Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті по­рветься? 5 страница

Він притулив вухо до сталевих дверей, але нічого не почув. І це його теж не здивувало. Колись дуже давно він уже бачив такі двері. Відстрелити замок не вдасться, і почути щось крізь них годі. Вони можуть бути одинарні чи подвійні, розташовані одні навпроти одних, а між ними — порожнина. Хоча десь му­сила бути кнопка, яка приводить у дію це колесо посередині й відмикає замки. Все могло б обернутися добре, якби Джейк міг дотягтися до цієї кнопки.

Роланд розумів, що сам він не входить до їхнього ка-тету. Він підозрював, що навіть Юк більше знав про потаємне життя цього зв’язку, ніж він, стрілець (і дуже сумнівався, що шалапут знайшов Джейка в усіх цих тунелях, де бігли брудні струмки, лише завдяки своєму винятковому нюхові). Втім, він же якось спромігся допомогти Джейкові перейти кордон між їхніми сві­тами. Він бачив... і коли Джейк спробував дістати ключа, якого він впустив, то Роланд подумки послав йому імпульс.

Але зараз із імпульсами треба діяти обачніше. У найкращому випадку Сиві дотумкають, що відбувається щось дивне. А в най­гіршому — Джейк неправильно зрозуміє думку Роланда і втне якусь дурницю.

Якби ж то він міг побачити...

Роланд заплющив очі й зосередився на Джейкові. Він думав про хлопчикові очі й відправив своє ка їх шукати.

Спочатку перед ним була тільки пустка, але невдовзі почало проявлятися зображення. Обличчя, обрамлене довгим білявим волоссям з пасмами сивизни. У глибоких очницях, наче рубіни в печері дракона, сяяли зелені очі. Роланд швидко зрозумів, що це Цок-Цок, нащадок чоловіка, що загинув у повітряно­му екіпажі. їхній зв’язок був цікавим фактом, але за обставин, що склалися, користі з нього не було жодної. Стрілець спробу­вав проникнути поглядом далі, поза лице Цок-Цока, прагнучи побачити решту кімнати, де тримали Джейка, й людей, що там перебували.

— Ейк, — прошепотів Юк, наче нагадуючи Роландові, що зараз не час куняти.

— Чшш, — цикнув на нього стрілець, не розплющуючи очей.

Але це не допомогло. Він бачив тільки розмиті плями, ма­буть, тому, що Джейк зосередився лише на Цок-Цоковому обличчі, а все інше поставало в пітьмі на межі хлопчикового сприйняття.

Роланд знову розплющив очі й злегка вдарив себе кулаком у праву долоню. Він здогадувався, що можна натиснути трохи сильніше й побачити більше... але так хлопчик може дізнатися про його присутність, а це небезпечно. У Ґешера нюх на «щурів». Та навіть якщо не він, то Цок-Цок точно відчує.

Роланд подивився вгору на вузькі вентиляційні отвори, а потім на Юка. Він вже не раз міркував про те, яка розумна ця істота. Але зараз, схоже, настав час отримати доказ.

Роланд потягнувся здоровою лівою рукою, просунув пальці в поперечини тих ґрат, що були найближчі до люка, крізь який затягнули Джейка, і смикнув на себе. Ґрати вискочили, на підло­гу посипався дощ іржавого пилу й сухого моху. Отвір виявився замалим для людини... але не для пухнастика-шалапута. Роланд поклав ґрати на підлогу, підняв Юка й зашепотів йому на вухо:

— Піди... подивись... і повертайся. Зрозумів? Не показуйся їм на очі. Просто подивися й повертайся.

Юк дивився йому в очі знизу вгору мовчки, навіть не вимов­ляючи Джейкове ім’я. Роланд гадки не мав, чи зрозуміла його

тварина, але часу думати-гадати не було. Він поставив Юка на підлогу вентиляційної шахти. Шалапут понюхав крихти сухого моху, тихенько чхнув і припав до землі, дивлячись на Роланда своїми дивними очима. Протяг ворушив його шовковисте хут­ро, в очах читався сумнів.

— Піди подивись, як там, і повертайся, — пошепки повто­рив Роланд, і Юк розчинився в темряві, нечутно ступаючи на самих подушечках лап.

Роланд знову витяг револьвер і перейшов до найтяжчого. До чекання. Але Юк повернувся швидко, менш ніж за три хвили­ни. Роланд видобув його з шахти й поставив на підлогу. Звір дивився на нього, витягнувши свою довгу шию.

— Скільки їх там, Юк? Скількох ти бачив?

Певний час йому здавалося, що шалапут так і дивитиметься на нього стривоженим поглядом. Але потім тварина невпевне­но підняла праву лапу, випустила пазурі й подивилася на них, наче силкуючись щось згадати. І врешті-решт почала стукати пазурями по підлозі.

Один... два... три... чотири. Пауза. Потім ще два рази, швид­ко й делікатно. Випущені пазурі тихо цокотіли по сталі: п’ять, шість. Юк зробив ще одну паузу. Він розгублено опустив голо­ву, наче дитина, що мучиться від титанічної боротьби, яка від­бувається у неї в душі. Але потім підвів погляд на Роланда і вос­таннє стукнув кігтями по сталі.

— Ейк!

Шестеро. Сиві... і Джейк.

Роланд підхопив Юка на руки й погладив його.

— Розумник! — пробурмотів він на вухо тваринці. Його переповнювали відчуття подиву і вдячності. Насправді він сподівався отримати певну відповідь, але це перевершило всі сподівання. І сумніватися в точності відповіді він не збирав­ся. — Хороший малюк!

— Юк! Ейк!

Так, Джейк. З Джейком біда. З Джейком, якому він дав обіцян­ку. І він її дотримає.

Стрілець глибоко замислився. Ця дивна й дуже своєрідна здатність занурюватися в думки — поєднання сухого прагма­тизму й шаленої інтуїції — дісталася йому від бабці, Дідре Бо­жевільної, і саме ця здатність допомагала йому виживати всі ці довгі роки, навіть після того, як всі його друзі пішли з життя. Тепер від цього залежало також життя Джейка.

Роланд знову взяв Юка на руки, знаючи, що Джейк, можли­во, житиме, але шалапут загине — сумнівів у цьому майже не за­лишалося. Стрілець зашепотів Юкові у нашорошене вухо кілька простих слів, раз у раз їх повторюючи. Потім підніс тваринку до вентиляційної шахти.

— Хороший малюк, — прошепотів він. — А тепер іди. Зроби це. Моє серце з тобою.

— Юк! Ерце! Ейк! — тихо сказав шалапут і подріботів назад у пітьму.

Роланд чекав. Знаючи, що невдовзі чортам у пеклі буде ма­ло місця.

ЗО

Постав мені питання, Едді Дін з Нью-Йорка. І нехай воно буде цікавим... бо інакше ти й твоя жінка помрете, хай там звідки ви прийшли.

І як, на Бога, реагувати на таке?

Червона лампочка згасла, натомість знову зажевріла рожева.

— Швидше, — поквапив їх тихий голос Маленького Блейна. — Він ще ніколи не був такий лютий... швидше, бо він вас уб’є!

Едді тьмяно усвідомлював, що наполохані голуби досі тріпо­тять крилами під стелею Колиски і що деякі птахи попадали мертві на підлогу, розтрощивши собі голови об колони.

— Що він хоче? — засичала Сюзанна на гучномовець і на го­лос Маленького Блейна, що ховався десь усередині. — Заради всього святого, що йому від нас треба?

Жодної відповіді. Едді відчув, що час на роздуми швидко спли­ває, його вже практично не залишилося. Тож він натиснув кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і швидко-швидко заговорив у ди­намік, відчуваючи, що піт струмками стікає йому по щоках і шиї.

Постав мені питання.

— Отож, Блейне! Що ти робив ці кілька років? Навряд чи катався туди-сюди на південний схід, еге ж? А чого це так? Ли­бонь, нездужав?

Відповіді не було, тільки голуби тріпотіли крильми в повітрі. Едді вже уявив собі, як силкувався закричати Ардіс, коли в ньо­го почали плавитися щоки й зайнявся язик.

. Волосся в Едді на потилиці заворушилося й почало злипати­ся. Страх? Чи електрика накопичується?

Швидше... він ще ніколи не був такий лютий.

— Хто тебе взагалі зробив? — гарячково спитав Едді, а сам подумав: «Якби ж я тільки знав, що цій клятій бляшанці тре­ба!» — Хочеш про це поговорити? Тебе зібрали Сиві? Та ні... мабуть, Великі Древні, так? Або...

Едді замовк. Блейнова мовчанка зараз відчувалася шкірою, як пара товстих рук, що обмацують жертву.

— Що тобі треба? — закричав Едді. — Що ти, в біса, хочеш почути?

Відповіді не було, тільки кнопки на переговорному пристрої знову сердито засвітилися темно-червоним. І Едді зрозумів, що їхній час майже вичерпався. Він чув у повітрі тихе дзижчання — так дирчить електрогенератор, — і навряд чи цей звук був про­сто витвором його уяви, як би йому цього не хотілося.

