Суперечливість соц.-екон розвитку укр. сус в умовах сталінізму. Індустралізація

З погляду промислового розвитку перший п'ятирічний план був сприятливим для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими у своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі та тракторний завод у Харкові. У Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво.Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капіталовкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри України були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві вирішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 знаходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише 600. Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн. Засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план і працювати за графіком, але це ще не значило, що індустріалізація здійснювалася злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко супроводжувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі погано навчені оператори псували машини, на іншому через недостачу потрібного устаткування просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої якості.Комуністичний провід країни мав власні підстави критикувати кампанію індустріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів практично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкладень у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер промислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Україною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монополізувала виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім ввозилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Україною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі.Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913р. (Росії — у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.

Колективізація. Глодомор

Колективізація і голодомор 1929-1933 років – ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. Та й була справжня війна радянського режиму проти власного народу, відлуння якої чутно й дотепер.У 1929-1932 рр. Комуністична партія під керівництвом Сталіна завдала подвійного удару радянському селянству – розкуркулювання й колективізація. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне зниження або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами.Розкуркуленню підлягали найзаможніші селяни, офіційно, але на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші й найнепокірніші – ті, хто не погоджувався з політикою партії. Колективізація – її мета полягала в цілковитій ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками “колективних” господарствах. Реалізація цих планів спричинилася до мільйонних жертв. В 1932-1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати, як терор голодом (або, як ще кажуть – голодомор) проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснювання шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, винулення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні – навіть з інших районів СРСР. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), неоднозначно розцінювали як “Націоналізм”. Все це повністю відповідало твердженню Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець.

Українізація

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу. «Українізація» - політика, спрямована на під­

готовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національ­них традицій культури. Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місце­ве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного від­родження в Україні. в Україні прого­лошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Затонським. Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікова­ної верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї українська куль­тура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відрод­ження, українізація проходила успішно. Українська Інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активни­ми прихильниками цієї політики були М. Грушевський.Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культу­ри й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє. З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих іцаблях партій­ної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була україні­зована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшив­ся з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Висновок. Більшовики брали до уваги процес українського національного відродження, прагнули оволодіти цим процесом через політику українізації й спрямувати його в русло соціалістичного будівництва, а іншим країнам показати приклад розв'язання національного питання.

Утвердження сталінізму

Індустріалізація та колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції в Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів. Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася «мета»: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозрілості та небезпеки, радянська влада перейшла до широкого наступу на інтелектуальну еліту.У 1933 р. розпочався другий етап репресій. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний ґрунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП(б)У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «офірними цапами» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх
відкритій критиці. Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову Конституцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 11, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше»