Коли двері перестають бути дверима? 10 страница

— Перевір запобіжник і дай їй Джейків пістолет.

Едді витяг «рюгер» з-за пояса, подивився, чи стоїть він на запобіжнику, а потім обережно опустив зброю сліпій у руки. Зойкнувши від здивування і мало не впустивши пістолет на землю, вона зачудовано провела по ньому пальцями. А потім повернула до старого порожні очниці, де колись були очі.

— Револьвер! — прошепотіла вона. — Святий капелюше!

— Револьвер, та не той, — зневажливо відгукнувся старий, забираючи пістолет у Мерсі й повертаючи Едді, — а от у стріль­ця справжнісінький, і у тої жінки теж. У неї коричнева шкіра, як у того народу Ґарлену, про який мені батько розповідав.

І тут пронизливо загавкав Юк. Джейк повернувся й побачив, що до них наближаються інші люди — п’ятеро чи шестеро, не більше. Всі вони, як Сі та Мерсі, були старі, а одна жінка, що накульгувала, спираючись на ціпок, наче відьма з казки, здавалася взагалі древньою. Роздивившись їх ближче, Джейк зрозумів, що двоє чоловіків — близнюки. Довге біле волосся спадало на плечі, обтягнуті домотканим сукном сорочок, які зшили з клаптів. Шкіра була біла, як тонка постільна білизна, а очі — рожеві. «Це альбіноси», — подумав Джейк.

Скидалося на те, що стара карга в них головна. Вона шку­тильгала до Роланда й компанії, свердлячи їх пильним поглядом смарагдово-зелених очей. Беззубий рот запав глибоко всередину. Вітер з рівнин тріпав краї старої шалі, в яку вона куталася. Наре­шті погляд старої зупинився на Роланді.

— Вітаю, стрільцю! Добра година привела тебе до нас! — Во­на теж говорила Високою Мовою, і Джейк розумів усе до остан­нього слова, так само, як і Едді з Сюзанною, хоча в його світі ніхто так дивно не розмовляв. — Ласкаво просимо до Річково­го Перехрестя!

Стрілець уже зняв свого капелюха раніше, тож тепер просто вклонився й двічі швидко постукав себе по горлу правою ру­кою, на якій бракувало пальців.

— Дякую-сей, Стара Матінко.

Зачувши це, жінка захихотіла, й Едді зрозумів, що Роланд убив двох зайців: вдало пожартував і зробив комплімент. І йому теж спало на думку те саме, про що раніше подумала Сюзанна: «Зараз він став таким, як раніше... і поводиться, як раніше. До деякої міри».

— Може, ти й стрілець, але під усім Цим ти просто ще один дурень. Всі чоловіки дурні, — сказала вона, переходячи на низьку мову.

Роланд знову вклонився.

— Перед лицем краси я завжди дурію, матінко.

Цього разу вона відверто зайшлася сміхом, схожим на воро­няче каркання. Юк від страху притисся до Джейкової ноги.

Стара заточилася назад, шаркнувши запилюженими потріс­каними черевиками по землі, й один з альбіносів метнувся, щоб підхопити її. Втім, вона сама зуміла відновити втрачену рівновагу й кишнула помічника величним жестом руки. Аль­бінос ретирувався.

— Подався в мандри, стрільцю? — Погляд її зелених очей був прикутий до Роланда, зморшкуватий рот невтомно рухався.

— Так, — відповів Роланд. — Ми шукаємо Темну Вежу.

Всі інші лише обмінялися спантеличеними поглядами, але

стара відсахнулася і склала пальці проти лихого ока. Але Джейк помітив, що цей жест спрямований не проти них, а на півден­ний схід, уздовж шляху Променя.

— Як шкода це чути! — вигукнула вона. — Як шкода! Ніхто з тих, що вирушали на пошуки чорного пса, не поверталися додому! Так казав мій дід, а йому казав його дід! Жодна душа не повернулася!

— Це ка, — терпляче сказав стрілець таким тоном, наче це все пояснювало... Джейк помалу починав розуміти, що для Ро­ланда насправді так і було.

— Так, — погодилася жінка, — чорний пес ка! Що ж, роби те, до чого покликаний, і йди своїм шляхом, і вмри, коли він приведе тебе до галявини серед дерев. Але чи не розділиш ти з нами трапезу, стрільцю, перш ніж рушати далі? Ти й твої рицарі?

