Коли двері перестають бути дверима? 12 страница

Між ними запала мовчанка, і Джейк відчув, що його змо­рює сон. Він подумав, що невдовзі засне, і це йому сподоба­лося. Але раптом знову ожили барабани. Звук ритмічно за­пульсував на південному сході. І Джейк знову сів. Вони всі мовчки слухали.

— Це ритм рок-н-ролу, — раптово порушив мовчанку Едді. — Я вам точно кажу. Якщо забрати гітари, то він звучатиме точ­нісінько так. Взагалі-то дуже схоже на «ЗіЗі Топ».

— Зізі що? — спитала Сюзанна.

Едді всміхнувся.

— У твоєму часі їх ще не існувало. Тобто, мабуть, існували, але в шістдесят третьому вони були простими дітлахами й хо­дили до техаської середньої школи. — Він прислухався. — Хай мені грець, якщо це не фоновий ритм якогось пісняка типу «Чувак у кльовому прикиді» чи «Ширінька на липучці».

— «Ширінька на липучці»? — перепитав Джейк. — Яка дур­на назва для пісні.

— Та ні, прикольна, — сказав Едді. — Ти просто спізнився на десять років, друже.

— Краще нам уже лягати, — сказав Роланд. — Завтра рано вставати.

— Я під цю дурню заснути не зможу, — категорично заявив Едді. А потім, трохи повагавшись, сказав те, що було в нього на думці з того самого ранку, як вони витягли блідого й перестра­шеного Джейка крізь двері в цей світ. — Роланде, а тобі не здаєть­ся, що нам час по черзі розповісти кілька історій? Раптом ви­явиться, що ми знаємо більше, ніж гадаємо?

— Так, час для цього вже майже настав. Але не в темряві. — Роланд перекотився на бік, натягнув на себе ковдру і, судячи з усього, заснув.

— Господи, — сказав Едді. — Яку нього все просто. — І гид­ливо присвиснув крізь зуби.

— Правильно він каже, — погодилася Сюзанна. — Едді, ля­гаймо спати.

Він усміхнувся й поцілував її в кінчик носа.

— Добре, мамусю.

За п’ять хвилин вони з Сюзанною, попри весь барабанний дріб, спали мов убиті. Але від Джейка сон втік. Він лежав, ди­вився на чужосвітні зорі і слухав рівний ритмічний стукіт, що долинав з пітьми. Можливо, то Юни танцювали свій шалений танець під «Ширіньку на липучках», доводячи себе до нестями перед ритуальним жертвоприношенням.

Він думав про Блейна Моно — поїзд, який так швидко пере­тинав величезний населений примарами світ, що за ним тяг­нувся хвіст звукового вибуху. Цей хід думок привів його до Чар­лі Чух-Чуха, якого списали на всіма забуту запасну колію, коли з’явився новий локомотив «Берлінґгон-Зефір». Він згадав ви­раз фізії Чарлі, яка за задумкою художника мала бути жвавою й приємною, але чомусь справляла інше, протилежне вражен­ня. Подумав про Залізничну Компанію Серединного світу та

великі пустирі, що простиралися між Сент-Луїсом та Топікою. Згадав, що Чарлі був у повній боєготовності, коли він знадо­бився містерові Мартіну, що Чарлі міг сам дудніти в свій гудок і підкладати вугілля собі в паливню. І Джейкові знову стало ці­каво, чи це, бува, не Машиніст Боб зіпсував «Берлінґгон-Зефір», щоб дати своєму дорогесенькому Чарлі другий шанс.

Нарешті барабанний дріб припинився так само зненацька, як і почався, і Джейк нарешті зміг заснути.

Йому снився сон, але не про тинькового велетня.

Натомість снилося, що він стоїть на чорному асфальті шосе десь посеред Великого Пустиря в західному Міссурі. З ним був Юк. Обабіч автостради виструнчилися залізничні попереджу­вальні знаки — білі, Х-подібні, з червоними ліхтариками посе­редині. Ліхтарики блимали, дзвенів дзвінок.

І тут з південного сходу, поступово наростаючи, долинуло гудіння, неначе блискавка потрапила всередину пляшки й за­стрягла там.

Він наближається, сказав Джейк Юкові.

Ається! погодився Юк.

Аж раптом виявилося, що просто на них, розтинаючи повітря, мчить рівниною велетенська рожева проява довжиною колеса

зо два. Поїзд був низький і мав форму кулі. Побачивши його, Джейк перелякався на смерть. Два величезних вікна спереду поїзда, що виблискували на сонці, скидались на очі.

Безглуздих запитань не треба, сказав Джейк, звертаючись до Юка. З тобою він не грає в ігри. Він просто страшний чух-чух поїзд, що зветься Блейн Негідник.

Зненацька Юк стрибнув на колію і сів, притисши вуха до голо­ви. Золотисті очі горіли вогнем. Зуби відчайдушно вишкірилися.

Ні! закричав Джейк. Юк, ні!

Але Юк не звертав на нього уваги. Рожева куля мчала просто на крихітну фігурку пухнастика-шалапута, що насмілився ки­нути її виклик. Здавалося, це гудіння повзає по тілу Джейка, і з носа тече кров, і кришаться пломби в зубах.

Він стрибнув, щоб врятувати Юка, і тієї ж миті на них налетів Блейн Моно (чи це був Чарлі Чух-Чух). І Джейк прокинувся, весь спітнілий. Його били дрижаки. Важка ніч притискала його рукою до землі. Джейк перекотився на інший бік і почав відчай­душно шукати рукою Юка. Уже перелякавшись було, що шала­пут зник, він нарешті намацав пальцями шовковисту шкурку. Юк пискнув і зацікавлено подивився на нього сонними очима.

— Все добре, — прошепотів Джейк. У горлі пересохло. — Поїз­да нема. Мені наснилося. Лягай спати, малюк.

— Юк, — погодився шалапут і знову заплющив очі.

Джейк перекотився на спину і дивився на зорі. «Блейн

не просто негідник, — подумав він. — Він небезпечний. Дуже небезпечний».

Так, можливо.

«Жодних “можливо”!» відчайдушно наполягала його свідомість.

Гаразд, Блейн — негідник, і це факт. Але в його іспитовому творі про Блейна говорилося ще дещо, правда ж?

Блейн — це правда. Блейн — це правда. Блейн — це правда.

— Господи, я вже нічого не тямлю, — прошепотів Джейк. Він заплющив очі й за кілька секунд уже міцно спав. Більше цієї ночі йому нічого не наснилося.

Приблизно опівдні наступного дня вони зійшли на верхівку чер­гового схилу і вперше побачили міст через Сенд. Він перетинав річку там, де вона звужувалася, повертала на південь і текла повз місто далі.

— Господи Ісусе, — тихо сказав Едді. — Сьюз, тобі це нічого не нагадує?

— Так.

— А тобі, Джейку?

— Так... схоже на міст Джорджа Вашингтона.

— Стопудняк, — погодився Едді.

— Але що міст Джорджа Вашингтона робить у Цинциннаті? — спитав Джейк.

Едді уважно на нього подивився.

— Де-де, синку?

— Тобто в Серединному світі, — засоромився Джейк. — Ну ви розумієте.

Тепер Едді дивився на нього ще уважніше.

— А звідки ти знаєш, що це Серединний світ? Коли ми підійшли до дороговказа, тебе з нами не було.

Джейк запхав руки в кишені штанів і заходився зосереджено вивчати свої черевики.

— Уві сні бачив, — буркнув він. — Авжеж не через батьково­го турагента забронював.

Роланд торкнувся плеча Едді.

— Облиш його поки що.

Едді зиркнув на стрільця і кивнув.

Мандрівники ще трохи постояли, звикаючи до нового крає­виду. До обрисів міста на горизонті вони вже звикли, але міст тільки-но з’явився перед очима. Розпливчастий обрис на тлі полуденного неба, він мріяв на віддалі. Роланд зміг розріз­нити чотири блоки неймовірно високих металевих веж — по одному на кожному кінці мосту й два посередині. Між ними довжелезними арками вигиналися в повітрі гігантські троси. Між цими арками й підпорою мосту йшли численні мета­леві дроти — чи то інші линви, чи то металеві балки, Роланд не міг сказати напевно. Але також він побачив прогалини між ними і після тривалого споглядання збагнув, що міст уже не стоїть рівно.

