Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті по­рветься? 2 страница

— Але зайти в колиску Блейна — це і є смерть, — понуро ска­зала жінка. — Бо Блейн спить, і той, хто його потурбує, дорого за це заплатить.

— Та годі тобі, кралечко, — роздратовано обірвав Едді. — Запхавши носа між сідниці, аромату кави не відчуєш.

— Я не розумію, що це означає, — відказала вона з якоюсь дивною гідністю.

— Це означає, що ви можете відвести нас до колиски і накли­кати на себе Гнів Блейна або просто стояти тут і дізнатися, що таке Гнів Едді. І знаєте, я якось не схильний стріляти одразу в го­лову. Я можу виривати з вас кулями по шматку. Злості мені ви­стачить. Щось мене не пре від вашого міста — музика хрінова, всі смердять, як гній, а перший, кого ми тут зустріли, пожбурив у нас гранату і вкрав нашого друга. То що ви вирішили?

— Нащо вам узагалі Блейн? — спитав хтось із гурту. — Він уже багато років не ворушиться в Колисці. Він навіть перестав говорити різними голосами й сміятися.

«Говорити різними голосами і сміятися?» — подумав Едді й подивився на Сюзанну. Але вона тільки плечима знизала.

— Ардіс був останній, хто наблизився до Блейна, — сказала скривавлена жінка.

Дживс понуро кивнув.

— Ардіс завжди ставав ідіотом, коли напивався. Блейн його про щось спитав. Я чув це питання, але подумав, що воно якесь безглузде — щось про матір ворон, здається... Ардіс не зміг від­повісти на питання, тож Блейн підсмажив його на синьому вогні.

— Електрика? — здогадався Едді.

Дживс із скривавленою жінкою кивнули водночас.

— Так, — сказала жінка. — Електрика. Так це називали в дав­но минулі часи.

— Вам не треба заходити туди разом з нами, — зненацька запропонувала Сюзанна. — Просто покажіть нам, де це місце. А далі ми вже підемо самі.

Жінка змірила її недовірливим поглядом, але Дживс нахи­лився їй до вуха і щось зашепотів. Решта Юнів стояли за їхніми спинами, дивлячись на Едді й Сюзанну з приголомшеним ви­глядом людей, що пережили руйнівну повітряну атаку.

Дослухавши, жінка озирнулася на них.

— Так, — сказала вона. — Ми відведемо вас до Колиски. Так вам і треба.

— От і я так думаю, — сказав Едді. — Ти і Дживс. А реш­та — зникніть. — Він обвів їх прицільним поглядом. — Але наостанок затямте от що: один підступно пожбурений спис, одна стріла, одна цеглина — і ці двоє помруть. — Погроза прозвуча­ла настільки слабо й непереконливо, що Едді негайно пошко­дував про неї. Яке їм діло до цих двох чи взагалі до будь-кого з їхнього клану, якщо вони щодня відправляють на той світ двох чи більше? «Хоча, — подумав він, спостерігаючи, як інші, навіть не озираючись, йдуть геть, — пізно вже шкодувати про сказане».

— Ходімо, — сказала жінка. — Треба швидше з усім покін­чити. Очі б мої вас не бачили.

— Взаємно, — відповів Едді.

І вони з Дживсом повели їх уперед. Але, перш ніж піти, жін­ка зробила щось таке, від чого Едді трохи розкаявся в своїх жорстоких думках: вона стала навколішки, прибрала волосся з обличчя чоловіка в кілті і поцілувала його в брудну щоку.

— До побачення, Вінстоне. Чекай на мене там, де розступа­ються дерева, а вода солодка. Я прийду до тебе, обов’язково прийду. Це так само неминуче, як і настання світанку, що про­ганяє темряву на захід.

— Я не хотіла його вбивати, — сказала Сюзанна. — Так і знай­те. Але сама я помирати хотіла ще менше.

— Так. — Звернене до Сюзанни обличчя було суворим і су­хим, жінка не плакала. — Але в Колисці Блейна на тебе чекає смерть. І, можливо, ти помреш, заздрячи бідному старому Вінстонові. Блейн жорстокий. Найжорстокіший з усіх демонів у цьому жорстокому-прежорстокому місті.

— Ходімо вже, Мод, — сказав Дживс, допомагаючи їй під­вестися.

— Так. Покінчимо з ними. — Вона знову змірила Сюзанну й Едді рішучим, але водночас дещо розгубленим поглядом. — І не­хай боги проклянуть мої очі за те, що я вас взагалі побачила.

І нехай прокляття впаде на ваші револьвери, бо вони ніколи не завдавали нам нічого, крім клопотів.

«А з таким ставленням, — подумала Сюзанна, — ваші кло­поти триватимуть ще років з тисячу, не менше».

Мод почимчикувала вулицею Черепахи, Дживс — за нею. Ед­ді доводилося ще штовхати Сюзаннин візок, тож невдовзі він засапався і ледь встигав. Розкішні будівлі обабіч вулиці змінили­ся будинками в стилі заміських, оповитими плющем, перед яки­ми розкинулися величезні занедбані газони. Колись тут був дуже фешенебельний район, зрозумів Едді. Одна будівля, що височіла попереду, затьмарювала решту. На вигляд — оманливо простий квадрат із білого каменя, з численними колонами, на яких три­мався дах. Едді знову згадав фільми про гладіаторів, від яких він так шаленів у дитинстві. Сюзанна здобула ґрунтовнішу освіту, тож їй згадався Парфенон. Увагу обох одразу полонив величний скульптурний бестіарій — Ведмідь і Черепаха, Риба і Щур, Кінь і Собака, — що в два ряди облямовував будівлю вгорі під дахом. І вони збагнули, що це те місце, яке вони шукають.

їх не полишало тривожне відчуття, що за ними стежать без­ліч очей — очей, сповнених ненависті й подиву. Коли вони підійшли ближче і в полі зору з’явилася монорейкова дорога, прогуркотів грім. Як і буря, монорейка брала свій початок на півдні, стрімко летіла в місто, проходила вулицею Черепахи і вливалася в Колиску Лада. І поки вони наближалися, вітер дедалі дужчав, і висхлі тіла обабіч дороги почали звиватися й танцювати на вітрі.

Бозна-скільки часу минуло, відколи вони почали ці перегони (напевно Джейк знав тільки одне: барабани знову стихли), і Ґе­шер ще раз грубо смикнув його, щоб зупинити. Та цього разу Джейк примудрився якось втриматися на ногах. У нього наче друге дихання відкрилося. А от у Ґешера, якому вже ніколи не судилося бути одинадцятирічним, справи були кепські.

— Хуух! Мій насос на ладан дише, дитинко.

— Вам же гірше, — байдуже сказав Джейк і заточився, коли вузлувата Ґешерова рука вперіщила йому по щоці.

— А ти, я бачу, заплачеш гіркими сльозами, якщо я тут впа­ду мертвим, ге? Атож! Але навіть не сподівайся, красунчику. Старий Ґешер уже багатьох пережив і не має наміру падати не­живим до ніг якоїсь ягідки, навіть такої солоденької, як ти.

Джейк незворушно слухав усі ці дурниці. Він мав намір ще до заходу сонця побачити Ґешера мертвим. Навіть ціною влас­ного життя. Джейкові вже було байдуже. Він витер кров із роз­битої щойно губи і задумливо подивився на руку, дивуючись, як швидко в людському серці не лишається нічого, крім нест­римної жаги вбивства.

Помітивши, що Джейк дивиться на скривавлені пальці, Ґе­шер криво всміхнувся.

— Сочок пустив, ге? Старий Ґешер ще пустить сочок із тво­го молоденького деревця, якщо не будеш поводитися чемно. — Він показав на бруківку вузенького завулка, в якому вони зараз перебували. В тому місці, куди він тицяв пальцем, лежала іржа­ва кришка каналізаційного отвору. На ній стояло тавро зі сло­вами, які Джейк не так давно бачив: «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА».

— Там збоку є ручка, — сказав Ґешер. — Бачиш? Просунь ту­ди руки і відтягни вбік. І ворушися, тоді, може, до зустрічі з Цок-Цоком у тебе ще лишаться всі твої зуби.

Джейк ухопився за сталеву кришку і потягнув. Сильно, про­те не що було сили. Лабіринт вулиць і завулків, крізь який Ґе­шер його гнав, був нестерпним, але там він принаймні міг ба­чити. І уявити не міг, що чекає на нього в підземеллях міста, де темрява поглине навіть мрії про порятунок. А що наміру дізна­ватися, як там, унизу, в нього не було жодного, то він і не зби­рався без крайньої потреби це робити.

