Коли двері перестають бути дверима? 1 страница

— Коли їх розчиняють, — пробурмотів Джейк. Краплі поту виступали в нього на лобі... під пахвами... на всьому тілі.

Розчиняють!

— Знайшов собі щось цікавеньке, синку? — поцікавився ла­гідний голос.

Розвернувшись, Джейк побачив біля самого краю шинкваса гладкого чолов’ягу у білій сорочці з відкритим коміром. Руки чоловік тримав у кишенях старих габардинових штанів. На блис­кучій лисій верхівці голови вище лоба сиділа пара окулярів без оправи.

— Так, — згоряючи від нетерплячки, сказав Джейк. — Оці дві. Вони продаються?

— Тут продається все, що бачиш, — сказав товстун. — Якби ця будівля належала мені, то вона теж продавалася б. На жаль, я лише орендар. — Коли він простягнув руку, щоб взяти книж­ки, Джейк на мить сахнувся, а потім неохоче віддав їх. Чомусь він очікував, що товстун заграбастає їх і втече. І якщо це ста­неться, якщо він тільки спробує тікати, Джейк збирався вхопи­тися за нього, вирвати книжки в нього з рук і дати драла. Ці книжки були йому потрібні.

— А ну подивимося, що ти назбирав, — сказав товстун. — До речі, я Тауер Кельвін Тауер. — Дядько простягнув руку.

Джейк подивився на нього широко розплющеними очима й мимохіть відступив на крок назад.

-Що?

Тепер товстун поглянув на нього з непідробною цікавістю.

— Кельвін Тауер. О гіперборейський мандрівче, котре з моїх слів твоєю мовою означає лайку?

-Га?

— Тобто вигляд у тебе такий, наче тебе набили по попі, ма­лий.

— Ой. Даруйте. — Він потис велику м’яку руку містера Тауера, плекаючи в душі надію, що той не допитуватиметься. Прізвище справді змусило його здригнутися, але причини він не знав. — Я Джейк Чемберз.

Кельвін Тауер відповів потиском руки.

— Ти диви, гарне в тебе ім’я, кумлю. Як у того героя вестер­на... такого собі рубаки, що вдирається в Блек-форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось та­ке з Вейна Д. Оверголстера. Та тільки ти, Джейку, щось не схо­жий мені на рубаку, ой не схожий. Я так собі думаю, що ти вирі­шив не нидіти сьогодні в школі, бо надто вже гарний день.

— Е-е... ні. Школа у нас закінчилася минулої п’ятниці.

Тауер глузливо всміхнувся.

— Авжеж. Не сумніваюся. І тобі конче потрібні ці дві книж­ки? Буває, людям таке потрібно, що тільки дивуєшся. От, на­приклад, ти... відколи ти сюди зайшов, я готовий був закластися, що ти любиш Роберта Говарда і шукатимеш одне з тих файних старих видань Дональда Ґранта... ну знаєш, тих, що з ілюстра­ціями Роя Кренкеля. Скривавлені мечі, накачані м’язи й Конан-варвар, що прорубує собі шлях через ватаги стигійців.

— Ага, я й справді таке люблю. А ці книжки для... е-е-е, мо­го молодшого братика. У нього скоро день народження.

1 Тауер: “Tower” — вежа (англ.).

Кельвін Тауер опустив окуляри з лоба на ніс і придивися до Джейка пильніше.

— Правда? А мені здається, що ти у своїх батьків один. Єди­на дитина, що радіє життю в день свого тихого непомітного зникнення, коли ніжна травнева мавка, вбрана у соковиту зе­лень, тремтить на краєчку лісової галявини червня.

— Прошу?

— Та нічого. Навесні я завжди в ліричному настрої й говорю, як Вільям Каупер. Люди дивні, але цікаві, Тексе... я правий?

— Гадаю, так, — обережно відповів Джейк. Він ніяк не міг вирішити, подобається йому цей дивний дядько чи ні.

Один із читачів біля шинкваса крутнувся на своєму стільці. В одній руці в нього було горнятко кави, у другій — пошарпа­ний примірник «Чуми» в м’якій обкладинці.

— Келе, годі вже мучити малого. Продай йому книжки, — сказав він. — Якщо ти поквапишся, то ми ще встигнемо закін­чити цю партію в шахи до кінця світу.

— Квапитися для мене протиприродно, — заявив Кел, але все-таки розгорнув «Чарлі Чух-Чуха» і глянув на ціну, нашкря­бану олівцем на форзаці. — У цієї книжки вже був не один влас­ник, але вона напрочуд добре збереглася. Малі зазвичай таке виробляють з улюбленими книжками... Тож варто було б взяти за неї дванадцять доларів...

— Клятий здирник, — сказав чоловік, що читав «Чуму», й ін­ший читач поряд із ним розсміявся. Кельвін Тауер не звернув на них жодної уваги.

— ...але в такий чудовий день в мене просто рука не підні­меться. Сім баксів — і ти забираєш книжку. Плюс, ясна річ, по­даток. Книжку загадок можеш взяти безкоштовно. Вважай, що це мій подарунок хлопцеві, який виявився достатньо мудрим, аби сісти на коня й щодуху мчати в незвідані землі на пошуки пригод в останній день справжньої весни.

Джейк відкрив гаманець, побоюючись, що вийшов з дому з трьома-чотирма доларами в кишені. Втім йому пощастило. В гаманці виявилася п’ятірка і три доларових купюри. Джейк

простягнув гроші Тауерові, і той недбалим рухом запхав їх в од­ну кишеню, а здачу витяг з іншої.

— Не тікай, Джейку. Якщо вже ти тут, підійди до шинкваса й випий горнятко кави. Ти очам своїм не повіриш, коли я зітру на порох старий нікчемний Київський Захист Аарона Діпно.

— Навіть і не мрій, — відгукнувся чоловік, котрий читав «Чу­му», — мабуть, то й був Аарон Діпно.

— Я б залюбки, але не можу. Я.., мені треба зайти в одне місце.

— О’кей. Звісно, якщо це не школа.

Джейк глузливо всміхнувся.

— Та ні, не в школу. Туди провадить шлях до безуму.

Тауер розреготався і різким рухом знову підняв окуляри на

маківку.

— Непогано! Дуже навіть непогано! Можливо, врешті-решт юне покоління не котиться до пекла. Як ти гадаєш, Аароне?

— Та ні, воно таки туди котиться, — відповів Аарон. — Цей хлопчик — просто виняток із загального правила. Можливо.

— Не зважай на того цинічного старпера, — звернувся Кель­він Тауер до Джейка. — Вирушай на пошуки пригод, о гіпербо­рейський мандрівче. Яка шкода, що мені вже не десять чи оди­надцять років і на мене не чекає цей дивовижний день.

— Дякую за книжки, — сказав Джейк.

— Не треба. Ми тут для того й сидимо. Приходь якось ще.

— Залюбки.

— Ну, ти знаєш, де ми є.

«Так, — подумав Джейк. — Якби ж тільки я знав, де я є».

Просто за порогом книжкової крамниці, згоряючи від нетер­піння, він розкрив книжку загадок, цього разу на першій сторін­ці з коротким вступом без автора.

Починався він так: «Загадки можна вважати найдревнішою з усіх ігор, у які нині грають люди. Міфи розповідають, що бо­ги й богині Стародавньої Греції дражнили одне одного за допо­могою загадок. А в Древньому Римі їх використовували як засіб навчання. У Біблії теж є кілька гарних загадок. Одну з найвідоміших загадав Самсон у день свого одруження з Далілою:

З їдячого вийшло їстивне, а з сильного вийшло солодке!

Він загадав цю загадку кільком молодим гостям на своєму весіллі, впевнений у тому, що вони не зможуть її розгадати. Од­нак молодики не розгубилися, залякали Далілу, й вона потай сказала їм відповідь, випитавши її в чоловіка. Самсон розлютив­ся й стратив тих юнаків за хитрість. Тож ви бачите, що в старо­давні часи до загадок ставилися значно серйозніше, ніж зараз!

До речі, відповідь на Самсонову загадку і на решту загадок у цій книжці можна знайти в останньому розділі. Та тільки просимо вас: не зазирайте туди одразу, а спробуйте вгадати від­повідь самостійно!»

