Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті порветься? 3 страница
Вони повернули праворуч, ліворуч, потім знову праворуч. Організм Джейка спробував компенсувати нестачу зору іншим способом — всі відчуття загострилися до краю, і тепер він слабо відчував, що довкола є ще й інші тунелі. Притлумлений гуркіт старовинної машинерії то гучнішав, то слабшав, коли кам’яний фундамент міста наступав на них звідусіль. Час від часу Джейк шкірою відчував протяги, іноді теплі, іноді холодні. Плюскіт кроків коротко відлунював у тунелях, звідки віяло смердючим повітрям, а в одному місці хлопчик ледь не вдарився об якийсь металевий предмет, що стирчав зі стелі переходу. Він вчасно відсахнувся од нього і намацав рукою щось подібне
до величезного крана. Після того випадку він обачно виставляв уперед руки.
Ґешер спрямовував його ударами в плечі, як візник — вола, і вони просувалися швидко, але не бігом. Ґешер навіть замугикав, а потім низьким і навдивовижу мелодійним тенором заспівав.
Бим-бирим-тиць-тиць,
Як я хочу твоїх циць,
Знайду роботу, куплю перстень,
А тоді вхвачу тебе за цицьки, Бим-бирим-тиць-тиць!
О бим-бирим,
Мені б тільки помацати,
Помацати твої тиць-тиць-тиць!
Ґешер проспівав ще п’ять чи шість подібних строф і замовк.
— Тепер ти шось заспівай, хлопчику мій.
— Я не знаю пісень, — видихнув Джейк, сподіваючись, що справляє враження захеканого. Він не знав, чи це йому допоможе, але в темряві цього підземелля не варто гребувати будь-якими засобами.
Але Ґешер сильно вгатив Джейка в спину ліктем, і той мало не полетів у воду, що мляво текла, доходячи до кісточок, дном тунеля, який вони саме проходили.
— Було б ліпше, якби ти шось знав, бо інакше я тобі видеру твого ніжного хребта. — Помовчавши, він додав: — Тут скрізь духи, хлопче. Вони живуть у тих довбаних машинах. Але співом їх можна відігнати... ти шо, не знав? Зараз же співай!
Не бажаючи ще раз заробити в Ґешера лагідний поштовх, Джейк покопирсався у пам’яті й видобув звідти пісеньку, яку вивчив у літньому таборі, коли йому було сім чи вісім років. Він розтулив рота й заходився горлати її в темряву, дослухаючись, як луна відскакує од стін, перемішуючись із шепотом води, крапель зі стелі й гудінням стародавньої машинерії.
Моя дівчинка — краля, вона з Нью-Йорка,
Я купую їй все, що їй треба для вроди,
У неї стегна Як два лінкори,
О Боже, ось на що я тринькаю долари.
Моя дівчинка — квітка, вона родом з Філлі,
Я купую їй все, що їй треба для вроди,
У неї очиці,
Як дві гарні піци,
О Боже, ось на що...
Ґешер простягнув руки, взяв Джейка за вуха, мов глечик за ручки, і сильно смикнув, зупиняючи.
— Там попереду тебе дірка в землі, — сказав він. — Щоправда, з твоїм голосом, малий, світ би полегшено зітхнув, якби ти впав. Але Цок-Цоку це не сподобається, тож я тебе ще трохи побережу. — Ґешер відпустив Джейкові вуха (вони вже горіли вогнем) і вчепився руками за його сорочку ззаду. — А тепер нахиляйся вперед, поки не намацаєш драбину на тому боці. І не смій послизнутися, бо обох нас униз потягнеш!
Джейк обережно нахилився вперед, виставивши перед собою руки. Найбільше він боявся провалитися в яму, якої не бачив. Шукаючи драбину, він відчув на обличчі повів теплого повітря — чистого, майже пахучого, — і побачив унизу слабке рожеве світло. Його пальці намацали сталевий щабель і міцно вхопилися за нього. Рани від укусів на лівій руці знову розкрилися, і Джейк відчув, що долонею тече тепла кров.
— Є? — спитав Ґешер.
— Так.
