Коли двері перестають бути дверима? 9 страница

І

Минуло чотири дні по тому, як Едді витяг його крізь прохід між світами, без джинсів і кросівок, зате з наплічником і живого. Джейк прокинувся від дотику: щось тепле й вологе обнюхувало йому обличчя.

Якби це сталося зранку якогось із попередніх трьох днів, то він би, поза сумнівом, розбудив своїх супутників криком, бо тоді його весь час лихоманило і снилися жахіття про тинькового велетня. У цих снах джинси ніяк не хотіли сповзати, охоронець дверей міцно тримав його лапою за ноги і пхав до безсловесного рота, опускаючи гострі зуби, наче ґрати, що перекривають вхід до замку. Джейк прокидався від власного стогону. Все його тіло били дрижаки.

Лихоманку спричинив павучий укус на потилиці. Наступ­ного дня Роланд оглянув його і побачив, що рана виглядає гір­ше. Він порадився з Едді, а потім простягнув Джейкові роже­ву піґулку.

— Тобі доведеться щодня приймати по чотири таких піґулки щонайменше тиждень.

Джейк недовірливо дивився на таблетку.

— А що це?

— Чифлет, — відповів Роланд і гидливо скривився, зверта­ючись на Едді. — Скажи ти. Я досі не можу це вимовити.

— Кефлекс. Не бійся, Джейку, їх узяли в офіційно затвер­дженій аптеці старого доброго Нью-Йорка. Роланд цілу купу їх зжер, і, як бачиш, здоровий, мов той коняка. Навіть зовні тро­хи подібний.

Джейк досі не йняв віри.

— Як ви роздобули ліки в Нью-Йорку?

— Це довга історія, — сказав стрілець. — Ти ще її почуєш. А зараз просто прийми ліки.

Джейк послухався, і задовільний результат не забарився. За добу запалення й почервоніння довкола вкушеного місця по­чали сходити, і лихоманка теж минулася.

Щось тепле знову тицьнулося йому в лице, і Джейк різко сів, миттю розплющивши повіки.

Створіння, яке лизало йому щоку, квапливо відступило на два кроки назад. То був пухнастик-шалапут, але Джейк цього не знав. Він ще ніколи в житті не бачив пухнастиків-шалапутів. Тваринка була худіша за тих, яких Роланд із супутниками ба­чили раніше. Чорна шкурка в сіру смужку сплутана і брудна. На боці в одному місці запеклася кров. Обведені золотом чорні очі занепокоєно дивилися на хлопчика, задня частина тулуба при­язно рухалася туди-сюди. Джейк розслабився. Звісно, всяке бу­ває, але істота, що мотиляє хвостом (чи принаймні намагається це робити), мабуть, не така вже й страшна.

Година була рання, світанкова, близько пів на шосту. Точні­ше Джейк визначити не міг, бо його цифровий наручний го­динник «Сейко» більше не працював... чи то пак працював, але якось дивно. Коли він вперше зиркнув на циферблат після пе­реходу з одного світу в інший, то годинник показував 98:71:65. А наскільки було відомо Джейку, такий час — це цілковитий нонсенс. Придивившись пильніше, Джейк зрозумів, що час біжить назад, а не вперед. Та якби це відбувалося постійно, то годинником ще можна було б так-сяк користуватися. Але все було не так просто. Певний час цифри прокручувалися назад з потрібною швидкістю (Джейк перевіряв, вимовляючи в про­міжку між зміною цифр слово «Міссісіпі»), а потім цифри або

спинялися на десять-двадцять секунд, і Джейк думав, що го­динник нарешті наказав довго жити, або ж деякі цифри знена­цька починали розпливатися, і їх годі було побачити.

Він розповів про цю дивовижу Роландові й показав йому го­динник, щиро вважаючи, що це має вразити стрільця до гли­бини душі. Але Роланд просто секунду-дві роздивлявся його, а потім кивнув і сказав Джейкові, що годинник, безумовно, ці­кавий, але зараз настали такі часи, що жоден хронометр не пра­цює належним чином. Тож користі з «Сейко» тепер не було ні­якої, але Джейк усе одно не хотів його викидати... мабуть, тому, що годинник був часточкою його минулого життя, і таких речей у нього лишилося зовсім небагато.

