Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 9 страница

54.Світове значення візантійської культурної спадщини

В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Впродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Аж до XIII ст. за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя та барвистості художніх форм вона була попереду середньовічної Європи. її література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу Середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння. У візантійському образотворчому та ювелірному мистецтві, що за технікою виконання довго перебували на недосяжному для інших країн рівні, особливо чітко були сформульовані принципи середньовічної художньої творчості.

Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал. Як за географічним, так і за етнічним становищем Візантія була своєрідним мостом між Заходом і Сходом, а в культурному розвитку виступала з'єднуючою ланкою між західною і східною культурами. При цьому відбувався їх плідний взаємовплив. До XI ст. у культурі Візантії домінували східні елементи, а з часу правління Комнінів відчувався вплив Західної Європи. Культурні контакти з нею досягли апогею у XIII —XIV ст., коли зародження у Візантії та Італії пе-редренесансних течій, обмін їх досягненнями прискорювали розвиток гуманізму як загальноєвропейського явища.

Важливо, що при всіх процесах цього культурного синтезу зберігалась греко-римська культурна основа. Впродовж тривалого часу Візантія була прямою спадкоємницею античних традицій у мистецтві, філософії, праві, політиці та літературі, хоч і просякнутих могутнім впливом християнства. Тому особливість візантійської культури полягала не просто у синтезі західних і східних елементів, а й у їх існуванні саме при домінуванні греко-римсь-ких традицій, збереженні античної спадщини, що стало надалі основою пізнішого розвитку гуманістичних ідей і зародження європейської культури епохи Ренесансу.

Як "золотий міст" між західною і східною культурами Візантія мала глибокий і стійкий вплив на розвиток багатьох країн середньовічної Європи, зокрема Південної і Східної, де утвердилось православ'я. Через Візантію дійшли до нащадків стародавні пам'ятки: переписані середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського права, збережені у працях візантійських письменників численні фрагменти античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сирії та Палестині, Римі, передавалися іншим народам.

Візантія до XIII ст. залишалася найвисокорозвинутішою державою Європи, а тому вона суттєво впливала на сусідні країни.

Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва, релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності й освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка, архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури європейських народів і країн мусульманського Сходу.

Велика роль належала візантійській культурній спадщині у зародженні гуманістичного руху XIV —XV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись в інших країнах, приносили з собою "грецьку мудрість". Греки за походженням філософ Георгій Геміст Плифон і художник Ель Греко посіли помітне місце в культурі європейського Відродження. Безумовно, сприйняття візантійських традицій в Італії та Іспанії, Грузії та Вірменії, інших країнах Заходу і Сходу помітно сприяло подальшому прогресу їхніх національних культур. Особливо ці традиції були відчутні у самобутніх здобутках народів Греції, Румунії, Сербії та Болгарії.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом України, і Московської держави. Вже з IX ст. починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом "з варягів у греки". З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі. У середині X ст. поїздка київської княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике . значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування "самодержавства" Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади.

Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності — кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був запозичений церковний спів.

Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-ку-польний собор Св.Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд з візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівні з художниками, запрошеними із Константинополя.

Впродовж багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво виявилося у збереженні тісних зв'язків українського православ'я з Константинопольською церквою, системі навчання в школах церковних братств України, діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій. Як і в Росії, українське богослов'я, іконопис, церковна архітектура та література тривалий час дотримувалися візантійської традиції. Мотиви візантійської філософії відчутні в українській православній полемічній літературі, творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.

Після падіння Константинополя Московська держава вважала себе прямою спадкоємницею Візантійської імперії. Вона запозичила герб Візантії (орел з двома головами), а її князі перейняли титул царів (цесарів). Становище православ'я в Росії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви, держави і монарха. Російське іконописне мистецтво, значну роль в якому відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, архітектура, книжкове видавництво, філософія, богослов'я, освіта, вишукана словесність (література) і політичні теорії аж до XVII ст. зберігали незаперечні риси візантійської традиції.

44. Українська державна символіка

Українська державна символіка,-як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР,-

відображує традиційну українську символіку , що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства . Ключем до її розуміння є чільний їїсим- вол , нині відомий під назвою «Тризуб» .

Перша літописна згадка про тризуб як про вели-кокнязівський знак стосується ХХст.Його зображен-

ня відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря ,а з іншого -тризуб.

Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій , що й хрест та шестикутна зірка , тобто

Мудрість , Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Жит- тя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної

церкви ,на плитах Успенської церкви у Володимирі-

Волинському , його зображення знайдено на варязь-

кому мечі ,в гербі французької королеви Анни , на

надробку св.Еріка у Швеції та ін.