— Блейне! — раптом закричала Сюзанна. — Блейне, ти ме­не чуєш?

Жодної відповіді... а Едді відчував, що повітря наповнюєть­ся електрикою, як миска під краном — водою. Електрика бо­ляче жалила його в ніс із кожним вдихом, пломби в зубах дзиж­чали, як розлючені комахи.

— Блейне, я маю до тебе питання, воно досить цікаве! Слу­хай! — Вона заплющила очі, знавісніло тручи скроні пальцями, а потім знову розплющила повіки. — «У неї нема плоті, зате є ім’я. Часом вона висока, часом низенька...» — Сюзанна затнулася, благально дивлячись на Едді широко розплющеними очима. — Допоможи! Я не пам’ятаю, що там далі!

Едді дивився на неї так, наче вона несповна розуму. Що, на Бога, вона верзе? Аж раптом він дотумкав, про що йдеться. Зві­сно, це ж ідеальний варіант! І решта загадки згадалася так само точно, як два останні шматочки стали б на свої місця у пазлі. Едді знову нахилився до гучномовця.

— «Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи ро­бимо вправи. І в кожній грі вона з нами». Що це таке? Хотів питання, то маєш. Що це?

Червоне світло в кнопках «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» під ромбом цифр, блимнувши, згасло. Блейн не озивався, і здава­лося, цій мовчанці не буде кінця... але Едді відчув, що елект­ричний струм, який поволі охоплював його тіло, зменшився.

— ЗВІСНО, ЦЕ ТІНЬ, — врешті-решт відповів голос Блей­на. - ДУЖЕ ПРОСТЕ ПИТАННЯ... АЛЕ НЕПОГАНЕ. ГЕТЬ НЕПОГАНЕ.

Голос, що линув з динаміка, пожвавішав і став трохи задум­ливий. А ще відчувалося в ньому щось інше. Втіха? Жага чогось? Едді не міг визначити напевно, але точно знав, що в голосі поїз­да були нотки Маленького Блейна. Він знав і дещо інше: Сюзан­на щойно врятувала їхні душі. Принаймні, на деякий час. Він нахилився й поцілував її в холодне спітніле чоло.

— ВИ ЗНАЄТЕ ЩЕ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ? — поцікавився Блейн.

— Так, звісно. Ми їх багато знаємо, — вмить озвалася Сю­занна. — У нашого друга Джейка є ціла книжка загадок.

— З НЬЮ-ЙОРКА? — уточнив Блейн. І цього разу Едді чіт­ко збагнув, що коїться з його голосом. Хай навіть Блейн — ма­шина, але не дарма Едді шість років сидів на героїні. Спрагу до кайфу в голосі він впізнав одразу ж.

— Так, саме з Нью-Йорка, — підтвердив він. — Але Джейка викрали. Викрадача звуть Ґешер.

Жодної відповіді... а потім кнопки знову засвітилися рожевим.

— Так тримати, — прошепотів голос Маленького Блейна. — Та все одно будьте обережні... він такий підступний...

І одразу загорілися червоні вогні.

— ХТОСЬ ІЗ ВАС ЩОСЬ СКАЗАВ? — холодним і підозрі­ливим — Едді міг би заприсягтися — тоном спитав Блейн.

Едді подивився на Сюзанну. Сюзанна відповіла йому погля­дом наляканої маленької дівчинки, яка почула, що під ліжком у неї потай ворушиться щось страшне'.

— Це я горло прочищав, Блейне, — відповів Едді. Ковтнув слину і витер рукою піт з чола. — Я цейво... чорт, правду кажу­чи, я весь тремчу від страху.

— ДУЖЕ МУДРО З ТВОГО БОКУ. ТІ ЗАГАДКИ, ПРО ЯКІ ТИ ГОВОРИШ... ВОНИ ДУРНІ? БО Я НЕ ВИТРАЧАТИМУ ЧАС І ТЕРПІННЯ НА ТУПІ ЗАГАДКИ.

— Здебільшого вони розумні, — сказала Сюзанна, але стри­вожено глянула на Едді.

— ТИ БРЕШЕШ. ТИ ВЗАГАЛІ НЕ ЗНАЄШ, ЯКА ЯКІСТЬ ЦИХ ЗАГАДОК.

— Звідки ти...