Зараз «Сейко» показував шістдесят дві хвилини по сороковій у середу, четвер і суботу одночасно грудня і травня.

Ранок був непроглядно імлистим. У радіусі п’ятдесяти-шіст­десяти футів світ просто зникав з поля зору. Якщо цей день буде таким самим, як і попередні три, то приблизно за дві го­дини з’явиться тьмяно-біле кружальце сонця, а о пів на десяту туман остаточно розвіється і стане спекотно. Джейк озирнувся й побачив, що його супутники (поки що він не наважувався на­звати їх друзями) сплять під своїми ковдрами з оленячих шкур — Роланд неподалік, Едді й Сюзанна разом з іншого боку догорі­лого багаття.

Джейк знову подивився на ту тваринку, що його розбудила. На вигляд це була суміш єнота з бабаком, до якої додали ще й краплину такси.

— Як справи, га, малюк? — тихо спитав він.

— Юк! — відразу озвався шалапут, не перестаючи, проте, за­непокоєно на нього зиркати. Голос у звіра був низький і глибо­кий, він нагадував гавкіт. Голос сильно застудженого футболіста-англійця.

Зачувши його, Джейк аж сахнувся від несподіванки. Напо­лоханий різким рухом, пухнастик-шалапут відступив на два кро­ки назад, наче збираючись тікати, але потім передумав. Задня частина тулуба в нього тепер рухалася ще швидше, а чорні з зо­

лотом очі продовжували нервово споглядати Джейка. Вуса на писку тремтіли.

— Він пам’ятає, які з себе люди, — відзначив голос над пле­чем у Джейка. Хлопчик озирнувся і побачив Роланда — той сидів навпочіпки, спираючись ліктями на ноги. Довгі руки звисали між колін. До тварини він вочевидь виявляв значно більше ці­кавості, ніж до Джейкового годинника.

— Що це таке? — тихо спитав Джейк. Зачарований, він не хотів наполохати тварину. — У нього такі гарні очі!

— Пухнастик-шалапут, — відповів Роланд.

— Аапут! — вигукнула істота і відступила ще на крок.

— Він уміє говорити!

— Не зовсім. Шалапути просто повторюють те, що чують... чи то пак раніше чули. Я вже багато років не чув, щоб хтось із них повторював слова. Цей такий змарнілий, наче з голоду по­мирає. Мабуть, прийшов сюди чимось поживитися.

— Він облизував моє лице. Можна, я його нагодую?

— Якщо ти це зробиш, ми від нього ніколи не відчепимо­ся, — сказав Роланд, злегка всміхнувся і клацнув пальцями. — Агов! Пухнастий!

Створіння якось примудрилося відтворити клацання паль­ців, наче язиком цокнуло.

— Ов! — гукнуло воно своїм хрипким голосом. — Ов, астий! — Тепер кошлата філейна частина ходила ходором від задоволення.

— Іди, підгодуй його. Один знайомий конюх колись ка­зав, що хороший шалапут — це талісман щастя. А цей наче хороший.

— Так, — погодився Джейк. — Хороший.

— Колись вони були ручні. В кожному баронському маєтку довкола замку чи особняка тинялося по півдюжини таких ша­лапутів. Але ці тварини були придатні хіба що розважати ма­лечу і винищувати щурів. Вони можуть бути досить-таки відда­ними... чи були відданими в ті давні часи... хоча я ніколи не чув, щоб шалапут був так само вірним, як хороший пес. А дикі — то

взагалі посмітюхи. Вони не становлять жодної загрози, але на­докучають, як оси.

— Оси! — крикнув шалапут. Його неспокійний погляд пере­бігав від Джейка до стрільця і навпаки.

Повільно, щоб не налякати істоту, Джейк полізу наплічник, дістав звідти залишки стрільцевого бурито і кинув пухнастикові-шалапуту. Тварина сахнулася і тихо, по-дитячому скрик­нувши, повернулася до них спиною та пухнастим хвостом-штопором. Джейк був упевнений, що шалапут зараз побіжить геть, але той зупинився і, вагаючись, глянув через плече.

— Давай, — заохотив Джейк. — їж. Ти хороший малюк.

— Юк, — пробурмотів шалапут, проте не зрушив з місця.