Але Ґешер швидко пояснив йому, що потреба якраз крайня.

— Вона занадто важка для... — почав Джейк, але не догово­рив, бо пірат ухопив його за горло і підняв у повітря до рівня своїх очей. Від довгого забігу його лице трохи розчервонілося

й вкрилося потом, а гнійники, що в’їдалися в шкіру, набули огидного відтінку, жовтого з пурпуровим. Із відкритих наривів витікала густа рідина і цівки крові. Джейк встиг відчути густий сморід, що йшов від Ґешерового тіла, а потім рука зімкнулася довкола його горла й перекрила дихання.

— Слухай уважно, недоумку, бо це тобі останнє попере­дження. Або ти зараз же знімеш цю довбану кришку, або я за­пхаю руку тобі до рота і вирву язика. І можеш кусатися, скільки влізе, бо в мене ця зараза в крові. Не мине й тижня, як перші квіточки з’являться на твоєму личку. Я кию доживеш. Затямив?

Джейк шалено закивав. Ґешерове обличчя вже почало роз­пливатися перед його очима сірою плямою, туман дедалі густі­шав, а голос долинав наче здаля.

— Гаразд. — Ґешер кинув його на землю. Джейк гепнувся бі­ля каналізаційного люка, важко хапаючи ротом повітря й каш­ляючи, наче перед блюванням. І врешті-решт спромігся глибоко вдихнути повітря — рідкого вогню, що негайно обпік йому ле­гені. Він виплюнув скривавлений згусток мокроти, і від її ви­гляду його ледь не знудило.

— А тепер годі вже теревенити, світло моїх очей, знімай кришку.

Джейк підповз до люка, взявся за ручку і цього разу вже смикнув щосили. На якусь жахливу мить йому здалося, що ва­жезна кришка не зрушить з місця. А потім він уявив собі, як Ґешерові пальці тягнуться йому до рота та хапають за язик, і де тільки сили взялися. У спині немилосердно заболіло, було таке відчуття, що якась частина хребта зсунулася з місця, але люк, скрегочучи на бруківці, повільно піддавався. Ось уже поглядові відкрилася вузька серпоподібна усмішка самої темряви.

— Добре, малий, добре! — зрадів Ґешер. — Ти ж мій малень­кий мул! Тягни далі — не здавайся, ще трохи!

Коли серп став півмісяцем, а біль у попереку вже пік вогнем, Ґешер дав Джейкові піддупника, і той розтягнувся на землі.

— Дуже добре! — вдоволено сказав пірат, зазираючи в отвір. — А тепер, малий, спустися драбиною, вона там збоку. Але диви­

ся не впади, тримайся добре, бо ті щаблі в біса слизькі й мохом порослі. їх там штук зо двадцять, наскільки я пам’ятаю. А коли спустишся на дно, стій і чекай на мене. Може, тобі й захочеть­ся втекти від старого приятеля, але хіба ж це буде розумно? Як ти гадаєш, розумно?

— Ні, — відповів Джейк. — Мабуть, ні.

— Дуже мудро, синку! — Ґешер розплився в своїй огидній усмішці, в черговий раз демонструючи жалюгідні залишки зубів. — Там темно. І ціла тисяча коридорів розходиться на всі боки. Твій старий приятель Ґешер знає їх усі, як облуплені, а от ти загубишся вмить. А ще там є щури... дуже великі і дуже го­лодні. Так що стій і чекай.

— Я стоятиму.

Ґешер пильно до нього придивився.

— Ти говориш, як мале Юненя, але ти не Юн, я впевнений. Звідки ти, хлопче?

Джейк мовчав.

— Шо, шалапут язика проковтнув? Ну нічого. Цок-Цок швид­ко з тебе правду добуде. У нього є такий дар, що люди самі по­чинають говорити. А коли вже розговоряться, то говорять так швидко і кричать так голосно, що, аби спинити, їх доводиться стукати по довбешці. У присутності Цок-Цока шалапутам не до­зволяється ковтати чиїсь язики, навіть таких молоденьких і смач­неньких, як ти. А тепер пішов униз. Но, пішов!