— АНАЛІЗ ГОЛОСУ. ПЕРЕВІРКА СХЕМИ ФРИКАТИВ­НИХ І СТРЕСОВИХ НАГОЛОСІВ НА ДИФТОНГАХ ДОЗВО­ЛЯЄ ОТРИМАТИ ПОРІВНЯНО ТОЧНИЙ КОЕФІЦІЄНТ ПРАВДИ/НЕПРАВДИ. ПРОГНОЗОВАНА ТОЧНІСТЬ АНАЛІ­ЗУ СТАНОВИТЬ 97 ВІДСОТКІВ, ПЛЮС-МІНУС 0,5 ВІДСОТ- КА. — На якусь мить голос замовк, а потім знову заговорив, проте вже з погрозливою протяжністю, яка здалася Едді до болю знайомою. Голос Гемфрі Боґарта. — КРАЛЕЧКО, Я ХОЧУ ЧУТИ ТІЛЬКИ ПРАВДУ. ОСТАННІЙ, ХТО СПРОБУВАВ МЕНЕ НА­ДУРИТИ, ПОГАНО СКІНЧИВ. НА ДНІ СЕНДА ВІН СКІН­ЧИВ, У ПАРІ БЕТОННИХ КОВБОЙСЬКИХ ЧОБІТ.

— Нічого собі, — сказав Едді. — Ми подолали чотириста миль чи десь так, щоб зіткнутися з комп’ютерною версією Річа Літла. Блейне, як це так, що ти пародіюєш Джона Вейна й Гемфрі Боґарта? Вони ж з нашого світу, а не з твого.

Тиша.

1 Річ Літл — канадський комік-пародист.

— Гаразд, на це питання можеш не відповідати. Але є інше — якщо тобі потрібна була загадка, то чого ж ти одразу не сказав?

І знову відповіді не було, але Едді збагнув, що насправді во­на не потрібна. Блейн полюбляв загадки, тож перший загадав він. І Сюзанна відгадала. Вона зрозуміла, що він хоче. Якби все сталося інакше, то, мабуть, вони обоє зараз лежали б гігантсь­кими компактними брилами вугілля на підлозі Колиски Лада.

— Блейне? — тривожно покликала Сюзанна. Відповіді не бу­ло. — Блейне, ти там?

— ТАК. ЗАГАДУЙТЕ ДАЛІ.

— Коли двері перестають бути дверима? — спитав Едді.

— КОЛИ ЇХ РОЗЧИНЯЮТЬ. ЯКЩО ВИ СПРАВДІ ХОЧЕ­ТЕ, ЩОБ Я ВАС КУДИСЬ ПІДВІЗ, ТО БУДЬТЕ ВИНАХІД­ЛИВІШІ. У ВАС Є В ЗАПАСІ ЩОСЬ КРАЩЕ?

— Якщо прийде Роланд, то буде, — впевнено відповіла Сю­занна. — Хай навіть у Джейковій книжці гарні загадки, але Ро­ланд знає їх тисячі, бо він їх вивчав у дитинстві. — Сказавши це, вона зрозуміла, що не може уявити Роланда малим. — То ти підвезеш нас, Блейне?

— МОЖЛИВО, — сказав Блейн, і Едді точно почув у його голосі тьмяний проблиск жорстокості. — АЛЕ, ЩОБ МЕНЕ ЗАВЕСТИ, ВАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАПРАВИТИ МІЙ НАСОС. А МІЙ НАСОС ЗАПРАВЛЯЄТЬСЯ ПРОСТИМИ: ЗЗАДУ НАПЕРЕД.

— Тобто? — спитав Едді й подивився крізь ґрати на гладень­ку рожеву спину Блейна. Та Блейн не відповів на це питання так само, як і на інші. Кнопки світилися яскраво-помаранчевим вогнем, але Великий і Малий Блейни, здавалося, перейшли в режим сну. Втім, Едді знав, що це не так. Блейн не спав. Блейн спостерігав за ними. Блейн дослухався до їхніх схем фрикатив­них звуків і стресових наголосів на дифтонгах.

Едді подивився на Сюзанну.

— «Вам доведеться заправити насос, але насос заправляєть­ся простими: ззаду наперед», — понуро повторив він. — Це що, загадка?

— Так, звісно. — Сюзанна зиркнула на трикутне вікно, наче наполовину затулене повікою, і притягнула Едді до себе ближ­че, щоб прошепотіти на вухо: — Це повне божевілля, Едді... па­раноя, шизофренія, та ще й до всього, схоже, маячня.

— Та я знаю, — видихнув він у відповідь. — У нас тут схибнутий і геніальний монорейковий поїзд типу «привид у комп’ютері», який любить загадки і рухається швидше за звук. Занурмось у світ пригод фантастичної версії «Польоту над гніздом зозулі»!

