Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 10 страница
Веснянки (гаївки, гагілки) — пісні, які мають закличний характер («закликають весну»), славлять прихід весни та оспівують воскреслу природу, висловлюють сподівання на добрий урожай. Наприклад: Прийди, прийди, весно, Прийди, прийди, красна, Принеси нам Принеси нам квіток. Обряди літнього циклу. Усна народна творчість літнього циклу є продовженням річної календарної обрядовості. Давні предки-слов'яни святкували прихід літа з настанням тепла, тобто з повною перемогою літа над зимою. Центральне свято — день Купала, а всі інші вважаються своєрідним приготуванням.
Відповідно до літніх свят та обрядів виділяють: маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні. Маївки (від «май» (травень) або «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духа лісу та поля)) — пісні, якими супроводжувалися обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов'язані з нею розваги молоді. До цього свята всі будівлі в селі, ворота та вулиці «клечалися» — прикрашалися зеленню. Це, на думку давніх людей, мало відганяти нечисту силу. Цей день вважався початком святкування Русалій, які знаменували повне завершення весни й настання літа. Окрему групу становлять маївки, якими супроводжувалися обряди прикрашання худоби, — пастуші пісні. Наприклад:
Тема молодечих ігор відбита в маївках, якими супроводжувалися ритуали « гойдалки » — гойдання дівчат та хлопців на «вербових-колисках».
Русальні пісні — жанр календарно-обрядової лірики, пов'язаний зі святкуванням Русалій (Русального тижія, Русального Великодня). У ру-сальних піснях широко відображені обрш землі, води, місяця, ночі, берега, річки, криниці, верби тощо, як-от: Ой вигляни, срібний місяцю,
із-за хмароньки, Бо повинна вийти з води
сестриця-русалонька. Розпрощалася вона зі світом,
моя мила, А. сьогодні повинна вийти,
бо Зелена неділя. Хоч русальні пісні сповнені глибо-когеліризму, поетизації образів лісових, польових та водяних істот, ува-жалося, що русалки можуть завдати багато шкоди людям і навіть забрати їх ізсобою на дно річки, озера.
Завершували Русалії проводами русалок із села:
Проводили русалочки, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Да нашого житечка не ломили, Да наших дівчаток не ловили. Кульмінацією ритуалів та ігрищ літнього періоду було свято Купала, що супроводжувалося купальськими піснями. Цей день уважався шлюбом води і сонця (Лади з Купалом).
Вінок у купальських піснях є давнім язичницьким образом, символом річного коловороту, сонячного світла, безконечності, а також дівочої долі. Вийди,вийди До нашого Лада-гай! Подаруй віночки нам, Ой Купало-Купалочко, Віночки подай!
Одним з купальських ворожінь був обряд пускання вінків на воду. За тим, як вони пливли (швидко, обертаючись, тонучи, зв'язавшись з іншим вінком тощо), визначали майбутню долю.
Удень купальські ігри відбувалися навколо рядженого деревця (Купайли-ці), а ввечері — навколо ритуального вогнища, що має «горіти високо», символізуючи з'єднання землі з небом. Обряд перестрибування через вогонь символізує очищення. Потім молодь ішла в ліс «шукати цвіт папороті».
Згодом церква в цей день установила свято святого Івана.
Обряди осіннього циклу. Осінній цикл — останній у календарно-обря-довій творчості. Він завершує кільце річної обрядовості. Більшість обря-дів цього циклу пов'язані не з конкретною датою чи святковим днем, а з виконанням певного виду хліборобських робіт в окремого господаря — початок збору врожаю, завершення жнив, період косовиці тощо. Від-повідно до етапів та видів праці обрядові пісні осіннього циклу поділяють на жниварські (зажинкові, жнивні та обжинкові), косарські та гребовицькі.
Зажинкові пісні супроводжують початок збору врожаю. У них збереглися мотиви звертання до сил природи та самої ниви:
Говорила нивка, щоб не боліла
спинка,
Ні спина, ні голова, щоб ціле
літо здорова була. Жнивні пісні супроводжували працю на полі під час жнив. У них величається поле, процес жаття і самі женці:
Там у полі криниченька,
Навколо пшениченька.
Там женчики жали,
Золоті серпи мали,
Срібнії юрочки,
Що в'язали снопочки. У жнивних піснях поряд з оспівуванням роботи звучать мотиви, якими женці закликали жати швидше до кінця. Такими піснями вони підбадьорювали одне одного, коли день наближався до завершення, співали про близький час відпочинку, смачної вечері:
Наша хозяїчка дома домує Та женчикам вечероньку готує... Варила вареничка в сметані, Ідуть мої женчики кохані.
У жниварських піснях пізнішого періоду (часу панщини, кріпацтва, наймів) часто звучать нарікання на непосильну працю без відпочинку. Інколи женці співом докоряють сонцеві за те, що їх палить, або просять вітер їх освіжити. Обжинкові пісні супроводжували завершення жнив, праці на полі. Обжинки були часом радощів за зібраний урожай. Багато обжинкових пісень зберегли елементи описів обрядів плетення вінка з ко-лосків, заряджання княгині, процесії женців від поля до дому господаря. Наприклад:
Кругом, женчики, кругом Понад зеленим лугом Женчики кружинають, Пшениці дожинають, Кінець нивоньці, кінець, Будемо плести вінець. То з жита, то з барвінку На хорошую дівку.
В нашого господаря Та золотая брама. Мальовані одвірки, Зробим сьогодні обжинки. Світи, місяцю, з рога, Щоб була видна дорога. Щоб з неї не зблудити, Віночка не згубити.
12. Літературно-мовна система Київської Русі
Конкретним прикладом виникнення літературно-мовної системи в Київській Русі, зокрема формування давньоруських орфографічних, граматичних і лексичних норм мали пам'ятки Х - ХІІІ ст., що збереглися в оригіналах. Це "Остромирове євангеліє" (1057 р.), "Ізборники" (1073, 1076 рр.), в яких зафіксовано автографи в першоствореному вигляді, а також напис на Тмутараканському камені (1068 р.).
До писемних пам'яток належать також написи (легенди) на монетах Володимира Святославовича, карбованих наприкінці Х ст. (після 988 року) й самому початку ХІ ст. (не пізніше 1015 року) та на срібних монетах його синів Ярослава і Святополка (1015-1019 рр.).
Давньоруська (давньоукраїнська - І.З.) мова та її орфографія представлені й у графіті Софії Київської.
Державною була літературна мова, нею велося діловодство, писалися документи - грамоти, зокрема постановчі, дарчі, купчі, духовні (заповітові) та ін. Нею велося офіційне та приватне листування, судочинство, робилися написи на предметах (речах).
В ХІ ст. написано "Руську Правду" - зведення законів Київської Русі, яке було доповнене на початку ХІІІ ст. Відомий мовознавець Ю.Ф.Карський зазначав, що ця пам'ятка написана чистою народною мовою [99, с. 699].
У 1113 році київський літописець Нестор
Друга редакція цього твору належить ігумену Видубецького монастиря Сильвестру й дійшла до нас в складі Лаврентіївського літопису (1377 р.). А в списках Іпатіївсько літопису (1425 р.) збереглися Київський (ХІІ ст.) та Галицько-Волинські літописи (ХІІІ ст.).
Отже, давньоруська мова мала виключно широку сферу функціонування. Нею творилася також і художня література, яскравим зразком якої є "Слово о полку Ігоревім" (кінець ХІІ ст.).
У церковній сфері (у богослужінні) в ХІ - ХІІІ ст. панівною була старослов'янська мова, творцями письма якої (близько 863 р.) були Кирило (до постригу в ченці Костянтин) та його брат Мефодій. Відомо, що у Болгарському царстві старослов'янська мова зазнала розквіту, збагатилася лексично й граматично, набрала яскравого болгарського забарвлення, особливо у фонетиці. А в наступні роки розквіт слов'янської культури в Болгаріі знайшов не лише її застосування, а й подальше удоЛітописання
Висвітлюючи найголовніші історико-культурні процеси, що відбувалися в Київській Русі, академік П.П.Толочко значну увагу приділив аналізу історії вивчення літописів ІХ-ХІІІ ст., наголосивши, що "безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка ІХ-ХІІІ ст., а й як одна з форм спільної свідомості" [105, с. 727].
Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський. До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках.
Одна з важливих проблем, які постали перед істориками ХVІII-ХХ століть (В.М.Татищев, М.М,Карамзін, М.П.Погодін, Б.О.Рибаков, М.Г.Бережков тощо), -упорядкування різних систем літочислення. Спостереження названих та інших дослідників не втратили свого значення й донині. Але науково-обгрунтована концепція хронології давньокиївського (давньоруського) літописання належить М.Г.Бережкову, який довів, що східні слов'яни разом з християнством прийняли візантійську еру літочислення - 5508 рік від створення світу. В той же час східні слов'яни зберегли одвічний початок року, який припадав на 21 березня, а не на 1 вересня, як у Візантії. Разом з тим М.Бережков пише, що існувало два варіанти (стилі) хронології літописання [105, с. 728-729 ].
П.Толочко, обґрунтовуючи початок київського літочислення прийшов до висновку, що початкове писання літописного зводу пов'язане з подіями 996 року, коли відбулося освячення знаменитої Десятинної церкви у Києві. Зокрема, до цієї дати на замовлення князя Володимира було підготовлено перше узагальнення з історії Київської Русі впродовж 150 років. П.П.Толочко стверджує: "У цілому, літописний звід 996 р. справляє враження повноцінної хроніки, в якій з використанням писемних документів і народних переказів відтворено широку картину історії Русі ХІ ст" [105, с. 732].
Отже, літописання часів Київської Русі має винятково київське походження.
Літописання ХІ ст. в значній мірі було підпорядковано підсумкам державної діяльності Ярослава Мудрого. В середині цього століття найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. В Київському літописі за 1073 р. міститься значна кількість відомостей про новгородські і тмутараканські події.
Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця ХІ - початку ХІІ ст. стала "Повість минулих літ". В ній відтворено широку картину світової історії. Разом з тим показано місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу.
У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха". Цей твір виконаний у формі літопису-автобіографії?? самого Володимира Мономаха і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом "Повчання..." складається з двох частин: власне повчання і короткого літопису походів і перемог В.Мономаха.
У першій частині Володимир розмірковує над одвічною проблемою добра і зла, праведника і грішника, заключаючи: "Уклонися от зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в въки века".
Звертаючись до дітей Мономах просить Бога і Богородицю спасіння і порятунку від ворогів, які творять беззаконня та живуть неправдою і підступництвом. У "Повчанні..." Мономах за взірець ставить свого батька Всеволода, який відзначався добрим ставленням до бідних людей. Всі ці та інші дані були підставою для змалювання Мономаха як ідеального і мудрого князя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах.
У Лаврентіївському літописі є ще один прекрасний літературний твір - це лист одному з організаторів міжкнязівських усобиць чернігівському князю Олегу Святославовичу 1096-1099 рр: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи...".
Продовжувачем "Повісті минулих літ є літописний звід кінця ХІІ ст. Укладачем його був ігумен Видубецького монастиря Мойсей. До цього зводу увійшли: безперервний великокнязівський літопис ХІІ ст., Чернігівський літопис Святослава Ольговича, його синів від 1120 р. до 1198 р., єпископський літопис Володимира Глібовича Переяславського (1176-1187) і сімейна хроніка Ростиславовичів, написана Мойсеєм. [105, с. 740-742].
Підкреслимо, що суперництво князів Київської Русі цілком природно спричинило і відповідні дії літописців. Кожен з них на перше місце ставив свого князя.
Як відомо, бурхлива епоха феодальної роздрібленості Київської Русі характеризувалася не лише міжкнязівськими усобицями, а й економічним та політичним зміцненням удільних князівств, розбудовою міст. Все те, що раніше відбувалося лише в Києві, поширювалося й на інші землі, зокрема на Чернігівські, Галицько-Волинські та інші. До таких явищ належить і розповсюдження, а вірніше традиція літописання, яка у ХІІ ст. набуває яскраво виражених патріотичних рис. Так відомий літописець Кирило Туровський у ХІІ ст. писав: "Історики і поети, тобто літописці і розповідачі, уважно прислухайтесь до війн і битв між монархами, щоб оспівати і возвеличити тих, хто безстрашно воював за свого царя, хто в бою не показував спину ворогам - тих прославити і віншувати похвалами".
Важливі події, що відбувалися у 1146-1154 рр. фіксуються у чернігівському літописанні, яке велося при дворах князів Всеволода, Святослава й Ігоря Ольговичів.
У Чернігово-Сіверських землях написана також і велика історична повість "Слово о полку Ігореве" (1185 р.), автором якої (за Б.О.Рибаковим) був галицький книжник Тимофій. У повісті описані всі етапи підготовки і самого походу Ігоря в степ на половців. Літописець представив свого князя (Ігоря) як сміливого і благородного, який маючи можливість порятунку, не користується нею, він не хоче кинути в біді своїх воїнів. Поранений Ігор, як і його брат Всеволод, хоробро б'ється з ворогом, а отримавши поразку, боляче переживає свою провину, яка неминуче є горем Землі Руській [105, с. 749-750].
Перша половина ХІІІ ст. закономірно стала продовженням київського літописного зводу кінця ХІІ ст. в Галицько-Волинському літописі.
М.С.Грушевський наголошував: "Літописання у Києві продовжувалося у тих же напрямках, які зазначалися у ХІІ ст., і хоч від ХІІІ ст. не зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо для ХІ ст., але в компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі ми маємо деякі останки повістевої літератури, що служить безпосереднім продовженням писань ХІІ ст.".
Цілком київською, як вважає М.С.Грушевський, була повість про перший прихід монголо-татар на Київські землі та трагічної битви з ними руських дружин на річці Калка у 1223 році. Сама ж повість про цю битву, згідно М.С.Грушевського, була останнім історичним твором передтатарської доби. Втрати, яких зазнав Київ у битві з татарами, виявилися фатальними. Загинув цвіт київського лицарства разом з київським князем Мстиславом [106, с. 100-108].
Поразки київського й інших князів на Калці та спустошливі походи монголо-татар по півдню Київських земель, хоча і не перервали життя, а відтак і літописання, але спричинили до серйозної деморалізації всіх господарсько-культурних процесів у країні. Та все ж і в ці тяжкі 20-30-ті роки ХІІІ ст. певні записи в Києві велися. Зокрема, в Лаврентіївському літописі поряд із володимиро-суздальськими докладно описані київські події. Так у 1230 році описані наслідки землетрусу в районі Києво-Печерського монастиря, а також незвичайне явище природи - вогняний стовп над річкою Либіддю, який кияни прийняли за провісника кінця світу.
Залишилися також описи про оборону Києва від монголо-татар. Київське походження має і повість про "Побоїще Батиєве", яка, на думку М.Ф.Котляра, увійшла до Літописання Данила Галицького [105, с. 752-753].
Як ми бачимо, літописання епохи Київської Русі свідчить про видатне явище в історії та культурі нашої Вітчизни, яке було започатковане ще в Х-ХІІІ ст. На жаль, більшість творів загинула за часів монголо-татарської навали, і все ж найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська. Їх аналіз дозволяє стверджувати наявність літописної традиції у Києві, Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах того часу. В цілому ж "Давньоруське літописання ... нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко приросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях" [105, с. 576].
Дуже довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі. Його наслідком, як уже говорилося, була "Повість минулих літ", найдавніша пам'ятка початку ХІІ ст., автором якої був вищезгаданий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор та причетний до опрацювання Несторового зводу ігумен Видубецького монастиря Сильвестр.
Отже, одним з важливих явищ культурного життя Київської Русі стала поява літератури, зокрема історичної, художньої, церковної та інших жанрів.
В попередній частині нашої книги ми наголошували на існуванні у східних праслов'ян багатої обрядовості, яка ґрунтувалася на язичницькій релігії. Але язичницька релігія запроваджувала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи.
Розвиток фольклору в Київській Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Незважаючи на вплив нової християнської релігії, стара обрядовість та пов'язана з нею язичницька релігія стійко трималася в народних масах. Поступово старі традиції і обряди пристосовувалися до християнських церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто до співіснування двох релігійних світоглядних систем, яких притримувалася значна частина населення Київської Русі.
З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.
Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Найпопулярнішим серед них був Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ воїна-патріота. Таку ж славу здобув Микула Селянинович - орач. В його образі оспівано працю і подвиг простої людини.
Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу [107, с. 757-759].
сконалення, зокрема доповнення літер алфавіту та інших елементів письма.
Музика
Невід'ємною частиною культури Київської Русі була музика. Виділяються три основні напрями тогочасного музичного мистецтва: народна музика, професійно-інструментальна музика та професійний народний спів.
Найдавніші форми народної музики пов'язані з календарною обрядовістю, зокрема з пробудженням природи, хліборобським культом, збиранням врожаю, зимовим і літнім сонцестоянням та родинними звичаями і обрядами. А з введенням християнства утворився певний симбіоз язичницьких і християнських обрядів. Зокрема, такими стали Різдвяні свята з колядками, щедрівками, Великодні і Купальські свята тощо. Важливо, що календарно-обрядовий фольклор, який сягає коренями у давньоруську епоху присутній і сьогодні в нашому побуті. Такими, наприклад, були різні язичницькі обряди (ігрища), поширені у радомичів, сіверян та інших східнослов'янських племен. У народній інструментальній музиці була поширена гра на сопілках, бубнах, гуслях та інших інструментах .
Саме в таких ігрищах, на думку І.Ф.Тоцької, містилися зародки української народної музики (вокальної та інструментальної) і танцю.
Після хрещення на Русі набули широкого розвитку і поширення церковні співи. На відміну від народної пісні церковні співи записувалися так званими "крюками" або "знаменами". З ХІ-ХІІІ ст. таких крюкових рукописів збереглося понад 80 [113, с. 828-832].
Архітектура
Всьому світу відома українська народна архітектура. Архітектори Київської Русі, спираючись на національні традиції, зводили неповторні будівлі. Це Десятинна церква та Софіївський собор у Києві ,
Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді тощо. Високого рівня досягли містобудівництво, будівництво князівських та боярських хоромів, оборонних споруд.
Ю.С.Асєєв та В.О.Харламов, розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку архітектури Київської Русі, визначили п'ять стильових етапів.
Перший - кінець Х - 30 рр ХІ ст. Це час будівельної діяльності Володимира Святославовича в Києві та його сина Мстислава в Чернігові, коли під впливом візантійської будівельної техніки та архітектури зароджується і починає розвиватися вітчизняна кам'яна монументальна архітектура.
Другий етап - 30-50-ті рр. ХІ ст., часи Ярослава Мудрого. Давній Київ стає взірцем у будівництві архітектурних об'єктів серед міст Київської Русі. Тут проводяться великі будівельні роботи. Є також свідчення про використання місцевих будівельних традиції.
Третій етап - друга половина ХІ - початок ХІІ ст. У відповідності до канонів православ'я викристалізовується новий тип християнського храму. Починають формуватися місцеві архітектурні школи, хоча все ж таки ще відчувається візантійський вплив.
Четвертий етап - архітектура 20-80 рр ХІІ ст. Остаточно формуються місцеві архітектурні школи, простежується відхід від візантійських традицій.
П'ятий етап - кінець ХІІ - 30-ті рр. ХІІ ст. На ньому зодчі звертаються до традицій, які йдуть від народних джерел. Пізніше вони відіграли істотну роль у формуванні національних рис української ренесансної та барокової архітектури. На жаль цей етап розвитку архітектури був обірваний монголо-татарською навалою [114, с. 883-884].