І він замахнувся на хлопчика ногою, але цього разу Джейкові вдалося ухилитися від удару. Він зазирнув у напіввідчинений люк, побачив драбину і поліз. Його голова й груди ще не встиг­ли зануритися в темряву, коли повітря струсонув потужний гур­кіт. Він пролунав десь на відстані милі або навіть більше, але Джейк без зайвих пояснень збагнув, що це було. З його вуст зірвався крик жалю.

Ґешер скривив рота у зловісній усмішці.

— А твій крутий друзяка вистежив тебе трохи далі, ніж ти сподівався, ге? Але я так і думав, бо бачив, які в нього вперті й хитрющі очі. Я думав, що він піде за своїм маленьким соло­деньким хлопчиком, якшо збереться, і він таки зібрався. Дро­тяну пастку він побачив, але фонтан його причавив. Усе пуч­ком. Лізь, солоденький.

І він націлився ногою на Джейкову голову. Хлопчик уник удару, але послизнувся на драбині, пригвинченій до стінки каналізаційного люка, і не впав тільки тому, що вчасно вхо­пився за вкриту струпами гомілку Ґешера. Він благально по­дивився на пірата і на тому гнійному лиці смертника не поба­чив жалю.

— Будь ласка, — сказав він, чуючи, як слова переходять у схлипування. Перед його очима стояла картина: Роланд ле­жить розчавлений велетенським фонтаном. Що тоді сказав Ґе­шер? Якщо він комусь знадобиться, то цей хтось буде змуше­ний відшкрібати його від землі.

— Благай, скільки хочеш, любчику. Але не сподівайся, що тебе почують. Бо на цьому боці мосту милосердя закінчується. А тепер лізь, бо я тебе так віддухопелю, що криваві мізки крізь криваві вуха полізуть.

Тож Джейку лишалося тільки одне — спускатися. Коли він досяг стоячої води на дні, то вже не хотів плакати. Він стояв і, згорбившись та похнюпивши носа, терпляче чекав, поки Ґе­шер поведе його назустріч долі.

Пастку у вигляді перехрещених дротів, які стримували лавину сміття, Роланд ледь не зачепив, але підвішений фонтан здався йому повною нісенітницею. Таке могла влаштувати лише якась дурна, недорозвинена дитина. Колись Корт навчив їх постійно пильнувати, перебуваючи на території ворога, — оглядати сек­тори не тільки спереду і ззаду, але й угорі.

— Стій, — наказав він Юкові, підвищуючи голос, щоб пере­кричати барабани.

— їй! — погодився Юк, а потім подивився вперед і одразу ж додав: — Ейк!

— Так. — Стрілець іще раз подивився на висячий мармуро­вий фонтан і оглянув дорогу, шукаючи пусковий механізм. Дві пластини він помітив одразу. Можливо, колись вони ще так-сяк були схожі на бруківку, під яку їх замаскували, але той час давно минув. Роланд нахилився, сперся руками на коліна і за­говорив до Юка, який дивився йому у вічі. — Зараз я тебе візь­му на руки. Ненадовго. Не крутися, Юк.

-Юк!

Роланд узяв шалапута в руки. Спершу Юк напружився і спро­бував виборсатися, але потім Роланд відчув, що тваринка зми­рилася. Звісно, Юкові не подобалося, що його взяв на руки хтось, а не Джейк, але, очевидно, він вирішив потерпіти. І стрілець ще раз подивувався, яке це створіння розумне.

Він поніс Юка вузьким проходом під Навислим Фонтаном Лада, обережно переступивши підступні «камінці». Коли не­безпека була позаду, Юк знову опинився на землі. І цієї ж миті стихли барабани.

— Ейк! — нетерпляче сказав Юк. — Ейк-Ейк!

— Так. Але спершу треба дещо владнати.

Пройшовши з Юком ще п’ятнадцять кроків, стрілець на­хилився і підняв уламок бетону. Задумливо переклав з руки в руку, і в цей час до його вух долинув звук пострілу зі сходу. Гучний барабанний стукіт поглинув звуки битви Едді й Сюзанни з бандою Юнів, але цей постріл Роланд почув. І всміх­нувся, бо це майже напевно означало, що Діни знайшли Ко­лиску. Перша гарна новина за весь цей день, якому, здавалося, кінця не буде.

Роланд повернувся і пожбурив уламок. Приціл був точний, як і тоді, в Річковому Перехресті, коли він кинув камінцем у старезний дорожній сигнал. Снаряд влучив точно у центр одного з безбарвних спускових гачків, і іржавий дріт гучно луснув. Мармуровий фонтан перевернувся і опустився, бо ін­ший дріт ще трохи втримав його від падіння (рівно стільки, скільки знадобилося б людині зі швидкою реакцією, щоб за­братися з-під нього геть, зрозумів Роланд). Потім другий дріт

теж не витримав, і фонтан рожевою кам’яною глибою повалився на землю.

Роланд ще встиг сховатися за купою іржавих сталевих балок, Юк прудко стрибнув йому на руки, і тут пролунав такий гуркіт, що від нього здригнулася земля. Навсібіч полетіли уламки роже­вого мармуру, деякі завбільшки з ручні візки. Декілька шматоч­ків потрапило Роландові в обличчя. У шкурці Юка теж застрягло чимало. Роланд струсив їх рукою і поглянув на новоутворену ба­рикаду. Фонтан тріснув навпіл, наче величезна плита. «Назад ми вже так не повернемося», подумав Роланд. Прохід, вузький від самого початку, тепер був повністю заблокований.

Стрілець на мить замислився, чи чув Джейк гуркіт від падін­ня фонтана, і якщо чув, то що подумав. Марнувати час, розмір­ковуючи, що подумав Ґешер, він не хотів. Ґешер неодмінно ви­рішить, що його стерло на порох, а саме цього Роланд і домагався. А чи Джейк теж так подумає? Навряд. Хлопчик був не настіль­ки наївний, щоб повірити, буцімто стрільця можна вбити та­ким простацьким способом. Але якщо Ґешер його залякав, то Джейк міг втратити змогу чітко й логічно мислити. Втім, запіз­но було про це турбуватися. Якби Роланд знову постав перед вибором, обвалювати пастку чи ні, то зробив би точнісінько те саме, що й зараз. Навіть стоячи на порозі смерті, Ґешер проде­монстрував відвагу й тваринну хитрість. І якщо цей фокус при­спав його пильність, то він був того вартий.

Роланд звівся на ноги.

— Юк... знайди Джейка.

Ейка! — Юк витягнув уперед свою довгу шию, обнюхав землю по півколу, знайшов Джейків запах і помчав уперед. Ро­ланд побіг слідом. За десять хвилин шалапут зупинився біля ка­налізаційного люка, обнюхав його довкола і, дивлячись на Ро­ланда, пронизливо гавкнув.

Стрілець опустився на коліно і роздивився плутані відбитки ніг та широкий слід на подряпаній бруківці. Схоже, цей люк часто відсували вбік. Коли погляд упав на кривавий згусток у щі­лині між двома каменями бруківки, Роланд звузив очі.

— Той вилупок весь час його б’є, — пробурмотів він собі під ніс.

Відсунувши люк, він подивився вниз, а потім розв’язав сиро­м’ятні шнурки, на які запиналася його сорочка. Підняв шалапу­та і запхав його за пазуху. Юк вишкірив зуби й випустив пазурі. На якусь мить Роланд відчув, як кігті тварини маленькими го­стрими ножами впинаються йому в груди й живіт. Але потім вони сховалися. Юк заспокоївся і тільки зорив з-за коміра Роландової сорочки своїми блискучими очима, дихаючи, як па­ровий двигун. Біля стрільцевого серця тріпотіло маленьке сер­дечко. Він затягнув шнурки сорочки в петлях і знайшов у кошелі іншу, довшу шкіряну мотузку.

— Я надіну тобі повідець. Мені й самому це не до вподоби, а тобі й поготів не сподобається. Але там унизу дуже темно.

Відмірявши дві довжини мотузки, він зв’язав їх і утворив на одному її кінці широку петлю, в яку просунув голову Юка. Ро­ланд гадав, що Юк знову вишкіриться, навіть спробує вкусити, але, на диво, цього не сталося. Юк тільки подивився на стріль­ця своїми обведеними золотом очима і знову нетерпляче дзявк­нув «Ейк!».

Роланд затис вільний кінець саморобного повідця у зубах і сів на край каналізаційного люка... якщо це був люк. Ногою пошу­кав верхній щабель драбини і знайшов. Спускався повільно й обережно, сильніше, ніж будь-коли, відчуваючи брак двох пальців. Сталеві щаблини були слизькі від мастила й чогось густішого, на дотик моху. Важкий і теплий Юк у пазусі дихав рівно та хрипко. Золоті кружальця в очах блищали в тьмяному світлі, наче два медальйони.