— Дай йому час, — сказав Роланд. — Я думаю, він підійде.

Шалапут потягнувся вперед, витягнувши довгу і навдивовижу

граційну шию. Тонкий чорний ніс смикався, чуючи їжу. Зреш­тою наважившись, шалапут потрюхикав уперед, і Джейк помі­тив, що він трохи накульгує. Тваринка понюхала бурито, а потім однією лапою відділила шматок оленини від листка. Це було зроблено надзвичайно делікатно, навіть дещо урочисто. Очис­тивши м’ясо від листка, шалапут миттю проковтнув увесь шма­ток і знову підвів погляд на Джейка.

— Юк! — сказав він. Не втримавшись, Джейк розсміявся, і звір знову відсахнувся з переляку.

— Якийсь він худий, — сонно відзначив Едді з-поза їхніх спин. Зачувши звук його голосу, шалапут блискавично повер­нувся і розчинився в ранковій імлі.

— Ти його налякав! — насупився Джейк.

— Ох, вибач, — сказав Едді і провів рукою по своєму волос­сю, яке після сну стояло сторч. — Якби я знав, що це твій близь­кий друг, Джейку, то накрив би на стіл.

Роланд підбадьорливо постукав Джейка по плечу.

— Він повернеться.

— Ти впевнений?

— Якщо щось чи хтось його не вб’є, то повернеться. Ми ж його нагодували, правда?

Але не встиг Джейк відповісти, як почався барабанний дріб. Ці барабани вони чули вже третій ранок поспіль, і двічі звук долинав до них, коли день хилився до вечора. То був слабкий, невиразний, глухий стукіт, що ширився з того боку, де лежало велике місто. Цього ранку дріб звучав якщо не виразніше, то принаймні чіткіше. Джейк терпіти його не міг. Йому здавалося, що десь у щільній безбарвній ковдрі ранкового туману б’ється серце величезної тварини.

— То як, Роланде, ти ще не визначився, що воно таке? — спитала Сюзанна. Вона вже наділа сукню, зав’язала волосся на потилиці і тепер складала ковдри, під якими вони з Едді спали.

— Ні. Але ми обов’язково дізнаємося.

— Ти вмієш заспокоїти, — пробурчав Едді.

Роланд звівся на ноги.

— Ходімо. Не треба марнувати день.

Туман почав розсіюватися тільки за годину після того, як вони вирушили в дорогу. Сюзаннин візок котили по черзі, і він, не­щасний, постійно підстрибував, бо на дорозі траплялися міни у вигляді великих булижників. Коли ранок був у розпалі, повітря стало прозорим і сухим, у небі не було ні хмаринки. На півден­но-східному обрії чітко виділялося місто. Особливої різниці між краєвидом Нью-Йорка і цим містом Джейк не бачив. Хоча, на його думку, будівлі тут, мабуть, були не такими високими. Здебільшого речі в Роландовому світі не трималися купи. Але якщо з тим містом також не все було гаразд, то принаймні звід­ти, де мандрівники перебували зараз, цього не було видно. Так само, як Едді, Джейк почав потай плекати надію, що там вони знайдуть допомогу... чи бодай гарячу їжу.

Ліворуч, за тридцять-сорок миль, текла широка ріка Сенд, а над нею великими зграями кружляли птахи. Час від часу котрийсь із них складав крила і каменем падав униз — мабуть,

рибалив. Ріка й дорога повільно рухалися назустріч одна одній, хоча точки їхнього перетину ще не було видно.

Попереду мандрівники бачили інші будівлі. Здебільшого во­ни скидалися на покинуті ферми. Деякі геть розвалилися, але, схоже, під дією часу, а не від рук вандалів. Це підсилило віру Едді та Джейка в те, що в місті на них чекає приємний сюрприз. Та ці надії кожен тримав у собі, щоб інші не підняли на кпини. На рівнинах паслися нечисленні стада великих кошлатих тва­рин. Вони намагалися триматися подалі від дороги, а якщо й під­ходили до неї, то тільки щоб перейти. Перетинали шлях дуже швидко, галопом, як зграйки дітлахів, що бояться автомобілів. Джейк подумав, що то б могли бути бізони... якби деякі не мали по дві голови. Він показав на них стрільцеві, і Роланд кивнув.

— Мутанти.

— Як ті, під горами? — У його голосі Джейк почув нотки жа­ху і зрозумів, що стрілець, напевне, теж це знає, але контролю­вати страх було понад його сили. Він надто добре пам’ятав не­скінченну кошмарну подорож на дрезині.

— Гадаю, тут мутація вже потроху вичахає. А там, під горами, вона дедалі посилювалася.

— А як буде там? — Джейк показав у бік міста. — Там теж бу­дуть мутанти? Чи... — Описати свої надії й сподівання деталь­ніше він був не спроможний.

Роланд знизав плечима.

— Не знаю, Джейку. Якби знав, то сказав би.

Вони саме проминали напівобгорілу порожню будівлю — сумнівів у тому, що це ферма, майже не було. «Але ж у неї могла влучити блискавка», — подумав Джейк і замислився, що саме він зараз робить — шукає пояснення чи дурить себе.

Мабуть, Роланд прочитав Джейкові думки, бо обійняв його за плечі.

— Не варто навіть намагатися вгадати, Джейку. Це сталося дуже давно. — Він показав рукою в бік ферми. — Он там, ма­буть, була загорожа для худоби. А залишилося від неї кілька па­тичків, що самотньо стирчать із землі.

— Світ зрушив з місця, так?

Роланд кивнув.

— А люди? Як ти гадаєш, може, вони переселилися в місто?

— Деякі, може, й переселилися, — відповів Роланд. — Але дехто досі тут.

— Що? — аж підскочила Сюзанна.

Роланд знову кивнув.

— Останні кілька днів за нами спостерігають. У цих старих будинках лишилося небагато люду. Але вони там. І чим ближче до цивілізації, тим більше буде людей. — Він помовчав. — Тоб­то до колишньої цивілізації.

— А звідки ти знаєш, що вони там? — спитав Джейк.

— Відчув їхній запах. За бур’яном, вирощеним навмисне для того, щоб сховати урожай, я бачив кілька грядок. Ми промину­ли робочий млин, що ховався серед купи дерев. Але здебільшого я просто відчуваю... так, як відчуваєш, коли замість сонячного проміння на лице падає тінь. Гадаю, з часом ви теж навчитеся відчувати.

— Як ти думаєш, вони небезпечні? — спитала Сюзанна. Во­ни наближалися до великої спорохнявілої будівлі, яка колись, мабуть, правила за сарай чи ярмарковий павільйон. Сюзанна стривожено її роздивлялася, і рука мимохіть потяглася до руків’я револьвера, який вона носила на грудях.

— Чи вкусить чужий пес? — у свою чергу запитав стрілець.

— І що це означає? — спитав Едді. — Терпіти не можу, коли ти говориш, як дзен-буддист, Роланде.

— Це означає, що я не знаю, — відповів Роланд. — А хто та­кий цей Дзен Буддист? Він так само мудрий, як і я?

Едді подивився на Роланда довгим оцінюючим поглядом і врешті-решт вирішив, що це один із тих рідкісних випадків, коли стрілець жартує.

— Та ну тебе, — сказав він, відвертаючись. І спостеріг, як під­нявся в Роланда кутик рота. Едді вже заходився штовхати Сюзаннин візок далі, коли краєм ока помітив ще дещо.

— Гей, Джейку! — гукнув він. — Здається, в тебе з’явився друзяка!

Джейк озирнувся, і широка усмішка засяяла на його облич­чі. На відстані сорока футів слідом за ними, обнюхуючи кожну бур’янину на битому Великому Шляху, старанно кульгав пухнастик-шалапут.

З

За кілька годин Роланд оголосив про привал і наказав їм при­готуватися.

— До чого? — спитав Едді.

Роланд зиркнув на нього.

— До будь-чого.

Це сталося близько третьої години дня. Великий Шлях при­вів їх на верхівку довгастого пагорба, що навскоси перетинав рівнину, довгий, наче складка на найбільшому в світі постіль­ному укривалі. А під ним і далі дорога бігла через перше справж­нє містечко, яке вони побачили на своєму шляху. Здавалося, там нікого немає, але Едді ще не забув уранішню розмову. Те­пер Роландове питання — чи вкусить чужий пес? — більше не ви­давалося таким по-буддистському незрозумілим.

— Джейку?

-Що?

Кивком голови Едді показав на руків’я «рюгера», що стирчав з-за пояса Джейкових джинсів (тієї запасної пари, яку він при­хопив з дому).

— Хочеш, я понесу?

Джейк кинув питальний погляд на Роланда. Та стрілець тіль­ки плечима знизав, і його жест промовисто свідчив: «Тобі ви­рішувати».

— О’кей. — Джейк передав пістолет Едді. Потім зняв напліч­ник, покопирсався в ньому і витягнув заряджену обойму. Він ще пам’ятав, як знайшов її серед течок з документами в одній із

шухляд батькового столу, але здавалося, що це було дуже давно. Цими днями думати про життя в Нью-Йорку і навчання в школі Пайпера було все одно що дивитися в телескоп не з того боку.

Едді взяв обойму, обдивився її, вставив у гніздо пістолета, перевірив запобіжник і нарешті запхав «рюгер» собі за пояс.

— Слухайте уважно й затямте те, що я скажу, — мовив Ро­ланд. — Якщо там є люди, то, швидше за все, вони старі й бо­яться нас більше, ніж ми — їх. Молоді вже давно пішли звідси. Навряд чи ті, хто залишився, озброєні. Зрештою, наші револь­вери, можливо, стануть єдиною зброєю, яку більшість із них бачила на власні очі... звісно, крім картинок у старих книжках. Не робіть рвучких рухів. І пам’ятайте дитяче правило: говоріть тільки тоді, коли до вас звертаються.

— А як щодо луків і стріл? — спитала Сюзанна.

— Так, цілком можливо, що це їхня зброя. А ще палиці й дрючки.

— І каміння, — пригніченим тоном сказав Едді, дивлячись униз на дерев’яні будинки. Здавалося, містечко вимерло, але хтозна? — А якщо вони жбурлятимуть у нас камінням, ми змо­жемо відповісти булижниками зі шляху.

— Так, завжди можна щось знайти, — погодився Роланд. Але самі бійку не починаємо, зрозуміло?

Вони кивнули.

— Мабуть, було б легше піти в обхід, — сказала Сюзанна.

Не зводячи очей зі збудованого за найпростішим планом по­селення, що лежало внизу, Роланд кивнув. У центрі містечка Великий Шлях перетинала інша дорога, і завдяки цьому напівзруйновані хатини були схожі на ціль, побачену через оп­тичний приціл гвинтівки.

— Так справді було б легше, але ми цього не робитимемо. Йти в обхід — погана звичка і дуже нав’язлива. Завжди краще йти напряму, якщо немає вагомої й цілком очевидної причини цього не робити. А зараз я такої причини не бачу. Якщо там є лю­ди... що ж, може, це навіть на краще. Зможемо з ними поспіл­куватися.

Сюзанна помітила, що Роланд став іншим. І навряд чи ця зміна була зумовлена лише тим, що голоси в його голові замовк­ли. «Таким він був тоді, коли було з ким воювати і кого вести в бій, а старі друзі ще були разом із ним, — подумала вона. — Таким він був, поки світ не зрушив з місця і він не схибнувся разом із ним та не почав полювати на того Волтера. Таким він був, поки Велике Ніщо не змусило його замкнутися в собі й стати диваком».

— Може, вони знають, що це за барабани, — сказав Джейк.

Роланд знову кивнув.

— Все, що вони знають... особливо про місто... може статися нам у пригоді. Але не варто забагато думати про людей, яких там, можливо, взагалі немає.

— Знаєте що? — спитала Сюзанна. — На їхньому місці я б не поткнула носа на вулицю, якби побачила нас. Четверо чужинців, троє з них озброєні. Мабуть, ми схожі на банду тих грабіжників минулого, про яких ти нам розповідав, Роланде... як ти їх називав?

— Розбійниками. — Опустивши руку на сандалове руків’я свого револьвера, він на якусь дещицю витяг його з кобури. — Але жоден розбійник на світі ніколи не носив револьверів. І якщо в тому селі є старожили, то вони зрозуміють, хто перед ними. Ходімо.

Джейк озирнувся і побачив, що шалапут лежить на дорозі, затуливши пичку передніми лапами, й пильно за ними спо­стерігає.

— Юк! — гукнув хлопчик.

— Юк! — луною озвався пухнастик і миттю звівся на лапи.

Вони почали спускатися вниз невисоким схилом, а за ними

дріботів Юк.

Два будинки на околиці були спалені. Решта поселення стояла вкрита шаром пилу, але ціла і неушкоджена. Вони проминули

порожню стайню ліворуч, якийсь будинок, що скидався на ба­зар, праворуч і опинилися в самому містечку — якщо можна було так назвати близько дюжини перехняблених хат обабіч до­роги. Між деякими хатинами бігли вузенькі провулки. Другий шлях, ґрунтовий, здебільшого порослий травою з рівнин, про­ходив з північного сходу на південний захід.

Глянувши вздовж цієї дороги на північний схід, Сюзанна подумала: «Колись на цій річці ходили баржі, а десь далі на до­розі була пристань і до неї тулилося ще одне жалюгідне посе­лення, самі салуни й хижки. Остання торговельна точка, а далі баржі пливли до великого міста. А дорогою їздили фургони — звідси туди і назад. Як давно це було?»

Вона не знала. Але, судячи з вигляду цього поселення, за давніх-давен.

Десь, погойдуючись на іржавих петлях, монотонно рипіли двері. Самотньо стукала на вітрі з рівнин віконниця.

Перед будинками виднілися поруччя для прив’язування коней, здебільшого поламані. Колись тут був дощатий хідник, але дощок практично не лишилося, а крізь дірки на їх місці росла трава. Вивіски на будинках були старі й побляклі, але деякі ще можна було прочитати. їх писали якоюсь недолугою мовою, яку, на дум­ку Сюзанни, Роланд називав низькою. «ЇЖА Й ЗЕРНО» — було написано на одній, і Сюзанна вирішила, що, мабуть, її автор мав на увазі «Корм і зерно». На декоративному фасаді будинку поряд, під грубим малюнком, що мав зображати буйвола, який відпочи­ває в густій траві, стояли слова «ПОЇЖ ВИПИЙ СПОЧИНЬ». Перехняблені двостулкові двері під вивіскою, що відчинялися в обидва боки, погойдувалися на вітрі.

— Це що, салун? — Сюзанна не розуміла, чому вона шепо­че, — знала тільки, що нормальним тоном говорити не могла. Говорити голосно зараз — усе одно, що збацати на банджо ве­селу музичку під час похорону.

— Був салун, — відповів Роланд. Він не шепотів, але його голос був тихим і задумливим. Джейк намагався йти якомога ближче до стрільця і весь час нервово озирався. Юк скоротив

відстань, яка їх розділяла, до десяти кроків. Він швидко трюхи­кав позаду, крутячи головою, щоб роздивитися хатини. Голова гойдалася з боку в бік, наче маятник.

Тепер Сюзанна теж почала відчувати на собі чиїсь погляди. Відчуття було точнісінько таке, яким його описав Роланд, — неначе після сонця на обличчя набігла тінь.

— Там усе-таки є люди, так? — прошепотіла вона.

Роланд знову кивнув.

На північно-східному розі перехрестя стояв будинок з іще од­нією вивіскою, яку вона змогла прочитати: «ВЕЧЕРЯ Й НОЧІВ­ЛЯ». Окрім церкви з похилою дзвіницею, це була найвища будівля в містечку, бо вона мала три поверхи. Підвівши очі, Сю­занна встигла помітити в одному з вікон без шибок білу пляму. Поза сумнівом, то було обличчя. Зненацька їй захотілося як­найшвидше забратися звідти геть. Але Роланд навмисно пішов повільно, і вона здогадувалася чому. За ними спостерігали, тож поспіх ні до чого доброго не призведе. Це означало б, що вони бояться... отже, їх можна схопити. Та все одно...

На перетині дві вулиці розширювалися, утворюючи майдан. Зараз над ним неподільно владарювали бур’яни. Посередині стояв побитий негодою кам’яний дороговказ. А над ним на іржавому дроті висіла металева коробка.

Роланд пішов до каменя. Джейк не відставав від нього ані на крок. За ними, штовхаючи перед собою Сюзаннин візок, ішов Едді. У спицях шепотіла трава, вітер грався кучериком у Сюзанни на щоці. Десь на вулиці гахнула віконниця і рипнула дверна завіса. Здригнувшись, Сюзанна відкинула волосся назад.

