Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 14 страница
Розглянемо виставку «Кольцо», що відкрилася 23 лютого 1914 року в Києві. Кінець 1913 та початок 1914 років були багаті на виступи футуристів – як російських, так і українських. Формується літературна група «Кверо», що складалася з М. Семенка, В. Семенка, П.Ковжуна та інших. Як свідчить М. Мудрак, київські футуристи, на відміну від російських, тяжіли до італійського футуризму, заперечуючи національний характер культури. Саме у лютому резонансу набуло святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка, 23 лютого почала роботу виставка «Київський салон». Мабуть, тому відкриття «Кольца» було помічено хіба у вузьких мистецьких колах. О. Кашуба пише: «Нажаль, вивчення архівних документів та друкованих джерел, де відображено історію проведення виставки «Кольцо», залишає більше питань, ніж дає відповідей» [16]. У всякому разі, імена художників, що брали в ній участь, відомі: О. Богомазов, О. Екстер, І. Рабінович, Н. Шифрін, С. Шор, К.Васильєва та ін. Справжнім відкриттям для критиків став живопис О.Богомазова.
Після проведення вищезгаданої виставки у Києві прикладів організації постійних експозиції модерністського мистецтва не знайдеться. А в Одесі кожний рік будуть влаштовувати такі заходи молоді художники на чолі з М. Гершенфельдом, орієнтуючись на західноєвропейські та російські мистецькі осередки авангарду.
64. РОДОВІ ЗНАКИ ТА СИМВОЛИ, ЕМБЛЕМИ ЗЕМЕЛЬ УКРАЇНИ
Розвиток мистецтва в І тисячолітті до н. ч. досяг настільки високого рівня, що звичайні ужиткові речі вже прикрашалися цілком реалістичними сценами із життя людей, особливо пластичними зображеннями тварин. Знаки-символи використовувалися паралельно із реалістичним малюнком. Це переважно кіммерійські, скіфські, сарматські вироби. Характерно, що найстійкішим орнаментальним елементом залишалася "трипільська спіраль", яка набувала чіткішої геометризованої форми ламаної лінії, відомої вже як "меандр" і помилково досить довго приписувалася грекам, хоча найперші меандрові узори з ламаних ліній, як згадувалось, знайдені серед археологічних пам'яток Мізинської палеолітичної стоянки на Чернігівщині (кістяні браслети, пташки зі свастиками). У кінці І тис. до н. ч. та на початку І тис. н. ч. широкого поширення набували сарматські "тамги" — спочатку тотемні знаки, згодом сімейні й родові. Такими тамтами позначали зброю, худобу, гончарні вироби.
Кожен рід в Україні здавна мав особливий знак, що свідчив про його походження від Пралредків: це були тварини, рослини, птахи (знаки духів-опікуиів дому), небесні світила (місяць, сонце, зорі) чи зброя. Про це читаємо і в давньоукраїнському вірші:
Обикоша здавна люди імениті Различния печаті в родах своїх мали. Хто звірем, хто птенцем дом свой печатліет, Хто мечем, хто стрілою, хто сонцем світлієт.
Із XIII ст. у європейських країнах поширюється феодальне міське право, яке надавало можливість мешканцям створювати свої органи самоврядування. Вперше таке право було запроваджено в Магдебурзі (Німеччина), тому отримало назву Магдебурзького права.
У XV—XVIII ст. більшість міст України мала Магдебурзьке право, яке передбачало наявність у містах своїх гербів. Отже, герб — знак суверенітету і автономії. Свої герби мали всі землі України: Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Сіверщина, Волинь, Поділля, Запоріжжя, Таврія, Одещина, Херсонщина, Крим, Слобожанщина, Холмщи-на, Полісся, Донеччина, Кубань, Закарпаття, Буковина, Белзшина (Со-кальський р-н Львівської обл.), Перемишльшина, Галичина, Львівщина.
Звичайно, впродовж кількох століть, коли Україна була розділена між різними державами, її символіка дуже часто відображала елементи знаків панівної держави. Так, за Литовського князівства в 'Україні домінували литовські герби "Колюмна", "стовпи Гедимино-вичів" або "Погоня". За панування Московської держави переважала імперська символіка. В українській гербовій традиції домінували такі зображення, як: орел, кінь, ведмідь, лев, бик, якір, сонце, рівнобічний хрест, фортеця, тризуб тощо. Кольори в українській геральдиці мали такі значення: синій, блакитний — ідеальність, духовність; срібний - шляхетність; жовтий, золотий - велич, царст-венність, багатство; червоний, малиновий—знатність, могутність; зелений, чорний — земля, природа, мудрість.
Цікаво, що деякі зображення на гербах сягають глибокої давнини. Так, наприклад, гербом держави Урарту в VI—IX ст. до н. ч. був лев на тлі трибаштової фортеці. Такою ж була емблема Вавилона. Цей мотив зберігся у гербах Литовської держави ("Колюмна"), а також Львова (XIV—XVIII ст.). Окремо ж зображення лева та фортеці є на багатьох інших гербах та печатках.
Розгляд усіх гербів, звичайно, потребує окремої праці. Нині в Україні такі пращ вже починають з'являтися2. Гербівництво, як відомо, відображає рівень сучасної йому ідеології та культури. Тому в наших гербах другого, вже християнського тисячоліття, переважають іноетнічні символи чужої релігії, яку нині вважають інтернаціональною (хоча вона має виразне етнічне забарвлення, як і коріння тієї релігії, яку сповідує вже третина всього людства). Кожен може пересвідчитися в цьому, розглядаючи герби українських міст, серед яких досить часто бачимо християнський (дисгармонійний) хрест із навмисне витягнутим нижнім кінцем (символ заземлення, "каналізації"), який походить від знаряддя катування, страти, шибениці, а також різноманітні "пентаграми" (п'ятикутні зірки) та "могендовиди" (шестикутні зірки), "жезли Кадуцея" та іншу масонську символіку3. Людям, які хоч трохи знайомі з етнонаціональною символікою українців, прикро спостерігати ці глобальні тенденції у нашому гербівництві. Ці символи не об'єднують, а роз'єднують наше суспільство і нашу державу, тим більше, що на духовному містичному рівні вони спричинюють негативні явища в етнокультурі й життєдіяльності етносу.
Оскільки Київ є столицею нашої держави, спробуймо розібратися, хто зображений на гербі, який нав'язала Києву група депутатів міськради. Зазначимо, що архістратиг Михаїл був затверджений голосуванням із перевагою лише в один голос (!). Серед інших пропозицій був давній герб — Куша, а також сучасна інтерпретація Берегині, але вони були зігноровані на догоду християнській половині депутатів. Найголовнішим аргументом прихильників архістратига був один неперевіре-ний постулат — нібито він, архістратиг, в Україні має тисячолітню історію, бо відомі його зображення з XI ст. Такі твердження не мають ніяких наукових підстав, але, на жаль, вони поширюються і в фундаментальних працях про наше гербівництво, зокрема релігійний символ приймається за державний або міський4. Але церковні християнські зображення — це ще не герб)
Хто ж такий архістратиг Михаїл і яка його символіка? Михаїл — персонаж біблійної міфології. Вперше з ним зустрічаємося у книзі пророка Даниїла, в посланні апостола Іуди і, нарешті, — в Апокаліпсисі. Михаїл, за Біблією, "великий князь, що стоїть за синів народу свого"5. Ім'я Михаїл (єврейське МіШа 'еі) існувало в семітських народів з давніх-давен. У перекладі зі староєврейської, як відверто пише український мовознавець Василь Ірклієвський, воно означає "богу рівний; захисник жидів перед Ягвою; християнське - богу ніхто не дорівнює, крім Михайла"6. Слід зазначити, що вже перші перекладачі Біблії приховували справжнє ім'я єврейського бога Яхве (Ягве), заміняючи його загальною назвою вищої сили — Бог, або Господь, що по-гебрейськи звучало елог. Тому ім'я Михаїл (Мікхаел) вже й відображає цю тенденцію. Сучасних мовознавців зовсім не цікавить дійсне значення його імені, вони лише констатують: Михайло — "хто, як бог"7. Однак ще в XVII ст. це ім'я пояснювали дещо докладніше, наприклад, Памво Беринда в 1627 писав, що Михаїл означає: "кто ж як бог або покора, або убозтво бо-жеє..., або ударяючий бог"6.
