хтось приходить... і просто стоїть. Я помічаю його, але якось невиразно... наче бічним зором, ро­зумієте? І знаю, що ми мусимо вдавати, буцімто не впізнаємо один одного.

— А того дня, коли ви туди ходили, там справді був цей хтось? — спитав Роланд. Він дуже уважно дивився на Едді. — Чи він просто тобі наснився?

— То було сто років тому. Мені було не більше тринадцяти років. Хіба можу я пам’ятати таке?

Роланд промовчав.

— О’кей, — нарешті погодився Едді. — Так. По-моєму, він там був. Хлопчик із сумкою для спортивної форми чи з напліч­ником, цього я не можу пригадати точно. І в сонячних окулярах, завеликих для його пички. Таких, із дзеркальними лінзами.

— Хто то був? — спитав Роланд.

Едді довго не відповідав. Імпровізовані млинці-буритоси Роланд тримав у руці, але апетиту вже не було.

— По-моєму, той малий, якого ти здибав на придорожній станції, — нарешті сказав він. — Здається, твій друзяка Джейк тинявся неподалік. Стежив за мною та Генрі того дня, коли ми пішли в Датч-Гіл. Гадаю, він ішов за нами. Бо він чує голоси. Як і ти, Роланде. І тому, що в нас із ним спільні сни. Він може проникати в мій сон, а я, відповідно, — в його. Гадаю, те, що я пам’ятаю, відбувається зараз, у Джейковому «коли». Малий намагається повернутися сюди, в цей світ. І якщо я не встигну зробити ключ на ту мить, коли він зробить свій хід... або встиг­ну, але ключ вийде неправильний... то, мабуть, на нього чекає смерть.

— А може, в нього є свій ключ? — сказав Роланд. — Це мож­ливо?

— Цілком, — погодився Едді. — Але цього замало. — Він зітх­нув і запхав свій останній бурито в кишеню про запас. — А ще я сумніваюся, що йому це відомо.

Вони пішли далі. Едді з Роландом по черзі штовхали Сюзаннин візок, обравши для цього колію ліворуч. Візок підстрибував і за­стрягав, Едді й Роланд мусили повсякчас піднімати й проноси­

ти його над підступним камінням, що виступало над землею, наче розхитані зуби якогось стариганя. Та все одно вони про­сувалися швидше й легше, ніж за цілий тиждень перед тим. Дорога неухильно йшла в гору. Озирнувшись через плече, Едді побачив, що ліс за їхніми спинами неначе спускається ледь по­мітними сходинками вниз. Далеко на північному заході виднілася стрічка ріки, що звивалася між скелями, помережаними глибокими тріщинами. Едді з подивом відзначив, що то було місце, де вони не так давно влаштували собі «тир». Тепер його майже поглинуло марево сонного літнього полудня.

— Гей, хлопче, обережніше! — різко гукнула Сюзанна. І Ед­ді якраз вчасно розвернувся обличчям до візка, тож встиг за­гальмувати і не врізався в Роланда. Стрілець стояв на дорозі і вдивлявся в зарості ліворуч.

— Ще одна така витівка, і можеш прощатися зі своїми пра­вами водія, — в’їдливо докинула Сюзанна.

Але Едді пропустив її слова повз вуха. Він дивився туди, куди показував Роландів погляд.

— Що там таке?

— Є тільки один спосіб дізнатися. — Стрілець повернувся, підняв Сюзанну з візка і посадив її собі на стегно. — Ходімо всі разом і подивимося.

— Постав мене на землю, ковбою. Я й сама можу піти. Якщо хочете знати, хлопці, то мені навіть простіше, ніж вам.

Роланд обережно опустив її на порослу травою дорогу, а Ед­ді ні на мить не відводив погляду від лісу. Присмеркове світло вже громадило тіні. Вони наповзали одна на одну, але Едді все-таки спромігся побачити, що саме привернуло Роландову ува­гу. То була височенна сіра брила, всуціль обплетена паростка­ми дикого винограду та інших повзучих рослин.

Сюзанна в’юном прослизнула в ліс. Роланд та Едді не від­ставали.

— Це ж дороговказ? — Жінка сперлася на руки, роздивляю­чись прямокутну кам’яну брилу. Колись пряма і непорушна, зараз вона похилилася праворуч, наче стародавній могильний камінь.

— Так. Едді, дай мені ножа.

Едді передав ніж, а потім присів навпочіпки коло Сюзанни, спостерігаючи, як стрілець зрізає парості виноградної лози. Поступово купка обрізаних гілок на землі більшала, і на камені вже можна було роздивитися майже витерті негодою літери. Едді знав, що там написано, ще до того як Роланд розкрив на­пис бодай наполовину.

ПОДОРОЖНІЙ, ДАЛІ - СЕРЕДИННИЙ СВІТ.

— Що це означає? — порушила мовчанку Сюзанна. Її голос був тихим і благоговійним. Погляд не відривався від сірого постаменту.