— Хоч би він трохи швидше пішов, чи що. Повзе як та чере­паха, — тихо сказав Едді. — Мені тут моторошно.

Сюзанна кивнула й окинула майдан поглядом. Послужлива уява тут же намалювала їй яскраву картину базарного дня — хідник угинається від люду, в юрбі є кілька міських пані з ко­шиками в руках, але здебільшого натовп складається з візників і вбраних у лахи робітників з барж (Сюзанна не мала жодного уявлення, звідки знає про всі ці баржі й баржовиків, але впев­неність у тому, що вони були, не полишала її). Крізь сільський майдан дорогою без бруківки, здіймаючи задушливі хмари жовтої куряви, проштовхуються вози, погоничі ляскають бато­гами коней

(волів, то були воли)

і їдуть далі. У неї перед очима стояли всі ці хури з крамом, накриті брезентом: на одних паки сукна, на інших — піраміди просмолених діжок. Терплячі воли, запряжені по двоє, тягнуть вози і стріпують вухами, відганяючи ґедзів. З салуна долинають голоси, дзвінкий сміх, і хтось бренькає на піаніно веселу ме­лодію, щось на кшталт «Дівчата з Баффало» чи «Кралечка Кеті».

«Я наче жила тут. У іншому житті», — подумала вона.

Стрілець схилився над дороговказом, читаючи напис.

— Великий Шлях. Лад, сто шістдесят коліс.

— Коліс? — здивувався Джейк.

— Це така стародавня міра довжини.

— А ти чув про цей Лад? — спитав Едді.

— Можливо, — відповів стрілець. — Коли був ще зовсім ма­леньким.

— Цікава назва. Римується з «гад» і «зад». А це не така вже й добра ознака, — зауважив Едді.

Тим часом Джейк роздивлявся східний бік каменя-дороговказа.

— Річкова дорога. Написано якось дивно, але так і є.

Едді зазирнув на західний бік дороговказа.

— Джимтаун, сорок коліс. Роланде, це ж там народився Вейн Ньютон?

Роланд здивовано подивився на нього.

— Ясно. Мовчу, — сказав Едді, а сам підкотив очі.

На південно-західному розі майдану стояла єдина в міс­течку кам’яниця — приземкуватий запилюжений куб із іржа­вими ґратами на вікнах. «В’язниця й окружний суд, разом узяті», — подумала Сюзанна. Подібні будівлі вона бачила на півдні в своєму світі. Ще б кілька навскісних ліній для паркування машин перед входом — і подібність абсолютна. На

кам’яному фасаді жовтою фарбою, що вже потьмяніла, було щось написано. Прочитати вона змогла, і хоча напис був не­зрозумілий, їй ще сильніше захотілося втекти з цього містечка. «ЮНИ МРУТЬ.

— Роланде! — Коли він нарешті звернув на неї увагу, Сюзан­на показала на криві літери. — Що це означає?

Прочитавши, він тільки похитав головою.

— Не знаю.

Вона знову озирнулася. Зараз здавалося, що майдан змен­шився у розмірах і будівлі наче нависають над чужинцями.

— Може, ходімо звідси?

— Не зараз. Зачекай трохи. — Він нахилився і підняв якийсь камінець, що валявся на дорозі. Задумливо зважив у лівій руці, роздивляючись металеву скриньку, що висіла над дороговка­зом. А потім різко підняв руку, і Сюзанна зрозуміла, що він зби­рається зробити, але запізно.

— Ні, Роланде! — закричала вона і сама злякалася, таким нажаханим був її голос.

Та, не звертаючи на неї уваги, він пожбурив камінцем у скри­ню. І, як завжди, не схибив. Камінь потрапив точно в центр ящика і з глухим металевим дзенькотом відскочив. Усередині завирував якийсь механізм, і з бічного отвору вискочив іржа­вий зелений прапорець. Щойно він зупинився, як пролунало пронизливе дзеленчання дзвоника. На боці прапорця велики­ми чорними літерами було написано «ІДІТЬ».

— Ні фіга собі, — сказав Едді. — Це ж світлофор. А якщо стук­нути його ще раз, він покаже «СТІЙТЕ»?