Нарешті стрілець ступив ногою у воду на дні люка. На мить підняв голову до кружальця білого світла, що мерехтіло вгорі. «Тут починається найважче», — подумав він. У тунелі було мокро, сиро й смерділо стародавнім склепом. Десь не­подалік глухо й монотонно капотіла вода. На віддалі Роланд чув гуркіт машинерії. Він витяг вельми вдячного Юка з-за пазухи й поставив у мілку воду, що неспішно текла каналіза­ційним тунелем.

— Тепер усе залежить від тебе, — прошепотів стрілець на вухо пухнастикові. — До Джейка, Юк. До Джейка!

— Ейка! — дзявкнув шалапут і поплюскотів у пітьму. Голова на довгій шиї гойдалася туди-сюди, мов маятник. Намотавши кінець сиром’ятного повідця на ушкоджену руку, Роланд побіг слідом.

Грандіозна будівля, яку Едді та Сюзанна з першого погляду ста­ли називати «Колискою» з великої літери, стояла в центрі май­дану, в п’ять разів більшого за той, де вони знайшли підірвану статую. На тлі цієї споруди решта Лада виглядала старою, сірою і вкрай неохайною — Сюзанна збагнула це, як слід придивив­шись до неї. Колиска ж була такою чистою, що аж очі заболіли. Жодної виноградної лози, жодних написів на сліпучо-білих сті­нах, сходинках і колонах. Не було тут навіть жовтої куряви з рів­нин, яка вкривала все навколо. І тільки наблизившись, Сюзанна зрозуміла, чому: уздовж бічних стін Колиски стікали нескінчен­ні струмки води. їх джерелом були отвори, сховані в затінку об­шитого міддю даху. Інші приховані отвори час від часу омивали сходинки, перетворюючи їх на водоспади.

— Ого, — сказав Едді. — Порівняно з цим Великий Цент­ральний вокзал виглядає як платформа Повна Дупа, штат Небраска.

— Любий, а ти поет, — сухо кинула Сюзанна.

Сходи оточували будівлю по колу, піднімаючись до величез­ного відкритого вестибюля. Жодної рослинності, яка б закри­вала огляд, тут не було, проте Едді з Сюзанною не могли зазир­нути всередину — надто глибокі тіні відкидав навислий над сходами дах. Уздовж даху марширували по двоє Тотеми Про­меня, а по кутках гніздилися істоти, від одного вигляду яких Сюзанні здалося, що їх породило нічне жахіття. Потворні кам’я­ні дракони. їхні тіла були вкриті лускою, скрючені лапи закін­чувалися гострими пазурями, а лупаті очі з недобрими погля­дами вирячалися на перехожих.

Торкнувшись її плеча, Едді показав кудись угору. Сюзанна по­дивилася... і відчула, як перехоплює подих. На верхівці даху, висо­ко над Тотемами Променя й драконами-горгуліями, наче влада­рюючи над ними всіма, стояла статуя золотого воїна заввишки шістдесят футів, якщо не більше. Пошарпаний ковбойський капе­люх був зсунутий назад, відкриваючи зморшкувате змарніле чоло, нашийна хустка недбало опущена вниз, так, наче її зняли після дов­гого й виснажливого захисту від пилу. В одній піднятій руці воїн тримав револьвер, а у другій — гілку дерева, схоже, оливкового.

На верхівці даху Колиски Лада стояв Роланд із Ґілеаду, одяг­нений у золото.

«Ні, подумала Сюзанна, коли знову згадала, що треба ди­хати. — Це не він... але, з іншого боку, він. Той чоловік був стріль­цем, і мабуть, він помер уже тисячу чи більше років тому, але подібність між ним і Роландом — це і є та правда про ка-тет, яку необхідно знати. Жодних інших доказів не треба».

На півдні прогуркотів грім. Хмари на небі побігли швидше — їх підганяла блискавка. Сюзанна пошкодувала, що в них так ма­ло часу і вона не встигне як слід роздивитися золоту статую на верхівці Колиски й тварин, що її оточували. Схоже, на кожній статуї було витиснено якісь слова, і вона підозрювала, що ці письмена у майбутньому можуть статися їм у нагоді. Але обста­вини складалися так, що вільного часу в них не було.

У тому місці, де вулиця Черепахи вливалася в майдан Ко­лиски, на хіднику пролягала широка червона смуга. Мод і чо­ловік, якого Едді назвав дворецьким Дживсом, зупинилися на істотній відстані від червоної позначки.

Далі ми не підемо, — категорично заявила Мод. Може­те нас вбити, але це нічого не змінить. Кожен чоловік і кожна жінка завинили богам смерть, і все одно вона нас знайде на цьому боці смертельної лінії. Але заради якихось приблуд я не ри­зикуватиму розгнівати Блейна.

Я теж, — сказав Дживс. Він уже зняв свій запилений ко­телок і зараз притискав його до голих грудей. На його обличчі застиг вираз переляку й побожності.

— Гаразд, — погодилася Сюзанна. — А тепер зникніть обоє.

— Ага, а щойно ми повернемося до вас спинами, ви нас за­стрелите, — тремтячим голосом проговорив Дживс. — Б’юся об заклад, застрелите.

Але Мод похитала головою. Кров на її обличчі засохла й ста­ла малиново-червоними цятками.

— Стрільці ніколи не стріляють у спину, це я точно знаю.

— А ми не знаємо, стрільці вони чи ні. Те, що вони кажуть, ще нічого не означає.

Мод показала на великий револьвер з потертим сандаловим руків’ям, який Сюзанна тримала в руці. Дживс подивився... і простягнув жінці руку. Коли Мод взяла його за руку, образ небезпечних убивць, якими Сюзанна їх вважала, розсипався на друзки. Вони більше нагадували Гензеля й Ґретель, аніж Бонні та Клайда. Втомлені, налякані й спантеличені, вони вже давно блукають у лісі, де їх і спіткала старість. Ненависть і страх, які вона відчувала до них, ураз кудись поділися. Натомість прийшли жалощі і глибокий невимовний сум.

— Прощавайте, — лагідно сказала вона. — Ідіть собі й не бій­тесь, ми з чоловіком вас не скривдимо.

Мод кивнула.

— Я знаю, що нічого поганого ви не хотіли. І я пробачаю вас за те, що ви вбили Вінстона. Але послухайте мене уважно. Не ходіть до Колиски. Що б вас до цього не спонукало, не ходіть. Смерть спіткає того, хто ступить у Колиску Блейна.

— У нас нема вибору, — сказав Едді, і, неначе підтверджу­ючи його слова, над головами знову розлігся грім. — А зараз ви мене послухайте. Я не знаю, що там відбувається під зем­лею, але одне я можу вам сказати напевно: ті барабани, яких ви так боїтеся, — просто запис, частина пісні, яку записали в тому світі, звідки ми з дружиною родом. — Але на їхніх об­личчях з’явився такий спантеличений вираз, що він у відчаї підняв руки вгору. — Господи Ісусе, ви що, не доганяєте? Ви мочите одне одного через пісню, яка навіть синглом не ви­ходила!

Сюзанна поклала руку йому на плече й тихо пробурмотіла «Едді!» Але тієї миті він просто не звернув на неї уваги — його погляд блискавично переходив від Мод до Дживса і навпаки.

— Хочете побачити чудовиськ? То гарненько придивіться одне до одного. А коли повернетесь до тієї дурки, яку називає­те своїм домом, то придивіться до друзів і родичів.

— Ви не розумієте, — сказала Мод. Її очі були темні й по­хмурі. — Але ще зрозумієте. Атож, зрозумієте.

— Ідіть, — тихо повторила Сюзанна. — Нам усе одно не вдає­ться поговорити, бо всі слова наштовхуються на стіну неро­зуміння. Просто йдіть туди, звідки прийшли, і намагайтеся не забувати обличчя своїх батьків. Бо як на мене, то ви їх уже давно позабували.

І двоє людей мовчки пішли геть. Втім, час від часу вони ози­ралися через плече, не відпускаючи рук: справжнісінькі Гензель і Ґретель, які заблукали в густому темному лісі.

— Випустіть мене звідси, — змучено проговорив Едді. По­ставив «рюгер» на запобіжник, запхав назад за пояс штанів і по­тер червоні очі долонями. — Просто випустіть, більше мені ні­чого не треба.

— Розумію, про що ти, красунчику. — Вона була вочевидь перелякана, проте голову тримала зухвало й виклично. Едді вже знав і любив цей її вираз. Він поклав руки їй на плечі, на­хилився й поцілував. Ані буря, що насувалася, ані похмуре ото­чення не завадили йому цілуватися довго і пристрасно. І коли він нарешті відпустив її губи, Сюзанна дивилася на нього ши­роко розплющеними очима, в яких танцювали бісики.

— Ого! А що це було?

— Це я тобі сказав, як я тебе кохаю. Цього достатньо?

Її погляд пом’якшився. І на якусь мить захотілося розкрити йому таємницю, хоч вона й не була певна щодо неї. Але, звісно, час і місце були непідходящі. Зараз вона не могла сказати йому, що, можливо, носить під серцем дитину, так само, як зупини­тися і прочитати слова на скульптурних тотемах Порталів.

— Достатньо, Едді.

— Ти найкраща з подій усього мого життя. — Погляд світло-карих очей повністю зосередився на ній. — Мені важко гово­рити такі речі, мабуть, дається взнаки те, що я довго прожив з Генрі. Але це правда. Гадаю, я закохався в тебе тому, що ти уособлювала все, що Роланд у мене забрав, — тобто Нью-Йорк, — але зараз усе набагато складніше, бо мені вже не хо­четься повертатися. А тобі?

Сюзанна подивилася на Колиску. Те, що на них там чека­ло, здавалося страшним, але водночас... вона звернула погляд до Едді.

— Я теж не хочу повертатися. Я хочу провести решту життя, ідучи вперед. Тільки щоб ти був поряд. Це цікаво, що ти поко­хав мене через усе те, що він у тебе забрав.

— Цікаво?

Я покохала тебе тому, що ти звільнив мене від Детти Вол­кер. — Вона задумливо помовчала, а потім хитнула головою. — Ні, все не так просто. Я покохала тебе тому, що ти звільнив мене від обох тих сучок. Одна була матюкливою злодійкою, яка за­ради забавки доводила до шалу й кидала чоловіків, а інша — бундючною самозакоханою лицеміркою. А в мені порівну всьо­го від обох. Сюзанна Дін подобається мені найбільше... і саме ти мене звільнив.

Тепер уже вона простягнула до нього руку, притуливши до­лоню до порослої щетиною щоки, опустила його голову і ніжно поцілувала. Коли він лагідно торкнувся рукою її грудей, вона зойкнула і накрила її своєю рукою.

— Гадаю, нам час іти, — сказала вона, — інакше ми ляжемо просто посеред вулиці... і, судячи з усього, намокнемо, як хлющі.

Едді востаннє озирнувся на мовчазні вежі, розбиті шибки й порослі виноградом стіни. І кивнув.

— Ходімо. Навряд чи в цього містечка є майбутнє.

Він повіз її вперед, і обоє на мить завмерли, боячись, що якийсь старовинний захисний механізм уб’є їх на місці, коли колеса візка переїжджали лінію, яку Мод назвала смертельною. Але нічого не сталося. Едді вивіз її на площу, і вже коли вони

наближалися до сходинок, які вели до Колиски, припустив хо­лодний розсіюваний вітром дощ.

Втім, ні Едді, ні Сюзанна не знали, що почалася перша з ве­ликих осінніх бур Серединного світу.

Щойно вони опинилися в смердючій пітьмі каналізації, Ґешер уповільнив убивчий темп наземної гонитви. Але річ не в тем­ряві, здогадався Джейк. Здавалося, Ґешер хизувався недарма — він справді знає кожен поворот цього лабіринту. І Джейк збагнув: його викрадач тішиться з того, що Роланд лежить розчавлений смертоносним фонтаном.

Але сам Джейк почав у цьому сумніватися.

Якщо вже Роланд знайшов підступно натягнуті дроти, які бу­ли значно хитромудрішою пасткою, ніж наступна, то невже б він не побачив фонтан? Можливо, але Джейк не надто в це ві­рив. Імовірніше, що Роланд навмисне скинув фонтан на зем­лю, щоб приспати Ґешерову підозріливість і таким чином зму­сити його вповільнити біг. Навряд чи Роланд зможе знайти його в цій підземній плутанині переходів — у повній темряві навіть стрільцеві складно буде відшукати його слід. Але від то­го, що Роланд не помер, прагнучи виконати свою обіцянку, на душі ставало тепліше.