Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 12 страница

ції. Одна з головних причин цього полягає в тому, що українське населення тут є знач-

ною мірою асимільованим. У 1989 р. українську мову рідною називали в Оренбурзькій

області 32,9% українців, у Челябінській – 36,1. Свердловській – 41,8, Пермській – 46,6,

Башкирській АРСР – 41,1, Удмуртській АРСР – 46,6.

Однією з найактивніших у Росії є українська громада Башкортостану – республіки

в складі Російської Федерації, де за переписом 1989 р. проживало майже 75 тис. укра-

їнців (1,9% населення). За радянських часів у Башкортостані внаслідок внутрішньорес-

публіканських міграційних процесів відбулося розпорошення українців із районів ком-

пактного їх розселення в минулому. З 529 українських сіл, що існували тут у 1926 р.,

нині залишилося менше 50, зокрема таких, де українці становлять більшість населен-

ня, – менше 20.

У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників української куль-

тури, пізніше реорганізоване в Республіканський національно-культурний центр укра-

їнців Башкортостану «Кобзар». За його ініціативою в Башкортостані щорічно прова-

дяться фестивалі української культури, Шевченківські свята, урочисті з нагоди Дня не-

залежності України. Відкрито Український народний дім «Мир», де розміщена бібліо-

тека української книжки, влаштовуються виставки творів українського мистецтва, про-

ходять науково-практичні конференції. В республіці діє близько 20 українських фольк-

лорних ансамблів, зокрема хори української народної пісні (при Центрі «Кобзар»), «Чер-

вона калина» в с. Санджарівка Чишмицького району, «Барвінок» (у місті Стерлітамак),

а також 4 дитячі ансамблі.

Набуває дедалі організованіших форм український національно-культурний рух у

районах зосередження недавніх (1970-1980-ті рр.) економічних (заробітчанських) іммі-

грантів (Тюменська область, північна частина Красноярского краю), від 54 до 68% яких

вважають українську мову рідною. Ще в 1989 р. в Уренгої виникло Товариство україн-

ської мови, завдяки якому двічі на тиждень виходять україномовні передачі по місько-

му радіо, організовано розповсюдження української преси, відкрито українську філію

бібліотеки. Інтереси української діаспори Тюменської області представляє об’єднання

«Єдина Родина» (голова – П. Клименко) з філіями в Ішимі й нижньому Уренгої, а та-

кож національно-культурними товариствами. Значну роботу щодо збереження й розви-

тку української культури, мови та освіти в Сибіру провадять об’єднання «Українська

діаспора» (Тобольск), «Просвіта» і «Сірий клин» (Омськ), Центр української культури

«Джерело» (Томськ), «Громада» і Український культурний центр (Новосибірськ),

Уральська асоціація українців (Єкатеринбург), «Мрія» (Барнаул).

Чи не найскладнішим завданням, яке стоїть нині перед українською громадою

РФ, є розбудова українського шкільництва. Без своєї школи, без передачі своїм дітям

знання рідної мови, культури, історії найчисленніша українська діаспора може досить

швидко зникнути. Необхідна цілісна система освіти українською мовою, яка б включа-

ла широку мережу державних українських шкіл, класи з українською мовою навчання,

кафедри україністики при вищих навчальних закладах тощо. Рішучі кроки в цьому на-

прямі мала б зробити Російська держава. Однак поки що переважає тенденція перекла-

дання цих обов’язків на українські товариства.

Ще в 20-х рр. ХХ ст. у Білорусі діяло Товариство «Просвіта», яке зокрема, органі-

зувало культурно-просвітні курси, де серед іншого вивчали українську мову, історію та

географію України. За часів польського панування (до 1939 р.) влада, прагнучи ополя-

чити місцеве населення, не визнавала його належності до українського етносу й нази-

вала «поліщуками». З 1939 р., коли ця територія ввійшла до складу БРСР, місцеве насе-

лення стало вважатися білорусами. Однак у 1939 р. в Бересті (Бресті) ще працювала

українська бібліотека, а в сільській місцевості – 127 хат-читалень «Просвіти», у 1939/40

навчальному році діяло 49 українських шкіл. У подальші роки діяльність українських

культурно-освітніх закладів у Білорусі була згорнута, місцеве населення, здебільш без

його згоди, записувалося білорусами, зазнавало русифікації.

Ситуація стала змінюватися в 1990-х рр. Закономірно, що в нових умовах рух за

національно-культурне відродження українців Білорусі відновився передусім саме на

берестейщині. У лютому 1990 р. в Бресті засновано Українське громадсько-культурне

об’єднання Брестської області «Берестейщина» (голова правління – М. Козловський).

головною метою об’єднання є захист етнічної ідентичності українського населення Бе-

рестейщини, збереження та подальший розвиток української мови, культури, традицій,

вивчення своєї справжньої історії. Осередки об’єднання створені в Бресті, Брестському,

Кам’янецькому, Дрогичинському, Кобринському, Жабинківському та Пінському райо-

нах. Під егідою об’єднання працює Український народний університет культури, з кві-

тня 1991 р. виходить газета «Голос Берестейщини» (через брак коштів нерегулярно). У

травні 1994 р. в Бресті розпочала роботу створена за рахунок добровільних пожертв

громадян та організацій українська бібліотека, яка фактично виконує функції українсь-

кого культурно-інформаційного центру. На вимогу української громади українська мо-

ва вивчається в ряді шкіл Кобринського і Дрогичинського районів. Діє також Асоціація

українців Білорусі «Ватра» (голова – В. Гутовський), яка об’єднує національно-куль-

турні товариства, що функціонують у Мінську, Гомелі, Молодечному та Кобрині. З іні-

ціативи асоціації в міській бібліотеці № 20 Мінська відкрито український відділ, який

став осередком гуртування української інтелігенції. Україна надала допомогу в попов-

ненні фондів цієї бібліотеки новими виданнями української історичної та художньої

літератури, збірками українських народних пісень, аудіокасетами із записами перемож-

ців Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Крім того, для бібліотеки та провідних громад Білорусі щорічно передплачується українська періодика.

Проте в цілому рівень забезпечення національно-культурних, освітніх та інфор-

маційних потреб української діаспори в Білорусі залишається незадовільних. Так, акту-

альним залишається питання взаємообміну інформацією через відповідні агентства,

пресу, радіо, телебачення України та Білорусі.

Ситуація із забезпеченням культурно-освітніх потреб української меншини в Мо-

лдові стала радикально поліпшуватись у 1992 р. Згідно з Указом Президента Молдови

«Про заходи щодо забезпечення розвитку української національної культури в Молдо-

ві» відкрились українські відділення в Кишинівському та Бельцському університетах, у

липканському педагогічному коледжі. Це мало забезпечити фахівцями українські дит-

садки, початкові й середні школи з українською мовою навчання. Кілька десятків абіту-

рієнтів за направленнями Міністерства освіти Молдови відбули на навчання в Україну.

Значна частина вчителів українських шкіл пройшла перепідготовку в Чернівецькому

університеті. З’явилися іншомовні програми на телебаченні («Світанок») і радіо («Від-

родження»). «Педагогический журнал» став друкувати матеріали українською мовою.

У 1996 р. за ініціативою української громади вийшов наказ міністра освіти Мол-

дови про обов’язкове (три години на тиждень) викладання української мови в українсь-

ких селах (на середину 1970-х рр. у Молдові налічувалось 348 українських сіл і 51 змі-

шане). Докладала зусиль для забезпечення культурно-освітніх потреб української діас-

пори в Молдові й наша держава. Зокрема, 1997 р. з Молдовою було підписано угоду

про співробітництво в галузі освіти, науки та культури.

Висновки.

Крилатий вислів Джорджа Сантаяна «ті, хто не пам’ятають історії, не знатимуть

майбутнього» підкреслює головну роль української діаспори попередніх періодів – збе-

реження історичної пам’яті українського народу, а значить, його майбутнього, його не-

залежності.

Розвиток культурного життя українців діаспори відбувався здебільшого за актив-

ної участі українських національно-культурних організацій, які сприяли розбудові куль-

турних традицій, але роль держави в цьому процесі була значно обмеженою. Протягом

досліджуваного періоду еміграційні вливання українців проходили здебільшого по лінії

трудової міграції, тому вони не сприяли посиленню позицій української культури й мо-

ви, а швидше призводили до асиміляції емігрантів.