— Я собі думаю, що он той міст невдовзі звалиться в річку, — сказав Роланд.

— Можливо, — неохоче протягнув Едді. — Але мені здаєть­ся, що не все так погано.

Роланд зітхнув.

— Не варто надміру сподіватися, Едді.

— І що б це могло означати? — Едді почув у власному голосі нотки роздратування, але було вже запізно — слова вирвалися.

— Це означає, що я хочу, аби ти довіряв власним очам, Ед­ді, от і все. Коли я був малим, у нас ходило одне прислів’я: «Тільки дурень вірить у те, що він спить, до того, як проки­неться». Розумієш?

В Едді на язиці крутилася ущиплива відповідь, але він пере­боров себе. Його просто дратувало, що Роланд уміє (ненавмис­не, він був у цьому впевнений, але це справи не полегшувало) змусити його відчути себе малолітнім бовдуром.

— Мабуть, розумію, — нарешті сказав він. — Це те саме, що й улюблене прислів’я моєї матінки.

— Яке?

— Сподівайся на краще, а очікуй гіршого, — кисло промим­рив Едді.

Роландове обличчя просяяло в усмішці.

— Вислів твоєї матері подобається мені більше.

— Але міст досі стоїть! — не стримавшись, вибухнув Едді. — Згода, він у не надто гарному стані. Мабуть, його вже тисячу років ніхто не оглядав і не ремонтував. Але ж він стоїть. Ціле місто стоїть! Невже це так погано — сподіватися, що ми знай­демо там якісь корисні речі? Або людей, які нас не пристре­лять, а нагодують і побалакають з нами, як ті старі в Річковому Перехресті? Що, скажеш, даремно сподіватися нате, що щастя нарешті повертається до нас лицем?

Запала мовчанка, в якій Едді дуже збентежився, бо раптом зрозумів, що виголосив цілу промову.

— Ні. — У Роландовому голосі бриніла доброта, та доброта, з якої Едді ніколи не переставав дивуватися. — Нічого погано­го в тому, щоб сподіватися, нема. — Він подивився на Едді та інших, наче людина, яка щойно отямилася після глибокого сну. — На сьогодні все. Станемо тут. Гадаю, настав час погово­рити, і ця розмова не буде короткою.

Стрілець зійшов зі шляху і, не озираючись, побрів крізь ви­соку траву. За мить інші рушили слідом.

До того дня, як вони зустріли в Річковому Перехресті старих, Роланд здавався Сюзанні подібним до героїв телешоу, які вона зрідка дивилася: Чейена, Людини-Рушниці і, звісно, їхнього прообразу — героя, якого називали «Дим від пострілу». Пере­дачі про останнього вона раніше, поки вони не з’явилися на телебаченні, слухала з татком по радіо (Сюзанна подумала про те, наскільки неприродною видалася б сама думка про радіо-драму Едді та Джейкові, й мимохіть усміхнулася — не тільки Роландів світ зрушив з місця). Вона досі пам’ятала, про що го­ворив диктор на початку кожної з цих радіозамальовок: «Лю­дина стає спостережливою... і трохи самотньою».

До Річкового Перехрестя Роланд здавався їй уособленням усіх цих персонажів. Він не був ані таким широкоплечим, ані таким високим, як шериф Ділон, а його обличчя радше нага­дувало Сюзанні стражденний вираз якогось втомленого пое­та, ніж суворе лице охоронця правопорядку з Дикого Заходу. Але все одно вона дивилася на нього як на реальне втілення того вигаданого захисника порядку з Канзасу, чия єдина місія в житті (крім, звісно, пропустити чарчину в салуні «Довга гіл­ляка» з друзями Доком і Кітті) полягала в тому, щоб Очистити Місто Від Покидьків.

Але в містечку вона зрозуміла, що Роланд — не просто коп, який об’їжджає на коні свій сюрреалістичний округ на краю світу. Він був дипломатом, посередником, можливо, навіть учителем. Але передусім він був солдатом тієї сили, яку ці лю­ди називали «білістю». В ній, на думку Сюзанни, зосереджу­валося усе те, що втримувало людей від убивства досить дов­го, аби за цей час з’явився бодай якийсь прогрес. Свого часу він був радше мандрівним рицарем, ніж людиною, яка вби­ває за винагороду. І в певному сенсі його час ще не закінчив­ся. Принаймні так вважали мешканці Річкового Перехрестя. Інакше навіщо їм ставати перед ним навколішки й просити благословення?

І тепер, у світлі цього нового розуміння, Сюзанна побачила, як мудро стрілець керував ними з того жахливого ранку у веле­мовному кружалі. Щоразу, коли вони починали розмову, яка могла б їх привести до обміну враженнями (а що могло бути природніше за тих обставин, враховуючи катастрофічне й не­поясненне видобування, яке пережило кожне з них?), з’являвся Роланд і так плавно скеровував розмову в інше річище, що ні­хто з них (навіть вона, активістка боротьби за громадянські пра­ва, яка чотири роки нічим іншим, крім цієї боротьби, не зай­малася) не помічав, що він робить.

Сюзанна, здається, зрозуміла причину — він хотів дати Джей­кові час одужати. Втім, розуміння стрільцевих мотивів аж ніяк не змінювало її власних відчуттів — подиву й розчарування від того, як спритно він з ними повівся. їй згадалося, що сказав Ендрю, її шофер, незадовго до того, як Роланд витяг її в цей світ. Щось там було про президента Кеннеді, останнього стрільця за­хідного світу. Тоді вона підняла Ендрю на клини, але тепер, здається, почала розуміти. В Роланді було значно більше від Джона Фіцджеральда Кеннеді, ніж від Мета Ділона. Вона підозрю­вала, що Роланд не володів такою багатою уявою, як Кеннеді, але що стосується романтики... відданості... харизми...

«І хитрості, — подумала вона. — Не забувай про хитрість».

І зненацька, сама собі дивуючись, розсміялася.

Роланд сидів на землі, схрестивши по-турецькому ноги. Він здивовано підняв брови й повернувся в її бік.

— Щось смішне?

— Так, дуже. Скажи-но мені — скількома мовами ти во­лодієш?

Замислившись на мить, стрілець відповів:

— П’ятьома. Колись я дуже добре володів селліанським діа­лектом, але зараз геть усе позабував, крім лайки.

Сюзанна ще раз від душі розсміялася: щиро й радісно.

— Який же ти хитрий, Роланде, — сказала вона. — Мов той лис.

А от Джейк по-справжньому зацікавився.

— Скажи матюк по-стреліанському, — попросив він.

— Селліанському, — виправив Роланд. Він знову замислив­ся, а потім дуже швидко й плавно щось пролопотів. Едді здало­ся, що він полоще горло якоюсь дуже густою рідиною, напри­клад кавою, яка вистояла цілий тиждень. Сказавши це, Роланд всміхнувся.

Джейк всміхнувся у відповідь.

— А що це означає?

Роланд обійняв хлопчика за плечі, а потім знову опустив руку.

— Це означає, що нам є про що поговорити.

— Ми КА-ТЕТ, — почав Роланд, — тобто гурт людей, пов’язаних долею. Мислителі мого краю колись казали, що ка-тет може зруйнувати тільки смерть або зрада. А Корт, мій великий учи­тель, вважав, що, оскільки смерть і зрада — це спиці в колесі ка, то ніхто й ніщо не зможе розірвати такий союз. І з роками я дедалі більше схилявся до Кортової думки. Кожен член ка­тету — як шматочок головоломки. Сам по собі він загадка, а от коли їх усі зібрати докупи, то виходить картинка... чи частина картинки. Для створення цілої картини може знадобитися ба­гато ка-тетів. Не дивуйтеся, коли виявиться, що ваші життя раніше перетиналися, але ви самі досі про це не здогадувалися. Насамперед, кожне з вас може читати думки інших...

— Що? — вигукнув Едді.

— Так, це правда. Ви настільки природно обмінюєтесь дум­ками, що навіть не усвідомлюєте цього. Мені легше це побачи­ти, бо я не зовсім належу до вашого ка-тету... можливо, тому, що я з іншого світу... і тому не можу брати повноцінну участь у обміні думками. Але я можу подумки передавати вам інфор­мацію. Сюзанно... пам’ятаєш, як було тоді, в кружалі?