Тризуб на час прийняття Руссю-Україною христи-янства був настільки популярним , що хрест дове-лось об`єднати з ним в один знак ,- для сприйман-

ня широкими верствами народу .Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт , на маківках Володи-мирського собору (де тризуб уже ледь помітний).

Кожен символ ставить акценти на різних аспек-тах світобудови , графіка кожного знаку лаконічна

чітка і промовиста . Якщо хрест концентрує увагу назначимості для світобудови третьої сили , то тризуб , відображаючи як триєдність світобудови , так і троїстість полум`я-енергії , принцип вогню

і поступу .

У прямих предків сучасних українців-слов`янсь-

кого племені полян ,званих також «русь» і «сколо- ти» , як і у їхніх попередників , паувала триком-понентна структура суспільства і була поширена легенда про походження полянської(Київської) дер-жави від трьох братів ,що «сіли» на трьох київсь-

ких горах.Зверхники полян-русів , київські князі,

так само , як і царі скіфів , карбували на своїх монетах знак Трійці- Тризуб .

Поряд з офіційною функцією державного і релі-гійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберега .Тризуб зоб-ражався як в орнаментах тканин , килимів , карбу-вання , так у рукописних текстах книг ,на монетах

і печатках , на ювілірних виробах ,державних від-

знаках , підвісках і навіть на посуді.

Культ тризуба в орнаментуванні українських рукописів зникає , на жаль , у XVIIст. разом із заміною рукописів друкованими книжками . Однак у народному побуті найменш денаціоналізованих , гірських районів України він живе й досі.Так у Карпатах , під Різдво чи Йордань , селяни деяких сіл донедавна малювали на своїх хатах споконвічні магічні знаки тризуба

Крім містичного знака-тризуба українська дер-жавна символіка включає жовто-блакитні барви.

На відміну від однозначного слова «колір»,сло-во «барва» багатозначне . В старовину воно озна-чало не лише певний колір , але й уніфікований одяг,тобто належність до певної групи людей .Один з діалектних варіантів слова«барва» набув значен-

ня матеріального барвника , це слово «фарба» , інший «варна» - зберіг лише його друге значення: певної групи людей.

У давніх аріїв було три барви (варни): біла -

старшина , жреці - правителі , яких звали рахмани

(брахмани) ; червоно - малинова - воїни (шатри , кшаттії) ;чорна - сіячі та скотарі (вайш`ї і шуд-

ри).

Запорожці , як люди , що повністю присвятили себе священній війні за Україну , дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів - зодягались у червоно-малиновий одяг і мали , мрім мирного жов-то-блакитного , бойовий , червоно-малиновий стяг;

гетьман мав срібно-білого прапора ,військово-маг-

натськи формування - червоно-білого ,а військово-

народні -червоно-чорного .Оскільки гетьман у пев-

них ситуаціях мав виступити то від старшини , то

від козацтва ,то від селян , а то й від усіх зра-

зу - він мав бунчуки білого , червоного , та чор-ного кольорів.Біло-червоно-чорна символіка кольо-

рів збереглася і до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по бі-лому ,що символізує єдність усіх груп (барв,варн)

у одному народі .

Можна наводити чимало пикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні , але жоден зцих традиційних кольорів не став державною бар-вою в силу двох причин . Перша полягає в тому , що ця барва є спільною для десятків націй і на-родностей ,які розвинулися з єдиної давньоарійсь-

кої спільності ,а друга - в тому , що за цими ко-

льорами протягом тисячоліть , міцно установилася соціальна функція . В українців національною бар-вою стала інтегруюча релігійна блакитно - жовта .

Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.

Коли ж нація почала оживати ,- відродилась і сим-

воліка .Національна барва з`являється по всій Ук-

раїні і ,насамперед , у розписах церков та у цер-ковних речах -ризах , фарбованій різьбі іконоста-

сів . Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах , у масовому виготовленні жовто - блакитних тканин , у гербах українських земель . Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотолтою підковою і золотим кавалерським хрес-том .

Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель із національною блакитно-

жовтою барвою ,яка виразно виявилася за середньо-

віччя , коли почалась повсюдна фіксація та форма-лізація національної символіки . Як відомо ,Київ-

щина на цей період встановила золотого тризуба на голубому полі , Галичина - золотого лева на голу-бому полі.Так на землях України узаконилась одна-кова національна барва . Збіг досить промовистий,

якщо зважити,що ці землі на той час не були об`єд

нані в єдиній Український державі .

Жовто-блакитна барва була наствльки усвідом-леною як національна українська , що узаконення Центральною Радою жовто - блакитного прапора як

державного символа , яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні , ні в Росії жодного сумніву , що до правомврності цього акту.

8. ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ

Поняття міфа і міфології. Міф (від гр. mitos - слово, переказ) означає давні вірування народу, сказання про походження Всесвіту, Землі, явищ природи, Богів, героїв.

Міфологія - це сукупність міфів того чи іншого народу. Донедавна у фольклористиці побутувала думка про те, що міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії. До міфів же ставилися як до імовірних подій. Але не слід забувати, що значна частина казок створювалася на основі давніх міфів, хоча вже й завуальованих від християнських переслідувань. Досить часто в наших казках знаходимо паралелі з етнічною релігійною міфологією. Міфи відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Природність Українським міфам властива надзвичайна природність, пов'язаність із хліборобським або пастушим побутом наших Предків. Персонажами переважно є батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, худоба і поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, а швидше - відгомін прославляння сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру тощо. Дуже часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер християнської критики і засудження язичницьких Богів ("бісів"), значення яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, не прийнятних для християн.

Для людини, яка жила в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Та цей природний розвиток української, як і загалом слов'янської, міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники у всіх слов'янських країнах знищили безліч язичницьких творів, що писалися Волхвами для потреб богослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов'янам, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, досить часто ховаючись у глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресорами світового християнства. Хто знає, як би нині виглядала наша рідна міфологія, коли 6 вона мала писемні пам'ятки, як приміром, у греків, адже наші вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, в більшості засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб вибудувати чітку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.

Зв'язок міфології з релігією. Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст. Вийшла низка наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам'ять. Проте систематичного викладу рідної міфології ми не маємо й до сьогодні. Християнський світогляд дослідників XIX ст. та матеріалістичний світогляд XX ст., насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всілякі наукові дослідження у галузі міфології, котра трактувалася виключно як примітивне пережиткове явище культури. Недостатньо уваги приділялося також вивченню взаємозв'язку міфології і релігії. Вважалося, що християнська релігія має статус "вищої", — отже, вона не міфологічна, а історична. Язичницьку ж релігію вважали "нижчою", тому вона — міфологічна, а значить — "казкова". Таке уявлення породило і хибне ставлення до міфу як до чогось нижчого порівняно з релігією.

Ми ж, взявши за основу факт, що жодна релігія не обходиться без міфології, розглядатимемо українську міфологію в нерозривному зв'язку з етнічною релігією. Етнічною вважаємо ту релігію, яку створив сам народ впродовж багатотисячолітнього побутування на рідній землі засобами рідної мови, рідної пісні, рідної символічно-образної системи, тобто українське язичництво.

Пантеїзм, політейм, генотеїзм. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan — все, і theos — Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється із природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр.polis — багато і Teos — Бог, дослівно означає "храм усім Богам")

В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту, йому підпорядковуються нижчі рангом Боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям. Форма релігії, в якій є багато Богів на чолі з одним верховним Богом, називається генот теїзмом (від гр. henos — рід, походження і Teos — Бог).

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи Богів, за винятком окремих натяків "Слова о полку Ігоревім" на зразок: "вітри — Стрибожі внуки" або літописного "цар Сонце, син Сварогів. себто Даждьбог"3. Дещо більшетаких "родоводів" подає Велесова Книга. Отже, слов'янська теогонія — сукупність міфів про походження і родовід Богів — досі залишається вивченою не достатньо, до того ж саме в цій галузі маємо найменше матеріалу.

Позаетнічний монотеїзм як антипод етнічного політеїзму. В середині І тис. до н. ч. у деяких країнах Сходу почався відхід від природних релігійних систем і спрощення та примітивізація космогонічних світоглядних засад етнічних вірувань. Буддизм, зороастризм, юдаїзм поклали початок штучним, створеним однією людиною ("пророком"), релігіям. Причиною виникнення монотеїстичних релігій стало прагнення певних осіб до узурпації релігійної та світської влади спочатку в своїх країнах, а пізніше і в усьому світі. Близько IV ст. н. ч. на фунті юдаїзму сформувалась, на нашу думку, одна з найжорстокіших монотеїстичних релігій — християнізм.

Монотеїстичні релігії (від гр. monos — один і Teos — Бог) проголошують, що визнають одного Бога. Однак таке твердження є лише декларативним. Насправді, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, ці релігії стихійно створюють безліч "святих", які переважно виконують роль етнічних Богів. Виявляється, що й сучасне християнство не можна повною мірою визнати монотеїстичною релігією, бо в ньому є Бог-отець, Бог-син, Бог-дух, Мати Божа та ціла плеяда "святих", яким поклоняються, як і язичницьким Богам. Про це ще йтиметься далі.

Монотеїзм — це, власне кажучи, спрощення світогляду, перенесення божественних рис природи на конкретну людину. Якщо справді Будда, Христос чи Магомет були історичними особами, то для сучасної людини виглядає досить наївним вірити в них як у Богів. Обожнювання будь-яких "пророків", з точки зору автора, є найпримітивнішою формою релігії. Коли людина сама неспроможна мислити, вона шукає собі пророка або якийсь інший авторитет. А всяке спрощення будь-якої системи — це шлях до уніфікації, знищення різноманітності, а відтак, до занепаду.

Крім того, слід ще додати, що монотеїзм як світоглядне явище є антагоністом політеїзму. Носії монотеїстичних ідей жорстоко винищували все, що не вписувалось у їхній обмежений світогляд. Тому при вивченні язичницької міфології дослідникам слід позбутися монотеїстичної упередженості та уявляти світ як многопроявну цілісність природи, кожен прояв якої має божественне походження і власне ім'я.

Календарно-обрядова творчість Реферат [ Скачать с сервера (13.5Kb) ] 19.05.2010, 20:11

59. Календарно-обрядова творчість

Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили слов'янські ритуали. До появи та в процесі розвитку трипільської куль-тури, головні елементи якої успадкували українці, були сформовані та утверджені календарно-обрядові традиції, що ґрунтувалися на особливос-тях природної циклічності й, отже, різних етапів сільськогосподарської праці.

Наші предки намагалися задобрити сили природи, від яких залежало їхнє життя та успіх у господарюванні.

Календарно-обрядові пісні — обов'язковий елемент театрального ри-туального обрядового дійства.

Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у хліборобстві — при-готування до сівби, сіяння, вирощування, збирання врожаю, — виділяють чотири цикли календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній. Кожен із циклів, як правило, об'єднується навколо одного центрального свята, якому надається найважливіше значення.

Усі календарно-обрядові свята, а також обрядові дійства, що виконувалися з їх нагоди, мали чотири значення: релігійне, поминальне, хліборобське та родинне.

Обряди зимового циклу. Вони пов'язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту.

Центральним святом цього періоду є Різдво, святкування якого відбува-лося за сценарієм, що передбачав обряд одії. До наших днів збереглося драматичне дійство «Водіння кози», що виконується на Щедрий вечір.

Зимовий цикл календарно-обрядової творчості містить колядки, щедрівки, посівальні та водохресні пісні.

Колядки — народні пісні, що виконуються з нагоди святкування Різдва.

Серед родинно-господарських колядок значну частину становлять ко-лядки-побажання здоров'я, успіху та процвітання родині; врожаю на полі, на городі; удачі у різних видах праці; багатого приплоду худоби. Ці колядки тяжіють до замовлянь. «Колядники своїми розкішними образами накликають се багатство, щастя, шану і славу на свого господаря... Обрядові і пісенні поздоровлення і величання — се рід закляття на щастя, на здоров'я, котре й досі заховалося в усній традиції...»:

У тебе вівси жеброванії, У тебе ячмені золотії,

У тебе коні все турецькії, У тебе стрільби все стрілецькії. У тебе воли, як стодоли, У тебе корови, як обороги, У тебе вівці коні покрили, У тебе худоби без рахуби, У тебе скрині все кованії, У них червінці нерахованії. З прийняттям християнства язичницькі колядки дуже повільно засвоюють біблійно-християнські елементи, які впродовж довгого часу вкраплю-валися в давні тексти. Згодом назви язичницьких божеств та інших реалій замінилися християнськими-Наприклад, повтор у колядках «Ой Даждьбоже» видозмінився у «Ой дай, Боже» або «Дай Боже».

Християнська церква, борючись проти ідолопоклонства, намагалася викорінити язичницькі свята календарної обрядовості. На противагу язичницьким святам у ті самі дні стали святкувати християнські уро-чистості. Зимовий цикл став величанням народження Ісуса Христа. Тому з часом колядки поповнилися мотивами про Христа, Діву Марію. Петра та Павла. Колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю» — яскравий приклад поєднання дохристиянської образності (образи хлібів, зерна, святкового столу, мотив гостювання в господаря) з окремими християнськими вкрапленнями. Наприклад:

У тебе коні все турецькії, У тебе стрільби все стрілецькії, У тебе воли, як стодоли, У тебе корови, як обороги, У тебе вівці коні покрили, У тебе худоби без рахуби, У тебе скрині все кованії, У них червінці нерахованії. З прийняттям християнства язичницькі колядки дуже повільно засвоюють біблійно-християнські елементи, які впродовж довгого часу вкраплю-валися в давні тексти. Згодом назви язичницьких божеств та інших реалій замінилися християнськими. Наприклад, повтор у колядках «Ой Даждьбоже» видозмінився у «Ой, дай, Боже» або «Дай Боже».