Діаспора самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність

у світі, надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сен-

тиментів до « старого краю», посильну допомогу Україні. Налагодження, розширення й

усіляке зміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є певним моральним

обов’язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на

меті досягнення певних національних, політичних та економічних цілей. Зокрема. це

стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу

діаспори для встановлення дружніх і тісних взаємин України з державами проживання

зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві.

Процес культуротворення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою скла-

довою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консо-

лідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження на-

ціонально-культурних традицій власного народу. Це сприяло збереженню цілісності

української культури, а в умовах незалежності – активізації державотвірного потенціа-

лу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української дер-

жави – у світовому співтоваристві.

45.Культурні надбання української діаспори

Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів [1,с.290]. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради [2,с.422].

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки [3,с.348].

Саме за кордоном України була втілена в життя ідея незалежної української освіти та науки, що сприяло вихованню нових українських спеціалістів різних галузей із високим рівнем інтелекту та культури. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундаментатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками ─ С. Дністрянський та М. Грушевський [1,с.290].

У Празі у 1923 р. засновано Українське історично-філологічне товариство. До його складу входили українські вчені: Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та інші [2,с.423].

У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. Створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він прагнув, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітені Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі [3,с.348].

У 80-ті роки почала діяти Українська європейська культурно-освітня фундація, її метою є створення кафедри української мови та літератури при Лондонському університеті. В Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях". У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського відбулася презентація журналу "Визвольний шлях" і передача повного його комплексу до фондів бібліотеки.

У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри [1,с.291]. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи [1,с.292].

Тому я вважаю що, українська культура в діаспорі ─ це культурне продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку ХХ ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені. Нині ми дуже мало знаємо про досягнення української діаспори, хоча не можна емігрантів відокремлювати від українців, які проживають на Україні. Ми маємо пишатися нашою діаспорою, тому що вона сприяє розвитку нашої науки. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала грунт для подальшого піднесення української культури.

53. Постмодерні́зм —світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца[1] (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури"[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці[3].

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

Розвиток постмодернізму

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979)[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Риси постмодернізму у мистецтві

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

культ незалежної особистості;

потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

іронічність та пародійність.[6]

Американський літературознавець Ігаб Хассан (Ihab Hassan) відзначає такі риси:

«невизначеність»,

«фрагментарність»,

«деканонізація»,

«втрата Я»,

«іронія»,

«гібридизація»,

«карнавальність»,

«сконструйованість».[7]

ЛІТЕРАТУРА ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Постмодернізм

Закінчення II світової війни ознаменувало важливий поворот у світосприйнятті західної цивілізації. Війна була не тільки зіткненням держав, а й зіткненням ідей, кожна з яких обіцяла зробити світ ідеальним, а натомість принесла ріки крові. Звідси — відчуття кризи ідеї, тобто зневіра у можливість будь-якої ідеї зробити світ кращим. Виникла також і криза ідеї мистецтва. З іншого боку, кількість літературних творів досягла такої кількості, що склалося враження, ніби все вже написано, кожен текст містить посилання на попередні тексти, тобто є метатекстом.

У ході розвитку літературного процесу розрив між елітарною і поп-культурою став надто глибоким, з'явився феномен «твору для філологів», для прочитання і розуміння якого потрібно мати дуже ґрунтовну філологічну освіту. Постмодернізм став реакцією на цей розкол, поєднавши обидві сфери багатошаровістю твору. Наприклад, «Парфумер» Зюскінда може бути прочитаний як детектив, а може — як філософський роман, що розкриває питання геніальності, митця і мистецтва.

Модернізм, що досліджував світ як реалізацію певних абсолютів, вічних істин, поступився постмодерну, для якого весь світ — гра без щасливого, завершення. Як філософська категорія, термін «постмодернізм» поширився завдяки творам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмодерну» (1979).

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

1. Культ незалежної особистості.

2. Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого.

3. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу.

4. Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, не справжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.

5. Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо).

6. Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів.

7. Сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох.

8. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях.

9. Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача.

10. Іронічність та пародійність.