— Ми не самі, — тихо сказав Роланд і повів рукою в бік кам’я­ниці, яку Сюзанна подумки охрестила окружним судом. Звідти вийшли чоловік та жінка. Вони вже спускалися кам’яними схо­дами. «Ти виграв ляльку, Роланде, — подумала Сюзанна. — Во­ни обоє старші за самого Господа Бога».

Чоловік був одягнений у робочий комбінезон і солом’яне сомбреро з величезними крисами. Жінка йшла, тримаючись рукою за його голе засмагле плече. На ній була проста сукня

з домотканого полотна й очіпок. Вони наближалися, й ось уже Сюзанна побачила, що жінка сліпа: нещасний випадок, який забрав в неї зір, був, напевно, просто жахливим. На місці очей лишилися дві неглибокі западини, що заросли шрамами. Ви­гляд у жінки був водночас наляканий і збентежений.

— А раптом то розбійники, Сі? — крикнула вона надтрісну­тим тремким голосом. — Кажу тобі, ти нас угробиш!

— Мовчи вже, Мерсі, — відповів чоловік. Як і дружина, він говорив із сильним акцентом, тож Сюзанна ледве їх розумі­ла. — Ніякі вони не розбійники, ні. З ними Юн, я ж тобі казав. А розбійники з Юнами не швендяють.

Жінка, хоч і була сліпа, спробувала відірватися від нього, але поводир вилаявся і вхопив її за руку.

— Годі тобі, Мерсі! Я сказав, годі! Ти впадеш і заб’єшся, тряс­ця твоїй матері!

— Ми не бажаємо вам зла, — гукнув стрілець Високою Мо­вою. Від її звуку очі в чоловіка загорілися вогнем — він не пові­рив власним вухам. Жінка знову повернулася до них сліпим обличчям.

— Це стрілець! — закричав чоловік. Від хвилювання його го­лос зірвався і затремтів. — Боже! Я знав, що так буде! Знав!

Тягнучи за собою жінку, він кинувся бігти до них через весь майдан. Сліпа безпорадно спотикалася, і Сюзанна з острахом очікувала на неминучий момент, коли та впаде. Але першим упав чоловік. Він важко приземлився на коліна, а вона розтяг­нулася поряд, боляче забившись об бруківку Великого Шляху.

Джейк відчув, що об ногу треться щось пухнасте, і подивився вниз. Біля самої кісточки припав до землі Юк, і вигляд у нього був ще стурбованіший, ніж завжди. Джейк опустив руку й обе­режно погладив тваринку по голові, прагнучи не тільки втішити, але й заспокоїтися самому. Шерсть у шалапута була шовковис­та, навдивовижу м’якенька. Якусь мить хлопчикові здавалося,

що він ось-ось втече, але шалапут тільки подивився на нього, лизнув руку, а потім знову зацікавився двома новими людьми. Чоловік намагався допомогти жінці підвестися на ноги, але йому це не надто добре вдавалося. Вочевидь збентежена, вона повер­тала головою з боку в бік і тільки заважала.

Чоловік, якого вона називала Сі, порізав собі долоні об бруків­ку, але не звертав уваги на кров. Він махнув на жінку рукою, зняв сомбреро і притис до грудей. Джейкові цей капелюх зда­вався не меншим, ніж кошик об’ємом у цілий бушель.

— Ласкаво просимо, стрільцю! — гукнув Сі. — Для нас ти ба­жаний гість! Я думав, твій край давно вже зник з лиця землі, от що я собі думав!

— Дякую за привітання, — сказав Роланд Високою Мовою. Підійшовши, він обережно взяв жінку за руки вище ліктів. Во­на зіщулилася від страху, але потім розслабилася і дозволила себе підняти. — Надінь капелюха, старожиле. Сонце припікає.

Старий послухався, а потім просто стовбичив, не відводячи від Роланда погляду блискучих очей. А за мить чи дві Джейк зрозумів, від чого блищать його очі. Сі плакав.

— Стрілець! Я казав тобі, Мерсі! Я побачив залізяки, з яких стріляють, і сказав тобі!

— Не розбійники? — спитала сліпа, наче не ймучи віри. — Ти точно знаєш, що вони не розбійники, Сі?

Роланд повернувся лицем до Едді.