Коли двері перестають бути дверима? 14 страница

Тим часом Роланд і Сюзанна міркували над питанням.

— Мабуть, щось пов’язано з порогом, — сказав Роланд. — Двері, перестають бути. Коли двері вже не двері... гммм...

— Гммм, — повторив Юк, досконало відтворивши задумливу інтонацію Роланда. Едді знову підморгнув Джейкові. А Джейк прикрив рота долонею, щоб сховати посмішку.

— Відповідь — коли переступаєш через поріг? — нарешті спи­тав Роланд.

— Нєа.

— Вікно, — зненацька рішуче промовила Сюзанна. Коли двері перестають бути дверима? Коли це вікно.

— Нєа. — Едді шкірився на всі кутні. Але Джейк був шоко­ваний тим, як далеко вони відійшли від правильної відповіді. У цьому є щось магічне, подумав він. Все начебто звичайне, жод­них килимів-самольотів і зникаючих слонів, але все одно це ма­гія. І зненацька їхнє заняття — проста гра в загадки коло багат­тя — постало перед ним геть у іншому світлі. Вони наче грали в піжмурки, тільки за пов’язку на очі правили слова.

— Здаюся, — сказала Сюзанна.

— Так, — сказав Роланд. — Скажи відповідь, якщо ти її знаєш.

— Відповідь — розчиняють. Двері перестають бути дверима, коли їх розчиняють. Ясно? — Спостерігаючи, як Роландове облич­чя мало-помалу світлішає, Едді трохи боязко спитав: — Що, теж погана? Роланде, я старався бути серйозним. Правда-правда.

— Дуже навіть непогана. Навпаки — гарна. Я певен, що Корт би її розгадав... і Алан, можливо. Дуже мудра загадка. А я, як це завжди відбувалося у класі, вирішив, що вона складніша, ніж є насправді, і недогледів відповідь.

— Щось у ній таки є, правда? — задумливо сказав Едді. Ро­ланд кивнув, але Едді цього не бачив. Він дивився у вогонь, в надрах якого розквітали і в’янули тисячі троянд.

— Ще одна загадка і лягаємо спати, — сказав Роланд. — Тіль­ки відтепер ми по черзі стоятимемо на чатах. Едді, ти перший, потім Сюзанна. Потім я.

— А я? — спитав Джейк.

— Можливо, пізніше надійде й твоя черга. Але зараз важливі­ше, щоб ти поспав.

— Ти справді гадаєш, що нам необхідно виставляти вартово­го? — спитала Сюзанна.

— Не знаю. А незнання — найкраща причина так вчинити. Джейку, прочитай нам якусь загадку зі своєї книжки.

Енні передав «Загадки й головоломки» Джейкові, і хлопчик, по­гортавши сторінки, нарешті зупинився десь наприкінці книжки.

— Ось! Це те, що треба!

— Читай, — сказав Едді. — Якщо не я, то Сьюз відгадає цю загадку. Нас знають в усій країні. На ярмарках ми виступаємо як Едді Дін та його загадкова королева.

— Які ми сьогодні дотепні, — сказала Сюзанна. — Побачи­мо, любий, чи не випарується з тебе вся твоя дотепність, поки ти до півночі нидітимеш на узбіччі.

— У неї нема плоті, зате є ім’я, — прочитав Джейк. — Часом вона висока, часом низенька. Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи робимо вправи. І в кожній грі вона з нами.

Цю загадку вони обговорювали майже п’ятнадцять хвилин, але жодне навіть близько не підійшло до розгадки.

— Може, хтось із нас розгадає її уві сні, — сказав Джейк. — Я так про річку розгадав.

— Дешева книжка, відповіді вирвані, — пробурчав Едді. Потім підвівся і загорнувся в шкіряну ковдру, наче в мантію.

— Вона справді дешево мені дісталася. Містер Тауер віддав її просто так.

— Роланде, на що мені звертати увагу? — спитав Едді.

Вже вкладаючись спати, Роланд знизав плечима.

— Я не знаю. Але, гадаю, ти збагнеш, щойно це побачиш чи почуєш.

— Розбуди мене, коли почнеш клювати носом, — попереди­ла Сюзанна.

— Навіть не сумнівайся.

Уздовж шляху тягнулася поросла травою баюра. На дальньому її кінці, загорнутий у ковдру, сидів Едді. Цієї ночі небо не було чистим — його застилала тонка пелена хмар, затьмарюючи со­бою сяйво зір. Дмухав сильний західний вітер. Коли Едді по­вернув голову назустріч вітру, то відчув запах буйволів — воло­

дарів рівнин. Пахло гарячою шерстю і свіжим лайном. За ці останні кілька місяців його чуття настільки загострилися, що він сам дивувався... а в такі миті, як ось ця, йому навіть трохи лячно ставало.

До вух долинуло ледь чутне мукання буйволяти.

Едді повернув голову в бік міста. Він вдивлявся в далечінь, і через деякий час йому почало ввижатися, що там спалахують маленькі вогники — електричні свічки, про які розповідали старі брати-близнюки. Але Едді не обманював себе: цілком імовірно, що він бачив бажане замість дійсного.

Котику, не забувай, що Сорок друга вулиця залишилася десь там, далеко-далеко. Надія — це велика сила, хай там що кажуть люди, але не варто сподіватися аж так сильно, щоб забути одну істину: ти далеко від Сорок другої вулиці. Я знаю, що тобі дуже цього хотілося б, але там попереду не Нью-Йорк. То Лад — і крап­ка. І якщо ти це затямиш, то цілком можливо, що з тобою нічо­го не станеться.

Він намагався вбити час, гадаючи, про що йдеться в останній загадці, яку їм прочитав Джейк. Його дуже роздратувало, що Роланд вичитав йому за жарт про немовля, і хотілося здивувати всіх уранці відгадкою. Звісно, перевірити, чи вона правильна, вони не зможуть, бо розділ з відповідями вирваний. Але Едді знав, що гарна розгадка хорошої загадки завжди очевидна і її не треба нічим доводити.

Часом вона висока, часом низенька. Ця фраза здавалася йому ключовою, а решта загадки, мабуть, просто слугувала для око­замилювання. Що воно таке — часом високе, часом низеньке? Сукня? Ні. Сукні бувають короткими і довгими, а не високими. Казки? Теж ні — як і сукні, вони відповідали тільки слову «корот­кий». Склянки для коктейлів бувають високими й низькими...

— Мова, — пробурмотів він собі під носа, і на якусь мить йому здалося, що він знайшов розгадку, бо обидва прикметни­ки ідеально підходили до іменника. Високою мовою розмовля­ють деякі поети, а низькою — перекупки на базарі. Тільки мова не виконувала вправи.

Едді відчув, що його охоплює розчарування, а потім сам до себе всміхнувся, дивуючись, чого це він так завівся через якусь дитячу книжку і найневиннішу в світі гру. Та все одно зараз йому якось більше вірилося в те, що люди можуть вбивати одне одного через загадки... якщо ставки достатньо високі, а супер­ники мухлюють.

Розслабся... ти зараз робиш точнісінько те, про що казав Ро­ланд: все ускладнюєш.

Але про що ще йому лишалося думати?

Аж раптом з міста знову долинув барабанний дріб, і в Едді з’явилася нова пожива для роздуму. Звук не наростав поступово. Щойно його не було, а вже наступної миті він на повній потуж­ності увірвався в нічну тишу, наче хтось там натиснув на кноп­ку. Едді підійшов до краю дороги, повернувся в бік міста і слу­хав. За кілька секунд він озирнувся, щоб дізнатися, чи барабани, бува, не розбудили когось із його супутників. Але виявилося, що він досі сам. Тож Едді знову повернув обличчя до Лада і на­шорошив вуха, приставивши до них долоні.

Пам... па-пам... па-пам-пампам-пам.

Лам... па-пам... па-пам-пампам-пам.

Едді дедалі більше переконувався, що чуйка його не підвела. Принаймні цю загадку він відгадав.

Пам... па-пам... па-пам-пампам-пам.

Думка про те, що він стоїть на узбіччі дороги, якою вже давно ніхто не ходив, стоїть на відстані ста сімдесяти миль від міста, яке побудували люди, чия цивілізація вже давно загинула, і слухає партію ударних з рок-пісні, була абсолют­но божевільною... але хіба це божевільніше, ніж світлофор, що, дзенькнувши, викидав іржавий зелений прапорець з на­писом «ІДІТЬ»? Божевільніше, ніж уламки німецького літа­ка 1930-х років?

І Едді пошепки проспівав слова пісні «ЗіЗі Топ»:

Тобі треба рівно стільки липучки,

Щоб трималася ширінька на джинсах,

Послухай, йе-йе...

Барабани ідеально повторювали ритм ударних у пісні. Диско-версія ударних із «Ширіньки на липучці». Тепер Едді не сум­нівався.

Невдовзі звук обірвався так само різко, як і почався. Тепер Едді чув лише вітер і невиразне жебоніння річки Сенд, яка ні­коли не лежала на місці, хоч і мала своє ложе.

Наступні чотири дні були не надто багаті на події. Вони просто йшли, дивилися, як міст і місто на очах збільшуються і увираз­нюються, ставали на привал, їли, грали в загадки, по черзі сто­яли на чатах (Джейк так надокучав Роландові, що той врешті-решт дозволив йому початувати годинки зо дві на світанні), спали. Єдиний вартий уваги випадок стався з бджолами.

Наближався полудень третього дня, відколи вони знайшли розбитий літак. Вони йшли і раптом почули дзижчання. Звук дедалі гучнішав і зрештою заповнив собою все повітря. Не ви­тримавши, Роланд зупинився.

— Це там, — сказав він і показав рукою на купу евкаліпто­вих дерев.

— Наче бджоли гудуть, — сказала Сюзанна.

Світлі Роландові очі заблищали.

— Хтозна, може, сьогодні нам пощастить розжитися солодким.

— Не знаю, як тобі це делікатніше сказати, Роланде, — втру­тився Едді. — Але мені не дуже подобається, коли мене жалять.

— Та це нікому не подобається, — погодився Роланд. — Але сьогодні нема вітру. Гадаю, ми зможемо їх обкурити димом, во­ни заснуть, а ми тим часом вкрадемо у них стільник, не влашту­вавши пожежу на півсвіту. Ходімо подивимось.

І він поніс Сюзанну Сій не менше, ніж стрільцеві, кортіло пере­жити цю пригоду) туди, де росли евкаліпти. Едді з Джейком трохи відстали, а Юк, очевидно, вирішивши, що береженого Бог береже, залишився сидіти на узбіччі Великого Шляху, по-собачому важко дихаючи і уважно їх споглядаючи.

На краю гаю Роланд зупинився.

— Залишайтеся на місці, — тихим голосом наказав він Едді й Джейкові. — Ми підемо на розвідку. Якщо все добре, я вам махну рукою. — І з Сюзанною на руках він пішов у тінистий гай, а Едді з Джейком лишилися на сонці, проводжаючи їх поглядами.

У затінку було прохолодніше. Рівномірне дзижчання бджіл заворожувало й навіювало сон.

— їх надто багато, — пробурмотів Роланд. — Зараз кінець літа, тож вони мусять збирати десь мед. Я не...

Але він не договорив до кінця, бо помітив вулик. Неначе пухлина, той випинався з дупла дерева, що стояло посеред галявини.

— Що це з ними таке? — тихим нажаханим голосом спитала Сюзанна. — Роланде, що з ними?

Повз неї, вгодована і неповоротка, наче ґедзь у жовтні, про­дзижчала бджола. Сюзанна відсахнулася.

Роланд дав Едді й Джейкові знак, що можна наблизитися. Вони підійшли й німо застигли, дивлячись на вулик. Комірки у стільнику були не акуратними шестикутниками, а дірками різноманітних форм і розмірів. Сам вулик виглядав так, наче його хтось добряче присмалив паяльною лампою. А бджоли, що ліниво повзали по ньому, були білими, мов сніг.

— Обійдемося без меду, — сказав Роланд. — Може, на смак вміст он того стільника й солодкий, але ми ним отруїмося — це точно.

Повз Джейка важко продзижчала неподобна бджола, і хлоп­чик гидливо ухилився.

— Як це сталося? Чому вони такі? — спитав Едді. — Що їх перетворило на монстрів?

— Та сама катастрофа, яка спустошила цей край. Те, від чо­го багато буйволів досі народжуються безплідними потворами. Я чув різні назви: Давня війна, Велика пожежа, Катаклізм і Ве­лике зараження. Хай там що то було, воно поклало початок усім нашим неприємностям. Це сталося багато років тому, за

тисячоліття до народження пра-пра-пра-дідів тих, хто зараз меш­кає в Річковому Перехресті. З плином часу вплив на організ­ми — який призводив до появи двоголових буйволів, білих бджіл і такого різного — зменшився. Я бачив це на власні очі. Але були й інші зміни. їх важче помітити, і найгірше те, що вони досі тривають.

Вони стояли й дивилися, як повзають по вулику білі бджоли, причмелені й майже безпорадні. Деякі вочевидь намагалися пра­цювати, але більшість комах просто бродила туди-сюди, буцаючись головами й наповзаючи одна на одну. І тут Едді мимохіть згадав один репортаж, який колись бачив у новинах. У ньому показували натовп уцілілих, що вибиралися з місця вибуху га­зопроводу, який зрівняв з землею мало не цілий квартал у яко­мусь каліфорнійському містечку. Ці бджоли нагадали йому тих приголомшених людей.

— У вас була ядерна війна, правда ж? — мало не обвинувачувальним тоном спитав він. — Ці Великі Древні, про яких ви весь час торочите... це вони підірвали свої великі старі дупи й від­правилися прямісінько в пекло. Це вони, так?

— Я не знаю, що сталося. Цього ніхто не знає. Про ті часи не збереглося жодних записів, а історії, що дійшли до нас, плу­тані й суперечливі.

— Ходімо звідси, — тремтячим голосом попросив Джейк. — Мене нудить від вигляду цих істот.

— Сонечко, я з тобою, — сказала Сюзанна.

Тож вони залишили бджіл доживати їхнє безцільне розбите життя в затінку старезних дерев. Того вечора так ніхто й не скуш­тував меду.

— То коли ти збираєшся нарешті розповісти нам усе, що знаєш? — спитав Едді наступного ранку. День був світлий і безхмарний, але в повітрі вже вчувався присмак осені — їхньої першої осені в цьому світі, яка вже була не за горами.

Роланд зиркнув на нього.

— Тобто?

— Я хочу почути все, що з тобою сталося, від початку до кін­ця. Починаючи з Ґілеаду. Про твоє дитинство і про те, що по­клало всьому край. Я хочу знати, звідки ти дізнався про Темну Вежу і чому ти взагалі почав її шукати. І про твоїх друзяк пер­ших теж хочу знати. І що з ними сталося.

Роланд зняв капелюха, стер рукою піт з лоба і знову начепив капелюха.

— Так, гадаю, ви маєте право все це знати. І я тобі розповім. Але не зараз. Це дуже довга історія. Ніколи не думав, що дове­деться її комусь розповідати. І розповім я її лише один раз.

— Коли? — не вгавав Едді.

— Ще не час, — сказав Роланд. І поки що їм довелося цим вдовольнитися.

Роланд прокинувся за мить до того, як Джейк почав торсати його за плече. Він сів і роззирнувся довкола, але Едді з Сюзан­ною досі глибоко спали, і в світанковій імлі було видно, що в їх­ньому таборі все гаразд.

— Що таке? — тихо спитав він Джейка.

— Не знаю. Може, бійка. Ходімо, сам послухаєш.

Роланд відкинув ковдру і пішов слідом за Джейком на доро­гу. За його приблизними підрахунками, до того місця, де ріка Сенд протікала перед містом, залишалося ще три дні ходьби. Міст, побудований строго вздовж Променя, затуляв собою об­рій. Краще, ніж будь-коли раніше, було видно, що він уже доб­ряче похилився. В тих місцях, де натягнуті кабелі не витримали й луснули, наче струни ліри, зяяли прогалини.

Вони стояли й дивилися в бік міста, а вітер дмухав просто їм в обличчя і доносив чіткі, хоч і віддалені звуки.

— Це правда бійка? — спитав Джейк.

Роланд кивнув і притулив до губ пальця.

Він чув якісь невиразні крики, тріскотняву, наче на землю падало щось велике, і незмінні барабани. Ось пролунав черговий хряскіт, цього разу вже мелодійніший: звук розбитого скла.

— Йой, — прошепотів Джейк і присунувся поближче до стрільця.

А потім пролунав звук, якого Роланд сподівався не почути: швидкий і сухий тріск стрілецької зброї. Одразу ж після цього почувся гучний глухий вибух. Він прокотився рівниною в бік Роланда і Джейка, як невидима куля для боулінгу. Після цього крики, гупання й тріск швидко стали тихішими за барабани. А не­вдовзі, як завжди, неприємно різко стихли й барабани, і в місті знову запанувала тиша. Але ця тиша наче на когось чекала.

Роланд обійняв Джейка за плечі.

— Ще не пізно піти в обхід.

Джейк підвів на нього очі.

— Ні, так не можна.

— Через той поїзд?

Джейк кивнув і монотонно сказав:

— Блейн негідник, але нам треба їхати. І тільки в місті ми зможемо сісти на цей поїзд.

Роланд замислено подивився на хлопчика.

— Чому ти вважаєш, що ми мусимо сісти на поїзд? Це ка? Але ж, Джейку, ти маєш зрозуміти, що поки що ти не надто обізнаний у справах ка. Часом для того, щоб здобути таке знан­ня, треба ціле життя прожити.

— Я не знаю, ка це чи не ка, але потикатися в спустошену землю без захисту нам не слід. Це означає, що нам потрібен Блейн. Без нього ми загинемо, як ті бджоли, яких ми бачили, взимку. Нам потрібен захист. Бо спустошена земля отруєна.

— Звідки ти все це знаєш?

— Не знаю звідки! — сказав Джейк. У його голосі вчувалися нотки гніву. — Просто знаю, і все.

— Ну гаразд, — лагідно мовив Роланд і знову подивився в бік Лада. — Але нам треба бути в біса обережними. Не пощастило нам, що в них досі є порох. Бо якщо є порох, то може бути щось

ще потужніше. Навряд чи вони можуть дати цьому раду, але небезпека від цього аж ніяк не зменшується. Ті люди можуть розсердитися і відправити нас смажитися до чортів у пекло.

— Екло, — понуро сказав хтось у них за спинами. Вони озир­нулися й побачили, що на узбіччі, спостерігаючи за ними, си­дить Юк.

Того дня вони натрапили на нову дорогу, яка тяглася з заходу і вливалася у Великий Шлях. Починаючи з цього місця, шлях (тепер він був набагато ширший і розділявся посередині смугою з якогось гладенького темного каменя) ішов униз. Обабіч дороги височіли бетонні насипи, які вже кришилися від віку. Між ними мандрівники почували задуху, наче опинилися в пастці. Вони зупинилися біля пролому в цих бетонних стінах, за яким відкри­вався заспокійливий краєвид на рівнину, і трохи перекусили, не втамувавши, проте, голоду, бо харчів залишалося мало.

— Едді, як ти гадаєш, чому вони пустили дорогу вниз? — спитав Джейк. — Тобто вони ж це навмисне зробили, з якоюсь метою, так?

Едді подивився крізь прогалину в бетоні на спокійні віковіч­ні рівнини і кивнув.

— Чому ж?

— Не знаю, чемпіоне, — відповів Едді. Але потай розумів, що знає. Глянувши на Роланда, він здогадався, що той також знає, для чого були збудовані ці стіни. Дорогу до мосту опусти­ли з оборонною метою. Військові загони, розташовані на цих бетонних пагорбах, контролювали два ретельно сконструйова­них редути. Якщо захисникам міста не подобалися люди, що наближалися до Лада Великим Шляхом, вони могли відкрити вогонь згори й знищити супротивника.

— Точно не знаєш? — спитав Джейк.

Едді всміхнувся Джейкові й спробував відігнати од себе на­докучливу думку про те, що там, угорі, на цих напівзруйнованих бетонних схилах причаївся якийсь псих і от-от скине на них величезну іржаву бомбу.

— Навіть гадки не маю, — сказав він.

Сюзанна гидливо присвиснула крізь зуби.

— Це дорога до пекла, Роланде. Я сподівалася, що ми вже покінчили з тим ідіотським ранцем, але зараз думаю, що дове­деться його перепросити. — Стрілець кивнув і без зайвих слів почав порпатися в кошелі.

До Великого Шляху, наче притоки до повноводної річки, приєднувалися інші, менші дороги, і стан шляху дедалі погіршу­вався. Ближче до мосту бруківка зникла, поступившись по­криттю, яке Роландові здалося металевим, але решта виріши­ли, що це асфальт. Воно не так добре збереглося, як бруківка. Відтоді, як востаннє лагодили покриття дороги, минуло багато років, а час і незліченні копита та колеса робили свою руйнівну справу. Поверхня перетворилася на підступне місиво. Нею на­віть пішки важко було б просуватися, а вже про те, щоб штов­хати Сюзаннин візок, і думати смішно.

Придорожні насипи ставали дедалі крутіші. Тепер на їхніх верхівках можна було роздивитися тонкі гостроконечні обри­си, що вирізьблювалися на тлі небес. Роландові вони асоцію­валися з наконечниками стріл — величезними наконечниками, які виготовило плем’я велетів. А його супутникам вони нагаду­вали ракети чи керовані снаряди. Сюзанна подумала про раке­ти «Редстоун», які запускали з мису Канаверал, Едді — про зенітки, які вистрілюють з кузова вантажівки з платформою без бортів, що їх, цих вантажівок, по всій Європі розкидана сила-силенна. Джейку згадалися міжконтинентальні балістичні ра­кети, сховані в укріплених стартових шахтах під канзаськими рівнинами і в ненаселених горах Невади, — ці ракети були за­програмовані на те, щоб завдати удару у відповідь по Китаю чи СРСР у разі, якщо почнеться ядерний армагеддон. Всі вони по­чувалися так, ніби ступили в темну й страшну зону скорботи чи враз опинилися в місцевості, над якою тяжіє древнє прокляття, що досі не втратило своєї сили.

За кілька годин після того, як вони увійшли в цю зону (Джейк назвав її Прогоном), бетонні огорожі закінчилися в тому місці, де нитками павутини сходилися разом півдюжини доріг. Тут знову відкривався краєвид на рівнини, і всі зітхнули з полег­шенням, хоча вголос ніхто про це не сказав. Над перехрестям висів ще один світлофор. Цього разу Едді, Сюзанна й Джейк уже впізнали його конструкцію: колись у ньому були скельця, хоча їх давно вибили.

— Я впевнена, що колись ця дорога була восьмим дивом сві­ту, — сказала Сюзанна. — І подивіться, на що вона перетвори­лася. Це просто мінне поле якесь.

— Часом старі шляхи — найвторованіші, — погодився Роланд.

Едді показував рукою кудись на захід.

— Гляньте-но.

Тепер, коли високих бетонних стін уже не було, вони поба­чили те, що старий Сі описував їм за чашкою гіркої кави в Річ­ковому Перехресті. «Тільки одна рейка, — сказав він тоді, — високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього бу­динки». Тонка пряма рейка на вузькій золотистій естакаді тяг­лася з заходу, перетинала річку Сенд над водою і губилася десь у місті. Проста вишукана конструкція — і вперше за весь час, проведений у цьому світі, вони бачили метал, на якому не було іржі. Та все одно згубна дія часу позначилася і на ній. Шматок естакади над серединою річки розламався і впав у стрімкі води. Залишилися тільки два довгих контрфорси, що стирчали один навпроти одного, наче два вказівні пальці, виставлені в жесті обвинувачення. З води під дірою виступала тонка металева трубка. Колись вона була яскраво-синьою, але тепер колір по­бляк під плямами іржі, які невпинно поширювалися. З відстані, на якій вони перебували, труба здавалася мініатюрною.

— От вам і Блейн, — сказав Едді. — Не дивно, що його біль­ше ніхто не чув. Опори обвалилися, коли він їхав через річку, і поїзд шубовснув у воду. Мабуть, коли це сталося, він скидав швидкість, бо інакше ми б побачили геть іншу картину — ве­лику, як вирва від бомби, дірку в тому березі. Ну, хороший був поїзд, що тут скажеш.

— Мерсі казала, що є ще один, — нагадала йому Сюзанна.

— Еге ж. А вона теж казала, що за сім чи вісім років жодного разу його не чула. А Тітонька Таліта виправила, що не за сім-вісім, а за десять. А ти що думаєш, Джейку? Агов, Джейк! Зем­ля викликає Джейка, Земля викликає Джейка, озвися, друже.

Але Джейк, який зосереджено споглядав рештки поїзда, що впав у річку, тільки знизав плечима.

— Дякую, Джейку, ти дуже допоміг, — спробував пожарту­вати Едді. — Ти цінний кадр — ось чому я так тебе люблю. Та що там я — ми всі тебе любимо саме за це.

Та Джейк пропустив його жарти повз вуха. Він знав, що то не Блейн. Монорельсовий поїзд, рештки якого стирчали з річ­ки, був синім. Блейн наснився йому, і в тому сні він був брудно-рожевим, як жуйка з бейсбольними вкладишами.

Роланд тим часом зав’язав на грудях шворки Сюзанниного ранця.

— Едді, підсади свою даму в цю хитромудру штуковину. Нам час піти пошукати місце для табора.

Джейк занепокоєно подивився на міст, що похмуро бов­ванів попереду. Здалеку до вух долинало примарне гудіння — то вітер грався в гнилих сталевих кріпленнях, що з’єднували троси з бетонною основою.

— Ти думаєш, міст можна перейти? Це безпечно? — спитав Джейк.

— Завтра дізнаємося, — відповів йому Роланд.

Наступного ранку Роландів загін стояв біля довгого іржавого мосту. Всі дивилися на протилежний бік, туди, де лежало місто Лад. Мрії Едді про те, що вони зустрінуть мудрих лісових ель­фів, які протягом багатьох років дбайливо зберігали хитромудрі технології і зараз принесуть їх на тарілочці гостям, випарувалися.

Тепер, коли до міста було рукою подати, він бачив прогалини в забудованих районах, і будинки, що стояли там, де утворили­ся ці діри, були або спалені, або підірвані. Обриси міських буді­вель нагадували хвору щелепу, з якої випало вже багато зубів.

Так, здебільшого будинки ще стояли, але всі вони мали такий сумний і нежилий вигляд, що Едді дуже сильно засмутився (а слід сказати, що цей настрій зазвичай був йому зовсім не при­таманний). А міст, що відділяв подорожніх від того сліпого лабі­ринту з бетону і сталі, більше скидався на руїну, ніж на непохит­ну твердь. Вертикальні троси ліворуч безвільно провисли, а ті, які ще лишилися праворуч, мало не скреготали від напружен­ня. Основа мосту була споруджена з пустих усередині бетонних плит, сформованих у вигляді трапецій. Деякі плити піднялися вгору, зяючи внутрішньою порожнечею, інші покосилися. Здебільшого перекошені плити просто потріскалися, але були й розламані, в яких утворилися такі прогалини, що в них спокій­но могла провалитися вантажівка — і то велика вантажівка. Крізь ці дірки прозирали сіро-зелені води Сенда і брудний берег. Едді прикинув, що відстань між мостом і водою десь посередині ста­новить три сотні футів. І, мабуть, ця оцінка була дуже неточною.

Глянувши на величезні залізобетонні конструкції, до яких кріпилися основні троси, Едді подумав, що один з правих ке­сонів виглядає так, ніби він уже наполовину вирваний з землі. Але вирішив не привертати до цього увагу супутників. Виста­чало й того, що міст повільно, але помітно хитався з боку в бік. Від самого його вигляду в Едді починалася морська хвороба.

— Ну? — спитав він у Роланда. — Що скажеш?

Роланд показав кудись рукою. Уздовж правого боку мосту тягнулася доріжка завширшки зо п’ять футів. Її зробили з окре­мих бетонних плит, тож можна було сказати, що це окремий місток. Цей окремий настил підтримував нижній трос — чи, можливо, це був товстий сталевий стержень, — прикріплений до основних тросів величезними вигнутими скобами. З цікаві­стю людини, що невдовзі може довірити своє життя об’єкту вив­чення, Едді оглянув найближчу з них. Ця скоба на вигляд була

іржава, але міцна. На металі були вибиті літери «ЛИВАРНЯ ЛА- МЕРКА». Читаючи їх, Едді з подивом збагнув, що вже не знає, якою мовою це написано: Високою чи його рідною.