Основними рисами поетики постмодернізму є інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією; бриколаж (непряме досягнення авторського задуму); насичення тексту іронією.

Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури.

Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1959 p.). Визначні представники постмодерної літератури: У. Еко, Х.-Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пелєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.

У другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх найкращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією.

У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. Джерела екзистенціалізму містились у працях німецького мислителя XIX ст. С К'єркегора.

Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.

Екзистенціалізм поширюється у французькій (А. Камю,Ж.-П. Сартр та ін.), німецькій (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.

У другій половині XX ст. розвивається «новий роман» («антироман») — жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х рр., який виникає як заперечення екзистенціалізму. Представники цього жанру — Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор, К. Симон та ін.

Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. є так званий «театр абсурду». Для драматургії цього напряму характерні відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. Найталановитішими представниками «театру абсурду» є С. Беккет, Е. Йонеско, Е. Олбі, М. Фріш та ін.

Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став «магічний реалізм» — напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Найбільшого розвитку він набув у латиноамериканській літературі (А. Карпент'єр, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Класичним зразком магічного реалізму є роман Г. Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г. Белль, Е.-М. Ремарк, В. Биков, Н. Думбадзе та ін.).

Літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, «магічного реалізму», авангардистських явищ тощо.

Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), інші — попередній Джойсів роман «Улісс», треті — американську «нову поезію» 40-50-х років, четверті гадають, що постмодернізм — це не «фіксоване хронологічне явище», а духовний стан і «у будь-якій добі є власний постмодернізм» (У, Еко), п'яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (Ю. Андрухович). Проте більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму припав на середину 1950-х років. У 60-70-ті роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-ті він стає домінуючим напрямом сучасної літератури і культури.

Першими проявами постмодернізму можна вважати такі течії, як американська школа «чорного гумору» (В. Берроуз, Д. Варт, Д. Бартелм, Д. Донліві, К. Кізі, К. Воннегут, Д. Хеллер тощо), французький «новий роман» (А. Роб-Грійє, Н. Саррот, М. Бютор, К. Сімон тощо), «театр абсурду» (Е. Йонеско, С Беккет, Ж. Жене, Ф. Аррабаль тощо).

До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз («Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта»), Джуліан Барнз («Історія світу в дев'яти з половиною розділах») і Пітер Акройд («Мільтон в Америці»), німець Патрік Зюскінд («Парфумер»), австрієць Карл Рансмайр («Останній світ»), італійці Італо Кальвіно («Неспішність»)і Умберто Еко («Ім'я троянди», «Маятник Фуко»), американці Томас Пінчон («Ентропія», «Продається № 49») і Володимир Набоков (англомовні романи «Блідий вогонь» тощо), аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар («Гра у класики»).

Визначне місце в історії новітнього постмодерністського роману посідають і його слов'янські представники, зокрема чех Мілан Кундера і серб Милорад Павич.

Специфічним явищем є російський постмодернізм, презентований як авторами метрополії (А. Бітов, В. Єрофєєв, Вен. Єрофєєв, Л. Петрушевська, Д. Прігов, Т. Толстая, В. Сорокін, В. Пелєвін), так і представниками літературної еміграції (В. Аксьонов, Й. Бродський, Саша Соколов).

Постмодернізм претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні говорять не лише про «постмодерністську творчість», але й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо.

Постмодерністська творчість передбачає естетичний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопному тощо), повноту уявлення без оцінок, прочитання тексту в культурологічному контексті, співтворчість читача й письменника, міфологізми мислення, поєднання історичних і позачасових категорій, діалогізм, іронію.

Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, «цитатне мислення», інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри.

У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування з усього. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне зіставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. Так, іронія перемагає серйозний модерністський трагізм, притаманний, наприклад, творам Ф. Кафки.

Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму притаманне цитатне мислення. Американський дослідник Б. Морріссетт назвав постмодерністську прозу «цитатною літературою». Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Цілком постмодерністським є американський студентський анекдот про те, як студент-філолог вперше прочитав «Гамлета» й був розчарований: нічого особливого, зібрання поширених крилатих слів і виразів. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Так, роман французького письменника Жака Ріве «Панночки з А.» являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів.