Євросоюз: історія, сучасність, перспективи розширення
З огляду на це, керівництво Європейського Союзу головні зусилля спрямовує сьогодні саме на розв’язання проблем економічних. Для цього, зокрема, посилює фінансову дисципліну в країнах ЄС, жорстко обмежуючи дефіцит їх держбюджетів; надає Європейському центральному банку широких повноважень в питаннях контролю за банківською діяльністю в країнах ЄС; створює спеціальні фінансові фонди для надання допомоги тим членам ЄС, які перебувають у найбільш скрутному стані; опікується розвитком економічного та монетарного союзів ЄС, диверсифікацією економічних зв’язків Європейського Союзу, в т. ч. за рахунок розвитку співпраці з КНР, Індією та іншими країнами, у яких економіка є стабільнішою.
Потрібно зазначити, що ці заходи (насамперед щодо скорочення соціальних видатків та виділення коштів до фінансових фондів ЄС) сприймаються членами Європейського Союзу неоднозначно, і призводять у деяких країнах навіть до масових протестів населення та, як наслідок, до зміни влади (зокрема Італії та Греції). Та керівництво Європейського Союзу, намагаючись зміцнити ЄС, вважає за належне дотримуватися обраних напрямів своєї діяльності. Зокрема, це стосується підвищення енергетичної безпеки ЄС способом диверсифікації джерел отримання енергоносіїв (насамперед за рахунок реалізації проектів створення «Південного енергетичного коридору» та розширення можливостей використання скрапленого газу); переходу на альтернативні енергоносії (вітрову, сонячну енергію та біопаливо); застосування енергозберігаючих технологій; інтеграції енергетичних ринків та енерготранспортної інфраструктури країн ЄС; запобігання монополізації європейського енергетичного сектора (впровадження в дію «третього енергетичного пакету» ЄС та антимонопольне розслідування діяльності ВАТ «Газпром» в Європі).
Європейський Союз докладає необхідні зусилля для реалізації стратегій та програм щодо колективної європейської безпеки, а також для розширення співпраці з країнами-партнерами ЄС. Передусім це стосується Спільної політики безпеки і оборони (передбачає зміцнення європейської оборонної складової та участь ЄС у міжнародних миротворчих, контртерористичних та антипіратських операціях), а також Європейської політики добросусідства (включає програми ЄС «Східне партнерство» — для країн пострадянського простору, в т. ч. України, та «Союз для Середземномор’я» — для середземноморських і низки близькосхідних країн).
До активу діяльності керівництва ЄС можна віднести і процес розширення Євросоюзу, в центрі уваги якого (на теперішньому етапі) країни Західних Балкан, а саме: Хорватія, Македонія, Чорногорія, Албанія, Боснія і Герцеговина та Сербія.
Не менш важливим напрямом своєї діяльності ЄС вважає розвиток співпраці з Російською Федерацією. Ця співпраця має динамічний, однак досить непростий, а часом і суперечливий характер, та охоплює політичну, енергетичну та безпекову складові.
• Геополітика та реалії постбіполярного світу.
Див конспект – ідеться про:
• Слабкість держави,
• Форми політичного насилля (міжнародний тероризм, екзистенцій не насилля, миро творчість, інф війна),
• Виникнення глобалістики, геоекономіки
•
66. Сценарії розвитку та геополітична модель нового світового порядку.
Спробуємо спрогнозувати можливі сценарії розвитку.
1. Реальною є перспектива поступового розмежування трьох світових центрів – США, Японії та ЕС і посилення боротьби між ними за економічне домінування. В межах ОЕСР спостерігатиметься відхід від космополітичних тенденцій і нарощування неонаціональних і неомеркантильних імперативів. Наслідки можна передбачити: послаблення взаємозалежностей, розмивання інституційної надбудови, спільні інтереси з огляду на втрату значення спільних інституцій витіснятимуть національні чи кланові інтереси. Можливим є й ренесанс прийомів старої геополітики.
2. Такий розвиток подій зачепить і ЕС. Досягнута впродовж десятиліть єдність поступово слабшатиме. Британія, Німеччина і Франція чимраз більше протистоятимуть одна одній, сперечаючись про лідерство у Европі. Характерна для ЕС багатосторонність зв’язків поступиться місце антагоністичним двостороннім контактам між державами.
3. Без ОЕСР і ЕС, як цивільної “підкладки”, немає майбутнього і в НАТО. Це означатиме актуалізацію старих загроз безпеці у Західній Европі. Можливий розвал ґлобальної системи безпеки і ренаціоналізація оборонної політики.
4. У такій ситуації не існує перспектив для інтеґрації Східної Европи, оскільки інституції ЕС вже не матимуть притягального впливу для цих країн. У східно- та центральноевропейських країнах спостерігатиметься занепад економіки, загострення соціальних проблем та суспільних конфліктів.
5. Спільна Европа розпадеться; замість демократичних правових держав постануть національні режими, замість спільних структур безпеки – виникнуть мініальянси і антиальянси, замість ґлобальної економічної системи – відбудеться чіткий поділ Центр – периферія. Тероризм і шовінізм, ксенофобія і ворожість зведуть европейську ідею до абсурду. Старі лінії поділу стануть значно вагомішими, аніж спільні ініціативи.
6. Міжнародна політика відзначатиметься конфліктами за перерозподіл влади і сфер впливу. Міжнародні інституції втратять свою регулятивну функцію й ослабнуть.
7. Ґлобальні процеси під впливом провідних ґеополітичних гравців стануть ще некерованішими, зростання населення зумовить демографічні та екологічні катастрофи, збільшаться потоки біженців, наростатимуть тероризм, фундаменталізм. Відродиться ментальність “рятувального човна”: того, хто хоче втрапити до човна, брутально виштовхуватимуть з нього інші.
8. Разом із втратою ґлобальних структур і політизацією суспільства частішатимуть конфлікти і настане година “політики афектів”, яка базується не на компромісах, а на прагненні до миттєвого успіху на шкоду іншим.
9. З огляду на сказане, неуникною є мілітаризація і відродження Machtpolitik. Послуговуючись цим терміном і говорячи про власну відповідальність, політики прагнутимуть реалізувати власні інтереси всупереч бажанню інших.
Накреслені сценарії – лише гіпотетичні. Для того, щоби вони не стали реальністю, існує єдиний засіб: цивілізованість політики. Навмисно гіпертрофовані тут небезпеки дають змогу усвідомити, що поставлено на карту. Тому виникає нагальна потреба активного практичного втілення основних імперативів, що активно дискутуються нині у політичних та наукових колах:
а) побудови і зміцнення правових основ світового порядку;
б) ґрунтовної реформи світових і европейських інституцій та пристосування їх до реальної міжнародної ситуації;
в) подолання диспропорцій ґлобальної економічної системи;
г) вироблення якісно нових механізмів запобігання реґіональним і ґлобальним конфліктам.
Праця у цих напрямках, активні та злагоджені дії будуть виразом Realpolitik не у старому сенсі слова, а свідченням реальної і раціональної політики, яка б сприяла цивілізованості міжнародної політики у такому важливому елементі світової системи, як Европа.
Перша модель – США-центрична, однополярна. Автором її є Чарлз Краутгаммер (1). Незважаючи на те, що у світі існує багато другорядних держав, військовий чи економічний статус яких невизначений, є лише одна супердержава з економічним і військовим статусом – США. Відносна втрата могутности – не наслідок ґлобальних політично-економічних причин, вона зумовлена внутрішньоамериканськими і тому поправними причинами. Вирішальною є воля США бути світовою політичною і економічною потугою. Без США і їх ролі світового сторожа більшість сфер світової політики опанує хаос. Хоча ця монополярна структура світової системи є тимчасовою констеляцією, у перехідний період, як вважає Краутгаммер, все ж не існує альтернативи до домінуючої ролі США у світі. Якщо перша модель ґрунтується на чіткій ієрархизації міжнародної системи, то наступна, представлена іменем І.Валлєрштайна, виходить із прогнозування подальшого розвитку конфлікту Північ-Північ у рамках Організації економічної співпраці і розвитку (2). І.Валлєрштайн вважає, що провідні держави світу поділяться на два табори-блоки між США, Японією і Китаєм як запіллям та ЕС із Східно-Центральною Европою і СНД як запіллям. Американсько-японське гравітаційне поле впливатиме також на увесь тихоокеанський реґіон, включно із Латинською Америкою і Південною Африкою, а европейський блок концентруватиме свій вплив на Африці. Спірною територією вважатимуться Середній Схід і Перська затока. Ця модель передбачає зумовлений відмінністю інтересів розкол ОЕСР.
Третя модель – мультиполярна. Вихідною тут є теза про нестримну дифузію влади, яка не дозволяє окремій державі використовувати економічну і/або політичну владу, керуючись лише власними інтересами. Полюсами цієї системи є США, Японія, ЕС, СНД, Китай (3). Проте ця модель не враховує різні вихідні ситуації у згаданих країнах. Четверта модель (Е.Равенейла) поглиблює тезу про дифузію влади, говорячи про загальну тенденцію до усамостійнення великих, середніх і невеликих держав: general unalignment (4). Концентрація влади і гравітаційні центри тут не згадуються, натомість йдеться про поступову ліквідацію і занепад світових ієрархічних структур.
В деяких моделях увага зосереджена на окремих аспектах. У згаданій моделі однополярности так звані збройні держави (weapon states) відіграють провідну роль, оскільки вони в змозі посіяти хаос у міжнародній політиці (Лівія, Ірак). У збройних державах держапарат домінує над суспільством. Оскільки ці держави володіють значними запасами нафти, вони можуть виступати у ролі держав-розподільників світових запасів нафти, не маючи потреби у створенні продуктивної економіки. Промислові і технологічні новинки вони імпортуватимуть, а державна скарбниця поповнюватиметься з експорту нафтових запасів.
Проте, варто сказати, що жодна із цих альтернативних моделей не відповідає реаліям. Світ вже не однополярний. Взаємозв’язки і взаємозалежність в рамках ОЕСР занадто тісні, щоб говорити про ймовірність конфлікту Північ-Північ. Ще менш вірогідними є безпроблемна коаліція між США і Японією, або ж конфронтація між ЕС і США. Попри усі декларації, Східно-Центральна Европа і СНД ще тривалий час не будуть надійним запіллям для ЕС.
Мультиполярна модель занадто проста і схематична, щоби відображати сучасну структуру міжнародної системи. Що ж стосується дифузії влади, то хоч вона і спостерігається, проте не набула аж такого поширення, щоб говорити про зникнення світових економічних і політичних центрів тяжіння. Збройні держави, хоча і стали помітним явищем від 70-х років, проте їх вплив, як і їхні нафтові запаси, все ж реґіонально обмежені.
Говорячи про майбутнє світової політики та міжнародної системи, не можна оминути увагою европейський континент, який може сказати вагоме слово у створенні нової ґлобальної системи безпеки.
Завершення протистояння Схід-Захід і кінець “холодної війни” ліквідував світову констеляцію, яка визначалася конфронтаційною взаємозалежністю обидвох ворожих блоків. Перед міжнародною спільнотою постало завдання звести до мінімуму можливі ризики й організувати систему спільної безпеки. Це завдання є абсолютно новим для міжнародної політики, яка впродовж чотирьох десятиліть була під загрозою звичайної або ж і ядерної війни. Отже, ми маємо справу із абсолютно новою ґлобальною геополітичною констеляцією. Яке ж місце у ній займає Европа?
З точки зору безпеки, Европа – властивий переможець, що скористав із завершення протистояння Схід-Захід. Европа перебувала на лінії фронту, якої тепер нема. Поміж більшістю европейських держав не існує проблем безпеки, про можливий ризик можна говорити із огляду на деякі реґіони СНД і двосторонні стосунки між державами Східної і Південної Европи. Той факт, що у Західній, Південно-західній і Північній Европі не існує загрози міжнародній безпеці, матиме позитивний вплив і на решту Европи.
По-друге, нова Европа повинна відмовитися від односторонньої інтервенції у випадку конфлікту поза своєю територією і водночас посилювати співпрацю з ООН і НАТО у справі колективної безпеки. В той спосіб Европа позбудеться спокуси провадити неоколоніальну політику. Позитивом такої політики буде зміцнення позицій ООН і НАТО.
Водночас, не слід забувати, що світлі перспективи европейського та світового розвитку після завершення “холодної війни” дещо затьмарилися подіями останніх років. Війна у Перській затоці, громадянська війна в Югославії, наростання ксенофобських і расистських тенденцій, злочинности у Східній Европі – усі ці негативні процеси чинять свій вплив на міжнародну політику. Спробуємо спрогнозувати можливі сценарії розвитку.
67. Україна в геополітичній стратегії світового співтовариства.
Сучасний світ є ареною взаємодії й протиборства не стільки національних держав, скільки груп держав, згуртованих здебільшого цивілізаційними принципами: західно-християнська цивілізація (Західна Європа, США, ПАР та ін.); східно-православна (Росія, Україна, Греція, Югославія та ін.); ісламська (Близький і Середній Схід); східно-буддійська (Китай, Японія, інші держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону) і нерозвинуті держави з язичницькими віруваннями (північ Євразії, Америки, деякі африканські держави). До визначених варто було б віднести ще одну, так звану приховану цивілізацію — відносно недавно створену державу Ізраїль та її надзвичайно розгалужену й організаційно досконало оформлену світову інфраструктуру, яка живе в надрах усіх інших цивілізацій.
Більшість цивілізацій і держав прагне не тільки вижити і зберегти свою неповторну специфіку побуту, звичаїв, моралі, менталітету, політичної культури та відповідної моделі соціально-економічного розвитку, а й, нерідко, досягти своєї зверхності над іншими. У кожної з держав, які оточують Україну, є свої інтереси, а тому вони розглядають Україну через призму корисності для себе і прагнуть впливати на неї, спрямовуючи її політику в той чи той бік. Отже, щоб з´ясувати становище України у світлі геополітичних інтересів цих держав, нам необхідно виробити відповідні правила поведінки, які будуть адекватними ситуації в світі й водночас відповідатимуть національним інтересам нашої держави.
Розташування України в південно-східній частині Європи, у місці перетину трьох величезних геополітичних масивів - Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний трансцивілізаційний простір. У цьому вбачаються не лише певні переваги, але й величезні проблеми. У будь-якому разі, таке розташування є визначальним для долі України як держави. Визначення національних інтересів України й активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбуваються на трьох рівнях: глобальному, регіональному та локальному.
На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї і значно понизила свій військовий та економічний потенціали. Унаслідок геостратегічного програшу Україна на цьому рівні виступає як об'єкт тиску з боку глобальних силових потуг - США та міжнародних фінансових структур, з одного боку, Російської Федерації, яка зберігає статус світової військово-стратегічної потуги - з другого. У ситуації, що склалася, Україна на глобальному рівні може зберігати свій геополітичний статус як суб'єкт, якщо балансуватиме між інтересами світових потуг в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. За умов балансування можливі такі лінії поведінки держави, як політика інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва із США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. Але, зрозуміло, більш ефективний вихід держави із геостратегічної ізоляції можливий насамперед шляхом повної структурної модернізації економічного потенціалу України і набуття статусу впливової регіональної держави.
Українську геостратегію визначають на сьогодні три основні парадигми, взаємодія яких і складає конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни: євразійська, євроатлантична та південно-східна. Усі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені географічним розташуванням України, що свідчить про їхню об'єктивність та значимість для існування держави. У суспільній думці ведеться боротьба між прихильниками насамперед західного (євроатлантичного) і північно-східного (євразійського) геополітичних напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором. Сформоване в нашу добу рішення позначиться на долі держави в майбутньому. Радикальні позиції щодо визначення зовнішньополітичних пріоритетів не завжди, однак, адекватні сучасним процесам у міжнародній політиці. В існуючій ситуації не доцільно обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської чи прозахідної орієнтації.
З іншого боку, якщо ми намагатимемося зорієнтувати наш зовнішньополітичний курс згідно з уявленнями про "поляризований" світовий простір, то є небезпека потрапити в полон колишніх стереотипів: вибір того чи іншого "полюса" як певної точки зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим полюсом, або необхідність балансувати між різними полюсами. Це означає також визнання себе периферійною державою, яка ніколи не спроможеться мати власну зовнішньополітичну лінію. Отже, ця метафора фактично нав'язує старі стереотипи конфронтаційного мислення, незважаючи на те, у якій саме площині проходитиме вісь протистояння.
Реальність є значно складнішою, аніж це здається з погляду класичної геополітичної схеми протистоянь. Усі геополітичні схеми відбивають певні реалії сучасного світу, але як абстрактні понятійні конструкції їх слід сприймати з певними застереженнями. На наш погляд, побудова сучасного геополітичного простору значною мірою визначена існуванням ліній напруги, що складаються між сферою реального світового економічного і політичного порядку, де панує закон і міжнародне право, у якому пріоритетними є права людини, - і тією реальністю, що їй протистоїть у вигляді беззаконня, численних локальних конфліктів, сил кримінального ґатунку, екологічної кризи, економічної неспроможністі ряду країн тощо - усе те, що несе загрозу безпеці, стабільності та розвиткові людської цивілізації. Отже, саме в цьому сенсі можна вести мову про основну вісь конфронтації в сучасному світі. Протидія силам хаосу є найважливішим пріоритетом кожної держави, згідно з яким вибудовується і подальша система її зовнішньополітичних орієнтацій, ведуться пошуки партнерів і союзників. Згідно з цією позицією, набувають реального змісту різні вектори нашої зовнішньої політики.
Проблема геополітичного вибору може бути поставлена не тільки в площині багатовекторності, але також і в аспекті двосторонніх взаємин з окремими країнами світу. У зв'язку із цим виникає питання "стратегічного партнерства", яке нині виглядає досить заплутаним, оскільки ми часто зараховуємо до рангу "стратегічних партнерів" держави тих, з ким у нас існують просто добрі стосунки. Іноді ми маємо на увазі швидше потенціал розвитку взаємин, аніж реальний стан речей. Вибір стратегічно важливих партнерів - це питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному просторі. Точніше кажучи, Україна ще не має реальних і надійних стратегічних партнерів серед країн світу. їх пошук і визначення, розвиток потенціалу взаємин до такого рівня - це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Стосунки стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості як в геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах.
З часу здобуття Україною незалежності головними напрямами її зовнішньої політики були і значною мірою залишаються відносини з Росією та західними країнами. їх важливість зумовлена комплексом історичних та політичних чинників, а також потребами соціально-економічного розвитку країни. Незважаючи на певні досягнення зовнішньої політики в цих напрямах, Україна стикається із труднощами, що породжуються її невизначеністю становища як держави, яка поступово виходить зі сфери впливів Росії, але ще не увійшла повноцінним членом у коло європейських країн.
Зовнішньополітична активність України обмежена необхідністю балансувати між інтересами Росії та Заходу, що в багатьох випадках призводить до безвихідних ситуацій. Україна вимушена займати переважно очікувальну позицію і виступати швидше в ролі об'єкта інтересів різних потуг, аніж активнодіючої сили. Це негативно позначається на іміджі держави та має наслідком загострення конфронтації внутрішніх соціально-політичних сил, що дотримуються протилежних зовнішньополітичних орієнтацій.
Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним розташуванням, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків із країнами Європи. Стратегія повернення України в Європу повинна спиратися на реальні можливості її економічного, соціально-політичного, воєнного та духовно-інтелектуального потенціалу. Аналіз реального стану речей свідчить, що, по-перше, цей процес буде довгим, важким, але незворотним. По-друге, він є складним і багатомірним, оскільки охоплює низку конкретніших процесів, що диференційовані відповідно до складного характеру розвитку самого Європейського співтовариства.
Пріоритетність взаємин з Європейським світом визначається відповідно з нашими національними інтересами. Інтеграція в європейські структури може відбуватися не за будь-яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. Якщо ця інтеграція передбачає місце Україні як державі другорядній, периферійній, як постачальникові дешевих ресурсів і робочої сили, як ринків збуту застарілих товарів, або як країні з функціями передової зони в нових системах військово-політичного протистояння, то навряд чи така інтеграція для нас прийнятна.
Входження в Європу для нас пріоритетне лише за умов визнання місця України, відповідного її гідності та потенціалу. Якщо ми зможемо подолати власні труднощі, побудувати сильну національну економіку, створити розвинуте громадянське суспільство, тоді прийнятна для нас модель інтеграції відбудеться цілком природно.
Захід у цілому демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з Росією як правонаступницею СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядались як щось вторинне і незрозуміле. До того ж, Захід і Росія знайшли спільну мову в питанні ядерного роззброєння України, створивши ситуацію міжнародної ізоляції нашої держави. Існує загроза перетворення України на "буферну зону" між НАТО і Росією - чи не найгірша з усіх можливих геополітичних позицій. Шанси до вступу в НАТО в України в осяжному майбутньому досить проблематичні, тоді як вступ до євразійського альянсу є для неї небажаним.
Стратегічно важливим напрямом нашої зовнішньої політики є також південно-східний вектор, у межах якого Україна розвиває перспективні взаємини з країнами Чорноморсько-Каспійського регіону, Середнього Сходу, Центральної і Південної Азії, країнами АТР. На цьому напрямі Україна знаходить нові можливості для власної зовнішньополітичної та економічної активності, залучає до співпраці нових перспективних партнерів. Україна вже стає важливою ланкою в проектах розбудови євроазіатської системи транспортних та енергетичних комунікацій. У своїй зовнішньополітичній діяльності вона враховує і факт переміщення центру тяжіння світової економіки в Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Робота над концептуальними засадами нашої стратегії в цьому просторі ще далека від завершення, а практичні проблеми, які тут виникають, потребують нетривіальних підходів і рішень.
Південний стратегічний напрям національних інтересів України найменш розвинутий, але з погляду перспектив найпривабливіший. За сприятливих умов Україна може здійснювати торговельно-економічну експансію на південь і з часом зайняти поважне становище серед країн Чорноморського басейну. Через Південь Україна виходить у широкий світ країн Близького Сходу, Азії і Африки, через Європу Україна може спілкуватися з Північною і Південною Америкою, через країни СНД лежить шлях до країн Далекого Сходу, у Китай. Але геополітичні інтереси України в цих регіонах можуть визначитися, можливо, тільки тоді, коли будуть реалізовані інтереси держави в ближчому оточенні. На цей час ми можемо тільки намітити власні економічні інтереси в країнах Африки та Південної Америки.
Посилення зовнішньополітичної активності України в інших регіонах світу сприятиме поліпшенню соціально-економічної ситуації в межах країни, оскільки підвищить зайнятість населення в різних галузях виробництва і надасть нові можливості для економічного розвитку, а також послабить соціально-політичну напруженість, адже суспільство отримає замість існуючої біполярної іншу конфігурацію зовнішніх орієнтацій політичних сил.
З іншого боку, що ж до Росії, то зважаючи на її амбіції, маємо амбівалентну ситуацію: об'єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення двох держав, проте цей процес гальмується претензіями частини політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. У ситуації невирішеності ряду спільних проблем перманентно виникають моменти загострення та конфронтації. За умов нарощування Росією нових підходів до вирішення як внутрішніх, так і зовнішніх проблем, у відносинах з іншими державами, у тому числі і з Україною, починають домінувати більш прагматичні міркування. Протягом останніх років простежувалася керована стагнація економічного співробітництва між Україною і Росією, катастрофічно падав товарообіг, гуманітарні відносини зводилися до взаємних претензій. Навіть після декларованих довгострокових програм, засідань змішаних комісій і численних резолюцій урядів обох країн визначальною тенденцією у відносинах Росії й України була політика меркантилізму і протекціонізму, що включає введення торгових бар'єрів, квот і каральних тарифів.
Критика зовнішньої політики України посилювалася і з боку українського істеблішменту, особливо активізувалися ті, чий бізнес орієнтований на Росію. Болючі точки російсько-українських міждержавних взаємин не змінювалися роками: співробітництво України з НАТО, борг за російські енергоносії, статус і дислокація російського Чорноморського флоту в Севастополі, стан російської мови, делімітація й демаркація державних кордонів - усе це було тим замкненим колом, за межі якого не вдавалося вийти ні президентам, ні жодному із часто змінюваних кабінетів міністрів Росії й України, ні законодавчим органам обох країн.
Якщо придивитися уважніше до потенціалу українсько-російських відносин, їх глибинного підґрунтя, то не можна не визнати, що суттєвих довгострокових причин для їх погіршення все ж таки немає. Обидві країни є справді спорідненими з культурно-цивілізаційного погляду, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику стосовно інших країн. Аналізуючи причини непорозумінь в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб'єктивний характер, тобто зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.
Насамперед це, безумовно, позиція росіян щодо самих себе як представників великодержавної нації, а щодо українців - як етносу вторинного, меншовартісного, селянського, неспроможного до самостійних політичних дій. Уважаючи себе єдиною правонаступницею СРСР, Росія просякнута амбіціями стосовно відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі.
Зовнішньополітична доктрина Росії щодо "близького зарубіжжя" має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право втручання у справи цих країн з метою "захисту інтересів російських громадян" - своєрідна "доктрина Брежнєва" в сучасних умовах. Що це не марні слова свідчить реальна російська політика в Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії та інших регіонах. У зв'язку з цим Україні доцільно проводити зважену і стриману політику щодо "російської експансії", враховуючи її тимчасовість і кон'юнктурність. Водночас життєво важливим для держави уявляється просування власних інтересів у регіонах півдня, насамперед в аспекті диверсифікації джерел енергопостачання, що зумовлено зростанням енергетичного тиску з боку російських нафтогазових монополій.
Україна, аналогічно країнам Кавказу і Центральної Азії, перебуває у вразливій ситуації "буферної зони" і важливого об'єкта російських геостратегічних амбіцій. Схожість ситуацій та спільність інтересів робить необхідними кроки до консолідації цих держав, зокрема активізації їх співробітництва в межах ГУАМ. Іншим напрямом "нейтралізації" російської експансії є активізація зусиль у питаннях поглиблення співробітництва із Заходом, а також з країнами азіатського Півдня - Туреччиною, Іраном, Пакистаном, Китаєм та Індією. Масштабне підвищення рівня співпраці з цими країнами сприятиме зростанню їх інтересів в Україні та інших державах пострадянського простору, що у свою чергу слугуватиме більш стриманій і обережній поведінці РФ у стосунках із країнами пострадянського простору.
Подальший загальнополітичний перебіг подій в Україні, економічна стабілізація, боротьба з корупцією, оптимізація законодавчої бази в народногосподарській сфері, пробудження інтересу зарубіжних інвесторів до українського ринку і створення відповідних гарантій та, зрештою, остаточне завершення творення української політичної нації залишатимуться ключовими елементами національної безпеки нашої держави. Від розв'язання цих проблем залежить стабільність української державності та суспільного розвитку.