— Лізь униз! Чого стоїш, бодай тебе боги прокляли! — Ґешер відпустив його сорочку, і Джейк яскраво уявив собі, як він відводить ногу назад, наміряючись поквапити його копняком. Джейк переступив через отвір у землі, де мерехтіло ледь помітне світло, і почав спускатися щаблями драбини, намагаючись якомога менше ворушити вкушеною рукою. Ця драбина була чиста: ані моху, ані мастила, ані іржі. Колодязь був дуже довгий. Спускаючись швидко, щоб Ґешер, який ішов слідом, не наступав на пальці, Джейк мимохіть пригадав фільм, який колись бачив по телевізору. Він називався «Подорож до центру землі».
Гуркіт машин дедалі гучнішав, а рожеве світіння ставало яскравішим. Звучання цих механізмів досі здавалося якимось дивним, наче щось у ньому було неправильне, але все одно на слух ці машини працювали краще, ніж ті, нагорі. А коли Джейк нарешті досяг дна, то побачив, що підлога тут суха. Ця шахта, обшита проклепаною сталлю, мала квадратну форму і була близько шести футів заввишки. Пряма, як струна, вона простягалася в обидва боки, наскільки сягав Джейків зір. Інтуїція підказала йому, що цей тунель (розташований на глибині щонайменше сімдесяти футів під Ладом) теж прямував шляхом Променя. А десь там, угорі — Джейк був упевнений, хоч і не міг сказати, звідки така певність, — просто над ним знаходився поїзд, який вони шукали.
Уздовж стін, під стелею шахти, йшли вузькі вентиляційні ґрати. Це звідти надходило чисте сухе повітря. Подекуди синьо-сірими бородами з них звисав мох, але здебільшого ґрати були чисті. Під кожними другими ґратами на стіні була виведена жовта стрілка з символом, який дещо скидався на маленьку літеру «і». Стрілка вказувала в той бік, куди прямували Джейк із Ґешером.
Джерелом рожевого світла були скляні трубки, що паралельними рядами бігли вздовж стелі шахти. Деякі з них — приблизно кожна третя — були темні, інші натужно блимали, але принаймні половина ламп іще світила. «Неонове освітлення, — зачудовано подумав Джейк. — Нічого собі».
Слідом за ним з драбини зістрибнув Ґешер. Побачивши Джейків здивований вираз, він посміхнувся.
— Гарно, га? Прохолодно влітку, тепло взимку, і стільки їдла, шо п’ять сотень-мужиків за п’ятсот років не зжеруть. А знаєш, малий, шо в цьому всьому найкраще? Найкраще в усьому цьому блядському сховку?
Джейк похитав головою.
— Ті дебіли Юни навіть не знають, що це місце існує. Вони думають, що під землею чудовиська. І чудовиська ловлять тих Юнів, які підходять до каналізації ближче, ніж на двадцять футів!
Закинувши голову назад, він від душі розреготався. Але Джейк не засміявся у відповідь, хоча холодний голос його свідомості прозоро натякав на те, що з тактичних міркувань слід би було це зробити. Він не розсміявся, бо точно знав, що відчувають ті бідні Юни. В підземеллях міста справді водяться чудовиська. Тролі, привиди й орки. Адже його самого викрав такий орк, хіба ні?
Ґешер штовхнув його кудись ліворуч.
— Іди... ми майже на місці. Но, пішов!
Вони підтюпцем побігли далі, обганяючи відлуння своїх кроків. А за десять-п’ятнадцять хвилин Джейк побачив водонепроникний люк, до якого залишалося не більше двохсот ярдів. Коли відстань скоротилася, він угледів у ньому велике колесо обертового крана. На стіні праворуч висів переговорний пристрій.
— Все, я видихався, — прохрипів Ґешер, коли вони вже були біля дверей у кінці тунелю. — Для такого інваліда, як твій старий друзяка, це занадто! — Натиснувши кнопку переговорної коробки, він проревів: — Цок-Цок, я його привів, цілісінького
і неушкодженого! Навіть косини з його голови не впало! Хіба я не казав, що впораюсь? Я ж казав: довірся Ґешеру, він не підведе! Відкривай, впускай нас!
Він відпустив кнопку і нетерпляче вирячився на двері. Кран не повертався. Натомість із гучномовця пролунав рівний монотонний голос:
— Пароль.
Ґешер жахливо наморщив лоба, почухав довгими брудними нігтями підборіддя, потім підняв пов’язку з ока і видобув звідти черговий згусток жовтувато-зеленої гидоти.
— Ох уже цей Цок-Цок із його паролями! — пожалівся він Джейкові. Голос звучав роздратовано, але в ньому вчувалася тривога. — Він крутий хлоп, але, якщо хочеш знати, це вже занадто.
— Та годі вже, Цок-Цок! — прогорлав він, натиснувши кнопку. — Якшо ти не впізнаєш мій голос, то надінь слуховий апарат!
— Ні, я впізнаю, — відповів безбарвний голос. Джейк почув у ньому нотки Джері Ріда, який грав у «Смокі та бандиті» нерозлучного друга Берта Рейнолдса. — Але я не знаю, кого ти з собою привів, правда ж? Чи ти забув, що камера здохла ще минулого року? Або називай пароль, Ґешере, або згниєш під дверима!
Ґешер запхав пальця до носа, витяг звідти «козу» кольору м’ятного желе і розлючено витер її об ґрати гучномовця. Мовчки спостерігаючи за всією цією по-дитячому наївною демонстрацією поганої вдачі, Джейк відчував, що глибоко в душі булькоче істеричний сміх. Зараз він був би дуже недоречний. Невже вони подолали весь цей шлях крізь лабіринт, де всюди були розставлені пастки, й темні, як ніч, тунелі, тільки для того, аби застрягнути тут, перед цими герметичними дверима, і тільки тому, що Ґешер забув пароль Цок-Цока?
Ґешер кинув на нього злющий погляд, потім провів рукою по голові, знімаючи жовту хустку, просякнуту потом. Череп під пов’язкою був геть лисий, за винятком кількох куцих жмутиків чорного волосся, схожого на голки дикобраза. На лівій скроні виднілася глибока вм’ятина. Зазирнувши в хустку, Ґешер витяг з її складок клапоть паперу.
— О боги, благословіть Гутса, — пробурмотів він собі підніс. — Гутс завжди про мене дбає.
Він дивився на папірець, так і сяк крутив його в руках, а потім простягнув Джейкові. Голосу він не підвищував, наче боявся, що всесильний Цок-Цок почує його навіть тоді, коли ніхто не натискає кнопку «ГОВОРІТЬ».
— Ти ж справжній маленький джентельмен, ге? А перше, чого вчать джентельмена, коли він уже знає, шо не можна їсти зубну пасту і сцяти по кутках, — це читати. Прочитай, що тут написано, хлопчику мій, бо я забув, як це робиться. Знав, але забув.
Джейк взяв папірець, глянув на нього і підвів погляд на Ґешера.
— А якщо не прочитаю? — зухвало спитав він.
Зачувши таку відповідь, Ґешер аж відсахнувся... а потім злостиво-радісна усмішка з’явилася на його лиці.
— Тоді я візьму тебе за горлянку і постукаю твоєю головою в двері. Навряд чи старий Цокі мене впустить, бо він досі нервується через твого крутого друзяку. Але мені буде величезна радість побачити, як твої мізки скрапують з цього осьо крана.
Джей замислився над цією похмурою перспективою, але всередині досі кипів темний сміх. Цок-Цок справді був крутим хлопом. Він знав, що переконати Ґешера, який і так уже був однією ногою в могилі, виказати пароль буде важко, навіть якби Роланд узяв його в заручники. Але того, що в Ґешера дірява пам’ять, він не врахував.
Не смійся. Якщо ти розсмієшся, він точно тобі голову розіб’є.
Попри всю свою браваду, Ґешер спостерігав за Джейком досить-таки занепокоєно. І Джейк збагнув те, що в майбутньому цілком могло статися в нагоді: може, Ґешер не боявся смерті... але перед приниженням відчував страх.
— Гаразд, Ґешере, — спокійно сказав він. — Тут написано «щедрий».
— А ну віддай. — Ґешер вирвав у нього папірець, вклав назад у хустку і швидко огорнув жовтий шмат тканини довкола голови. Потім натиснув кнопку переговорного пристрою. — Цок-Цок? Ти ще там?
