Коли двері перестають бути дверима? 8 страница

ЗО

— Він у біді! — гукав Едді.

Сюзанна почула, але звук його голосу був десь далеко. їй і самій було непереливки... та все одно вона думала, що справ­ляється непогано.

«Я розтоплю твою бурульку, солоденький, — сказала вона демонові. — Що ж ти без неї робитимеш?»

Насправді розтопити не вдалося, але змінити її Сюзанна спромоглась. Звісно, та штука в неї всередині жодної насолоди не давала, але принаймні жахливий біль вщух і зник холод. Де­мон потрапив у пастку, з якої несила було виборсатись. І три­мала вона його не тільки тілом. Роланд сказав, що стать і секс — це не тільки зброя, але й слабкість демона. І звісно ж, як завжди, мав рацію. Демон узяв її, але вона також його взяла. І тепер скидалося на те, що кожне з них встромило палець в одну з тих гадючих китайських трубочок, і чим сильніше смикати, тим міцніше застрягаєш.

Вона відчайдушно чіплялася за одну думку, бо думати про щось інше була не в змозі. їй треба будь-що втримати це наляка­не, заплакане, зле створіння в лабетах його власної нестримної хоті. Воно звивалося в конвульсіях і нестямно билося всередині неї, верещало, вимагаючи відпустити, і водночас жадібно, невси­тимо користалося з її тіла. Але вона його не відпустить.

«А що буде, коли я зрештою його відпущу? — у відчаї думала жінка. — Як воно мені помститься?»

Вона не знала.

Тепер дощ періщив як з відра, погрожуючи перетворити коло, оточене каменями, на море бруду.

— Накрий чимось двері, як парасолею! — прокричав Едді. — Інакше дощ їх змиє!

Глянувши на Сюзанну, Роланд побачив, що вона досі зма­гається з демоном. Очі напівзаплющені, губи стиснуті в жорст­кій гримасі. Демона він не міг побачити чи почути, але відчував його злі перелякані метання.

Едді повернув до нього залите дощем обличчя.

— Ти недочуваєш? — заволав він. — Затули чимось ці бісові двері, НЕГАЙНО!

Висмикнувши з наплічника шкуру, Роланд узявся за обидва її кінці, широко розставив руки і нахилився над Едді, утворив­ши імпровізований намет. Кінчик своєрідного олівця був закаляний брудом. Едді витер його об рукав, залишивши слід кольо­ру гіркого шоколаду, і знову схилився над своїм малюванням. За своїми габаритами намальовані двері не зовсім були схожі на ті, що стояли з Джейкового боку (співвідношення розмірів було, мабуть, три чверті до одного), але Джейк зміг би через них пройти... якби ключі підійшли.

«Якщо у нього взагалі є ключ — це ти мав на увазі? — спитав він у себе самого. — А що як Джейк його впустив... чи той бу­динок змусив його впустити ключ?»

Під кружальцем, яке означало ручку, він домалював пластину і, повагавшись трохи, вивів на ній добре знайому форму замко­вої щілини:

О

І знову замислився. Чогось бракувало. Але чого? Думати бу­ло важко, бо в голові наче торнадо бушував, торнадо випадкових думок, що здіймалися у вихорі замість вирваних із землі ко­мор, дерев’яних туалетів і курників.

— Ну ж бо, сонце моє, давай! — кричала Сюзанна в нього за спиною. — Якийсь ти хирлявий! Що таке? А я думала, ти жере­бець! Що таке, хлопчику?

Хлопчик. Так, хлопчик.

Едді взяв кілок і обережно вивів слово «ХЛОПЧИК» у горіш­ній частині дверей. І щойно він закінчив виписувати літеру «К», малюнок змінився. Кружальце на темній від дощу землі знена­цька стало ще темнішим... і виросло над землею, перетворив­шись на темну блискучу ручку. А замість коричневої вологої землі в замковій щілині з’явилося мерехтливе світло.

У нього за спиною Сюзанна знову почала під’юджувати де­мона криком, але в голосі чулася втома. Треба було покласти всьому край, і до того ж швидко.