Роланд вклонився ще раз.

— Давно вже ми не сідали за стіл з іншими людьми, Стара Матінко. Надовго ми лишитися не можемо, але радо призво­лимося до вашого хліба.

Стара повернулася до інших. У неї був дзвінкий надтрісну­тий голос, але Джейка налякав не тон, яким вона говорила. Здригнутися його змусили слова.

— Ви! Узріть повернення Білості! Після всіх бід і страждань Білість знову повертається! Збадьортеся і тримайте голови високо, бо ви дожили до того дня, коли колесо ка знову поча­ло обертатися!

Стару звали Тітонька Таліта. Вона повела їх через майдан до церкви з похилою дзвіницею. Вицвіла табличка на запущеному газоні повідомляла, що це Церква Крові Господньої. Над цими словами зеленою, тепер уже майже невидимою фарбою, було написано інше: СМЕРТЬ СИВИМ.

Усередині церква стояла в руїнах. Енергійно накульгуючи, Тітонька Таліта провела їх центральною навою повз розтро­щені перевернуті лави, потім униз короткими сходами і на кух­ню, яка так разюче відрізнялася від усього побаченого нагорі, що Сюзанна аж блимнула очима від здивування. Тут панував ідеальний лад. Дерев’яна підлога була дуже стара, але до блиску вишарувана і змащена, тож світилася своїм спокійним внут­рішнім світлом. Один куток займала чорна піч. Вона була без­доганно чистою, а дрова у цегляній ніші поряд виглядали так, наче їх дбайливо добирали і ретельно сушили.

До їхнього гурту приєдналися троє ще старіших мешканців міста — дві жінки й чоловік з дерев’яною ногою, що кульгав, спираючись на милицю. Дві жінки пішли до буфетів і заходи­лись поратися коло їжі. Третя відкрила заслінку печі й підпа­лила довгим сірником охайно складені дрова, що вже лежали всередині. Четверта відчинила інші двері й спустилася вузьки­ми сходами у погріб. Тим часом Тітонька Таліта провела гостей у простору залу в глибині церкви. Вона махнула ціпком на два столи, що стояли тут, накриті чистими, але пошарпаними ска­тертинами, і два літніх альбіноси миттю почовгали підіймати один з них.

— Ходімо, Джейку, — сказав Едді. — Допоможемо дідусям.

— Ні! — жваво вигукнула Тітонька Таліта. — Ми, може, й старі, але допомоги не потребуємо! У нас ще є сили, юначе!

— Нехай, вони самі впораються, — наказав Роланд.

— Старі йолопи пупи собі понадривають, — пробурмотів Ед­ді, але послухався і пішов слідом за іншими, залишивши старих борсатися зі столом.

Коли Едді підняв Сюзанну з візка і проніс крізь задні двері, вона мимоволі зойкнула від захоплення. Газон був справжнім витвором мистецтва. У м’якій зеленій траві яскравими смоло­скипами палахкотіли цілі клумби квітів. Деякі з них — чорно­бривці, циннії та флокси — вона впізнала, але інші бачила впер­ше в житті. Квітів було дуже багато, й Сюзанна не могла від них очей відірвати. Ось на яскраво-сині пелюстки спустився ґедзь... і квітка миттю стулилася над ним, не випускаючи на волю.

— Ого! — сказав Едді, витріщаючись на це диво. — Просто тобі сади Буша!

— Ми доглядаємо цей квітник, і він такий самий, як у дав­нину, коли світ ще не зрушив з місця, — сказав Сі. — Ми хо­ваємо його від тих, хто проїздить через нас. Від Юнів, Сивих, від розбійників. Якби вони знали про це місце, то спалили б його... і нас би повбивали за те, що доглядаємо його. Вони не­навидять усе гарне... люто ненавидять. Це єдине, що є спільно­го в усіх цих покидьків.

Сліпа взяла його за руку, щоб він замовк.

— Ніхто вже тут не їздить, — втрутився старий з дерев’яною ногою. — Вже давно не їздить. Вони орудують ближче до міста. Мабуть, там є все, що їм, негідникам, треба.

Близнюки-альбіноси насилу витягли стіл надвір. Слідом за ними, підганяючи й наказуючи забратися геть з дороги, йшла одна зі старих жінок. У кожній руці вона тримала по глиняно­му глекові.

— Сідай, стрільцю! — запросила Тітонька Таліта, гостинно гладячи рукою траву. — І всі сідайте!

Сюзанні паморочилося в голові від сотень ароматів, що наче змагалися між собою. Вона почувалася немов уві сні. Важко було повірити в те, що за напівзруйнованим фасадом церкви в мертвому місті ховається цей рай на долоні.

Несучи тацю зі склянками, в дверях з’явилася ще одна жін­ка. Склянки були різні за розмірами, але бездоганно чисті й ся­яли на сонці, наче витончені кристали. Жінка по черзі обнесла всіх тацею: спочатку Роланда, потім Тітоньку Таліту, Едді, Сюзанну, а наостанок — Джейка. Коли всі розжилися склянками, перша жінка налила в кожну темно-золотистої рідини.

Роланд нахилився до Джейка (той сидів, підібгавши під себе ноги, біля овальної клумби з яскраво-зеленими квітами, а по­ряд примостився Юк) і пробурмотів:

— Багато не пий, Джейку, задля ввічливості вмочи губи, і все. Бо інакше доведеться тебе звідси на плечах тягти. Це граф — міцне яблучне пиво.

Джейк кивнув.

Таліта підняла склянку, і, побачивши, що Роланд наслідує її приклад, Едді, Сюзанна та Джейк теж підняли імпровізовані келихи.

— А як щодо інших? — прошепотів Едді на вухо Роландові.

— їм подадуть після нас. А тепер мовчи.

— Потішиш наші душі теплим словом, стрільцю? — спитала Тітонька Таліта.

Тримаючи склянку високо, стрілець звівся на ноги. Похилив голову, наче в глибокій задумі. Решта старожилів Річкового Пе­рехрестя, помітив Джейк, спостерігали за ним з повагою і де­яким острахом. Врешті-решт він знову підвів голову.

— Випиймо за землю і за давно минулі дні, проведені на ній. — Його голос був хрипкий і схвильовано тремтів. — Ви­пиймо за повноту життя і за померлих друзів. Випиймо за доб­рих знайомих і вдале знайомство. Чи ж не зігріють ці слова ду­шу, Стара Матінко?

Джейк побачив, що стара плаче. Але водночас її обличчя за­сяяло посмішкою щастя... і на якусь мить до неї знову повер­нулася молодість. Джейк зачудовано дивився на неї — його душа зненацька сповнилася відчуттям радості. Вперше відтоді, як Ед­ді витяг його крізь двері в землі, тінь охоронця дверей відсту­пила від його серця.

— Так, стрільцю! — сказала Таліта. — Чудово сказав! Від цих слів бадьорість наша зросте на цілу лігу! — Одним духом вона перехилила склянку. Коли її склянка була порожня, Роланд випив до дна свою. Едді й Сюзанна також випили, але потроху.

Джейку напій на диво припав до смаку. Він думав, що це пиво гірке, але, скуштувавши його, відчув, що воно солодке і водно­час терпке. Як сидр. Його дію хлопчик відчув на собі одразу, тож обережно відставив склянку вбік. Юк зацікавився вмістом склянки, але, понюхавши, сахнувся і ображено притулився пис­ком до Джейкової ноги.

Старі люди — останні мешканці Річкового Перехрестя, — що зібралися довкола них, заплескали в долоні. Здебільшого вони, як Тітонька Таліта, відкрито плакали. їм роздали склянки — може, й не такі гарні, але повні по вінця. І тієї погожої літньої днини почалося розкішне свято просто неба, широкого неба, що розкинулося над неосяжною рівниною.

Відтоді, як казкові дні народження його дитинства відійшли в минуле, Едді не куштував такої смачної їжі, як того дня. Коли він був малим, мама завжди виставляла на стіл усе, що він лю­бив найбільше: м’ясний рулет, смажену картоплю, кукурудзу в качанах і на десерт — шоколадний торт «Диявольська амб­розія» з ванільним морозивом.

Після багатьох місяців напівголодного життя, коли вони харчувалися лише м’ясом омарів, оленів і кількома видами гір­куватої зелені, що їх Роланд оголосив безпечними, розмаїття наїдків, які їм подали старі, нагадало йому, що від їжі можна діставати насолоду. Втім, Едді сумнівався, що причина лише в цьому. Малий теж уплітав за обидві щоки (час від часу підго­довуючи пухнастика, який віддано лежав у нього біля ніг), а він же в цьому світі й тижня не пробув.

Перед ними поставили цілі миски рагу (у густій коричневій підливці з овочами плавали щедро покраяні шматки буйволячо­го м’яса), скибочки свіжого печива, солодке біле масло і тарілки зеленого салату, що на вигляд нагадував шпинат, але насправ­ді то було щось інше... не зовсім шпинат. Едді ніколи не захоп­лювався зеленню, але, щойно скуштувавши цей салат, відчув,

що їв би його і їв. На апетит він і так не скаржився, скуштував усе, що стояло на столі, але жагуче жадав саме цієї зелені. Він ба­чив, що Сюзанна теж постійно підсипає собі салатику. До кінця обіду четверо гостей спорожнили три миски подрібненого листя.

Жінки й близнюки-альбіноси прибрали тарілки зі столу й по­вернулися з покраяним на шматки пирогом на двох товстих бі­лих тарілках та мискою збитих вершків. Від пирога йшов такий приємний солодкий аромат, що Едді здалося, нібито він помер і потрапив до раю.

— Вершки тільки з буйволячого молока, — зажурено сказала Тітонька Таліта. — Корів більше нема... остання здохла три­дцять років тому. Буйволячі вершки — не така вже й смакота, та все ж краще, ніж нічого!

Пиріг був з чорничною начинкою. Таких смачнющих пирогів Едді не куштував ніколи в житті. Він ум’яв три скибки, відкинув­ся на спинку стільця і лунко відригнув, не встигши затулити ро­та долонею. Довелося обводити всіх винуватим поглядом.

Сліпа Мерсі пирхнула від сміху.

— Я це чула! Хтось подякував кухареві, Тітонько!

— Так, — сказала Таліта, й собі засміявшись. — Від душі.

Але трапеза не закінчилася: дві жінки, що прислужували за

столом, повернулися. Тепер одна з них принесла глечик, над яким підіймалася пара, а інша тримала в руках тацю, заставле­ну товстостінними глиняними кухлями.

Тітонька Таліта сиділа в голові столу, місце праворуч займав Роланд. Нахилившись, він прошепотів їй щось на вухо. Від по­чутого Талітина посмішка трохи зів’яла, але жінка кивнула.

— Сі, Білл та Тілл, — сказала вона. — Ви втрьох залиштеся. Нам треба поговорити зі стрільцем та його друзями, бо сьогодні після обіду вони знову вирушають у дорогу. А решта — випий­те каву на кухні, щоб не заважати нам своїм патяканням. А ко­ли будете виходити, згадайте про гарні манери!

Близнюки-альбіноси Білл і Тілл залишилися сидіти в кінці столу, інші ж вишикувалися в ряд і повільно пройшли пою гос­тей. Всі по черзі потисли руки Едді та Сюзанні й поцілували

Джейка. Хлопчик люб’язно підставляв щоку, але Едді бачив, що він здивований і спантеличений цим виявом старечої любові.

Біля Роланда ж усі опускалися на коліна й торкалися санда­лового руків’я револьвера, що стирчало з кобури, яку він носив на лівому стегні. А він клав руки їм на плечі й обдаровував кож­ного зі старих поцілунком у чоло. Останньою йшла Мерсі. Во­на обхопила стрільця руками за пояс і дзвінко чмокнула його вологими губами в щоку, наче похрестила.

— Нехай боги благословлять тебе, стрільцю! Якби ж то мої очі тебе бачили!

— Мерсі, будь чемною! — нагримала на неї Тітонька Талі­та. Але Роланд пропустив цю догану повз вуха і схилився над сліпою.

Він ніжно, але впевнено взяв її за руки і підніс їх до свого обличчя.

— Подивись на мене так, красуне, — сказав він. І заплющив очі, коли вона почала обережно водити зморшкуватими й по­кривленими артритом пальцями йому по лобі, щоках, губах і підборіддю.

— Так, стрільцю, — видихнула вона, підводячи невидющі очниці, наче дивилася в його світло-блакитні очі. — Я дуже добре тебе бачу! Гарне обличчя, та сумне й стурбоване. Я бою­ся за тебе і твоїх людей.

— Але ж ми познайомилися в добру годину, чи не так? — спи­тав він і ніжно поцілував її гладеньке, але зів’яле чоло.

— Так, у добру. Добра зустріч. Дякую за поцілунок, стріль­цю. Усім серцем дякую.

— Іди, Мерсі, — лагіднішим тоном промовила Тітонька Талі­та. — Нехай тобі наллють кави.

Мерсі звелася на ноги. Старий на милиці з дерев’яною но­гою взяв її за зап’ястя і поклав руку собі на пояс. Вхопившись за нього, сліпа попрощалася з Роландом і його друзями та слух­няно пішла за своїм проводирем.

У Едді були мокрі очі, тож він витер їх рукавом.

— Хто її осліпив? — хрипким голосом спитав він.

— Розбійники, — відповіла Тітонька Таліта. — Розпеченою у вогні залізякою, якою худобу таврують. Мовляв, вона зухвало на них дивилася. Двадцять п’ять років минуло відтоді, так, два­дцять п’ять років. А тепер пийте каву, хутко! Вона й гаряча ги­дотна, а холодна так взагалі наче з калабані налита.

Едді взяв чашку і обережно ковтнув. Назвати цей напій бо­лотом з калабані у нього не повернувся б язик, але й особливою вишуканістю кава теж не вирізнялася.

Сюзанна скуштувала і здивовано глянула на Тітоньку.

— Та це ж цикорій!

Таліта теж на неї подивилася.

— Я такого не знаю. Це реп’яхівник. Ми п’ємо цю реп’яхову каву ще з того часу, як мене зурочила та баба. А прокляття ж з мене зняли давно, дуже давно.

— Скільки вам років, мем? — зненацька спитав Джейк.

Тітонька Таліта здивовано зиркнула на нього і розсміялася.

— Правду кажучи, юначе, я не пам’ятаю. Свої вісімдесят я святкувала тут, але за столом тоді зібралося чоловік із п’ятдесят люду, і Мерсі ще не була сліпою. — Її погляд помандрував до шалапута, що лежав у Джейка біля ніг. Смішно тулячись пис­ком до ноги хлопчика, Юк підвів на стареньку чорні очі з золо­тими обідцями. — Пухнастик-шалапут! Давно вже я не бачила, щоб шалапут отак просто сидів собі з людьми... схоже, ці тва­рини забули ті дні, коли ми, люди, з ними товаришували.

Один із альбіносів нахилився погладити Юка, але той не дався.

— Колись вони стерегли отари овець, — сказав Джейкові Білл (чи, може, то був Тілл). — Тобі відомо це, юначе?

Джейк похитав головою.

— А він розмовляє? — поцікавився альбінос. — У давнину де­які пухнасті були балакучі.

— Так, розмовляє. — Хлопчик подивився на шалапута. Загро­за, яку чаїла в собі чужа рука, вже минула, і Юк знову припав пис­ком до Джейкової ноги. — Скажи, як тебе звуть. Скажи «Юк».

Але Юк тільки подивився на нього й нічого не сказав.

— Юк! — наполягав Джейк, але пухнастик мовчав. Джейк винувато подивився на Тітоньку Таліту і трохи розчарованих близнюків. — Він уміє розмовляти... але, мабуть, тільки тоді, коли сам схоче.

— А хлопчик наче не тутешній, — сказала Тітонька Таліта, звертаючись до Роланда. — У нього дивний одяг... і очі дивні.

— Він тут віднедавна. — Роланд всміхнувся Джейкові, й той відповів невпевненою усмішкою. — За місяць-два ніхто навіть не здогадається, що він не місцевий.

— Так? Навіть не знаю. А звідки він?

— Його дім далеко, — сказав стрілець. — Дуже далеко.

Вона кивнула.

— А коли він повернеться?

— Ніколи, — відповів Джейк. — Тепер це мій дім.

— Тоді нехай над тобою змилостивляться боги, — сказала старенька. — Бо сонце в цьому світі хилиться до заходу. І не­вдовзі воно сяде навіки.

Зачувши ці слова, Сюзанна здригнулася і взялася рукою за живіт, наче їй боліло.

— Сьюз? — спитав Едді. — Ти як?

Вона спробувала видушити з себе посмішку, але не змогла. Здавалося, звичне самовладання і впевненість тимчасово по­кинули її.

— Все добре. Просто якось моторошно стало. В таких випад­ках кажуть: моєю могилою пройшовся качур.

Тітонька Таліта довго вивчала її поглядом, від якого Сюзан­ні стало незатишно... і несподівано всміхнулася.

— Хе! Качур пройшовся могилою! Сто років уже не чула цьо­го вислову.

— А мій тато весь час його повторював. — Сюзанна всміхну­лася до Едді, й цього разу посмішка вдалася їй краще. — Хай там що це було, воно минулося. Зі мною все гаразд.

— Що вам відомо про велике місто й землі, через які проля­гає шлях до нього звідси? — спитав Роланд, відпиваючи ковток

кави. — Там є розбійники? А ці інші — хто вони? Хто такі Сиві й Юни?

Тітонька Таліта глибоко зітхнула.

— Ми б багато тобі розповіли, стрільцю, та тільки мало знаємо. Одне я скажу тобі точно:, місто — це кубло зла. Особливо для цього юнака. Для всіх дітей. Може, ви обійдете його стороною?

Роланд підвів очі в небо і побачив знайомі обриси хмар, що пливли шляхом Променя. У відкритому небі над рівнинами годі було не помітити цей потік, схожий на небесну річку.

— Можливо, — сказав він, але прозвучало це якось невпев­нено. — Мабуть, ми могли б обійти Лад з південного заходу й пі­ти далі за Променем.

— Ти йдеш за Променем, — сказала Таліта. — Так я і думала.

Але, попри все, Едді плекав надію на те, що в місті вони знай­дуть допомогу, і надія ця дедалі міцніла. Він мріяв про полише­ний людьми провіант і речі, що можуть знадобитися їм у дорозі. А може, в місті навіть знайдуться люди, яких вони розпитають про Темну Вежу і про те, що їм робити, коли вони до неї діста­нуться. Взяти, наприклад, тих, кого називали Сивими... в його уяві вони поставали в образі старих премудрих ельфів.

Втім, були ще барабани. От вони справді наганяли жах, на­гадуючи про сотні дешевих фільмів про джунглі (здебільшого він дивився їх разом з Генрі, тримаючи на колінах миску поп-корну), де мандрівники шукали й нарешті знаходили міфічні загублені міста. Міста, як і годиться, стояли в руїнах, а їхні меш­канці перетворювалися на плем’я кровожерних канібалів. Але щоб таке сталося в місті, яке принаймні здалеку так нагадувало Нью-Йорк, Едді навіть уявити собі не міг. Якщо мудрих ельфів чи запасів провіанту там нема, то книги точно знайдуться. Ро­ланд часто розводився про те, що, мовляв, у їхньому світі па­пір — велика рідкість. Але Едді ще не бачив у своєму житті жод­ного великого міста, яке буквально не потопало б в книжках.

Можливо, їм навіть пощастить розжитися якимось автомобілем. Непогано було б знайти щось на кшталт «Лендровера». Мож­ливо, то була лише мрія ідіота, але коли попереду тисячі миль незвіданої місцевості, то не завадить мати в запасі кілька дур­них мрій. Вони покращують настрій і додають сил. Але ж імовір­ність, що вони збудуться, теж була, хай їм грець?

Едді розтулив було рота, щоб висловити декілька думок, але його випередив Джейк.

— На мою думку, нам треба йти навпростець, — сказав він і трохи засоромився, бо всі погляди звернулися до нього. На­віть Юк поворухнувся під ногами.

— А чому ти так думаєш? — спитала Тітонька Таліта.

— Ви знаєте, що таке поїзд? — спитав Джейк.

Запала довга мовчанка. Білл і Тілл обмінялися спантеличе­ними поглядами. Тітонька Таліта пильно дивилася Джейкові у вічі, але він не відвів погляду.

— Чула про таке, — нарешті сказала вона. — Може, навіть бачила. Он там. — Вона показала рукою в бік річки Сенд. — То було давно, коли я була дитиною, а світ ще не зрушив з місця... чи то пак зрушив, але зайшов ще не так далеко, як оце зараз. Хлопчику, ти говориш про Блейна?

У Джейка аж очі від задоволення загорілися.

— Так! Блейн!

Роланд пильно на нього подивився.

— А ти звідки знаєш про Блейна Моно? — спитала Тітонь­ка Таліта.

— Моно? — не зрозумів Джейк.

— Так його називали. То звідки ти знаєш про того старого лайдака?

Джейк безпорадно глянув на Роланда і перевів погляд на Ті­тоньку Таліту.

— Не знаю звідки. Просто знаю, і все.

«Він не обманює, — подумав Едді, — але й не всю правду нам каже. Він знає більше, ніж хоче нам розповісти... і, здається, йому страшно».

— Гадаю, це вже наша справа, — сухо відрізав Роланд. — До­зволь нам розібратися з нею самотужки, Стара Матінко.

— Добре, — швидко погодилася вона. — Самі собі давайте раду. Таким, як ми, краще не знати.

— То як щодо міста? — нагадав Роланд. — Що вам відомо про Лад?

— Зовсім мало. Але все, що знаємо, ми вам розповімо. — І вона налила собі ще кави.

Розповідали здебільшого близнюки, Білл та Тілл. Коли один втомлювався, другий підхоплював нитку оповіді, й так по черзі. Час від часу втручалася Тітонька Таліта, то додаючи якусь деталь, то виправляючи, й брати шанобливо чекали, поки вона закінчить. Сі мовчав як риба. Він просто сидів перед своїм кухлем охололої кави, вискубуючи з крислатого сомбреро соломинки.

Дуже швидко Роланд зрозумів, що вони справді дуже мало знають, навіть з історії рідного містечка (і це його не здивувало, бо настали такі часи, що спогади вже не тримаються в головах, вони дуже швидко стираються, і вже не існує нічого, крім учо­ра й сьогодні). Але те, що старі змогли розповісти, дуже непо­коїло. Та Роланд і цьому не здивувався.

За часів їхніх пращурів Річкове Перехрестя було саме таким, яким його уявляла Сюзанна: торговим поселенням на Великому Шляху. Містечко було не надто багатим, але процвітало — то­вари в ньому здебільшого не продавали, а обмінювали на інші. Вважалося, що воно входить до складу бароній Приріччя, хоча існування баронських земель і великого землевласництва вже тоді відходило в минуле.

У ті часи ще полювали на буйволів, хоча торгівля м’ясом та шкурами помалу занепадала, бо стада були нечисленними, а тва­рини швидко мутували. М’ясо мутантів було не отруйним, але жорстким і гірким. Але все одно Річкове Перехрестя, що лежа­ло між місциною, яка називалася просто Пристань, і селом

Джимтаун, не пасло задніх серед навколишніх містечок. Цьому сприяло зручне розташування на Великому Шляху: звідти до міста було шість днів пішки сушею і три — річкою на баржі. «Коли річка була повноводною, — сказав один із близнюків. — Бо тоді, коли вода спадала, пливти доводилося довше. Мій дід розповідав, що були часи, коли баржі сиділи на мілині аж до самого Томового пересипу».

Господарі містечка, звісно, нічого не знали про тих, хто за­снував це місто, й не мали уявлення про засоби й інструменти, якими вони користувалися, щоб звести вежі-хмарочоси й не­високі башти. Місто будували Великі Древні, чия історія пори­нула в небуття ще в ті часи, коли прапрадід Тітоньки Таліти був малим хлопчаком.

— Ті будівлі й досі стоять, — сказав Едді. — Цікаво, а маши­ни, якими користувалися ті Древні, досі на ходу?

— Може бути, — відповів один із близнюків. — Та якщо на­віть так, юначе, серед живих нема такого чоловіка чи жінки, хто знав би, як їх запускати... так мені здається.

— Ні, — впевнено заперечив його брат. — Навряд чи Сиві та Юни повністю втратили старі шляхи, навіть зараз. Він подивив­ся на Едді. — Наш батько казав, що колись у місті були елект­ричці свічки. А деякі й досі говорять, що ті свічки ще горять.

— Та що ви кажете? — вкрай здивовано відповів Едді, й Сю­занна вщипнула його під столом за ногу.