— Так. Ти сказав відпустити демона тоді, коли ти це нака­жеш. Але сказав не вголос.

— А ти, Едді? Пам’ятаєш ту мить, коли на ведмежій галявині на тебе кинувся механічний кажан?

— Так. Ти скомандував: «Лягай!»

— Едді, він зробив це, не розтуляючи рота, — сказала Сюзанна.

— Нічого подібного! Ти це прогорлав! Я ж чув!

— Так, я кричав, але подумки. — Стрілець повернувся до Джейка. — А ти пам’ятаєш? Там, у будинку?

— Дошка не хотіла відриватися, і ти наказав мені спробувати підняти іншу. Але ж, Роланде, якщо ти не можеш читати мої думки, то звідки ти взнав, що я в біді?

— Я побачив. Чути не чув, але побачив — зовсім трішки, на­че крізь брудну шибу. — Він по черзі обводив їх поглядом. — Ця близькість і обмін думками називається кхеф. Це слово мовою Старого світу означає дуже багато. Вода, народження і життєва сила — ось лише три його значення. Затямте це. По­ки що це все, що мені від вас потрібно.

— А хіба можна затямити те, у що не віриш? — спитав Едді.

Роланд усміхнувся.

— Просто треба хотіти зрозуміти.

— Це я можу.

— Роланде? — То був Джейк. — Як ти гадаєш, Юк може на­лежати до нашого ка-тету?

Сюзанна посміхнулася. Але Роланд залишався серйозним.

— Поки що я навіть припустити таке не готовий. Але, Джей­ку, мушу тобі зізнатися, що я багато думав про твого пухнас­того друга. Ка підпорядковується не все на світі, і трапляють­ся випадковості... але випадкова поява пухнастика-шалапута, який досі пам’ятає людей, здається мені не такою вже і випад­ковою.

Він по черзі подивився на кожного зі своїх друзів.

— Я почну. Наступним говоритиме Едді, починаючи з того місця, на якому я закінчу. Потім Сюзанна. Джейку, ти говори­тимеш останнім. Домовились?

Вони закивали.

— Гаразд, — сказав Роланд. — Ми ка-тет — один з багатьох. Починаймо.

Розмова тривала до заходу сонця. Перервали вони її тільки раз: щоб перекусити. І на час її закінчення Едді почувався так, наче витримав дванадцять раундів на ринзі з Реєм «Красунчиком» Леонардом. Він більше не мав сумнівів у тому, що у них, як це назвав Роланд, спільний кхеф. Здавалося, вони з Джейком про­живали життя один одного уві сні, наче вони були двома поло­винками одного цілого.

Роланд почав із того, що трапилося під горами, коли обірва­лося перше Джейкове життя. Розповів про свою розмову з чо­ловіком у чорному, і завуальовані Волтерові слова про Звіра й про того, кого він називав Вічним Чужинцем. Розповів про дивний страхітливий сон, у який він потім поринув, сон, що в ньому Всесвіт потонув у спаласі дивовижного білого світла. І про те, як наприкінці того сну з’явилася єдина пурпурова тра­винка, яка заповнила собою все.

Едді скоса глянув на Джейка і був вражений: вираз хлопчи­кових очей вочевидь свідчив про те, що він усе знає й розуміє.

Свого часу хворий Роланд марив уривками цієї історії, тож Ед­ді вже дещо знав. А от для Сюзанни оповідь була новою, і вона слухала, затамувавши подих. Коли Роланд повторював те, що йому розповідав Волтер, їй ввижалися відблиски власного сві­ту, наче відбиття в розбитому дзеркалі: автомобілі, рак, ракети на Місяць, штучне запліднення. Вона гадки не мала, хто такий Звір, але щодо Вічного Чужинця мала свій здогад: так називали Мерліна, чарівника, який нібито допоміг королю Артуру зро­бити кар’єру. Як казала Аліса, все дивасніше і дивасніше.

Роланд розповів, як він прокинувся, і виявилося, що Волтер мертвий уже багато років. Якимось чином час прокрутився вперед — на сто, а може, й на п’ять сотень років. У німому за­хваті Джейк слухав історію про те, як стрілець дійшов до берега

Західного моря, як він втратив два пальці на правій руці і як видобув Едді та Сюзанну, перш ніж зустрітися з темним третім — Джеком Мортом.

Стрілець дав знак Едді, і той почав з появи велетенського ведмедя.

— Шардик? — перебив його Джейк. — Але ж це так книжка називається! Книжка з нашого світу! Письменника, який ще ту, знамениту написав, про кроликів...

— Річард Адамс! — вигукнув Едді. — А та, що про кроликів, називалася «Кораблик на воду!» А я ще думав: ну звідки мені відоме це ім’я?! Але як таке може бути, Роланде? Як це так, що люди в твоєму світі знають про те, що діється в нашому?

— Але ж для цього є двері, хіба ні? — відповів Роланд. — Ми вже їх бачили. Цілих чотири штуки. Гадаєш, раніше їх не існу­вало і більше ніколи не буде?

— Але ж...

— Ми всі бачили, що в моєму світі є багато від вашого, а ко­ли я був у вашому місті, Нью-Йорку, то бачив там сліди мого світу. Я бачив стрільців. Здебільшого вони були мляві й сонні, але все одно залишалися стрільцями — членами свого старо­давнього ка-тету.

— Роланде, то були просто копи. Ти їх обставив на раз.

— Тільки не останнього. Коли ми з Джеком Мортом спусти­лися на станцію підземної залізниці, той останній мало не вколошкав мене. Якби не сліпий випадок — у Морта був такий дивний кремінь, з кресалом, — то він би свого досяг. Я бачив його очі... Він пам’ятав обличчя свого батька. І, як на мене, дуже добре пам’ятав. А ще... пам’ятаєш назву Балазарового ніч­ного клубу?

— Авжеж, — з тривогою в голосі сказав Едді. — «Похила ве­жа». Але це могло бути випадково. Ти ж сам сказав, що не все в світі підпорядковується ка.

Роланд кивнув.

— Ти справді подібний до Катберта. Пригадую, коли ми бу­ли ще малими, він сказав одну річ. Ми збиралися погратися на

цвинтарі опівночі, але Алан не хотів з нами йти. Він сказав, що боїться образити тіні своїх батьків. Катберт ще тоді глузував з нього. Сказав, що не повірить у привидів, доки не спробує одного на зуб.

— Молодець! — вигукнув Едді. — Браво!

Роланд усміхнувся.

— Я так і думав, що тобі сподобається. Хай там як, облишмо поки що цього привида. Розповідай далі.

Едді розповів про видіння, яке було йому, коли Роланд уки­нув щелепу в багаття — видіння про троянду і ключ. Розповів про свій сон і про те, як він крізь двері «Делікатесів від Тома та Джері» вийшов просто на трояндове поле, на якому височіла похмура вежа кольору сажі. Про чорноту, що витікала з вікон, згромаджуючись у небі над головою. Зараз Едді звертався без­посередньо до Джейка, бо хлопчик слухав його жадібно і з по­дивом, і подив невпинно зростав. Едді намагався бодай трохи передати те почуття піднесення й жаху, яким був просякнутий той сон, і в очах слухачів бачив, що йому це вдалося краще, ніж можна було сподіватися... або ж вони теж бачили такий сон.

Він розповів, як вони пішли Шардиковою стежиною до Пор­талу Ведмедя і що, притуливши голову до дверей, він мимохіть згадав той день, коли вмовив брата піти до Датч-Гіл подивити­ся на Маєток. У своїй розповіді він також не оминув чашку й гол­ку і те, що голка стала непотрібною, щойно вони збагнули, що Промінь впливає на все, чого торкається, навіть на птахів у не­бі, тож його можна легко побачити.

У цьому місці нитку оповіді підхопила Сюзанна. Поки вона розповідала про те, як Едді почав різьбити ключ, Джейк ліг на спину і, підклавши під голову руки, дивився на хмари, що повіль­но пливли своїм прямим шляхом на південний схід, у бік міста, їхня впорядкованість свідчила про присутність Променя так са­мо чітко, як дим із димоходів показує напрям вітру.