Вже знаючи наперед, що побачить, Джейк відкрив книжку з кінця. Далі сторінки з написом «ВІДПОВІДІ» не було нічого, лише кілька пошматованих уривків і обкладинка. Цілий розділ було вирвано.

Джейк постояв трохи, розмірковуючи над тим, що робити. А потім, керуючись імпульсом, який насправді був чимось ін­шим, знову пішов у «Мангеттенський ресторан “Пожива для розуму”».

Кельвін Тауер підвів погляд від шахівниці.

— Вирішив усе-таки випити кави, о гіперборейський мандрівче?

— Ні. Я хотів спитати, чи знаєте ви відповідь на загадку.

— То питай, — запропонував Тауер і зробив хід пішаком.

— Її загадав Самсон. Отой кремезний хлопець із Біблії. Вона звучить так...

— «З їдячого вийшло їстивне, — процитував Аарон Діпно, знов крутнувшись на стільці, аби бачити Джейка, — а з сильно­го вийшло солодке». Така загадка?

— Ага, точно, — сказав Джейк. — А як ви здогадалися...

— Та трохи почитував. Послухай-но ось це. — Нахиливши голову назад, він заспівав соковитим мелодійним голосом:

Лев і Самсон зчепились в бою,

Бій цей вели вони без упину,

Самсону вдалося видертись на спину.

Стиснувши міцно шию хижака,

Верхи на ньому він довго скакав.

Всім нам відомо — жертву свою Лев розриває кігтями в бою.

Отже, Самсон скакав і скакав,

Аж до тих пір, поки лев не сконав.

Ще не минуло навіть два дні —

Соти бджолині в його голові.

Аарон підморгнув Джейкові й розсміявся, побачивши, як здивувався хлопчик.

— Це відповідь на твоє питання, друже?

Джейк дивився на нього круглими очима.

— Ого! Суперова пісня! Де ви її почули?

— Та Аарон їх усі знає, — відповів Тауер. — Він тинявся на Блікер-стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму «Хонері» якісь ноти, крім відкритої соль. Звісно, якщо йому можна вірити.

— Це старий спіричуелс, — сказав Аарон, звертаючись до Джейка, а потім оголосив Тауерові: — До речі, тобі шах, жирдяю.

— Це не надовго, — відрізав Тауер і зробив хід слоном. Аарон миттю його побив. Тауер щось пробурмотів собі під ніс, і Джейку здалося, що сказав він «хрін тобі».

— Отож, відповідь — лев? — спитав Джейк.

Але Аарон похитав головою.

— Це лише половина відповіді. У Самсонової загадки по­двійне дно, друже мій. Друга половина — це мед. Ясно?

— Мабуть, так.

— О’кей, тоді спробуй розгадати ось це. — Аарон на секунду заплющив очі, а тоді продекламував:

Що не має ніг, але біжить,

З ложем, та на місці не лежить,

Буває довгим і широким,

Ворожим, добрим і двобоким.

— Ич, сучий сину, який розумний, — загарчав Тауер на Аарона.

Джейк думав-думав, але, так нічого й не надумавши, похи­тав головою. Він міг би поміркувати трохи довше (виявилося, що загадки — це захоплива штука), але щось наполегливо під­казувало йому, що треба вже йти, що цього ранку в нього є інші справи на Другій авеню.

— Здаюся.

— Ні, не здаєшся, — сказав Аарон. — Це з сучасними загад­ками можна просто здатися. Але справжня загадка, малий, це не просто жарт. Це головоломка. Помізкуй трохи. Але якщо вже не зможеш знайти відповіді, то в тебе з’явиться причина навідатись сюди. А якщо потрібна ще одна причина, то ось во­на: кава у цього жирдяя виходить смачнюща.

— О’кей, — сказав Джейк. — Дякую. Обов’язково.

Але вже на вулиці його охопила впевненість: він ніколи біль­ше не ступить на поріг «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”».

Джейк повільно брів Другою авеню, несучи в лівій руці куплені книжки. Спочатку він намагався міркувати над загадкою... справді-бо, що має ложе, але не лежить на місці?., та в ньому наростало передчуття, що мало-помалу витіснило це питання

з голови. Усі чуття загострилися до краю: Джейк бачив мільяр­ди блискіток на асфальті, з кожним подихом всотував тисячі змішаних ароматів, і в кожному звуку для нього наче оживали інші, приховані звуки. Мабуть, так почуваються собаки перед грозою чи землетрусом, майже впевнено подумав він. Втім, пе­редчуття було не поганим, а навпаки — добрим: воно віщувало,

що прийдешня подія заступить собою те жахіття, що трапило­ся з ним три тижні тому.

І зараз, неподалік від того місця, звідки мав початися гада­ний шлях, його знову охопило це наперед-знання.

Якийсь волоцюга вициганить у мене копієчку, і я віддам йому здачу, яку дав мені містер Тауер. Там буде музична крамниця. Її двері відчинені, щоб провітрювалося. Коли проходитиму повз неї, то почую «Стоунзів». І побачу себе в купі дзеркал.

Автомобілів на Другій авеню досі було небагато. Таксівки, об’їжджаючи менш повороткі машини й вантажівки, щосили сигналили. По лобовому склі й жовтогарячих багажниках стри­бали веселі зайчики весняного сонця. Чекаючи, поки змінить­ся світло, Джейк роздивився, що на дальньому розі Другої й П’ятдесят другої сидить жебрак. Він прихилився до цегляної стіни якогось ресторанчика. Підходячи ближче, Джейк поба­чив вивіску — «Чу-Чу».

«Чух-чух, — подумав Джейк. — Ось у чому правда».

— Подай копієчку, — втомлено протягнув жебрак, і Джейк, не оглядаючись, кинув йому на коліна всю здачу з книжкової крамниці. І тут, неначе за графіком, до його вух долинула пісня «Роллінґ Стоунз»:

Я бачу червоні двері й хочу пофарбувати їх у чорний, Ніяких інших кольорів, я хочу тільки чорний...

Не без подиву Джейк відзначив, що крамниця, котру він за­раз проминав, називалася «Музика з вежі могутності».

Схоже, сьогодні вежі продавалися всюди й майже за безцінь.

Джейк пішов далі. Повз нього, наче в сонному маренні, про­пливали вуличні вивіски. Між Сорок дев’ятою і Сорок вось­мою він надибав крамницю під назвою «Твої відображення». Як і сподівався, повернув голову і побачив у дзеркалах дюжину Джейків — хлопчиків, що були надто маленькі на свій вік, дю­жину школярів у охайному одязі для школи: синіх піджаках, білих сорочках, брунатних краватках і сірих штанях. Офіційних

одностроїв у школі Пайпера не було, а до неофіційного макси­мально наближався цей одяг.

Зараз школа здавалася далекою і давно забутою.

І тут Джейк збагнув, куди йде. Це розуміння піднімалося з глибин його свідомості, як неймовірно приємна на смак свіжа вода з підземного джерела. «Це крамничка делікатесів, — по­думав він. — Принаймні так вона виглядає зовні. А насправді це зовсім інше... двері до іншого світу. Того, іншого світу. Його світу. Правильного світу».

І Джейк побіг, пристрасно дивлячись уперед.

Світлофор на Сорок сьомій був проти нього, але хлопчик не звернув уваги: стрибнув уперед з хідника і помчав через білі лінії переходу, кинувши ліворуч лише один недбалий погляд. Заскреготіли шини об асфальт, і перед Джейком різко зупини­лася водопровідна аварійка. Але йому було байдуже.

— Гей! Ти що, сказився? — закричав водій, та Джейк не слухав.

Лише один квартал.

Зараз він біг щодуху. Краватка майоріла десь за лівим пле­чем, волосся вітер зачесав назад, а шкільні черевики гупали по хіднику. Джейк не зважав на погляди перехожих, здивовані або просто зацікавлені, так само, як проігнорував лютий ви­гук водія аварійки.

Це тут... тут, на розі. Коло магазину канцелярського приладдя.

Ось з’явився вантажник поштової служби в темно-корич­невій спецівці, штовхаючи перед собою візок з посилками. Джейк перестрибнув вантаж, наче, піднявши руки, виконував стрибок в довжину. Сорочка вилізла зі штанів і стирчала ззаду з-під піджака, як край слинявчика. Вже приземляючись, Джейк мало не наскочив на дитячий візок, який котила молода пуерториканка. Рухаючись, наче півзахисник, що помітив діру в лінії оборони й кинувся затуляти її собою, він уник зіткнення з ко­ляскою. «Де горить, хлопчику?» — спитала молода жінка, але Джейк і її проігнорував. Він уже мчав повз «Папірчик» (так на­зивався магазин канцприладдя), з його вітринами, повними ру­чок, записників і настільних калькуляторів.

«Двері! — шаленіючи, подумав він. — Я їх побачу! Але чи я спинюся там? Нізащо! Я ввійду, а якщо вони замкнені, то доведеться їх вибити просто перед...»

Аж раптом він побачив те, що було на розі Другої й Сорок шостої, і побачене все-таки змусило його зупинитися... не про­сто зупинитися, а різко загальмувати, ковзнувши на підборах. Він стояв посеред хідника, стиснувши руки в кулаки й важко, з присвистом дихаючи. Сплутане й мокре від поту волосся зно­ву впало на лоба.

— Ні! — мало не заплакав Джейк. — Ні! — Але це несамови­те заперечення не могло змінити суті того, що він побачив, бо не побачив він нічого. Нічого було бачити, крім короткого дерев’яного паркана й засміченої порослої травою ділянки землі за ним.

Будинок, що колись стояв там, знесли.

Хвилини зо дві Джейк простояв перед парканом, втупившись поглядом у порожній простір і не рухаючись. Кутик рота у ньо­го сіпався. Він відчував, як крапля за краплею витікає з душі його надія, його непохитна впевненість. На зміну їм надходило розчарування, найглибше і найгіркіше з усіх розчарувань, які Джейк зроду відчував.

«Чергова фальшива тривога, — подумав він, коли шок більш-менш відступив і дав змогу думати. — Фальшива тривога, глу­хий кут, висхла криниця. Тепер знову почнуться ті голоси, і ко­ли це станеться, то я, мабуть, закричу. 1 це нормально. Бо я вже змучився терпіти це все. Втомився божеволіти. Якщо боже­воліти — це те, що зі мною, то мені просто треба поквапитися і швидше збожеволіти. Тоді мене відвезуть у клініку й вколють щось, від чого я вирубаюсь. Я здаюся. Це все. Мені капець».

Втім, голоси не поверталися. Принаймні, поки що. Коли Джейк почав міркувати про те, що бачить, то зрозумів, що ді­лянка землі не така вже й порожня. Посеред порослого травою клаптя землі, що більше нагадував смітник, стояв рек­ламний щит.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ «МІЛЛЗІ СОМБРА», НЕРУХОМІСТЬ МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ!

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ - ЗАБУДОВА ЦІЄЇ ДІЛЯНКИ: ЕЛІТНИЙ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК «ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ»! ТЕЛЕФОНУЙТЕ 555-6712, ЩОБ ЗНАТИ БІЛЬШЕ!

ВИ НЕ ПОШКОДУЄТЕ!

Найближчим часом? Можливо... але Джейк засумнівався. Літери на щиті давно вицвіли, а сам він трохи похилився набік. На зображенні «Елітного житлового будинку “Затока черепа­хи”», старанно виконаному невідомим митцем, з’явилося інше: ім’я художника-ґрафітчика — БАНҐО СКАНК — синьою фар­бою з балончика. Джейку стало цікаво, чому проект забудови так і залишився на папері: чи то її відклали, чи то компанія прогоріла. Він пригадав, як тижні зо два тому батько кричав у трубку на свого бізнес-консультанта, наказуючи йому не по­тикатися з інвестиціями в будівництво. «Мені до лампади, яка там розкішна картина з податками! — мало не верещав татко (наскільки було відомо Джейкові, це був його звичайний тон розмови під час обговорення питань бізнесу... мабуть, до цьо­го якимось боком був причетний кокаїн, що лежав у шухляді письмового стола). — Якщо тобі пропонують телевізор тільки за те, щоб ти підняв свою дупу і пішов подивився на проект будівництва, то щось тут не те!»

Дерев’яна огорожа навколо майданчика доходила Джей­кові до підборіддя й рясніла афішами — Олівія Ньютон-Джон у «Радіо-сіті», виступ групи «Джі Ґордон Лідді» та «Ґротс» в клубі в Іст-Вілідж, фільм «Війна зомбі», що вийшов на екрани

і зійшов з них навесні цього року. Місцями до паркану були при­ліплені попередження — НЕ ЗАХОДИТИ, але здебільшого вони зникли під результатами праці амбіційних розклейників оголо­шень. Трохи далі фарбою з балончика було намальоване ще одне графіті. Мабуть, колись ця фарба мала яскраво-червоний колір, але тепер вицвіла до тьмяно-рожевого відтінку пізніх троянд. Широко розплющивши очі, Джейк захоплено прочитав:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви.

Хочеш побігати і погратися?

До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.

Джерело цього дивного віршика (якщо не його значення) видалося Джейкові цілком зрозумілим. Зрештою, ця частина мангетгенського Іст-Сайду була відома під назвою «Затока чере­пахи». Та це аж ніяк не пояснювало, чому вздовж хребта у нього повиступали сироти, а ще з’явилося відчуття, що він знайшов черговий вказівник на якомусь казковому прихованому шосе.

Джейк розстебнув сорочку і засунув придбані книжки за па­зуху. Потім озирнувся, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, і взявся за паркан. Підтягнувся, перекинув ноги й раз — опинився на тому боці. Ліва нога приземлилася на безладно на­валену купу цегли, яка негайно поїхала вбік. Під вагою тіла нога підігнулася в щиколотці, й її пронизав нестерпний біль. Джейк гепнувся на землю, та коли в ребра товстими грубими кулачища­ми затарабанили цеглини, закричав від болю та несподіванки.

Декілька секунд він просто лежав, чекаючи, поки до нього повернеться дихання. Він не думав, що поранення серйозні, але підвернута щиколотка давалася взнаки. Мабуть, вона розпухне, і додому він повернеться накульгуючи. Доведеться міцно зціпи­ти зуби й терпіти. Грошей на таксі в нього точно не було.

Не сміши. Чи не збираєшся ти раптом повертатися додому? Тебе ж живцем зжеруть.

Може, й так, а може, й ні. Наскільки він розумів, надто ве­ликого вибору в нього не було. Але це пізніше. Зараз він збирався обдивитися цю ділянку землі, що притягувала його так само сильно, як магніт притягує сталеві ошурки. Довкола ньо­го досі витало відчуття якоїсь сили. І зараз воно стало ще по­тужнішим. Він уже не думав, що це просто порожня ділянка землі під забудову. Тут щось діялося, щось грандіозне. Джейк відчував у повітрі бриніння, наче десь поблизу була найбільша в світі електростанція, а з неї витікали вольти й вольти енергії.

Підводячись з землі, Джейк побачив, що йому неймовірно пощастило: неподалік була купа битого скла. Якби Джейк упав на неї, то міг би сильно порізатися.

«То була вітрина, — подумав Джейк. — Коли крамничка де­лікатесів ще була тут, крізь вітрину можна було з вулиці обди­витися все м’ясо й сири. їх підвішували на мотузках». Він не знав, звідки це знає, але знав. Не було й тіні сумніву, що він знає.

Замислено роздивившись навкруги, він пройшов у глиб май­данчика. Ближче до середини, на землі, напівсхована під роз­кішними весняними паростками, лежала вивіска. Джейк став навколішки, витяг її, поставив перпендикулярно до землі й стер бруд. Літери вицвіли, але їх ще можна було розібрати:

ВИШУКАНІ ДЕЛІКАТЕСИ ВІД ТОМА ТА ДЖЕРІ МИ ЗНАЄМОСЯ НА ЗАКУСКАХ ДЛЯ ВЕЧІРОК!

А під написом виведене тією самою червоною фарбою, що вицвіла до рожевої, йшло незрозуміле речення: І ДО ВСІХ НАС СТАВИТЬСЯ ДУЖЕ ШАНОБЛИВО.

«Я на місці, — подумав Джейк. — Це воно».

Вивіска впала на землю, а Джейк випростався і пішов далі, не кваплячись, уважно роздивляючись навколо. Щодалі, то силь­нішим ставало відчуття сили, енергії. Усе, що він бачив, — трава, бите скло, уламки цегли — неначе проступало під дією цієї сили. Навіть пакети від чіпсів здавалися гарними, а пляшку з-під пи­ва сонце перетворило на циліндр, повний брунатного вогню.

Джейк дуже гостро відчував власне дихання і сонячне світло, що золотим дощем лилося на все довкола. Зненацька він збаг­нув, що стоїть на порозі розкриття великої таїни, і його тілом пробіг дрож — чи то від жаху, чи то від зачудування.

Це все тут. Геть усе. Все досі тут.

Бур’ян терся об холоші його штанів, до шкарпеток чіпляли­ся реп’яхи. Ось попереду зашурхотіла обгортка з-під печива, бо її гнав по землі легенький вітерець. Сонячний промінь відбив­ся від блискучої поверхні, і Джейкові на якусь мить здалося, що обгортка засяяла, сповнилася прекрасного і нестерпного світін­ня, яке йшло зсередини.

— Усе досі тут, — повторив він уголос, не знаючи, що його обличчя теж набуває власного внутрішнього світіння. — Все.

До Джейкових вух долинав якийсь звук. Узагалі-то він чув цей звук, відколи переліз на майданчик. То було дивовижне гудіння на високій ноті, невимовно самотнє і невимовно приємне. Так міг би завивати вітер на пустельній рівнині. Але цей звук був живим. Як тисячі голосів, що поєдналися в одній великій від­критій ноті. Глянувши вниз, він побачив, що в гущавині бур’яну, кущах і купах цегли проглядають обличчя. Обличчя.

— Хто ви? — прошепотів Джейк. — Хто ви такі? — Відповіді не було, але крізь хор Джейку почулися інші звуки: тупотіння копит по піску, постріли з револьвера. З пітьми співали осанну янголи. Обличчя в руїнах поверталися, коли він проходив повз них. Вони наче стежили за ним, не маючи, втім, нічого лихого на меті. Він бачив Сорок шосту вулицю і краєчок будівлі ООН на тому боці Першої авеню, але ці будинки більше не мали жодного значення. Сам Нью-Йорк перестав для нього будь-що означати, став так само блідим і невиразним, як віконне скло.

Гудіння посилилося. Тепер хор голосів з багатотисячного перетворився на багатомільйонний — то був відкритий вир, що піднімався з найглибшого колодязя Всесвіту. Джейк розібрав якісь імена, але не знав, кому вони належать. Одне звучало як Мартен. Інше — як Катберт. А третє, можливо, Роланд... Ро­ланд із Ґілеаду.

Імена, уривки розмов, які могли б скластися в десятки тисяч переплетених історій, але все це було нікчемним порівняно

з дивовижним потужним гудінням, дрижанням, що прагнуло наповнити Джейкову голову сліпучо-білим світлом. І радість від цього була такою великою, такою безмежною, що загрожу­вала розірвати його на шматки. То був голос Так, голос Білості, голос Завжди. На порожній ділянці землі урочисто співав вели­кий хор життєствердження. І співав він для нього, Джейка.

А тоді в заростях реп’яхів Джейк помітив ключ... а за ним — троянду.

Ноги зрадницьки підігнулися, і Джейк упав на коліна. Краєм свідомості він розумів, що плаче. Ще слабше проступало усві­домлення того, що він трохи надзюрив у штани. Не спинаю­чись на ноги, він проповз уперед і потягнувся до ключа, що лежав у реп’яхах. Виглядав цей предмет дуже просто. Скидало­ся на те, що Джейк бачив його форму уві сні:

«Увесь секрет — у тій маленькій карлючці на кінці», — поду­мав він.

Коли ключ опинився у Джейковій руці, хор голосів злився в один переможний вигук, такий гучний, що поглинув крик самого Джейка. Він побачив білий спалах між затиснутих паль­ців і відчув, як рукою аж до самого плеча пробіг струм. Удар був колосальним. Він наче за оголений високовольтний дріт ухо­пився, але болю не було.

Джейк розкрив книжку «Чарлі Чух-Чух» і вклав у неї ключ. А тоді погляд знову впав на троянду, і хлопчик збагнув, що са­ме вона — справжній ключ. Ключ до всього. Джейк поповз упе­ред. Його обличчя перетворилося на ореол світла, очі стали бездонними колодязями сліпучого синього вогню.

Троянда росла на якійсь невідомій багрянистій траві.

Коли Джейк наблизився до цього жмутка трави, троянда по­чала розтулятися просто на очах. Пелюстка за пелюсткою вона розкривала свою червоногарячу душу, показуючи світу її по­таємні глибини. 1 кожна пелюстка наче палахкотіла своїм влас­ним вогнем. Зроду-віку Джейк не бачив такого нестримного буяння життя.

Він потягнувся брудною рукою до цього дива, і голоси почали виспівувати його ім’я... але водночас у серце почав закрадатися смертельний страх, холодний, як крига, і важкий, мов камінь.

Щось було не так. Джейк відчував пульсування незгоди — глибокої потворної подряпини на безцінному витворі мистец­тва, смертельної лихоманки під холодним чолом хворого.

Наче хробак. Хробак, що заповзає дедалі глибше й глибше.

1 привид. Привид, який вигулькує там, де дорога робить поворот.

Бутон розкрився повністю, явивши світу жовтогаряче світ­ло, і всі думки потонули в хвилі безмежного подиву. Спершу Джейк вирішив, що це квітковий пилок, наділений якимось надприродним світінням, котре, здавалося, випромінювала кожна річ на цьому спустошеному майданчику. Хоча знав, що у троянд не буває пилку. Він нахилився ближче і тільки тоді побачив, що концентричне коло жовтогарячого світла — то не пилок. То було сонце: величезне горнило в серці цієї троян­ди, що виросла на жмутку пурпурової трави.

Страх повернувся, та тільки тепер це був непідробний жах. «Все правильно, — подумав Джейк, — тут усе правильно, але може будь-якої миті піти не так, як треба. Зрештою, вже піш­ло. Мені дозволяють відчути рівно стільки цієї неправиль­ності, скільки я можу витримати... але що ж це таке? І що мені робити?»

Якийсь хробак.

Джейк відчував, як він б’ється, наче хворе брудне серце, зма­гаючись із безтурботною красою троянди, викрикуючи грубі прокльони до хору голосів, що так заспокоював його і додавав бадьорості.

Хлопчик нахилився ближче і побачив, що у троянди не одне сонце-серце, а багато... багато сонць у розжареній і водночас тендітній оболонці.

Але це неправильно. Тут усьому загрожує небезпека.

Переконаний, що торкнутися цього осяйного космосу в мініа­тюрі майже напевно означає смерть, і не спроможний зупини­тися, Джейк потягнувся вперед. У цьому русі не було ані ціка­вості, ані жаху. Тільки безмежна невимовна потреба захистити троянду, і більше нічого.

Отямившись, Джейк спершу зрозумів тільки те, що минула ша­лена купа часу і голова просто розколюється від болю.

Що зі мною ? Дали по довбешці й пограбували ?

Він перекотився на спину і сів. Голову знову пронизала блискавка болю. Джейк підніс руку до лівої скроні й відчув, що пальці стали липкі від крові. Подивившись униз, він побачив, що з бур’яну витикається цеглина. Її заокруглений край був за­надто червоний.

Якби вона була гостра, то я б зараз, мабуть, лежав у комі чи мертвий.

Глянувши на годинник, Джейк здивовано відзначив, що го­динник на своєму місці — на руці. «Сейко», не супердорогий, але в цьому місці нічого просто так не буває: якщо вже ти по­дрімав на пустирі, то так і знай, що особистих речей у тебе біль­ше нема. Дорогі вони чи ні, а дехто з превеликою втіхою полег­шить тобі кишеню. Але цього разу Джейкові наче пощастило.

Було о пів на четверту пополудні. Це означало, що він про­лежав непритомний щонайменше п’ять годин. Мабуть, батько вже поставив на вуха поліцію, але Джейку було якось байдуже. Здавалося, він вийшов зі школи Пайпера тисячу років тому.

Здолавши половину відстані до паркану, що відділяв порож­ній майданчик від Другої авеню, він зупинився.

Справді, що ж з ним сталося?

Мало-помалу до нього поверталися спогади. Стрибок через паркан. Послизнувся й підвернув щиколотку. Джейк торкнув­ся кісточки на нозі й скривився від болю. Так... досі все так і було. А після цього?