Підсумовуючи короткий огляд архітектурного будівництва наголосимо, що не гублячи власних традицій та індивідуальних рис, архітектура Київської Русі розвивалася у руслі світового архітектурного процесу. В цей час церква стає не лише храмом, а й окрасою міста. Інтенсивно розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми.
Першою архітектурною спорудою зведеною з каміння, була Десятинна церква. Характерно, що коли у Візантії в церковному житті на першому місці стояло завдання прославляти імператора, то на Русі на перший план висувалося прославляння нової віри "зо всіма нарадми славить Христа" [115, с. 885]. Це заохочувало митців до яскравої монументальності, величі, пафосу творінь, які відповідали великим історичним звершенням.
Враховуючи те, що до прийняття християнства, протягом багатьох століть храмове будівництво у наших предків було дерев'яним, останнє мало вплив на новий візантійський стиль. Зокрема у Києві, де не було покладів мармуру, склепіння та інші частини храмів оздоблювали мозаїкою та фресками, що надавало їм особливої привабливості.
Об'єктивно утворення нової віри сприяло бурхливому розвитку всіх видів мистецтва, пов'язаних із християнською релігією. Для культових відправ необхідні церкви, для поклоніння - ікони, а для проведення церковних служб - книги та відповідний інвентар.
Коротко нагадаємо про ці три напрями мистецтва.
Християнізація викликала потребу в будівничих та митцях. Закономірно, що першими нашими вчителями були митці з Греції, але після засвоєння техніки мурування, виготовлення смальти для мозаїк наступив етап творчого переосмислення набутого досвіду, його адаптації й зміни відповідно до місцевих умов.
Із застосуванням фрескового розпису у Десятинній церкві було створено образи святих, наділених рисами величі й сили. Саме ці риси та своєрідний вираз очей святих справили таке велике враження на сучасників, що через 20-25 років у такій же манері було здійснено оздоблення Софійського собору в Києві, збудованого між 1017 та 1031 рр. [115, с. 889-890].
Зауважемо, що зображення святих були схожими на звичайних людей, але разом з тим підкреслювалася їхня святість.
Найголовнішим твором, вершиною не тільки монументального мистецтва київської школи, а й візантійської, є зображення Богоматері Оранти у Софіївському соборі .
Перед нею поступаються всі відомі візантійські зображення Богоматері. Пропорції Оранти бездоганно дотримані, мозаїка читається і сприймається ясно, золоте тло м'яко рефлектує.
У візантійських мозаїках Богоматері приділена увага як матері Господа та уславленні щедрот і побожності імператора, а в київській - поза Оранти набуває глибоко смислового змісту. Золоте тло, синя туніка й темно-синій омофор, червоні чоботи й поцяцьковане підніжжя є однією з найдосконаліших мозаїк Софійського собору.
Нагадаємо: становлення образу Оранти відбувалося протягом тривалого часу. Вперше він з'явився в ІV ст. в катакомбах св. Присцили та св. Калікста в Римі [115, с. 900-901].
В цілому ж у Софіївському соборі головною ідеєю є тріумф християнства на Русі. Іларіон Київський цю подію оцінив так: "Христос переміг! Христос подолав! Христос воцарився! Христос прославився! Великий єси, Господи, і великі діла твої, Боже Наш! Слава тобі!" [122, с. 907].
Київська архітектура, зокрема Софіївський собор, справили значний вплив на будівництво храмів у Новгороді, Пскові. А уцілілі розписи Спаського собору в Чернігові (1034-1042 рр.) теж свідчить про їхній стилістичний зв'язок з малярством Софіївського собору в Києві.
Ікони
Їм молилися, в них сподівалися знайти зцілення і допомогу в житті. Отже, ікони були важливим обєктом поклоніння. Виключно високий мистецький рівень тих небагатьох ікон першої половини ХІ ст., які дійшли до нашого часу, пояснюється тим, що їх писали ті самі митці, що виконували мозаїку та фрески в київських храмах. Серед цих ікон виділяється ікона Георгія (1040 р.,174х132 см), ікони Петра і Павла (236х1147 см) та ін. Традиція виготовленя ікон в Києві тягнеться до ХІІІ ст. (ікона Богоматері Печерської - 1288 р.).
За уявленням віруючих, освячена ікона не замінює святого, а свідчить про його присутність, захищає і оздоровлює.
І, нарешті, книжкова мініатюра. Це один з видів київської малярської школи, зокрема оздоблення рукописів - мініатюри, орнаменти й заставки. Конкретним прикладом цього виду мистецтва є Остромирове євангеліє (почате 21 жовтня 1056 року й закінчене 21 травня 1057 року дяком Григорієм).
У манускрипті вміщено мініатюри євангелістів Марка, Луки та Іоанна, а для Матвія залишився вільний аркуш, не заповнений мініатюрою з невідомих причин. Крім мініатюр євангеліє розкішно оздоблене великою заставкою, 17 малими заставками та 207 ініціалами.
Яскраві червоні, сині, зелені барви ініціалів та заставок обведені золотом; витонченість малярської техніки, висока довершеність мініатюр, їх якість ставлять Остромирове євангеліє в один ряд зі світовими шедеврамикнижкової мініатюри ХІ ст.
Характерно, що вже в малярстві Софіївського собору в Києві зароджується жанр легендарно-історичного напрямку. Віддається перевага вільному тлумаченню сюжетів. Простежується відхід від традицій канонічних образів візантійського мистецтва в бік більшої життєвості, що відбивав істотні зміни в поглядах українців.
Названі та інші зрушення в мистецтві та світобаченні суспільства відбилися насамперед в архітектурі: з'являється все більше малих храмів, каплиць, хрещалень, усипальниць, покликаних задовольняти особисті прагнення й смаки українського населення. Вони, в свою чергу, вплинули на зміну всієї образної мови малярства, яке поступово втрачає риси надособистої величі й стає ближче до інтимних почуттів людини. Ця тенденція з великою силою й переконливістю зафіксована в "Повісті минулих літ". Так, у розповіді попа Василя про осліплення в 1097 р. князя Василька Теребовельського, людина в морально-етичному плані розглядається як священа. Простежується суто людська сутність - викликати співчуття до неї, а з тим і любов.
Значні зміни відчуваються і в суспільній свідомості. Вище ми зверталися до діяльності Володимира Мономаха, його твору "Повчання". Особливий наголос він ставить на морально-етичному факторі: "ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його" [115, с. 908-910].
Новий важливий етап у розвитку мистецтва розпочався у другій половини ХІ - першій чверті ХІІ ст., про що свідчить мозаїка Михайлівського Золотоверхого собору (1108-1113 рр).
Істотні зміни простежуються не тільки в композиції, а й у малюнках, пропорціях та колориті. Наприклад. якщо у Софіївському "Причасті" постаті апостолів мають класичні пропорції (голова співвідноситься до висоти постаті, як 1:7), то в Михайлівських мозаїках вони видовжені (як 1:9 і навіть 1:10).
Нами подано лише окремі, найбільш значні пам'ятки монументального мистецтва, іконопису та книжної літератури. Поза нашим розглядом залишилося багато інших досягненнь у галузі мистецького життя Київської Русі, серед яких є різьблення на камені, майстерність у виробах золотарства, "малярство голкою", тобто гаптування тощо.
Складовою частино історії української культури стало також прикладне мистецтво. Враховуючи те, що цей вид мистецтва в своїй основі не схожий на сучасне декоративне оформлення речей, ми не будемо його розглядати, лише підкреслимо, що прикладне мистецтво епохи Київської Русі розвивалося на самобутній основі з врахуванням і засвоєнням досягнень художнього ремесла Візантії, східних і західних сусідів, у тому числі Волзької Болгарії та Романської Європи. [116, с. 921-966].