Сюзанна закінчила на тому, як вони врешті-решт видобули Джейка у цей світ, перекривши роздвоєний плин спогадів хлоп­чика й Роланда так само різко, як Едді хряснув дверима у веле­мовному кружалі. Єдине, про що вона промовчала, насправді ще не було доведено життям... принаймні, поки що. Врешті-решт, вранці її не нудило. А те, що один раз не було місячних, ще нічого не означало. Як сказав би Роланд, це вже зовсім інша історія, і її краще залишити на наступний раз.

Втім, закінчивши розповідь, Сюзанна зрозуміла, що понад усе прагне забути слова Тітоньки Таліти, які та вимовила, коли Джейк сказав, що тепер цей світ став йому домівкою: «Тоді не­хай над тобою змилостивляться боги. Бо сонце в цьому світі хи­литься до заходу. І невдовзі воно сяде навіки».

— А зараз твоя черга, Джейку, — сказав Роланд.

Джейк сів і подивився в бік Лада, де у вікнах веж, що височі­ли на заході міста, вигравали промені вечірнього сонця, пере­творюючи шибки на золоті аркуші.

— Це все божевілля, — пробурмотів він, — але є й щось ро­зумне. Це наче сон, коли прокидаєшся.

— Може, ми якось допоможемо тобі знайти сенс? — спитала Сюзанна.

— Може, й допоможете. Ви точно можете мені допомогти подумати про поїзд. Я вже втомився сам думати про те, в чому сенс Блейна. — Він зітхнув. — Ви знаєте, що витерпів Роланд, коли жив одночасно двома життями, тож я можу це пропусти­ти. Навряд чи я зможу пояснити, як воно. Та я й не хочу цього робити. Було важко. Мабуть, краще вже почати з Іспитового Твору, бо саме після нього я перестав сподіватися, що рано чи пізно це все просто минеться. — Джейк обвів усіх безрадісним поглядом. — Це тоді я остаточно здався.

Поки Джейк говорив, на землю опустилися сутінки.

Він розповів усе, що зміг пригадати, починаючи з твору «Що таке правда і як я її розумію» і закінчуючи чудовиськом, яке охороняло двері й буквально вийшло зі стін, щоб напасти на нього. Всі троє слухали уважно, не перебиваючи.

Коли хлопчик закінчив, Роланд повернувся до Едді. Його очі іскрилися від змішаних почуттів, які Едді спочатку прийняв за подив. Але потім він збагнув, що це сильне збудження... і водно­час страх, що зачаївся десь у надрах душі. В Едді аж у роті пере­сохло. Бо якщо Роланд боїться...

— То як, Едді, ти досі сумніваєшся, що наші світи взаємо­діють?

Едді похитав головою.

— Звісно, ні. Я йшов тією самою вулицею, причому йшов у його одязі! Але... Джейку, можна подивитися ту книжку? «Чарлі Чух-Чух»?

Джейк простягнув руку до наплічника, але Роланд його зупинив.

— Ще не час, — сказав він. — Повернися до пустиря, Джей­ку. Розкажи про нього ще раз. І спробуй нічого не випустити.

— Може, ти мене загіпнотизуєш? — нерішуче запропонував Джейк. — Як тоді, на придорожній станції.

Роланд заперечно похитав головою.

— У цьому нема потреби. Те, що сталося з тобою на пусти­рі, — найважливіша подія в усьому твоєму житті, Джейку. В на­ших життях. Тож ти можеш згадати все.

І Джейк повторив свою розповідь. Всі чудово розуміли: те, що він пережив на пустирі, де колись стояла делікатесна Тома й Джері, було потаємним серцем їхнього спільного ка-тету. В тому сні, який бачив Едді, будинок, де розташовувалися «Ви­шукані делікатеси», ще не знесли. В Джейковій дійсності його зрівняли з землею. Але в обох випадках те місце мало величез­ну магічну силу. Роланд теж не сумнівався, що пустир, всипа­ний битою цеглою і склом, був іншим втіленням того, що Сю­занна називала Буєраками, а також майданчика з кістками, який він бачив наприкінці свого видіння.

Повільно переказуючи цю частину своєї історії вдруге, Джейк збагнув, що стрілець казав правду: він досі пам’ятав усе до найдрібніших деталей. І спогади були такими яскравими, що йому вже почало здаватися, ніби він переживає все знову. Він роз­

повів їм про щит, на якому було написано, що на місці колиш­ньої делікатесної тепер буде елітний житловий будинок «Зато­ка черепахи». Джейк навіть пригадав і прочитав уголос віршик, написаний фарбою з балончика на паркані:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,

На собі вона тримає світ людви.

Хочеш побігати і погратися?

До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

— Думи її приязнії линуть неквапливо, і до всіх нас ставиться дуже шанобливо... — пробурмотіла Сюзанна. — Так, Роланде?

— Що? — спитав Джейк. — Що так?

— Це віршик, який я знаю з дитинства, — відповів Роланд. — Це ще одне свідчення зв’язку, і він нам про щось говорить. Хоча я не впевнений, що це нам потрібно... втім, ніхто не знає, коли йому станеться в нагоді те чи те знання.

— Дванадцять порталів, поєднаних шістьома Променями, — сказав Едді. — Ми почали з Ведмедя. Іти нам треба тільки до середини — до Вежі. Але якби ми пройшли увесь шлях і вийшли на тому боці, то там би був портал Черепахи, правда ж?

Роланд кивнув.

— Авжеж.

— Портал Черепахи, — задумливо протягнув Джейк, пере­кочуючи слова в роті, наче смакував їх. І перейшов до завер­шальної частини історії, розповівши про прекрасний хор, від­чуття, що його оточують лиця, оповідки й історії, а також про те, як у ньому міцніла віра, що він набрів на місце, де, схоже, знаходиться центр усього сущого. І наостанок він розповів про те, як знайшов ключ і побачив троянду. Від повноти спогадів Джейк плакав, хоча, здавалося, сам цього не відчував.

— Коли вона розтулила пелюстки, я побачив серцевину — вона була така яскраво-жовта, що годі й словами передати. Спершу я подумав, що то пилок, а яскравий він такий тому, що все на тому пустирі здавалося яскравим. Навіть старі цукеркові обгортки й пляшки з-під пива скидалися на найгарніші в світі

картини. Та тільки потім я втямив, що то було сонце. Я знаю, що це якась маячня, але нічого не вдієш. Тільки там було не од­не сонце. Воно було...

— Сонце з багатьох сонць, — пробурмотів Роланд. — Все, що справжнє.

— Так! А ще воно було і правильне, і неправильне водночас. Я не можу пояснити, що з ним було не так, але я це відчував. Так, наче всередині одного серця билося інше і це інше серце було хворе. Або заражене. А потім я зомлів.

— Роланде, ти ж бачив уві сні те саме, так? — тихо спитала Сю­занна. В її голосі бринів побожний трепет. — Та травинка, яку ти побачив наприкінці... ти подумав, що вона пурпурова, бо во­на була забризкана фарбою.

— Ти не розумієш, — сказав Джейк. — Вона справді була пур­пурова. Коли я побачив її такою, якою вона є, то вона була пур­пурова. Такої трави я ніколи не бачив. А фарба була лише мас­куванням. Так само охоронець дверей замаскувався під старий порожній будинок.

Нижній край сонця торкнувся обрію. Роланд попросив Джей­ка показати їм «Чарлі Чух-Чуха» і прочитати книжку вголос. Джейк видобув її з наплічника і передав по колу. Едді з Сюзан­ною дивилися на обкладинку довго-предовго.

— У мене така була в дитинстві, — нарешті сказав Едді ціл­ковито впевненим тоном. — Але загубив, коли ми переїжджали з Квінса до Брукліну. Мені тоді й чотирьох рочків не виповни­лося. Але картинку на обкладинці я пам’ятаю. Вона викликала в мене такі самі почуття, як і в тебе, Джейку. Не подобалася мені. Не було до неї довіри.

Сюзанна підвела погляд на Едді.

— У мене теж вона була. Я добре запам’ятала дівчинку, яку звали так само, як і мене... хоча тоді це було моє друге ім’я. І до поїзда я ставилася так само, як ви. Не любила і не довіряла. —

Перед тим, як передати книжку Роландові, вона постукала по картинці на обкладинці. — Я думала, що ця усмішка — одна ве­лика фальшивка.

Роланд кинув на книжку побіжний погляд і знову подивився на Сюзанну.

— Ти свою теж загубила?