Християнська церква, борючись проти ідолопоклонства, намагалася викорінити язичницькі свята календарної обрядовості. На противагу язичницьким святам у ті самі дні стали святкувати християнські уро-чистості. Зимовий цикл став величанням народження Ісуса Христа. Тому з часом колядки поповнилися мотивами про Христа, Діву Марію, Метра та Павла. Колядка «Добрий нсчір тобі, пане господарю» — яск-I ні мий приклад поєднання дохристиянської образності (образи поїв, зерна, святкового столу, ми тіш гостювання в господаря) з окремими християнськими вкрашнчі н я ми.

Водохреща. Як зазначає І. Франко, там, «де колядка наша черпала зміст прямо з оповідання євангельського, а форму з пісні народної і де надто правдиво релігійний настрій і глибоке чуття автора здужало перетопити ті далекі від себе елементи, ми одержали пісні справді взірцеві, твори високої поетичної самостійності, яких не постидалась би жодна література на світі... твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу таку широку популярність і не стратять її доти, доки серед народу тривати буде тепле чуття релігійне і прив'язання до своїх гарних поетичних звичаїв і обрядів». Поширеним жанром календарно-обрядової лірики зимового циклу є щедрівки. На відміну від колядок, які первісно супроводжували магічне язичницьке дійство, пов'язане з народженням Всесвіту та божества сонця Коляди, щедрівки є піснями іншого свята — Нового року, пов'язаного з величанням місяця. Свято, метою якого було вблагати духів неба та землі сприяти в господарстві, отримало назву Щедрого вечора. Пісні, які виконували в цей час, називають щедрівками. Обов'язковими персонажами ритуального дійства, під час якого виконували щедрівки, були Маланка (дочка богині Лади) і Василь (місяць).

У минулому предки-слов'яни прихід Нового року святкували в березні, під час весняного рівнодення. Тому в щедрівках часто трапляються картини та образи весни: поля, квіти, приліт птахів тощо:

Господаря викликати. Сьогодні колядки, щедрівки, посі-вальні пісні втратили своє магічне підґрунтя, позбулись ореолу святості, таємничості (крім християнських), часто набувають гумористичних ноток. Такі веселі пісні часто виконують діти:

У другій половині XVII ст. у середовищі студентів Києво-Могилянського колегіуму (згодом академії) зародилася вертепна драма. Спершу її основні мотиви та образи були винятково християнсько-біблійні. В основу сюжету покладено євангельські розповіді про народження Христа, поклоніння пастухів, яким ангели сповістили радісну новину, принесення дарів тощо. Вертепну драму виконували студенти, які ходили від оселі до оселі й звеличували народження Спасителя. Головними образами тут були новонароджений Ісус, Божа Мати, пастухи, ангели, Ірод та ін. Дія в цих театральних творах супроводжувалася виконанням біблійних колядок чи духовних пісень. Часто біблійна вистава була лише частиною вертепного дійства, другою ж частиною ставали театральні сценки на світську тема-тику з відтворенням елементів життя простих людей. Ці епізоди з народно-го життя, як правило, гумористично-сатиричного характеру, стали осно-вою виникнення та поширення народної драми, у якій розігрували вистави на суспільно-побутові теми, імітували сценки із селянського чи козацького побуту, процеси праці, у жартівливому тоні розповідали про дотепні вигадки з життя. Головними персонажами цих народних комедій були селянин, мірошник, корчмар, циган, козак, дід, баба тощо.

Для прикладу наведемо драматичну гумористичну сценку «Явтух». Говірка молодиця або дівчина напрошується до небалакучого Явтуха, який ніяк не хоче піддаватися її чарам. Та розумна й дотепна жінка зуміла знайти «ключик» до цього мовчуна, примовляючи до нього: «Мій друже», «Да коли твоя ласка». Явтух, який спочатку однозначно від-мовлявся: «Не скажу!», «Не хочу!», «Не дам!» — згодом подобрішав та дозволив сісти на воза «скраєчку», взяти грушку, але «гниленьку», і навіть поцілувати себе, попереджуючи: «Не задуши й не вкуси».

Обряди весняного циклу. У давнину твори, виконувані у весняний час, були своєрідними магічними замовляннями, спрямованими на те, щоб прискорити весняне відновлення природи. Часто обряди супроводжу-валися танцями.