— А де мені бути? На західному краю світу? — трохи здивувався власник безбарвного голосу.
Ґешер показав динаміку язика, вкритого білим нальотом, але його голос звучав благально, мало не улесливо.
— Пароль — щедрий. Ой, яке ж слово гарне! А тепер впусти мене, розтуди його!
— Заходь, — сказав Цок-Цок. Десь поблизу ввімкнувся пусковий механізм, і Джейк підскочив від несподіванки. Кран-колесо посеред дверей почав обертатися. Коли він нарешті зупинився, Ґешер узявся за нього руками, смикнув на себе, потім взяв хлопчика за руку і штовхнув через піднятий поріг дверей у найдавнішу кімнату з усіх, які Джейк бачив у своєму житті.
Роланд спустився в рожеву напівтемряву. З-за клиноподібного коміра його сорочки визирали блискучі очиці Юка. Витягнувши і без того довжелезну шию, звір нюхав тепле повітря, що надходило з вентиляційних отворів. У темних переходах нагорі Роланд міг покладатися тільки на нюх пухнастика і страшенно нервувався, що тварина загубить у проточній воді Джейків запах... але зачувши спів — спочатку Ґешерів, а потім і Джейка, що лунко звучав у трубах, — стрілець трохи заспокоївся. Юк не підвів.
Шалапут теж чув пісні. Досі він просувався повільно і з пересторогою, час від часу навіть повертаючись, бо боявся взяти неправильний слід. Але щойно його вуха вловили Джейків голос, як він, натягуючи повідець, зірвався на біг. Роланд боявся, щоб він не загавкав, кличучи своїм хрипким голосом Джейка, — Ейк! Ейк! — але, на щастя, цього не сталося. А коли вони досягли шахти, що вела на нижній рівень цього Диціанового Лабіринту, Роланд почув гуркіт якоїсь нової машини — цілком можливо, помпи, — слідом за яким розлігся лункий металевий брязкіт дверей, що зачинялися.
Спустившись на дно квадратного тунелю, Роланд кинув погляд на подвійний ряд світлових трубок, що тяглися в обидва боки. Він побачив, що їх освітлює болотний вогонь, такий самий, що горів у вивісці біля бару Балазара в місті Нью-Йорк. Пильніше стрілець придивився до вузьких хромованих смужок вентиляції, розташованих на стінах під стелею, та стрілок під ними. І зняв з шиї шалапута сиром’ятний повідець. Юк нетерпляче струснув головою — він був вочевидь щасливий позбутися надокучливої штукенції, яка обмежувала його свободу.
— Ми близько, — пробурмотів стрілець на вухо пухнастикові, — тож тепер треба поводитися тихо. Зрозумів, Юк? Дуже тихо.
— И-хо, — пошепки погодився Юк своїм хрипким голосом. За інших обставин це було б навіть кумедно.
Роланд опустив його на землю, і Юк одразу ж помчав тунелем уперед, витягнувши шию і обнюхуючи сталеву підлогу. Стрілець чув, як він зосереджено бурмоче собі під носа — Ейк-Ейк! Ейк-Ейк! Діставши револьвер із кобури, він рушив слідом за твариною.
Едді й Сюзанна саме дивилися на величну Колиску Блейна, коли небо над їхніми головами пролилося сильним дощем.
— Будиночок неслабий, але ж той, хто його зводив, геть забув про пандус для інвалідів! — прогорлав Едді, намагаючись перекричати дощ і грозу.
— Та нічого, — нетерпляче мовила Сюзанна, вибираючись із візка. — Ходімо вже нагору, сховаємося від дощу.
Едді з сумнівом глянув на сходи. Сходинки були невисокі... але їх сила-силенна.
— Сьюз, ти впевнена?
— Я ще тебе пережену, білявий, — відказала вона і напрочуд вправно пішла видряпуватись нагору, спираючись на руки, м’язисті передпліччя й обрубки ніг.
І вона справді мало його не обігнала. Едді мусив якось затягти нагору купу заліза у вигляді візка, тож піднімався повільніше. Діставшись до горішнього майданчика, обоє засапалися. Мокрий одяг парував. Едді збирався було посадити дружину у візок, але натомість ухопив попід пахви, підняв угору, та так і притис до себе, міцно тримаючи за поперек. Він був збуджений, на межі шаленства, і навіть гадки не мав чому.