— Це означає, що кінець першого відрізка цієї подорожі вже не за горами. — Із задумливим та урочистим виразом обличчя Роланд віддав ножа Едді. — Гадаю, нам треба триматися цього старого тракту для диліжансів. Чи радше він триматиметься нас. Він повернув туди, куди показує Промінь. Невдовзі ліс закін­читься. Я передчуваю, що настануть великі зміни.

— Що таке Серединний світ? — поцікавився Едді.

— Одне з великих королівств, що правило світом, поки не по­чалися ці темні часи. Королівство надії, знання і світла... всього, що вважалося в моїй вітчизні за взірець життя, поки нас не по­глинула пітьма. Якщо буде час, я розповім вам усі старі байки... принаймні ті, які я знаю. їх дуже багато, можна цілий великий килим зіткати, гарний, але сумний.

Легенди розповідають, що на краю Серединного світу колись стояло собі величезне місто — певно, не менше за ваш Нью-Йорк. Якщо їм можна вірити і місто існувало насправді, то за­раз воно лежить у руїнах. Але, можливо, там ще є люди... чи чудовиська... або і люди, і чудовиська водночас. Тож нам дове­деться пильнувати.

Простягнувши праву руку, на якій залишилося два пальці, стрілець торкнувся напису.

— Серединний світ, — тихо й задумливо протягнув він. — Хто б міг подумати... — І замовк.

— І цьому ніяк не зарадиш? — спитав Едді.

Стрілець похитав головою.

— Не зарадиш.

— Ка, — несподівано промовила Сюзанна, і обоє чоловіків подивилися на неї.

До присмерку залишалося ще дві години, тож вони пішли далі. Тракт невпинно вів на південний схід, шляхом Променя. Тро­хи далі до нього приєднувалися ще дві, менші й заглушені тра­вою дороги. Уздовж другої тяглися руїни якоїсь кам’яної стіни, яка колись була неосяжною, а тепер поросла мохом. Неподалік на цій стіні, точніше, її рештках, сиділа зграйка вгодованих пухнастиків-шалапутів. Дюжина, не менше. Вони уважно спостері­гали за мандрівниками своїми обведеними золотом очиськами. Едді вирішив, що вони схожі на суд присяжних, які вже винес­ли вердикт: страта через повішення.

Шлях дедалі ширшав, і тепер його обриси проступали чіткі­ше. Двічі подорожні проминули кістяки будівель, давно поки­нутих господарями. Другий, сказав Роланд, мабуть, колись слугував млином. Сюзанна відзначила, що він скидається на будинок з привидами.

— Я не здивуюся, якщо так і є, — відказав стрілець. І від йо­го буденного тону супутники здригнулися.

З настанням темряви Роланд, Сюзанна й Едді змушені були стати табором. На той час ліс уже порідшав, а вітерець, що ганяв­ся за ними цілісінький день, став теплішим і лагідним. Місцевість і далі йшла вгору.

— За день-два ми дійдемо до вершини хребта, — сказав Ро­ланд. — Там побачимо.

— Що побачимо? — уточнила Сюзанна, але Роланд тільки плечима знизав.

Того вечора Едді знову почав різьбити, але без особливого натхнення. Кудись поділися впевненість і задоволення, яке він відчув, коли ключ почав набувати форми. Пальці не слухалися, здерев’яніли. Уперше за багато місяців Едді затужив за герої­ном. Як добре було б зараз вмазатися. Не сильно, зовсім тріш­ки. Він був упевнений, що невеличкий пакуночок допоміг би заввиграшки закінчити цю роботу.

— Чого ти всміхаєшся, Едді? Що тебе розсмішило? — спитав Роланд. Він сидів з протилежного боку багаття. їх розділяли низь­кі язики полум’я, що танцювали на вітрі.

— А хіба я всміхався?

— Так.

— Просто я думав про те, якими дурними бувають деякі люди. У кімнаті з шістьома дверима вони все одно гатитимуть головою об стіну. А потім їм ще вистачить сил нудотити про те, як все погано.

— Коли боїшся того, що може виявитися за дверима, то би­тися головою об стіну здається безпечнішим виходом, — ска­зала Сюзанна.

Едді кивнув.

— Може, й так.

Він різьбив повільно, прагнучи побачити в дереві потрібні лінії — особливо ту маленьку карлючку, бо вона вже потроху ставала якоюсь невиразною.

«Господи Боже, прошу тебе, не дай мені все спаскудити», — подумки благав Едді, але страшне передчуття, що він уже почав це робити, ставало дедалі сильнішим. Нарешті він покинув це діло, повернув ключ, що за весь вечір практично не змінився, стрільцеві і скрутився клубочком під шкурою, яка слугувала йому замість ковдри. А за п’ять хвилин вже бачив сон про хлоп­чика і старий баскетбольний майданчик на Маркі-авеню.