Біблійні ангели, як відомо, покровительствують не тільки окремим людям, але й цілим народам9. Цілком зрозуміло, чому євреї так шанували покровителя і захисника "народу свого": за єврейською міфологією, архангел Михаїл вступає у боротьбу з князем Персії, рятує Авраама і трьох отроків із вогненної печі, виводить Лота із приреченого Содому, рятує від смерті Ісаака, підставивши на його місце ягня; він також є провідником ізраїльтян у пустелі під час їхнього виходу з Єгипту, він же був учителем Мойсея, якому на горі Синай передав скрижалі Закону Бога Ізраїлю "своєму народові". Образ цього персонажа єврейського епосу впродовж тисячоліть був оберегом євреїв у всіх країнах світу, де вони були розсіяні. На початку II тис. н. ч. разом з християнством він поширився і у слов'янських землях, звісно, не без сприяння "народу свого", бо євреї прекрасно знають, що саме вони "дали світу три монотеїстичні релігії"10. Тому завжди і всюди вони знають про те, що архістратиг Михаїл — їхній захисник. Але ні в якій міфології світу не сказано про те, що Михаїл захищав українців.
Дмитро Лихачов зазначає, що першими у Київській Русі почали зображувати архістратига Михаїла на своїх печатках ті князі, які в хри-щенні приймали його ім'я. Вперше зображення Михаїла вжив князь Мстислав на своїй особистій печатці в 1130 р. Цей знак став династичним гербом Мономаховичів, але не гербом Києва.
Державні герби в Західній Європі з'явилися в XI ст, а з XII—XIII ст. почали поширюватися родові, рицарські і шляхетські герби, поступово впроваджуючись і в Україні". До перших спроб створення державного герба Київської Русі належить орел Ярослава Мудрого. Сергій Висоць-кий висловив припущення, що зображення орла на шиферній плиті Софійського собору в Києві є гербовим, бо на це вказують також аналогічні зображення на одязі Ярослава Мудрого і його нащадків. Орел у геральдиці — символ влади, державності12.
Поява перших гербів міст і земель України за часом збігається із запровадженням у європейських країнах Магдебурзького права (XII—XV ст.). Писемна згадка про давній герб міста Києва, лук-самостріл, датується 1595 роком. Це зображення руки, що тримає самостріл, названо Кутею
(тип лука з пристроєм для натягування тятиви). В описі цього герба зазначаюся, що вій у Києві був "іздавна". Цілком можливо, адже про це свідчить і сама архаїчність типу цієї зброї. Відомо, що козаки вже користувалися вогнепальною зброєю — мушкетами, які і і зображували на своїх печатках та прапорах. 1 Іерковні єпархії, на відміну від державних установ, мали свої емблеми із ликами "святих". Так, Київська архієн не копія мала герб зі "святою" Софією та її міфічними дочками Вірою, і іадією, Любов'ю, імена яких в оригіналі є неблагозвучними для українського люду, тому їх переклали слов'янськими відповідниками (їхні латинські імена: Фіда, Спеса, Харіта; грецькі: Пістіс, Елпіс, Агапія)"
Герб із Кушею-самострілом існував ще в XVI—XVIII ст. Про це свідчать: відома печатка 1638 року, знамена із зображеннямп лука і стріли, які захопив польський гетьман Радзивілл у 165) році, інші численні печатки Київського магістрату, які існували до 1775 року (зауважимо, що це рік знищення Катериною ІІ Запорозької Січі). Зображення зброї в геральдиці має давнє героїчне значення — воно символізує боєздатність, хоробрість і патріотизм мешканців міста. Звичайно, ней герб як і інша давня язичницька символіка (сонце, місяць, восьмипроменеві зірки) були не до вподоби християнським ієрархам, тому вони вели нещадну боротьбу з давніми символами. Наприклад, єпископ Верещинський називав герб Києва. Кушу, "колишнім варварським луком", а символи сонця і місяця — "поганськими". Звичайно, така термінологія була типовою дія фанатичних християн, але чи личить вона пастирям? Однак ціле тисячоліття вони винищувані все, що відображало язичницький період нашої культури. Не позбулися вони такої методики іі нині.
За часів Української козацької держави значного поширення набуло зображення козака з мушкетом, яке використовували як на печатках, так і на прапорах та гербах. Це історичні факти, які свідчать, що архістратиг не був на гербі Києва тисячу років14.
Але ідея християнізації державних символів не залишала заангажо-ваних християнством правителів. У Петербурзі була створена так звана Герольдмейстерська контора, яка виробляла проекти гербів для підкорених Російською імперією земель. Так, у 1722 р. один із керівників цієї комісії, іноземець Франческо Санті, зробив проект герба для Києва — срібного ангела з мечем і щитом на блакитному тлі, а в 1856 р. його переробив інший іноземець-герольдмейстер Б. Кене, додавши до щита з архістратигом імператорську корону, а до дубового листя "андріївську" стрічку. Надалі цей герб зазнавав незначних змін, що стосувалися стрічок та інших деталей.
Вивчаючи наше гербівництво, слід завжди пам'ятати, що нав'язання українцям чужої символіки збіглося у часі з посиленням імперського панування Росії в Україні: у 1764 р. було ліквідовано Гетьманщину, в 1775 р. — зруйновано Запорозьку Січ, а 1781 року Катерина II скасувала Магдебурзьке право в Києві й після введення "Учреждения о губерниях" з 1782 року надала Києву імперський герб із зображенням архістратига Михаїла. І хоча вже у 1798 році Магдебурзьке право було повернуто Києву, та на Київській ратуші (будівлі магістрату) ще довго красувалися дві мідні статуї чужих опікунів: юдейсько-християнського ангела Михаїла і грецької язичницької Богині Феміди (другої жінки Зевса). Так чужа символіка і чужі обереги взяли гору над нашими національними традиціями і поступово входили у побут збайдужілих українців.
Герб із Кушею-самострілом має значно довшу історичну традицію, підтверджену в писемних джерелах. Він відомий документально і безперервно протягом трьох сотень років, але цілком імовірно, що як герб існував значно довше. Михайло Грушевський рекомендував включити це зображення до державного герба Української Народної Республіки. Кушу використовували у своїх родових гербах чимало представників козацько-шляхетських родин. Серед них — шляхтичі Кущинські. Останні з відомих нащадків цього роду були замордовані чекістами в 1930-х роках. Герби із зображенням лука і стріл були улюбленим геральдичним символом українців. Так, у календарі видавництва "Такі Справи" подано з десяток гербів із цими мотивами, в тому числі герби Києва, Запоріжжя, Білої Церкви, Корсунь-Шевченківського, Груня, Медведівки та ін.15 Але книга В. Панченка "Гербівник міст України" тенденційно замовчує ці факти: тут не подано жодного герба з луком, — не може бути, щоб автор про них не знав. Він пише про герб з архістратигом, нібито він "був однією з найдавніших міських відзнак України, яка зберігала свої головні риси протягом багатьох століть* (курсив мій. — ГЛ.у*. Історичні ж факти свідчать, що він був офіційним гербом Києва лише з 1782 до 1917 року! Навіть при найточніших підрахунках, Михаїл панував на гербі Києва всього 135 років і був скасований радянською владою як вузькорелігійний, а не загальногромадянський. Отже, ні про яку тисячолітню історію цього герба не може бути й мови.
Зображення Михаїла не може претендувати на роль герба Києва ще й тому, що він не був пріоритетом одного Києва. Його зображали на прапорах та гербах Гадяча, Кролевця, Тернополя, Звенигородки, Василькова, Канева, Таращі, Черкас, Чигирина, Сянока та інших міст України. Найбільшого поширення зображення архістратига набуло саме в часи колоніального режиму Російської імперії в Україні.
Нині, коли Україна є незалежною державою, недоречно порушувати закони геральдики, зокрема не слід ігнорувати важливий принцип родової та видової символіки. Родові символи мають відображати суттєві ознаки роду, племені, народу, нації, а видові - лише ідеї певної соціальної групи, партії, релігійної громади тощо. Цього разу архістратиг Михаїл символізує інтереси двох громад — християнської та юдейської, але ніяк не всіх киян із їхніми різноманітними політичними, релігійними та національними уподобаннями. Під цим кутом зору, герб з вузькоконфесійною символікою є порушенням Конституції України, адже християнство не є державною релігією (стаття 35). Київський герб, як ніякий інший, повинен мати загальнонародний характер і бути об'єднуючим фактором, що згуртовує мешканців столиці навколо ідеї відродження Української держави. Про зображення архістратига на гербі Києва М. Грушевський писав:"В казьонйому гербі Києва...ніякої української традиції не звісно". Архістратиг Михаїл і досі на нашій землі захищає "свій народ", а не український. А Володимир Шаян застерігав: "Визнання чужого морально-ідеального авторитету є запереченням моральної суверенности нації"17.
48. Календарно-обрядова творчість
У фольклористиці загальнопоширена думка про те, що первісні ритуалізовані тексти лягли в основу календарно-обрядової лірики народної творчості в цілому. Зокрема М. Грушевський твердив: ^Людський колективний крик (неартикульований хоровий спів у примітивній формі), ритмічний рух (танець) і ритмічний гук, викликаний різними ударами, почавши від ударів голих рук і різних інструментів... — се той ґрунт, на котрім виростають, очевидно, найстарші форми словесного мистецтва», «Ритмічне слово, котре входить як елементи в ритмічний зміст сих відправ, культивується таким чином... в службі колективного магічного обряду»86.
Отже слово у найдавніших формах народної творчості невіддільне від дії - Воно сприймається як частина дії (її супровід) чи як те, що здатне викликати певну дію.
На основі древніх міфів-рухів, їх поєднання, виникають суцільні оповіді — міфи-танці. У залежності від призначення, ритуальні танці поділялись на: 1) мисливські танці, метою яких було сприяти удачі на полюванні чи риболовстві; 2) очисні танці, які виконувалися з метою очищення швидким рухом; 3) еротичні танці (танці родючості), які імітували шлюбний союз неба і землі (вогню і води), процеси сіяння і вирощування окремих сільськогосподарських культур і виконувалися з метою збільшення родючості людей, тварин, землі; 4) траурні танці, виконання яких базувалось на уявленні про переміщення у потойбічний світ; 5) військові танці, якими давні люди прагнули накликати перемогу в битві, нерідко при їх виконанні використовувались різні види зброї — мечі, списи, які втикали в землю, імітуючи вбивство ворога; 6) імітаційні танці, якими наслідували рух води, дерев, хід сонця чи інших космічних тіл, уявне повернення весни тощо. Вони могли виконуватись у формі кола чи еліпсу (в яких учасники танцювали за чи проти руху сонця; прямої чи кривої лінії, парами тощо). їх метою було підтримувати встановлений У природі космічний порядок, активізувати чи стимулювати певні природні явища; 7) жертовні танці. Таким зокрема був «данець» — танець-жертва богині Дані, який часто виконувався під час ініціації; а також у період весняно-літніх ігрищ і супроводжувався рефреном типу «Ой, Дана, Дана».
Із розвитком астрологічно-міфологічних уявлень про циклічність природи та сільськогосподарської праці в обрядах з´являються наслідки спостережень за змінами зоряного неба та пов´язані з ними культові ритуали поклоніння небесним світилам. Усі існуючі прадавні міфологічні уявлення та культові вірування чітко відобразились у календарно-обрядовій творчості.
Календарно-обрядова творчість — це драматично-поетична система обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакрального змісту, яка тісно пов´язана із циклічністю природи. Основними ознаками цієї творчості є синкретизм, що проявляється у поєднанні пісні, руху, пантоміми, танцю; а також — утилітарне призначення (з метою заворожування сил природи та духів). Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у землеробстві — приготування до сівби, сіяння, вирощування, збирання врожаю, — виділяється чотири цикли календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній87. Кожен із них має свої особливості, відповідно до землеробської праці, яка виконується у той час. Спільним для усіх є нероздільне поєднання слова та дії, виконання сталих обрядів та пов´язаних з ними традиційних текстів, які ніколи не виконуються відокремлено від цих обрядів чи в іншу пору року. А також — прадавнє доісторичне походження мисливського та землеробського періодів, про що свідчить поганський світогляд, відображений в них. Кожен із циклів об´єднується навколо одного центрального свята, якому надається найважливішого значення. Цим головним святам передували вступні, метою яких було приготувати людей до святкування головного культу. Усі календарно-обрядові свята, а відтак обрядові дійства, що виконувалися з їх нагоди, мали чотири значення: релігійне, поминальне, землеробське та родинне.
Зараз календарно-обрядова народна творчість функціонує як традиція, що втратила своє сакрально-магічне значення, але поза межами системи давніх вірувань вона незрозуміла.
З цього погляду розглядаємо кожен із циклів календарно-обрядової творчості, подаючи аналіз систем їх жанрів та поетики.
22. З іменем Петра Могили нерозривно пов'язане становлення вищої освіти в Україні, поява колеґіуму, згодом академії, якій судилося відіграти значну роль як у культурно- освітньому, так і в суспільно-політичному житті України, здобути світову славу, і продовжити свою діяльність уже в новітній період національної історії [12, 3, 5]. Звертаючись до хронології подій, - саме йому належить спочатку заснування школи при Києво-Печерській лаврі (1631 р.), а в 1632 р. - її об'єднання зі школою Київського братства, що успішно діяла на Подолі з 1615 р. [5, 86-88]. Так був створений Києво-Могилянський колеґіум, що став духовним центром, якого потребували тоді українці. П. Могила правильно пов'язував занепад православ'я з недостатнім рівнем освіти на українських теренах.
Можливість же його піднесення, на думку митрополита, була в “заснуванні таких колегій, які б за духом своїм були б суворо православними, а в науковому відношенні не поступалися б науковим колегіям західноєвропейським і польським” [13, 424]. Безперечно, що у такого світового рівня діяча, хоча він, як зазначалося вище, і прийшов на Україну з князівського молдавського роду через придворні кола Речі Посполитої, вже тоді складається переконання, що служити православ'ю в Україні можна лише ставши на один ґрунт з її народом - волелюбним, сильним своєю історією й традиціями. Тож він об'єднуючи свою елітарну Лаврську школу з Братською, переводив її з Печерська на Поділ, до братства, а не навпаки. Оскільки він чудово розумів, що на той час київський Поділ був головним осередком життя киян - і бідніших, і заможних, учених і ще ненавчених. Тут жили ремісники, крамарі, митці, козаки, тут вирував найбільший київський ринок, на торги якого з усіх країн поспішали купці, з якими залюбки спілкувалися кияни. Тут функціонували православні церкви - Борисоглібська, Іллінська, Миколи Набережного, Васильківська козацька, Покровська (Пирогорща). Одним словом, тут Київ жив, тут 1615 р. народилося братство і його Братська школа - майбутня Академія.
Діючи лише з народом, Петро Могила вважав можна досягти суспільної стабілізації, піднести країну до європейського рівня, розвинути освіту й духовну культуру, і, таким чином, підняти українське православ'я до світового рівня. За таких історичних умов П. Могила висунув “програму дії яскравого соціально-політичного спрямування…”, прагнув “розбудовувати в Києві духовний центр на православних засадах, добитися якнайбільшої незалежності православної церкви, як національної для українців, а також збирає до себе інтелектуальну еліту, що ґрунтується в Києво-Могилянський Атеней” [68, 153]. Тому не дивно, що Петро Могила з великою любов'ю і турботою ставиться до колеґіуму, будучи його благодійником і щедрим дародавцем, добираючи найкращих викладачів, навчаючи за власні кошти у зарубіжних університетах майбутніх професорів, піклуючись про студентів.
“З божою поміччю, - звертався він до своїх вихованців, - постаравшись в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна, відновити гімназію, тобто київські школи, частково вже підупалі й опустілі, я постачав, постачаю і дуже бажаю, за допомогою небесного, до кінця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами для втримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих. При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах не тільки викладалися зовнішні науки, а, насамперед, наставлялося благочестя, яке повинно вкорінятися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без нього всяка мудрість є глупотою перед Богом, як справедливо вона і називається” [20, 86].
Працюючи в освітній сфері, Петро Могила вважав, що досягти успіхів можна лише спираючись на ерудованих учених і високоосвічених богословів, навчених і дисциплінованих священиків й ченців, на людей державного мислення, які б гідно могли репрезентувати Україну на найвищих щаблях міжнародних відносин.
Девізом своєї діяльності він обрав принципи, вписані ним в обітницю, яку Могила склав із запрошеними до своєї Лаврської школи професорами Ісаєю Трофимовичем-Козловським і Сильвестром Косовим 15 грудня 1630 р. у Львівській братській школі Успіння Пресвятої Богородиці:
“Я, Петро Могила, милістю Божою архімандрит Київський Печерський … за ласкою і поміччю Божою і за власною моєю волею … умислив фундувати школи, аби молодь у побожності, у звичаях добрих, у науках вільних навчена була… на користь і втіху православного роду” [29, 241].
Серед викладачів з'являються і свої добре підготовлені в Колеґіумі випускники. Вчені Інокентій Гізель, Йосиф Кононович-Горбацький заявляють про себе як визначні філософи, Афанасій Кальнофойський, Сильвестр Косов, Стефан Почаський та інші пишуть історичні й публіцистично-релігійні праці, Ісайя Трофимович-Козловський, Ігнатій Оксенович-Старушич та інші отримують докторські богословські звання. Так, під дбайливим оком Петра Могили виростав викладацький склад Києво-Могилянського колегіуму, який відповідав запитам і потребам духовного життя українців у добу радикальних світоглядних та суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, відродження й розвитку Української держави періоду Козаччини.
Петро Могила відігравав значну роль у розвитку освіти в Україні ХVІІ ст., “вніс небувале пожвавлення в церковне і розумове життя всього народу” [41, 240]. “Головна справа його життя, - писав І. Я. Франко, - заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської національності, користуючись тією ж зброєю, якою вівся на них напад з боку ворога, - наукою і просвітництвом” [62, 44- 45].
Відзначимо, що освітньо-культурна діяльність П. Могили не обмежувалась Київським колегіумом. Під патронатом Колеґіуму, як годилося вищим школам, “училищі колонії” він відкривав в Кременці (1636), Вінниці (1634), Гощі (1639), школи в Яссах (Молдова), Кимполунзі (Довге Поле, Волощина), пропонує московському цареві з допомогою київських учених створити в Москві школи. При його сприянні було засновано першу румунську школу - Слов'яно-греко-латинську академію, керував якою колишній ректор Києво-Могилянського колеґіуму С. Почаський.
Принципово важливим було те, що П. Могила та його послідовники не звели свого завдання лише до догматичної оборони православ'я, а пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, розуміючи, що лише так можна відстояти національне та культурне майбутнє українського народу. Петро Могила відіграв значну роль в історії України ХVІІ-ХVІІІ ст. ст., зокрема, як фундатор Першої вищої школи на українських теренах.
“Організована ним школа не пусто носила його ім'я: справді міцно трималася виробленого ними наукового і культурного плану, - писав М. Грушевський. - Її вихованці … тримались даних ним взірців, як в вихованню молодежі, так і в питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, проведеної при кінці ХVІІІ ст., Київська академія, а з нею і східно-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його пам'яті й імені, що затримується навіть в ХІХ ст.” [14, 100].
Дбаючи про авторитет Києво-Могилянського колеґіуму, Петро Могила, насамперед, турбувався про надання йому статусу вищого навчального закладу. Для цього він намагався здобути відповідну грамоту від польського короля Владислава ІV. Натомість останній під впливом противників православ'я видав у 1935 р. універсал, який обмежив навчання в Київському колеґіумі діалектикою, логікою, філософським курсом, без вищого богословського класу. Проте, як справедливо зазначив Ф. Тітов, “з такими образливими обмеженнями, встановленими польським урядом, який зі своїх чисто політичних міркувань не бажав допустити перетворення Київської братської колегії в академію, здається не рахувалися на практиці ні сам Петро Могила, ні наступні академічні діячі. Прикладу Могили слідували його послідовники” [57, 96]. Університетський рівень Києво-Могилянського колеґіуму відзначили його сучасники, власне, уся реальність, незважаючи на залежність отримання офіційного статусу від політичних обставин, твердила, що ще в 30-х роках ХVІІ ст. Україна мала свою вищу школу. Не дивно, що й більшість дослідників вважає, що Києво-Могилянський колеґіум ще до отримання офіційних грамот на право називатись вищим навчальним закладом, у 1630-х рр., не поступався перед європейською вищою школою. Він був “першим руським навчальним закладом” [21, с. 85]. Ці твердження зроблені на основі аналізу курсів, які вивчали у Київському колеґіумі, його організаційної структури.
Природно, що Петро Могила прагнув закріпити за Академією статус вищої школи офіційним документом. Але як центр відродження й розвитку української культури й науки, як ідеологічний осередок захисту українського православ'я, тобто як головна ланка духовності й формування національної свідомості українців, Академія не могла отримати офіційної підтримки від правлячих кіл Польщі [21, 93]. Королівський двір за всієї поваги до Петра Могили цього не дозволив зробити.