«Ох, дайте перепочити, — подумав він. — Ти такий шлях пройшов, і досі живий, от залози й набрякли, їм хочеться свята».
Сюзанна облизнула повну верхню губу й запустила сильні пальці йому в волосся. А потім смикнула. Було боляче... але й неймовірно прекрасно водночас.
— Я ж казала, що пережену тебе, білявий, — проговорила вона низьким захриплим голосом.
— Та ну тебе... я прийшов першим... на півсходинки. — Едді спробував удати, що не так уже сильно й засапався, але йому це не вдалося.
— Може, й так... але ж ти весь видихався, хіба ні? — Її рука відпустила волосся Едді й ковзнула вниз. І в очах загорілася посмішка. — Е, ні, видихався, та не весь.
Небом прокотився грім. Обоє здригнулися, а потім розсміялися разом.
— Та ну, — сказав Едді. — Це якесь божевілля. Зараз не час.
Сюзанна не заперечувала, але, перш ніж покласти руку йому
на плече, ще раз стиснула у тому самому місці. Опускаючи її в візок, Едді гостро відчув, що шкодує за незробленим. І той самий жаль він побачив у Сюзанниних очах, коли віз її безмежними обширами, встеленими кам’яними плитами, до прихистку під дахом.
Щойно вони сховалися від зливи, Едді зупинився, і вони озирнулися. Майдан Колиски, вулиця Черепахи і взагалі все місто швидко затулила пересувна завіса дощу. Але Едді анітрохи не шкодував про це. Лад не заслужив на місце у його уявному блокноті, куди записувалися всі цінні спогади.
— Дивись, — пробурмотіла Сюзанна, показуючи на найближчу ринву. На кінці в неї була луската голова великої рибини — схоже, близької родички тих драконів-горгулій, які прикрашали кути Колиски. З рота рибини сріблястим потоком текла вода.
— Це ж не просто собі короткий дощик, так? — здогадався Едді.
— Ні. Дощ ітиме, поки йому не набридне, а потім ще трохи йтиме, просто на зло. Може, тиждень, може, місяць. Хоча якщо Блейн вирішить, що йому не подобаються наші мармизи, і підсмажить нас, то нам буде все одно. Вистрели в повітря, котику, аби Роланд знав, що ми вже на місці. А тоді роздивимося, що тут є, а чого тут нема.
Едді спрямував дуло «рюгера» в сіре небо, натиснув на гачок і вистрілив. Саме цей постріл Роланд і чув з відстані милі чи навіть
більше, наздоганяючи Джейка і Гешера в напханому пастками лабіринті. Якусь мить Едді постояв на місці, намагаючись переконати себе, що все ще може обернутися добре, що його інтуїція помиляється, вперто наполягаючи на тому, що стрільця й Джейка вони з Сюзанною більше не побачать ніколи. А потім знову поставив пістолет на запобіжник, запхав назад за пояс штанів і повернувся до Сюзанни. Він покотив її візок уздовж проходу, обабіч якого стояли колони, у глиб будівлі. А вона тим часом відкрила барабан Роландового револьвера і перезарядила зброю.
Під дахом шурхіт дощу здавався тихим і примарним. Навіть різкий гуркіт грому звучав притлумлено. Колони, на яких трималася споруда, були щонайменше десять футів завтовшки, а їхні верхівки губилися в пітьмі. Едді чув, як у тій сутінковій темряві туркочуть голуби.
Із напівмороку випливла табличка, що погойдувалася на товстих хромованих ланцюгах:
ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ ЗАПРОШУЄ ВАС ДО КОЛИСКИ ЛАДА!
<— НА ПІВДЕННИЙ СХІД (БЛЕЙН) НА ПІВНІЧНИЙ ЗАХІД (ПАТРИЦІЯ) —>
— Тепер ми хоч знаємо, як звали той поїзд, що звалився в річку, — сказав Едді. — Патриція. Але їх неправильно пофарбували, кольори переплутали. Це дівчатка мають бути в рожевому, а хлопчики — в блакитному, і аж ніяк не навпаки.
— Може, вони обоє сині.