Стоячи навколішках, Едді нахилився вперед, наче мусульманин, що молиться Аллахові, й зазирнув у замкову щілину. І перед його очима постав його світ, той будинок, на який вони з Генрі ходи­ли подивитися в травні тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого, навіть не підозрюючи (втім, він, Едді, підозрював, так, навіть тоді неви­разно підозрював), що за ними йде хлопчик з багатої частини міста.

Він побачив коридор. Джейк стояв навколішках, спираючись на руки, і несамовито смикав мостину. До нього щось наближа­лося. Едді бачив, що це таке, і водночас не міг роздивитися — мозок наче відмовлявся давати йому цю інформацію, бо боявся, що він усе зрозуміє і, не витримавши, збожеволіє.

— Швидше, Джейку! — заволав Едді в замкову щілину. — Ворушися, заради Бога!

Небо над велемовним кружалом розірвав вибух грому, і за­мість дощу посипався град.

Якусь мить після того, як ключ упав, Джейк просто стояв і ди­вився на вузьку щілину між мостинами.

Неймовірно, але йому захотілося спати.

«Ну чому це сталося? Це не мало статися, — подумав він. — Це занадто. Я більше не витримаю, ні хвилини, ні секундочки. Зараз візьму і ляжу під цими дверима. І засну, одразу засну. А ко­ли цей звір ухопить мене і потягне до рота, я не прокинуся».

Проте тут потвора, що рвалася до Джейка, загарчала, тож ба­жання скрутитися клубочком під дверима випарувалося від жаху. Тепер вони вже відділилися від стіни — величезна біла голова з одним-єдиним дерев’яним оком і простягнута тинькова лапа. Уламки сітки стирчали на голові в усі боки, наче во­лосся, намальоване маленькою дитиною. Угледівши Джейка, чудовисько розтулило пащу, вишкіривши гострі уламки дере­в’яних зубів, і знову загарчало. З рота, наче сигарний дим, вир­валася хмара тинькової пудри.

Упавши навколішки, Джейк зазирнув у тріщину. Срібний ключик слабо мерехтів у пітьмі, але шпарина була надто вузь­ка для Джейкових пальців. Він підчепив дошку і щосили рво­нув її на себе. Гвіздки, на яких вона трималася, застогнали, але витримали.

До його вух долинув якийсь брязкіт. Джейк підвів погляд і по­бачив, як лапа, більша за нього самого, вхопила повалену люс­тру і пожбурила її вбік. Іржавий ланцюг, на якому колись висів світильник, батогом здійнявся в повітря і важко вдарився об підлогу. Люстра прогриміла на ланцюзі в Джейка над головою, стукотячи склом об древню мідь.

Голова охоронця дверей, що трималася лише на згорблено­му плечі й невситимій руці, рвонула вперед. Рештки стіни впа­ли і зникли в хмарі куряви. А за мить уламки піднялися з під­логи і склалися в криву кістляву спину потвори.

Охоронець дверей побачив, що Джейк дивиться на нього, і наче скривився в усмішці. Уламки дерева виступили з його зморшкуватих щік. Розтуляючи й стуляючи пащу, він важко посунув уперед через залу, де стояла суцільна курява. Шар­паючи уламки в пошуках здобичі, величезна лапа дісталася

до скляних дверей, що вели до коридору, і вирвала одну їх стулку.

Від жаху в Джейка перехопило подих. Він слабо скрикнув і з новими силами вхопився за мостину. Вона ніяк не піддава­лася, але натомість у голові пролунав голос стрільця:

— Інша, Джейку! Спробуй виламати іншу!

Він відпустив ту дошку, яку смикав, і вхопився за іншу, з проти­лежного боку шпарини. І в цей час почувся інший голос. Його Джейк почув не душею, а вухами, і зрозумів, що він долинає з того боку дверей, дверей, які він шукав з того самого дня, як уник загибелі під колесами автомобіля.

— Швидше, Джейку! Ворушися, заради Бога!

І цього разу дошка відірвалася так легко, що він мало не впав на спину.

У дверях комісійної крамниці через дорогу від Маєтку стояли дві жінки. Старша була господаркою, а молодша — її єдиним покупцем. Тієї миті, коли почувся страшний тріск стін і дере­в’яних балок, вони обійняли одна одну за талію, не розуміючи, що роблять, та так і стояли, тремтячи від страху, наче діти, що почули в темряві якийсь незрозумілий шум.

Трохи далі трійко хлопчаків, які саме йшли на стадіон Малої ліги Датч-Гіла, зупинилися на хіднику і з роззявленими ротами дивилися на будинок, геть забувши про свою тачку з баскетболь­ним причандаллям. Водій фургона, що розвозив товари за замов­ленням, припаркував свою машину біля узбіччя і виліз подиви­тися. Із крамниці на розі й пабу «Датч-Гіл», дико роззираючись навсібіч, на вулицю повибігали покупці й завсідники.

Земля затремтіла, і на асфальті Райнголд-стрит віялом поча­ли розходитися дрібні тріщини.

— Це що, землетрус? — гукнув водій фургона до жінок, що стояли перед комісійною крамницею, але не став чекати на від­

повідь: стрибнув за кермо і поспіхом поїхав геть зустрічною смугою, тримаючись подалі від будинку, що був у епіцентрі цього коливання.

Увесь будинок наче вгинався всередину. Дошки тріскалися, відскакували від фасаду й градом сипалися на подвір’я. З даху тік брудно-сірий водоспад уламків шиферу. Пролунав оглуш­ливий хрускіт, і посеред фасаду Маєтку зазміїлася довга тріщи­на. Невдовзі вона поглинула двері, й ось уже весь будинок по­чав заковтувати сам себе зсередини.

Отямившись від заціпеніння, молодша жінка вирвалася

з обіймів старшої.

— Не знаю, як ви, а я тікаю звідси, — сказала вона і, не ози­раючись, побігла вулицею геть.

Щойно Джейк стис ключ у руці, коридором, здуваючи йому мокре від поту волосся з чола, пройшовся гарячий вітер. Хлоп­чик інстинктивно збагнув, що це за місце і чому все так відбу­вається. Охоронець дверей не просто жив у будинку — він сам був будинком: кожною дошкою, кожною шифериною, кож­ним підвіконням, кожною ринвою. І тепер він насувався на Джейка, помалу набуваючи власної подоби, хоча її втілення було радше якимось неподобством. Охоронець збирався вхо­пити його, поки він не скористався ключем. За величезною білою головою і плечем-покручем Джейк бачив, як злітають­ся коридором у парадну залу дошки, шифер, дроти, уламки скла, навіть вхідні двері та поламане поруччя, витворюючи тіло тинькового велетня, що тягнувся до нього своєю потвор­ною лапою.

Джейк висмикнув руку з діри в підлозі й побачив, що по ній повзають величезні жуки. Щоб струсити їх, довелося постукати по стіні, але щойно він це зробив, як стіна розтулилася і спро­бувала вхопити його за руку. Джейк закричав і встиг саме вчасно забрати руку. Він крутонувся і з розгону запхав срібний ключ до замкової щілини.

Тиньковий велетень заревів від люті, але його громовий го­лос потонув у мелодійному вигуці, який Джейк одразу впізнав: він чув його на пустирі, та тільки тоді цей звук був тихим, сон­ним. А зараз у ньому виразно бринів тріумф. Відчуття впевне­ності, всепереможної і невідпорної, знову охопило Джейка, і цього разу він не сумнівався, що розчарування не буде. У тому голосі він почув усе, що потрібно, іншого підтвердження йому не треба. То був голос троянди.

Застуючи собою тьмяне світло в коридорі, тинькова лапа вирвала другу стулку скляних дверей і протислася в коридор. Над рукою показалася голова: велетень витріщився на Джейка. Тинькові пальці потвори насувалися на нього, як щупальця гі­гантського павука.

Джейк повернув ключ і раптом відчув, як рукою пройшов потужний імпульс енергії. У дверях, важко повертаючись, притлумлено клацнув замок. Джейк ухопився за ручку, по­вернув її й потягнув двері до себе. І вони широко розчахну­лися. Але, побачивши, що за ними, Джейк закричав від жаху й розпачу.