— Ти маєш якісь здогади?

Едді похитав головою.

— А ти?

— Щось таке ворушиться глибоко в пам’яті. Але, мабуть, це щось не те. Я не можу викинути з голови те, що сказав Роланд: хороша загадка завжди має сенс, і її завжди можна розгадати. Це наче справжній фокус.

— Він вводить нас в оману.

Вона кивнула.

— Едді, піди стрельни в повітря ще раз. Дай їм знати, що ми досі тут.

— Ага. Коли б знати, що вони досі там.

— А як ти гадаєш, Едді, вони там? — спитала Сюзанна на­вздогін.

— Не знаю. Ця загадка навіть Блейнові не до снаги, — не зу­пиняючись і не озираючись, відповів він.

— Ви не могли б дати мені щось попити? — попросив Джейк. Слова прозвучали нерозбірливо, бо хлопчик гугнявив — слизові оболонки рота й носа швидко розпухали. У нього був вигляд хлопця, якому у великій вуличній бійці дісталося найбільше.

— Авжеж, — розважливо озвався Цок-Цок. — Могли б. Ще й як могли б. У нас тут багато напоїв, чи не так, Копергеде?

— Атож, — погодився високий чолов’яга в окулярах, білій шовковій сорочці й чорних шовкових штанях. Він скидався на

викладача коледжа, якими їх зображали в коміксах журналу «Панч» на початку двадцятого століття. — У нас тут повно різ­ного питва.

Цок-Цок знову недбало розкинувся на своєму троні й тепер насмішкувато спостерігав за Джейком.

— У нас є вино, пиво, ель і, звісно, стара добра вода. Іноді це все, що треба, еге ж? Прохолодна, прозора, іскриста водичка. Як тобі, гарно звучить, хлопче?

В горлі у Джейка було сухо, наче там почистили наждаком, і боляче поколювало.

— Звучить чудово, — прошепотів він.

— Аж самому пити схотілося, — сказав Цок-Цок, розтягую­чи рота в посмішці. В зелених очах затанцювали іскри. — При­неси мені кухлика води, Тіллі. Чорт, не знаю, куди це поділися мої гарні манери!

Тіллі вийшла кудись через люк на дальньому боці кімнати, саме навпроти входу, через який прийшли Джейк і Гешер. Джейк провів її поглядом і облизав розпухлі губи.

— Отож, — сказав Цок-Цок, звертаючи погляд до Джейка, — ти кажеш, що те американське місто, звідки ти прийшов... той Нью-Йорк... дуже схоже на Лад.

— Ну... не зовсім...

— Але ж ти впізнаєш деякі механізми, — тиснув на нього Цок-Цок. — Клапани, насоси і таке інше. Не кажучи вже про вогненні трубки.

— Так. Ми їх називаємо неоновими, але це одне й те саме.

Цок-Цок потягнувся до нього рукою, і Джейк сахнувся. Але

велетень тільки погладив його по плечу. — Так-так, це воно. — Його очі блищали. — А про комп’ютери ти чув?

— Авжеж, тільки...

Повернулася Тіллі, несучи в руках кухлик, і несміливо наблизилася до Цок-Цокового трона. Білявий гігант узяв у неї воду і простягнув кухоль Джейкові. Та коли хлопчик потяг­нувся по нього, Цок-Цок вихопив воду в нього з-під самісінь­кого носа й напився сам. Джейк дивився, як вода стікає ців­кою з Цок-Докового рота, і весь затремтів. Заспокоїтися він був неспроможний.

Цок-Цок зиркнув на нього з-понад краю кухля, наче згадав­ши про його присутність. У нього за спиною, наче школярі, що почули якийсь сороміцький жарт, криво посміхалися Ґешер, Копергед, Брендон і Гутс.

— Ох, я так замислився над своєю спрагою, що геть забув про тебе! — бадьоро вигукнув Цок-Цок. — Як це неввічливо з мого боку! Але водичка була така чудова... вона й зараз чудова... хо­лодна... прозора...

Він простягнув кухлик Джейкові. Але Джейк не встиг узяти його, бо Цок-Цок знову забрав.

— Спочатку, хлопче, ти мені розповіси про двополярні комп’ютери і транзитивні схеми.

— Що... — Джейк потай зиркнув у бік вентиляційної шахти, але золотистих очей там не було. Йому вже почало здаватися, що це все примарилося. Він знову перевів погляд на Цок-Цока, ясно розуміючи одне: води йому не дадуть. Навіть мріяти про це не варто. — Що таке двополярні комп’ютери?

Цок-Цокове лице перекосила гримаса люті, і він вихлюпнув залишки води Джейкові в обличчя, розпухле й побите.

— Не грайся зі мною! — заверещав велетень. Він зірвав з руки «Сейко» й затряс ним у Джейка перед носом. — Коли я тебе спитав, чи тут двополярна схема, ти сказав — ні! Не смій казати мені, що не знаєш, коли вже дав зрозуміти, що знаєш!

— Але... але... — Джейк не міг підібрати слова. Голова в ньо­го йшла обертом від страху й розгубленості. Краєм свідомості він розумів, що силкується злизати з губ якомога більше води.

— Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних комп’ютерів. Та що там, СОТНІ тисяч. І що? З них працює ли­ше один, та й той уміє хіба що грати в «Гляньте» й запускати ті бісові барабани! Мені потрібні ті комп’ютери! Я хочу, щоб вони працювали на МЕНЕ!

Цок-Цок блискавкою майнув уперед, вхопив Джейка за бар­ки, добряче його потрусив й жбурнув на підлогу. Хлопчик вда­рився об торшер, перекинув його, і лампочка луснула, наостанок глухо чхнувши. Тіллі тихо скрикнула й відступила на крок назад. В її широко розплющених очах стояв переляк. Копергед і Брендон тривожно перезирнулися.

А Цок-Цок нахилився, спираючись ліктями на стегна, й за­волав Джейкові в лице:

— Вони мені потрібні, І ВОНИ В МЕНЕ БУДУТЬ!

У кімнаті запала тиша, яку порушував лише тихий свист теп­лого повітря, що надходило з вентиляційних отворів. А потім маска люті зникла з лиця Цок-Цока так само раптово, як і з’явилася, її наче взагалі не було. Натомість на його обличчі розквітла чарівна усмішка. Він нахилився вперед і допоміг Джейкові звестися на ноги.

— Вибач. Коли я думаю про всі можливості цього міста, все, що тут можна було б зробити, мене часом заносить. Від душі вибачаюся, хлопче. — Піднявши перекинутий кухоль, він по­жбурив його в Тіллі.

— Налий води, ти, стара сучко! Що з тобою?

Він знову повернувся до Джейка, сяючи сліпучою посміш­кою телеведучого.

— Гаразд. Ти пожартував — я пожартував. А тепер розкажи мені все, що тобі відомо про двополярні комп’ютери і транзи­тивні схеми. Потім тобі дадуть попити.

Джейк розтулив було рота, аби щось сказати — гадки не ма­ючи, що говорити, — аж раптом почув у голові голос Роланда.

Відверни їхню увагу, Джейку. А потім натисни кнопку, яка від­чиняє двері, якщо така є.

Цок-Цок дивився на нього пильним поглядом.

— Тобі щось спало на гадку, хлопче? Я такі штуки завжди помічаю. Тож не приховуй, розкажи другові, потіш старенько­го Цокі.

Краєм ока Джейк помітив якийсь рух. І хоча подивитися в бік вентиляційної шахти він не наважився — а надто зараз, коли вся увага Цок-Цока неподільно належала йому, — він зрозумів, що Юк повернувся і зазирає зараз у круглу кімнату.

Відвернути їхню увагу... і раптом Джейк придумав.

— Справді, я маю дещо на думці, — сказав він, — але не про комп’ютери. А про мого старого приятеля Гешера. І його друж­ка Гутса.

— Гей! Гей! — застерігаючи, вигукнув Гешер. — Про що це ти,хлопче?

— Чому ти не сказав Цок-Цоку, хто насправді дав тобі па­роль, Ґешере? Тоді я скажу, де ти його тримаєш.

Цок-Цок вочевидь зацікавився: його здивований погляд пе­ребіг із Джейка на Гешера.

— Про що це він?

— Та ні про що! — відповів Гешер і, не втримавшись, крадько­ма зиркнув на Гутса. — Він просто прикриває свою дупу, хоче замість себе мене посадити на гарячий горщик, Цокі. Я ж тобі казав, що він впертий! Хіба ж я не казав...

— Чом би вам не зазирнути в складки його хустки? — запро­понував Джейк. — Він там ховає клапоть паперу із записаним на ньому словом. Мені довелося йому прочитати, бо він навіть цього не зміг.

Цього разу Цок-Цок розлютився не одразу. Його лице темні­шало поступово, як літнє небо перед страхітливою грозою.

— Дай-но, Ґешере, я подивлюся, що в тебе там у хустці, — глухим тихим голосом наказав він. — Тобі ж не шкода для ста­рого приятеля?

— Він бреше, не вір йому! — закричав Ґешер, хапаючись ру­ками за хустку і відступаючи на два кроки до прихистку круглої стіни. Просто над його головою світилися облямовані золотом очі Юка. — Варто лишень один раз глянути йому в обличчя, і стає ясно, що це мале вперте брехло!

Цок-Цок перевів погляд на Гутса. Той стояв позеленілий від страху.

— А ти що скажеш? — спитав Цок-Цок своїм жаским тихим голосом. Що скажеш, Гутермене? Я знаю, що ви з Ґешером старі підари, а в тебе замість голови — дупа, але ж ти не міг

бути настільки тупим, щоб записати пароль від потаємних при­міщень... чи міг? Міг?!

— Я... я тіко хтів... — пробелькотів Гутс.

— Стули пельку! — загорлав Ґешер. І кинув на Джейка по­гляд, сповнений дикої ненависті. — Все, любчику, ти труп. Я тобі обіцяю.

— Зніми хустку, Ґешере, — наказав Цок-Цок. — Я хочу по­дивитися, що там у ній.

Джейк непомітно відступив у бік пульта, на якому були кнопки.

— Ні! — Ґешер міцно притис хустку до голови, наче боявся, що вона полетить геть. — Хай мене грім поб’є, але ні!

— Потримай його, Брендоне, — сказав Цок-Цок.

Брендон підскочив до Ґешера, але той, хоч і не був таким

спритним, як Цок-Цок, ухилився, висмикнув з-за халяви чо­бота ніж і встромив його Брендонові в руку.

— Ох ти ж виродок! — закричав Брендон від здивування й болю, коли кров рікою ринула з його руки.

— Подивися, що ти накоїв! — заверещала Тіллі.

— Мені що, самому все робити? — закричав Цок-Цок, але радше від роздратування, ніж злості, й скочив на ноги. Ґешер відступав, виводячи перед його обличчям скривавленим ножем містичні візерунки. Другою рукою він міцно притискав до го­лови хустку.

— Назад, — важко дихаючи, проказав він. — Я люблю тебе як брата, Цокі, але якщо ти підійдеш, то я шпирну тебе цим ножем у пузо.

— Ти? Сумніваюсь, — сміючись, підштрикнув його Цок-Цок. Він дістав свого власного ножа з піхов і обережно тримав його за руків’я зі слонової кістки. Всі погляди були прикуті до них двох. Джейк зробив два швидкі кроки до пульта з кнопками й потягнувся до тієї, яку, здається, натискав Цок-Цок.

Ґешер відступав спиною до вигнутої стіни. Лампи-трубки розфарбували його побите мандрусом лице в юродиву палітру кольорів: жовчно-зелений, лихоманково-червоний, жовтушно-жовтий. Тепер під вентиляційною шахтою, звідки за ними спостерігав Юк, стояв уже Цок-Цок.

— Опусти ніж, Гешере, — розважливим тоном порадив Цок-Цок. — Ти привів хлопця, як я й просив. Якщо когось і варто підрізати за всю цю мутотінь, то не тебе, а Гутса. Просто пока­жи мені...

І тут Джейк побачив, що Юк готується стрибнути, та зро­зумів дві речі: на що зараз наважиться шалапут і хто його на таке намовив.

— Юк, ні! — пронизливо закричав він.

Всі погляди звернулися до нього. І тієї ж миті Юк стрибнув. Він вибив нетривкі вентиляційні ґрати, вони полетіли на під­логу. Цок-Цок рвучко повернувся на шум, і Юк упав йому на обличчя, кусаючи й роздираючи шкіру кігтями.

Навіть крізь подвійні двері до Роланда долинув крик — Юк, ні! — і його серце пішло у п’яти. Він чекав, що повернеться ко­лесо на дверях, але воно не поверталося: Тож він заплющив очі й послав такий потужний імпульс, на який тільки був спромож­ний: «Двері, Джейку! Відчини двері!»

Відповіді він не відчув, і картинка-видиво зникла. Його зв’язок з Джейком (хай який слабенький і нетривкий від само­го початку) був перерваний.

Цок-Цок був засліплений. Він лаявся, кричав і силкувався відірвати від себе істоту, що вп’ялася йому в обличчя, звивала­ся, кусалася й дряпалася. Він відчув, як пазурі шалапута про­стромлюють йому ліве око, і його голову пронизав жахливий, невимовний червоний біль, наче смолоскип, що, падаючи, освітлює темний колодязь. У цю хвилю його лють була силь­нішою за біль. Він спромігся вхопити Юка, відірвав його від

свого лиця й підняв над головою, збираючись переламати тварині хребет.

— Ні! — заволав Джейк. Він геть забув про кнопку, що відми­кала двері, й ухопив зі спинки трону старий німецький автомат.

Пронизливо закричала Тіллі. Інші порснули навсібіч. Джейк спрямував автомат на Цок-Цока. Юк висів у тих міцних руках головою униз і відчайдушно звивався. Здавалося, ще трохи — і він переломиться навпіл. Він борсався і клацав зубами в повітрі. І кричав від болю, кричав, як людина.

— Відпусти його, наволоч! — закричав Джейк і натиснув на гачок.

Він ще досить володів собою, аби цілитися низько. У замкну­тому просторі ревіння сорока-каліберного «шмайсера» справило ефект підірваної бомби, хоча пострілів було лише п’ять чи шість. Одна світлова трубка луснула, розливши холодний помаранче­вий вогонь. Над лівим коліном Цок-Цока в цупких штанях з’явилася дірка, а навколо неї почала швидко розпливатися темно-червона пляма. Рот Цок-Цока став круглим від шоку — цей вираз промовистіше за будь-які слова свідчив, що, попри свій неабиякий розум, Цок-Цок сподівався прожити довге й щасли­ве життя, стріляючи в людей, але не дозволяючи стріляти в себе. Втім, ні, стріляти в нього могли, а от влучити? І той здивований вираз промовляв, що такого не могло статися, це не за планом.

«Знайомся з реальним світом, ти, смердючий довбень», — подумав Джейк.

Цок-Цок впустив Юка на ґрати підлоги і вхопився за пора­нену ногу. На Джейка накинувся Копергед. Він ухопив хлоп­чика рукою за горло, але тут на нього напав Юк — він прониз­ливо загавкав і вгризся в Копергедову гомілку через чорний шовк штанів. Копергед закричав і відскочив убік, силкуючись скинути Юка з ноги. Але шалапут тримався міцно, наче п’явка. Джейк вчасно повернувся і помітив, що до нього повзе Цок-Цок. У зубах він тримав свій ніж.

— Прощавай, Цокі, — сказав Джейк і натиснув на гачок «шмайсера». Нічого не сталося. Чи то патрони закінчилися, чи

то механізм заклинило, Джейк не знав, та й часу на роздуми не було. Він відступив на два кроки назад і вперся у велике крісло, що правило Цок-Цокові за трон. І не встиг він забігти за крісло, як Цок-Цок ухопив його однією рукою за ногу, а дру­гою — за руків’я ножа. Рештки вибитого ока лежали на його щоці, наче кулька м’ятного желе. Праве око зиркало на Джей­ка з ненавистю навісного.

Джейк спробував висмикнути ногу, зашпортався і впав на трон Цок-Цока. Його погляд упав на кишеню, пришиту до пра­вого бильця. З-під гумки, завдяки якій кишеня щільно приля­гала до бильця вгорі, стирчало потріскане й оздоблене перлами руків’я револьвера.

— Ох, як же ж тобі зараз буде боляче! — в екстазі прошепотів Цок-Цок. Замість виразу здивування на його губах, що тремті­ли від люті, з’явилася широка посмішка. — Як боляче буде! А мені як буде приємно... Що?..

Посмішка зів’яла, і рот знову округлився, бо Джейк спряму­вав на нього дуло револьвера та звів курок. Рука, що стискала Джейкову гомілку, здавила її так, що, здавалося, ще трохи — й кістка хрусне.

— Ти не посмієш! — істерично прошепотів Цок-Цок.

— Ще й як посмію, — похмуро відповів Джейк і натиснув на гачок. Сухе клацання, з яким вистрілив револьвер, було геть не таким вражаючим, як гуркіт тевтонського «шмайсера». На лобі в Цок-Цока, з правого боку вгорі, з’явилася чорна дірочка. Цок-Цок тупо витріщався на Джейка, не вірячи своєму неушкодженому окові.

Джейк примушував себе вистрілити ще раз, але йому це не вдавалося.

Аж раптом шматок Цок-Цокового скальпа відділився од черепа, як клапоть старих шпалер, і опустився йому на праву щоку. Роланд би одразу зрозумів, що це означає. Але Джейк був у такому стані, коли логічне мислення підводить. У його голові закрутилося торнадо темного, панічного страху. Рука, що стискала його гомілку, ослабла, і Цок-Цок повалився облич­чям на підлогу, а Джейк, дивлячись на це, зіщулився у вели­кому кріслі.