— Ні. Блейн рожевий.
— А звідки ти знаєш?
Едді розгублено подивився на неї.
— Не знаю, звідки... просто знаю.
Вони пішли за стрілкою, що вказувала в бік платформи Блейна, і опинилися у величезному вестибюлі. Едді не мав Сюзанниного дару у спалахах прозріння бачити минуле. Та все одно його уява сповнила тисячами пасажирів цей велетенський обшир із колонами. Він бачив, як вони поспішають, як клацають підборами об камінні плити підлоги, бурмочуть, обіймаються, зустрічаючись й прощаючись. А над їхніми головами линуть вказівки з гучномовця.
Патриція вирушає у Північно-Західні Бароні!...
Пасажире Кілінґтон, пасажире Кілінґтон, підійдіть до довідкового бюро на нижньому рівні.
До другої платформи прибуває Блейн. Висадка пасажирів почнеться за декілька хвилин...
Тепер лише голуби були повноправними володарями вокзалу.
Едді здригнувся.
— Подивись на ці голови, — пробурмотіла Сюзанна. — Не знаю, як у тебе, а в мене мороз по шкірі. — Вона показувала кудись праворуч.
Високо під стелею зі стіни виступали вирізьблені з мармуру голови, багато голів. Вони строго дивилися на них згори — чоловіки з суворими лицями катів, які дістають насолоду від своєї роботи. Декілька голів відпали від стіни і, пролетівши сімдесят чи вісімдесят футів, лежали тепер кучугурами уламків граніту на підлозі. На тих, що залишилися, бігли павутинки дрібних тріщин і лежали бризки голубиного лайна.
— Мабуть, то були судді Верховного суду абощо, — сказав Едді, розглядаючи всі ці міцно стиснені губи і потріскані порожні очі. На душі в нього було неспокійно. — Тільки судді можуть мати такий розумний і водночас стервозний вигляд. Повір мені, я на цьому собаку з’їв. У всіх цих мерзотників такі мармизи, що зразу ясно: ніхто з них не подасть одноногому крабові милицю.
— «Купа повалених бовванів, де сонце пече і мертві дерева не кидають тіні», — процитувала Сюзанна. І від цих слів Едді відчув, що на шкірі рук, грудей і ніг починають танцювати вальс сироти.
— Що це ти прочитала, Сьюз?
— Цей вірш написав один поет, який, мабуть, бачив Лад уві сні, — відповіла вона. — Ходімо, Едді. Забудь їх.
— Казати легко. — Але Едді все-таки покотив візок уперед.
Ось із темряви випливли величезні ґрати, схожі на замкову
браму... а за бар’єром вимальовувалися нечіткі обриси поїзда. Так вони вперше побачили Блейна Моно. Він справді був рожевий, як і пророкував Едді, того ніжного відтінку, який мали прожилки в мармурових колонах. Блейн наче ширяв у повітрі над широкою платформою. За формою схожий на гладеньку кулю обтічної форми, він, здавалося, був зроблений не з металу, а з живої плоті. Гармонію суцільної поверхні порушувало лише трикутне вікно з величезним «двірником». Едді знав, що з іншого боку носа монопоїзда неодмінно виявиться точнісінько таке саме трикутне вікно з іще одним двірником, тож анфас скидався на лице, зовсім як у Чарлі Чух-Чуха. А двірники виглядатимуть, як хитро примружені повіки.
Крізь відкритий проїзд на південно-східному боці Колиски лилося біле світло, осяваючи Блейна довгим нерівним трикутником. Корпус поїзда здавався Едді піднятою над морськими водами спиною якогось міфічного рожевого кита — вкрай непорушного і мовчазного.
— Ого! — Він знизив голос до шепоту. — Ми його знайшли.
— Так. Блейн Моно!
— Як ти гадаєш, він мертвий? На вигляд мертвий.
— Ні. Може, він спить, але аж ніяк не мертвий.
— Звідки ти знаєш?
— А звідки ти знав, що він рожевий? — Це було риторичне питання, тож Едді не відповів. Сюзанна поглянула на нього, обличчя в неї було напружене й дуже перелякане. — Він спить.
І знаєш що? Я боюся його будити.
— Тоді давай дочекаємося наших.
Вона заперечно похитала головою.
— Гадаю, нам краще підготуватися до їхнього приходу. Бо мені чомусь здається, що вони дуже поспішатимуть. Підвези
мене до тієї коробки, що висить на ґратах. Вона схожа на переговорний пристрій. Бачиш?
Едді повільно покотив візок туди, куди вона показала. Коробка переговорного пристрою була прикріплена до закритої хвіртки посеред бар’єра, що відділяв платформу від вестибюля Колиски. Ґрати бар’єра на вигляд були зроблені з іржостійкої сталі, а хвіртка — з кованого заліза. Внизу вони зникали у зміцнених сталлю отворах у підлозі. Едді побачив, що крізь ґрати вони не пролізуть. Відстань між сталевими кілками була не більше за чотири дюйми. Навіть Юк — і той заледве проліз би.
Під стелею шурхотіли, туркочучи, голуби. Ліве колесо Сюзанниного візка монотонно рипіло. «Півцарства за оливницю», — подумав Едді і зрозумів, що йому не просто страшно. Востаннє він відчував такий страх того дня, коли вони з Генрі стояли навпроти руїн Маєтку на Райнголд-стрит у Датч-Гіл. Тоді, у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому, вони не наважилися увійти. Вони просто повернулися спинами до будинку з привидами і пішли геть. І він пригадав, що тоді поклявся сам собі більше ніколи, ніколи і ще раз ніколи не повертатися нате місце. Тієї обіцянки він дотримав, але тепер опинився перед іншим будинком з привидами, і головний привид був просто перед його очима — Блейн Моно, довгаста рожева куля з лобовим вікном, яке підглядає за ним, немов око небезпечного звіра, що вдає із себе сплячого.
Він уже багато років не ворушиться в Колисці.. Він навіть перестав говорити різними голосами й сміятися... Ардіс був останній, хто наблизився до Блейна... Ардіс не зміг відповісти на питання, тож Блейн підсмажив його на синьому вогні.
«Якщо він до мене заговорить, то я, мабуть, збожеволію на місці», — подумав Едді.
Надворі шаленів вітер, і дрібний дощ сипонув у високий прохід в бічній стіні будівлі. Едді побачив, як краплі вдаряються об вікно й корпус Блейна.
Едді здригнувся і рвучко роззирнувся довкола.
— За нами стежать... я це відчуваю.
— Не здивуюся, якщо це так. Едді, підвези мене ближче до хвіртки. Я хочу як слід роздивитися ту коробку.
— Гаразд, але не торкайся її. Якщо вона під напругою...
— Якщо Блейн захоче нас підсмажити, то він це зробить, — сказала Сюзанна, роздивляючись крізь грати Блейнову спину. — Ти знаєш це не гірше за мене.
Едді знав, що це правда, тож промовчав.
Коробка нагадувала щось середнє між переговорним пристроєм і сигналізацією. У горішній її половині розташовувався гучномовець, поряд з яким було щось на кшталт кнопки «СЛУХАЙТЕ/ГОВОРІТЬ». А нижче йшли цифри, розставлені у формі ромба:
23 456 78910
11 121314 15 16171819 20 21 22 23 24 25 26 27 28
29 ЗО 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100
Під ромбом було ще дві кнопки з написами Високою Мовою: КОМАНДА і ВВЕСТИ.
Сюзанна розгублено подивилася на Едді.
— Як ти гадаєш, що це таке? Схоже на якийсь прибамбас із фантастичних фільмів.
«Авжеж», — подумав Едді. Свого часу Сюзанна могла бачити одну-дві системи домашньої охоронної сигналізації — врешті-решт, вона мешкала серед мангеттенських багатіїв, хай навіть вони не надто раділи з цього приводу. Але все одно між електронними пристроями, які вироблялися в тисяча дев’ятсот шістдесят третьому році (а саме цього року вона народилася) і в час Едді, тобто тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого, була ціла прірва. «Хоча ми з нею взагалі рідко обговорювали відмінності, — подумав він. — Цікаво, що б вона подумала, якби я сказав, що, коли Роланд викрав мене, президентом Сполучених Штатів був Рональд Рейган? Мабуть, що я несповна розуму».
— Це система охоронної сигналізації, — зазначив він і, попри те що всі нерви й інстинкти голосно проти цього заперечували, примусив себе простягнути праву руку і великим пальцем натиснути кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ».
Струмом його не шибонуло, і синє полум’я теж не охопило руку. Не було жодних ознак того, що ця річ досі ввімкнена в мережу.
То може Блейн мертвий. Усе-таки мертвий.
Але повірити в це Едді не міг.
— Алло? — сказав він і внутрішнім зором побачив бідолаху Ардіса, якого пронизують мікрохвилі синього вогню, поглинають його лице і все тіло, розтоплюють очі й підпалюють волосся. — Алло... Блейн? Хто-небудь?
Він відпустив кнопку і став напружено чекати. Сюзанна обережно вклала йому в руку свою, холодну й маленьку. Відповіді досі не було, і Едді ще раз — тепер з іще більшою неохотою, ніж перед цим, — натис кнопку розмови.
— Блейн?
Відпустив кнопку. Зачекав. І коли відповіді, як і минулого разу, не було, у нього почало паморочитися в голові. Це небезпечне відчуття з’являлося щоразу, коли обставини тисли на Едді чи він відчував страх. Воно геть позбавляло його обережності та здорового глузду. Будь-що переставало важити.
Те саме сталося під час його зустрічі з «блідою поганкою» — агентом Балазара в Нассау, те саме відбувалося й зараз. І якби Роланд побачив Едді в мить, коли ним оволодівав цей шал нетерплячки, він би зрозумів, що Едді не просто віддалено нагадує йому Катберта. Він би заприсягнувся, що Едді — це Катберт.
Едді причавив кнопку великим пальцем і закричав у гучномовець, безуспішно намагаючись зімітувати акцент британського аристократа.
— Вітаю, Блейне! Привітулі, старий друже! Це Робін Ліч, ведучий програми «Багаті і придуркуваті». Я прийшов сказати тобі, що ти виграв у лотерею видавництва «Паблішерс» шість мільярдів доларів і новенький «Форд-Ескорт»!
У них над головами залопотіли крильми перелякані голуби. Сюзанна охнула. На її обличчі з’явився вираз благочестивої жінки, яка почула, що її чоловік лається в соборі.
— Едді, що ти робиш! Годі, припини!
Але Едді вже не міг зупинитися. Його губи були розтягнуті в посмішці, але очі блищали від страху, істерики і гніву.
— Разом зі своєю монорейковою подружкою Патрицією ти вирушиш у незааабууутню подорож до мальовничого Джимтауна, де питимеш тільки найкраще вино і їстимеш лише найвродливіших і найнезайманіших дівчат! Ти...
— ...шшшшш...
Враз замовкнувши, Едді зиркнув на Сюзанну. Він вирішив, що це вона на нього шикнула, і не тому, що вона вже намагалася його вгамувати, а тому що, крім неї, на станції більше нікого не було. І водночас він знав, що це не Сюзанна. То був інший голос, голос маленької дитини, якій дуже страшно.
— Сьюз? Це ти...
Але Сюзанна вже хитала головою, показуючи пальцем на коробку переговорного пристрою. І Едді побачив, що кнопка з написом «КОМАНДА» слабо світиться рожевим кольором, кольором мушлі. То був колір монопоїзда, що спав у своїй люльці по той бік загорожі.
— Шшш... не розбудіть його, — промовив згорьований дитячий голос. Тихо, як вечірній бриз, він лився з динаміка.
— Що... — почав було Едді, але потім, похитавши головою, простягнув руку до кнопки «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і обережно її натис. І заговорив, але не громоподібним голосом Робіна Ліча, а мало не пошепки, наче конспіратор. — Ти що за один? Хто ти?
І відпустив кнопку. Вони з Сюзанною обмінялися поглядами переляканих дітей, які вже знають, що в будинку разом з ними — небезпечний дорослий, може, навіть психопат. А як вони про це дізналися? Та просто їм розповіла інша дитина, дитина, яка дуже довго жила в домі з дорослим-психопатом — ховалася по кутках і нишком виповзала звідти тільки тоді, коли дорослий спав. Налякане дитя, звикле бути невидимкою.