Увесь дверний отвір від одвірка до порогу був забитий си­рою землею. Звідусіль, наче жмутки дротів, стирчало коріння. В утрамбованій землі, що мала форму дверей, кишіли черви. Повзаючи туди-сюди, вони здавалися так само ошелешени­ми, як і хлопчик. Деякі, рятуючись, пірнули назад у землю, інші просто повзали, наче не могли допетрати, куди поділася вся земля, яка ще хвилину тому була тут. Один черв’як упав Джейкові на ногу.

Крізь проріз у формі замкової щілини ще деякий час прони­кало туманне біле світло, падаючи Джейкові на сорочку. За ним, так близько і так недосяжно, ішов дощ. Десь високо в не­бі прогуркотів грім. А потім отвір зник, і велетенські тинькові пальці вхопили Джейка за ногу.

Роланд кинув шкуру на землю й прожогом помчав туди, де ле­жала Сюзанна. Едді не відчув ударів граду.

Взявши жінку попід пахви, стрілець якомога обережніше відтягнув її туди, де навпочіпки сидів Едді.

— Відпусти його, коли я накажу, Сюзанно! — прокричав Ро­ланд. — Зрозуміла? Коли я накажу!

Едді наче осліп і оглух. Він чув тільки невиразні крики Джей­ка по той бік дверей.

Настав час скористатися ключем.

Він витяг його з-за пазухи і вставив у замкову щілину, яку намалював перед тим. Спробував повернути, але ключ не під­давався. Навіть на міліметр не повернувся. Едді підставив ли­це шаленому градові, не помічаючи градин, що залишали в ньо­го на лобі, щоках і губах глибокі подряпини та червоні сліди, і заволав.

- НІ! О БОЖЕ, НІ! НІ!

Але Господь мовчав. Відповіддю йому були тільки черговий гуркіт грому і блискавка в небесах, де зараз навперейми бігли темні хмари.

Джейк підскочив, ухопився за ланцюг люстри, що висіла над головою, і визволився від лапи охоронця. Тоді, гойднувшись, відштовхнувся від утрамбованої землі в дверному проході й, наче Тарзан на ліані, полетів уперед. І, піднявши ноги, врізав­ся у кістляву лапу. Тиньк розсипався на шматки, оголюючи грубо зліплений докупи скелет з дерев’яної сітки. Тиньковий велетень заревів від голоду і люті. І крізь цей крик Джейк по­чув, як розвалюється будинок, зовсім як в оповіданні Едґара Алана По.

Наче маятник, він гойднувся назад на ланцюзі, вдарився об стіну втрамбованої землі, що перекривала дверний прохід,

і знову полетів уперед. Лапа потягнулася до нього, і він почав несамовито відбиватися ногами. Дерев’яні пальці вхопили йо­го за ногу, і її пронизав гострий біль. Назад Джейк гойднувся вже без однієї кросівки.

Він спробував ухопитися за ланцюг трохи вище, і це вдалося, тож він почав видряпуватися до стелі. І тут над головою в нього пролунав глухий тріск, і на його спітніле лице цівкою посипав­ся дрібний тиньковий порох. Стеля почала прогинатися, лан­цюг, на якому висіла люстра, ланка за ланкою опускався вниз. Врешті-решт тиньковий велетень з глухим хрускотом просунув голову в отвір між залою і коридором.

Джейк не міг цьому зарадити: він із криком полетів просто в це жахливе обличчя.

Зненацька жах і паніка зникли без сліду. Холодний спокій опа­нував Едді — цю маску безліч разів надягав Роланд із Гілеаду. То була єдина зброя, якою володів справжній стрілець... і жод­ної іншої він не потребував. Водночас у голові озвався чийсь голос. Останні три місяці голоси переслідували його: голос ма­тері, Роландів голос і, звісно, голос Генрі. Але цей не належав нікому з них. Едді з полегшенням упізнав у ньому свій влас­ний — нарешті спокійний, розважливий і мужній голос.

Ти бачив форму ключа у вогні, ще раз бачив у лісі, й обидва рази ти чудово його роздивився. А потім ти затулив очі пов'язкою страху. Зніми її. Зніми її і подивися ще раз. Може, ще не пізно. Ще не пізно.

Він слабко розумів, що стрілець невблаганно дивиться на нього, що Сюзанна криком під’юджує демона, але її голос де­далі слабне. А на тому боці дверей кричить Джейк — від жаху чи вже в агонії?

Едді не звертав на них уваги. Він витяг ключ із намальованої замкової щілини, з дверей, що тепер стали справжніми, і пиль­но на нього подивився, намагаючись пригадати ту невинну

радість, яку відчував у дитинстві, — щастя бачити зрозумілу форму в чомусь безглуздому. І місце, де він припустився по­милки, одразу знайшлося — воно було настільки очевидним, що Едді не міг збагнути, як він його взагалі не помітив. «Ма­буть, у мене точно була пов’язка на очах», — подумав він. Ясна річ, помилка виявилася у карлючці на кінці ключа. Другий ви­гин був дещо затовстий. Зовсім трішечки.

— Ніж, — сказав він і простягнув руку, як хірург в операцій­ній. Без зайвих слів Роланд поклав ніж йому на долоню.

Едді затис лезо ножа між великим і вказівним пальцем пра­вої руки і схилився над ключем, не помічаючи граду, що пері­щив по неприкритій шиї. Обрис у дереві проступив чіткіше, в усій своїй гарній і невідпорній справжності.

Едді зробив надріз.

Один раз.

Обережно.

Від середини 8-подібної карлючки на кінці ключа відділи­лася, закручуючись, тонка, майже прозора смужка ясенево­го дерева.

На тому боці дверей знову пронизливо закричав Джейк Чемберз.

Ланцюг, гуркочучи, відірвався, і Джейк важко впав на коліна. Охоронець дверей переможно заревів. Тинькова лапа вхопила його за пояс і потягла до входу в коридор. Джейк спробував було впиратися ногами в підлогу, але це не допомогло. Лапа тільки стиснула його міцніше і потягнула далі. Дерев’яні скал­ки й іржаві гвіздки-нігті впиналися в шкіру.

Скидалося на те, що голова велетня застрягла на вході до коридору, як корок у пляшці. Від зусиль, докладених, щоб дістатися туди, грубі риси мармизи набули нової форми — по­твора стала схожа на якогось гидкого троля. Рот широко розту­лився, готуючись прийняти жертву. У відчаї Джейк навпомацки

пошукав у кишені ключа, щоб скористатися ним як оберегом, але, звісно, ключ залишився у дверях.

— Відпусти, гад! — закричав він і що було сили рвонувся на­зад, вигнувши спину, наче олімпійський чемпіон зі стрибків у воду, й забувши про поламані дошки, що поясом із гвіздків впиналися в тіло. Аж раптом він відчув, що джинси на стегнах трохи зісковзнули й хватка лапи дещо послабилася.

Джейк знову заходився пручатися. Потвора сердито стис­нула лапу, але джинси з’їхали до колін, і Джейк упав на спи­ну. На щастя, наплічник пом’якшив удар, тож падати було не так боляче. Мабуть, прагнучи вхопити жертву надійніше, лапа ослабила хватку. Цієї миті Джейк трохи підтягнув колі­на вгору, і коли лапа знову міцно стислася, штовхнувся но­гами. Натомість рука потягнула його на себе, і сталося те, на що сподівався Джейк: чудовисько стягло з нього джинси (ра­зом із другою кросівкою), і він знову був вільний. Бодай на одну мить. Він побачив, як чудовисько повернуло лапу на зап’ястку з дощок і потрісканого тиньку та запхало джинси собі до рота. Побачив і притьмом поповз на руках і колінах до засипаного землею проходу в дверях, не зважаючи на уламки битого скла від люстри, прагнучи якомога швидше добутися ключа.

І був уже майже біля дверей, коли лапа вхопила його за голі ноги й знову потягла до себе.

Нарешті ключ був готовий. Форма відтворена бездоганно.

Едді вставив його назад у замкову щілину й натиснув. Якусь мить відчувався опір... а потім ключ повернувся. Едді почув, як обертається замок, як втягується язичок, і відчув, що ключ пе­реломився надвоє, щойно виконав своє призначення. Обома руками вхопившись за темну відполіровану ручку, він потягнув двері на себе. Відчуття було таке, наче на невидимому шарнірі повертається важезна плита. Наче його руку було наділено да­ром безмежної сили. І ясне знання про те, що два світи раптово вступили в контакт і між ними відкрився прохід.

На частку секунди йому запаморочилося в голові. І він зро­зумів, чому, щойно подивився крізь дверний прохід: хоч він і дивився згори вниз, тобто вертикально, але бачив усе гори­зонтально, так, як зазвичай бачить людина. Перед його очима наче розгорталася оптична ілюзія, створена призмами і дзерка­лами. А потім він побачив, що Джейка щось тягне по всипано­му битим склом і уламками тиньку коридором. Лікті воло­чаться по підлозі, литки стискає велетенська рука. Попереду на нього чекав гігантський потворний рот, з якого виривалася якась біла імла — невідомо, дим то був чи курява.

— Роланде! — закричав Едді. — Роланде, його вхопи...

Але не встиг доказати, бо його збило з ніг.

Сюзанна розуміла, що її підняло вгору й закрутило у вирі. Світ навколо здавався розмитим, наче вона мчалася на каруселі: поставлене сторч каміння, сірі небеса, земля, всипана велики­ми градинами... а ще прямокутний отвір, що скидався на про­чинену ляду в землі. Звідти долинали чиїсь крики. Демон у тілі Сюзанни нестямно борюкався, бажаючи одного: втечі. Але він не міг вийти, поки Сюзанна йому не дозволила.

— Давай! — кричав Роланд. — Відпускай його, Сюзанно! За­ради свого батька, відпускай його НЕГАЙНО!

І вона відпустила.

Не без Деттиної допомоги вона створила в своїй уяві щось на кшталт пастки з вовняних ниток, а тепер, за командою Ро­ланда, просто їх перерізала. І відчула, як демон корком вилетів із неї, а всередині виникла страшенна спустошеність, жахлива порожнеча. Проте ці відчуття миттєво змінилися іншими: по­легшенням і водночас — опоганеністю та бажанням якнай­швидше відмитися від бруду.

Коли невидимий демон відлітав, вона встигла спостерегти його обриси, такі несхожі на людські. Він був подібний до ска­та і мав величезні закручені крила. Внизу бовталося щось схоже на страшний гігантський гак. Вона радше відчула, ніж побачи­ла, як промайнула ця істота над розверстою дірою в землі. По­бачила Едді, який дивився вниз широко розплющеними очима. Побачила Роланда, котрий широко розставив руки, щоб упій­мати демона.

Стрілець заточився назад, мало не збитий з ніг невидимим тілом. А потім знову подався вперед, стискаючи в руках по­рожнечу.

Стрибнув у дверний отвір і зник з очей.

Зненацька коридор Маєтку затопило біле світло. Об стіни й по­ламані дошки підлоги задріботіли, відскакуючи навсібіч, гра­дини. Джейк почув спантеличені вигуки й побачив, як у дверях з’явився стрілець. Зайшов, наче згори стрибнув. Руки він виста­вив перед собою, зчепивши кінчики пальців.

1 тут Джейк відчув, як його нога прослизає в пащу охорон­ця дверей.

— Роланд! — пронизливо скрикнув він. — Роланде, допо­можи мені!

Стрілець розвів долоні вбік, і його руки миттю широко розі­йшлися, а сам він не втримався і заточився назад. Джейк вже відчував гострі зуби на своїй шкірі, зуби, що готувалися вгризти­ся в його тіло й трощити кістки. Аж раптом щось величезне, не­наче порив вітру, промчало в нього над головою. Наступної миті зубів уже не було. Гидка лапа, що стискала його ноги, розтулила пальці. Із запилюженої горлянки охоронця дверей вирвалися перші звуки потойбічного зойку болю і здивування, вирвалися і зникли, наче хтось запхав їх назад.

Роланд вхопив Джейка і поставив його на ноги.

— Ти прийшов! — радісно загорлав Джейк. — Ти справді прийшов!

— Так, я прийшов. З ласки богів і завдяки відвазі моїх друзів — я прийшов.

Охоронець дверей знову заревів, і Джейк розплакався від полегшення й пережитого жаху. Тепер у будинку лунали такі звуки, наче на кораблі, що потопає під час шторму. Звідусіль сипалися шматки дерева і тиньку. Вхопивши Джейка в обійми, Роланд прожогом кинувся до дверей. Тинькова лапа розлюче­ної істоти в пошуках жертви навмання гепнула його по чоботу. Нога вдарилася об стіну, яка тут же розтулила пащу, щоб вку­сити. Пробігши трохи вперед, Роланд розвернувся і дістав револьвер. Він двічі вистрілив у лапу, що безцільно молоти­ла повітря. Куля влучила в тиньковий палець і розтрощила йо­го на порох. Морда охоронця дверей за їхніми спинами з білої перетворилася на брунатно-чорну — було видно, що його щось душить, щось настільки швидке, що чудовисько незчулося, як воно влетіло йому в рот і застрягло в горлянці.

Роланд знову повернувся і бігом подолав шлях до дверей. І хоча видимої перепони вже не було, на якусь мить він застиг на порозі, наче наштовхнувся на невидиму сітку.

А потім відчув, як Едді запускає пальці йому в волосся і ви­тягає, але не вперед, а вгору.

Вони вигулькнули у вологе повітря, під град, що помалу сходив нанівець, наче немовлята на світ народилися. Едді, як і про­рочив йому стрілець, правив їм за повитуху. Він розпростерся на животі, зануривши руки в отвір дверей, і тримав Роланда за волосся.

— Сьюз! Допоможи мені!

Вона підповзла до дверей, просунула руки і вхопила Роланда за підборіддя. Він піднімався. Голова була закинута назад, губи скривилися в гримасі від болю й напруження.

Едді відчув, як рветься волосся, і в руці опинилося лише гус­те пасмо посрібленого сивиною волосся стрільця.

— Він падає!

— Який цей вилупок... важезний! — простогнала Сюзанна і рвонула так, наче збиралася скрутити Роландові в’язи.

Посеред дверного отвору показалися дві маленькі ручки і вхопилися за край. Тепер, коли його не тягнула донизу вага Джейкового тіла, Роланд сперся на лікоть і наступної секун­ди вже вилазив нагору. Тим часом Едді вхопив хлопчика за зап’ястя і витяг його з ями.

Джейк перекотився на спину і так лежав, відсапуючись.

Повернувшись до Сюзанни, Едді пригорнув її і заходився обціловувати її всю: чоло, щоки, шию. Він сміявся і плакав вод­ночас. А вона тулилася до нього і важко дихала... але на губах грала ледь помітна вдоволена посмішка, а рука повільно глади­ла мокре волосся Едді.

Внизу тим часом лунала какофонія звуків: верески, стогони, глухий стукіт, тріск.

З низько опущеною головою Роланд відповз од діри в зем­лі. Сплутане волосся стирчало дибки. По щоках стікали цівки крові.

— Зачини! — прохрипів він до Едді. — Зачини, заради батька!

Ед ді штовхнув двері, й вони важко зачинилися на своїх не­осяжних і невидимих петлях. Зі страшним безбарвним гурко­том двері впали, поховавши під собою все, що відбувалося внизу. На очах у Едді їх краї перетворювалися на розпливчасті лінії, накреслені на землі. Ручка втратила опуклість і знову стала ли­ше кружальцем, яке він намалював кінчиком палиці. На місці замкової щілини залишився хіба що грубий обрис, із якого, на­че руків’я меча — з каменя, стирчав шматок дерева.

Сюзанна наблизилася до Джейка й обережно всадовила його.

— Як ти, сонечко, тримаєшся?

Він приголомшено глянув на неї.

— Мабуть, так. Де він? Де стрілець? Мені треба в нього щось спитати.

— Джейку, я тут, — озвався Роланд. Потім звівся на ноги, хитаючись, мов той п’яний, підійшов до Джейка й присів коло нього навпочіпки. Наче не вірячи своїм очам, доторкнувся до щоки дитини.

— Ти більше мене не покинеш? Не даси мені впасти?

— Ні, — сказав Роланд. — Більше ніколи не покину. — Та десь у темних надрах душі зродилася думка про Вежу, і він завагався.

Град змінився зливою, та Едді побачив, що на півночі хмари розступилися і крізь них уже прозирають промені сонця. Бу­ря обіцяла невдовзі вщухнути, але тим часом вони намокнуть, як хлющі.

Та Едді був наче й не проти. Він не міг пригадати, коли вос­таннє відчував такий спокій, такий мир із самим собою, таку повну й цілковиту спустошеність. Ця шалена пригода ще не за­кінчилася — він підозрював, що фактично вона ще й не почина­лася як слід. Але сьогодні їм вдалося здобути велику перемогу.

— Сьюз? — Він відкинув волосся їй з лоба і зазирнув у темні очі. — Як ти? Він зробив тобі боляче?

— Так, було трохи боляче, але все гаразд. Мабуть, титул чем­піонки придорожніх забігайлівок таки лишиться за тією суч­кою, Деттою Волкер. З демоном чи без демона.

— Ти про що?

Вона грайливо усміхнулася.

— Та так, уже ні про що... слава Богу. А ти як, Едді? Усе гаразд?

Едді дослухався до себе, чи не почує він голос Генрі. Але голос мовчав. І він готовий був повірити, що голос Генрі зник назавжди.

— І навіть краще, — розсміявся він і знову пригорнув її до себе. Через її плече він бачив усе, що залишилося від дверей: лише кілька невиразних рисок і кутів. Невдовзі і їх змиє дощем.

— Як тебе звуть? — спитав Джейк у жінки, яка нижче колін не мала ніг. Раптом він зрозумів, що загубив штани, втікаючи від охоронця дверей, тож натягнув сорочку, щоб прикрити тру­сики. Хоча, якщо вже на те пішло, від її сукні також небагато лишилося.

— Сюзанна Дін, — відповіла жінка. — А як тебе звуть, я знаю.

— Сюзанна, — задумливо протягнув Джейк. — Ау твого бать­ка часом нема залізничної компанії?

Це питання виявилося для неї несподіванкою, але вона май­же одразу весело розсміялася.

— Ні, сонечко. Він був зубним лікарем, зробив кілька вина­ходів і розбагатів. А чому ти запитуєш?

Джейк не відповів, бо вже зацікавився Едді. Його обличчя втратило переляканий вираз, і погляд знову став спокійним, оцінюючим. Цей погляд Роланд добре пам’ятав ще з придо­рожньої станції.

— Здоров, Джейку, — сказав Едді. — Радий познайомитися.

— Здоров, — відповів Джейк. — Я вже бачив тебе сьогодні. Тільки ти був набагато молодший.

— Я був набагато молодший ще десять хвилин тому. Ти як, у порядку?

— Так, — кивнув Джейк. — Кілька подряпин. Пусте. — Він роззирнувся довкола. — А поїзд ви ще не знайшли. — І це було не питання.

Едді з Сюзанною обмінялися здивованими поглядами, але Роланд тільки головою похитав.

— Не знайшли.

— Твої голоси замовкли?

Роланд кивнув.

— Геть усі. А твої?

— І мої. Я знову сам свій. Ми обидва цілі.

Тієї миті, коли їхні погляди зустрілися, обох охопило одне поривання. Щойно Роланд стис Джейка в міцних обіймах,

неприродне самовладання хлопчика мов рукою зняло, і він розплакався. То плакала від полегшення змучена дитина, якій довелося багато пережити й перестраждати, а тепер ніщо не за­грожує. Коли Роландові руки зімкнулися довкола його пояса, Джейк сам обійняв стрільця за шию і міцно стис.

— Я більше ніколи тебе не покину, — пообіцяв Роланд, і на

очі йому теж навернулися сльози. — Клянуся тобі іменами всіх моїх батьків: я більше ніколи тебе не покину.

Але його душа — цей мовчазний, спостережливий, вічний в’язень ка, зачувши стрільцеву обіцянку, не лише здивувалася, а відверто засумнівалася в правдивості цих слів.

КНИГА ДРУГА

КУПА ПОВАЛЕНИХ БОВВАНІВ

РОЗДІЛ 4

МІСТЕЧКО Й КА-ТЕТ