— Так, — відповів другий близнюк. Він говорив серйозно, навіть не здогадуючись про сарказм, прихований у словах Едді. — Коли натискали на кнопку, вони загоралися. То були яскраві свічки, вони горіли, не випромінюючи тепла, без ґноту й резер­вуару для олії. А ще я чув, що в давнину принц-ізгой на прі­звисько Спритний злетів у небо в механічній пташці. Але в пташ­ки зламалося крило, і він розбився об землю, як Ікар.

В Сюзанни відвисла щелепа.

— Ви знаєте міф про Ікара?

— Так, дамочко, — відповів близнюк, вочевидь здивований тим, що вона питає про таке. — У нього були крила з воску.

— Та це все казочки для дітей, і про принца, і про Ікара, — презирливо пирхнула Тітонька Таліта. — Але історія про вічні свічки правдива, бо я бачила їх на власні очі, коли ще зовсім молодою була. Так, бува таке, що вони юрять. Люди, яким я дові­ряю, казали мені, що в безхмарну ніч бачать їх здалеку, хоча сама я їх не бачила вже багато-багато років. Але щоб людина літала — такого не було, навіть у часи Великих Древніх.

Втім, у місті були дивні машини, створені для того, щоб ви­конувати певну (часом небезпечну) роботу. Можливо, деякі з них і досі справні. Але старі близнюки вважали, що ніхто з теперіш­ніх мешканців міста не знає, як їх завести, бо звук машин не до­линав до їхніх вух уже багато років.

«Ну, це, мабуть, можна буде виправити, — подумав Едді, і йо­го очі загорілися. — За умови, що нагодиться винахідливий мо­лодий чоловік, який трохи шарить у дивних механізмах і вічних свічках. Може статися, що для цього треба лишень знайти кноп­ку ВВІМК. Тобто все може бути простіше простого. А раптом просто запобіжники перегоріли — як вам таке, любі друзі й сусі­ди? Просто замінити півдюжини запобіжників, і все — місто за­сяє вогнями, як Ріно, штат Невада, суботнього вечора!»

Сюзанна штовхнула його ліктем і тихо запитала, чого йому так смішно. Але Едді тільки похитав головою і притулив паль­ця до рота, за що кохання всього свого життя змірило його незадоволеним поглядом. Тим часом альбіноси вели далі, по черзі підхоплюючи нитку оповіді з тією легкістю, на яку, ма­буть, здатні тільки близнюки, та й то після цілого життя, про­житого разом.

Чотири чи п’ять поколінь тому, розповідали вони, у місті жи­ло дуже багато людей, і цивілізація там теж була нівроку, хоча мешканці й водили свої вози та карети широкими бульварами, які Великі Древні спорудили для своїх знаменитих екіпажів, які не треба було запрягати кіньми. Місто населяли ремісники й ті, кого близнюки називали «мануфакторами», тож торгівля вела­ся жваво як річкою, так і через неї.

— Через річку? — перепитав Роланд.

— Міст через Сенд досі стоїть, — відповіла Тітонька Таліта. — Стояв двадцять років тому.

— Еге ж. Старий Білл Маффін із сином бачили його не так давно — десять років минуло, — вперше за весь час порушив мовчанку Сі.

— Що то за міст? — спитав стрілець.

— Великий такий, зі сталевих дротів, — відповів один із близ­нюків. — Підпирає небо, наче та павутина здоровезного павука. Мені б побачити той міст перед смертю. Дуже хочеться, — соро­м’язливо додав він.

— Та він уже, мабуть, розвалився, — сказала Тітонька Талі­та. — Туди йому й дорога. Диявол той міст зробив, диявол. — Вона повернулася обличчям до близнюків. — Розкажіть їм, що сталося відтоді і чому те місто таке небезпечне... небезпечне на­віть без привидів, яких там сила-силенна бродить, я впевнена. Ці люди хочуть іти далі, а сонце вже хилиться до заходу.

Решта розповіді мало відрізнялася від історії, яку Роланд із Ґілеаду чув безліч разів і в певному сенсі сам пережив. Ця розповідь була уривчаста і неповна, часто-густо пересипана міфами й ви­гадками, а її прямота переривалася дивними змінами (змінював­ся не тільки час, але й напрямок), що відбувалися зараз у світі. І все це можна було звести до одного речення: колись давно існу­вав світ, який ми всі добре знали, але він зрушив з місця.