— Гадаю, ми зможемо там пройти, — сказав Роланд. — Там тільки одне пошкоджене місце. Бачиш, де?

— Еге ж... його важко не помітити.

Міст, що простягався щойнайменше на три чверті милі, ні­хто не доглядав уже тисячу років. Але, як здогадувався Роланд, найбільших руйнувань він зазнав протягом останніх п’ятдесяти. Троси праворуч рвалися, і міст дедалі більше западав ліворуч. Але найбільший вигин був посередині мосту, між двома крі­пильними вежами, кожна з яких була чотириста футів. У точці, де напруження вигину було найсильнішим, настил не витри­мав, і тепер у ньому зяяла діра у формі ока. Розлам у пішохідній доріжці був вужчий, але все одно щонайменше дві сусідні пли­ти з бетону звалилися в Сенд, і на їхньому місці лишилася про­галина двадцять чи тридцять футів завширшки. Там, де раніше були ці плити, прозирав іржавий стрижень чи дріт, на якому трималася доріжка. Щоб перебратися через провалля, їм дове­деться ним скористатися.

— Гадаю, ми зможемо перейти, — сказав Роланд, спокійно показуючи на щось рукою. — Долати провалля — не надто при­ємна розвага, але принаймні поруччя на місці, тож нам буде за що триматися.

Едді незворушно кивнув, а в самого шалено калатало серце. Оголена опора пішохідної доріжки скидалася на велику трубу

зі сталевих сегментів. Її ширина в перерізі становила не більше чотирьох футів. Подумки він вже уявляв собі, як вони переби­раються через провалля, ступаючи по широкій і дещо заокруг­леній трубі, тримаючись за поруччя, а міст під ними повільно хитається, як судно в легкий шторм.

— Господи, — сказав він. Спробував сплюнути, але не вда­лося — надто вже сухо було в роті. — Роланде, ти впевнений?

— Наскільки я розумію, іншого шляху нема. — Роланд по­казав кудись униз за течією річки, й Едді побачив ще один міст.

Той уже давно впав у річку. Його іржаві рештки безладно стир­чали з води купою металобрухту.

— Джейку, ти як? — спитала Сюзанна.

— Без проблем, — з готовністю відгукнувся Джейк. Він на­віть усміхався.

— Малий, я тебе ненавиджу, так і знай, — сказав Едді.

Роланд стурбовано подивився на Едді.

— Якщо ти відчуваєш, що не зможеш перейти, краще скажи одразу. Мені не треба, щоб ти застряг на півдорозі і відмовляв­ся йти далі.

Едді довгим поглядом оцінив хитку поверхню мосту і вре­шті-решт кивнув.

— Нічого, я впораюся. Я трохи боюся висоти, але менше з тим.

— Гаразд. — Роланд оглянув їх усіх. — Раніше почнемо, рані­ше закінчимо. Я піду першим і понесу Сюзанну на руках. За мною Джейк. Едді останній. Впораєшся з візком?

— Та без проблем, — превеселим тоном сказав Едді.

— Тоді ходімо.

Щойно Едді ступив на доріжку, як усе його єство почала затоп­лювати холодна хвиля страху і в душу закралася підозра, чи не припустився він, бува, дуже небезпечної помилки, погодив­шись на цю авантюру. На твердій землі здавалося, що міст хи­тається лише трохи. Але опинившись на ньому, Едді відчув себе наче на маятнику найбільшого в світі дідусевого годинни­ка. Рух був дуже повільний, але рівномірний, і амплітуда коли­вань, як виявилося, було значно більшою, ніж Едді підозрював спочатку. Поверхня доріжки була вся в тріщинах і похилилася ліворуч щонайменше на десять градусів. Під ногами рипіли купки стертого на порох бетону, бетонні плити терлися одна об одну, тихенько повискуючи. Місто попереду повільно гойда­лося вперед і назад, наче штучно створений обрій у найповільнішій у світі відеогрі.

Над головою, в туго натягнутих тросах, завивав вітер. Унизу земля круто йшла вниз, обертаючись болотистим північно-західним берегом ріки. Ось Едді пройшов тридцять футів... потім шістдесят... потім сто десять. Невдовзі він опиниться над во­дою. З кожним кроком візок ударяв його по лівій нозі.