Філософія науки і філософія економіки
+++ Термін «філософія науки» пов'язує два соціокультурних феномена - філософію і науку. Розуміння їх взаємовідносин пройшло кілька історичних періодів, в кожному з яких домінувала певна парадигма (в даному випадку під цим терміном розуміється фундаментальна логічно несуперечлива концепція) онтологічної природи феномена науки [лебедев, с.34-36]:
● Трансценденталістська концепція, згідно з якою філософія служить єдиним джерелом абсолютно істинного знання, а наука представлена дедуктивно виводимими з неї приватними і одиничними судженнями, істинність яких випливає з встановлених філософією (метафізичних) принципів. Іншими словами, слоганом-брендом цієї концепції є теза «Філософія - цариця наук». У цьому афоризмі еволюційний його зміст (розвиток філософії являється причиною виникнення науки) повністю змінюється логічним (наука є результатом логічного, дедуктивного виведення з абстрактно-теоретичних філософських постулатів).
● Позитивістська концепція, що саме наука дає засноване на даних досвіду знання, яке єдине може служити джерелом філософських істин. Її слоган - «Наука і є справжня філософія», а остання є лише специфічна за своїм предметом наукова дисципліна, подібна фізики, психології, географії тощо.
● Антиінтеракціоністська концепція стверджує, що за своїм предметом, методами, природі і структурі знань наука, філософія (і теологія) утворюють непересічні концептуальні поля, які неможливо звести (редукувати один до одного в силу несумісності використовуваних кожної з них категоріально-термінологічного апарату. Вони належать до різних сфер реальності - тому якій ця реальність є (науковий дискурс, область наукової компетенції, світ сущого по термінології Іммануїла Канта), і тому, якою ця реальність має бути (публічно-аксіологічний дискурс, сфера компетенції філософії, світ належного за визначенням того ж Канта). Іноді, особливо стосовно науки і релігії цю концепцію позначають абревіатурою NOMA (Non Overlapping Magisteria - що не перекриваються сферою компетенції). Центральна теза цієї концепції «Наука і філософія - принципово різні і багато у чому несумісні.
● Діалектична (неомарксистська) концепція стверджує, що взаємодія між філософією та наукою передбачає одночасно взаємозаперечення і взаимополагание/взаємо судження, тобто містить неусувне (діалектичне) історично обумовлене протиріччя. Іншими словами, як філософія формує вихідний методологічний і категоріальний базис науки і її розуміння самої себе, так і остання трансформує зміст базисних філософських ідей.
Як наукова дисципліна філософія науки, оперує в основному, уявленнями позитивістської і анти інтеракціоністської, при певному впливі діалектичною концепцією.
Як окремий фiлософський напрямок фiлософiя науки виникла досить пiзно – тiльки пiсля появи розвиненої системи природничих наук. Фiлософiї науки передувала просто наукова фiлософiя, тобто фiлософiя, що намагалася дати свiтоглядну й методологiчну основу для решти наук. У давнiх грекiв спочатку була власне одна наука, фiлософiя. Вiд неї ще в класичну добу вiддiлилася математика, трохи пiзнiше – астрономiя. Такi сучаснi природничi науки як фiзика, бiологiя чи психологiя виникли спочатку в ролi окремих роздiлiв фiлософiї. Вважається, що вперше подiбний розподiл було зроблено Арiстотелем. Однак, незважаючи на такий досить ранній час появи, окремими науками (в сучасному розумiннi цього слова) вони стали значно пiзнiше. Фiзика вiддiлилася вiд фiлософiї у XVII столiттi з появою класичної механiки I. Ньютона (сам Ньютон ще називав свою науку «натурфiлософiєю», тобто вважав її частиною фiлософiї). Пiзнiше, у XVIII столiттi в окремi науки видiляються хiмiя, бiологiя й решта наук. Їх видiлення так чи iнакше було пов'язане з ньютонiвською механiкою, що на довгий час стала зразком для наслiдування. Найпiзнiше видiлилася бiологiя (ближче до кiнця ХIХ столiття).
Звичайно, поява природничих наук вiдбулася не на порожньому мiсцi. Фiлософськi основи були закладенi власне всим попереднiм розвитком фiлософiї. Зокрема антична фiлософiя дала дедуктивну логiку й ряд метафiзичних пiдвалин, схоластична фiлософiя виробила необхiднi для подальшого розвитку науки поняття. Методологiчнi основи були закладенi в XVII столiттi працями Ф. Бекона та Р. Декарта. Перший вперше докладно обґрунтував необхiднiсть емпiричного (тобто такого, що спирається на факти й експерименти) пiдходу. Це дозволило наблизити науку до «живої» дiйсностi, звiльнити її вiд зайвої умоглядностi й абстрактностi, зробити її практично корисною. Бекону приписують авторство вислову «знання – це сила». Основним методом емпiричного пiзнання дiйсностi Бекон вважав iндукцiю (узагальнення вiд окремого до загального). Р. Декарт заклав пiдвалини рацiоналiстичного наукового пiзнання. Основною методологiчною передумовою такого пiзнання мала стати яснiсть й очевиднiсть. Якщо яка-небудь концепцiя не є такою, то її слiд розкласти на складовi, що будуть загальнозрозумiлими. Пiзнiше в рамках емпiризму сформувався так званий сенсуалізм, тобто пiзнавальний пiдхiд, що спирався на чуттєвi даннi, а також матеріалізм, свiтоглядна концепцiя, що постулює наявнiсть цiлком об'єктивного носiя всiх явищ, процесiв i об'єктiв, який передує всьому суб'єктивному. Щодо рацiоналiстичного напрямку наукової фiлософiї, то його представники намагалися виявити загальнi передумови й можливостi пiзнання (I. Кант), побудувати унiверсальну метафiзичну систему свiтогляду (Шеллiнг, Гегель) тощо. Однак дiйснi науки (насамперед природничi) розвивалися окремо вiд зазначених фiлософських систем. У XIX столiттi цей розрив мiж фiлософiєю й наукою стає цiлком наочним. Виникає потреба появи нової фiлософiї, яка б вiдобразила й осмислила бурхливий розвиток науки того часу. Такою фiлософiєю став позитивізм.
Фундатором позитивiзму був французський фiлософ Огюст Конт, який ще в першiй половинi XIX столiття декларував, що ера метафiзики закiнчилась i почалася ера позитивної фiлософiї. Позитивна фiлософiя або ж просто позитивiзм – це фiлософiя, що спирається на положення конкретних позитивних (тобто природничих) наук. Фiлософiя має систематизувати й приводити до єдностi окремi позитивнi науки. Позитивна фiлософiя й стала першою фiлософiєю науки в повному розумiннi цього слова. Основними положеннями позитивної фiлософiї Конта були: 1) «закон трьох стадiй», 2) закон пiдпорядкування фантазiї спостереженню й 3) енциклопедичний закон, що виражається у класифiкацiї наук. Закон трьох стадiй визначає етапи, через якi проходить у своєму розумовому розвитку людство. Таких стадiй три, це теологiчна, метафiзична й позитивна стадiї. Звiдси, вiдповiдно, витікають три рiзновиди фiлософiї.
Перший рiзновид, теологiчна фiлософiя, є необхідним вiдправним пунктом людської думки. Вона намагається пояснити всі явища дiйсностi за допомогою надприродних сил, таких, як боги, духи, ангели, герої.
Другий рiзновид, метафiзична фiлософiя, є перехiдним етапом вiд теологiчної до позитивної фiлософiї. Вона пояснює оточуючу дiйснiсть, звертаючись вже не до надприродних сил, а до рiзноманiтних вигаданих сутностей, якi начебто приховуються за явищами зовнiшнього свiту. Прикладами таких сутностей можуть слугувати вода у Фалеса, апейрон у Анаксимандра, iдеї у Платона, субстанцiї у Декарта й Спінози, монади в Ляйбнiца, «рiч у собi» у Канта, абсолютний дух у Гегеля, а також матерiя у матерiалiстiв. Кант стверджував, що у своєму досвiдi можна знайти конкретнi предмети та явища, але нiяк не субстанцiї, iдеї чи матерiю. Останнi вигадуються для того щоб створити видимiсть вiдповiдi на питання про первопочаток, на питання, на яке вiдповiдi немає в принципi. Метафiзична фiлософiя без сумнiву є кроком уперед порiвняно з теологiчною, однак, разом з тим вона залишається не бiльш, нiж деградована теологiя.
Третiй рiзновид – це позитивна фiлософiя. Вона залишає безплiднi спроби пiзнати абсолютнi засади й причини унiверсуму та йде шляхом накопичення й аналiзу позитивного знання, яке дають окремi науки. Окремi ж науки за допомогою законiв описують те, що дається в емпiричному досвiдi. Закони є тiльки повторюваними зв'язками й вiдношеннями мiж явищами досвiду. Вони залишаються на поверхнi, не проникаючи в суть явища. Вони вiдповiдають на питання «як», але нiяк не «чому».
Наукове знання носить переважно емпiричний характер, а розвиток науки – це, насамперед, накопичення знання. Всi теоретичнi положення науки мають бути пiдпорядкованi емпiричним даним, тобто уява й фантазiя повиннi бути пiдпорядкованi спостереженню. Це положення складає змiст другого закону Конта. у повну силу цей закон вступає на позитивнiй стадiї розвитку науки й фiлософiї. Вiн виражає основну суть цiєї стадiї. Третiй закон Конта є законом класифiкацiї наук за принципами руху вiд простого до складного, вiд абстрактного до конкретного, вiд давнього до нового. Згiдно з цими принципами подається наступна класифiкацiя наук: математика, астрономiя, фiзика, хiмiя, фiзiологiя, соцiологiя, етика. Фiлософiї не надано окремого мiсця, оскiльки вона має займатися тим, що й решта наук, її завдання – створення системи однорiдної науки. Останнє зовсiм не означає повного редукцiонiзму законiв однiєї науки до законiв iншої, а тiльки приведення властивих рiзним наукам законiв i принципiв до мiнiмальної кiлькостi законоположень та приведення в єдину систему однорiдної науки всiєї сукупностi людських знань. Тобто фiлософiя – це цiлiсна система загальних положень окремих наук. Конт також є фундатором позитивної науки про суспiльство, соцiальної фiзики, або соцiологiї, що побудована на засадах його позитивної фiлософiї.
В Англiї позитивiзм на той час був представлений iм'ям Герберта Спенсера, головною метою якого було примирення того, що може й що не може бути пiзнаним, а також побудова системи синтетичної (об'єднаної) фiлософiї. До того, що не може бути пiзнаним вiдноситься все, що лежить в основi явищ зовнiшнього свiту. Це, по-перше, поняття Першої Причини, яка приходить до властивостi, але нiяк не пояснює їх остаточну природу. Люди нiчого не можуть сказати з приводу того, чи подiльна матерiя до безкінечностi чи нi, а також що є первинним вiдносно iншого – детермiнiзм чи iндетермiнiзм. Природничі науки приводять врештi-решт до того, що всi явища, всi вiдчуття обумовленi якимись силами, але встановити, що таке сила неможливо. Навiть не відомо, чим є свiдомiсть, є вона кiнцевою чи нескiнченою в часi. Тобто будь-яке знання є вiдносним, рано чи пiзно воно стикається зi своєю межею, подолати яку рацiональними засобами неможливо. Тут можуть допомогти лише зовсім iншi способи – одкровення, наприклад. У цьому мiсцi ми знову приходимо до взаємодоповнювальності науки й релiгiї. Г. Спенсер визнавав еволюцiйну теорiю й вважав, що все рiзноманiття форм природи є наслiдком еволюцiйного розвитку. Бiльша частина одинадцятитомної «Синтетичної фiлософiї» Спенсера присвячена розгляду еволюцiї Всесвiту починаючи вiд еволюцiї неживої матерiї й далi через еволюцiю живої природи до еволюцiї людини, суспiльства, моралi.
Другою хвилею позитивiстської фiлософiї був так званий емпіріокритицизм, напрямок думки, що визнавав фактично тiльки емпiричне знання, вважаючи знання теоретичне лише зручним засобом вiдтворення емпiричного. Справжня наука, на думку прихильників емпіріокритицизму, – це насамперед емпiрична наука, всi неемпiричнi чи незводимi до емпiричних компоненти мають бути елiмiнованi (вигнанi) з неї. Наукою, що найбiльш задовольняє цiй вимозi, згiдно з одним iз представникiв цього напрямку, Ернстом Махом, є фiзика. Емпiричне ж – це те, що пiдлягає безпосередньому спостереженню; те ж, що не пiдлягає такому спостереженню (як атоми у фiзицi), є лише засобом економiї мислення, тобто зручними мнемоничними мапами й схемами. Принцип економiї мислення, сформульований Рiхардом Авенарiусом, стверджує, що «економiя повiдомлення й розумiння складає сутнiсть науки». Фiлософiя науки ж полягає в тому, щоб очистити науку й мову науки вiд метафiзичних (тобто таких, що не пiдлягають спостереженню й перевiрцi) елементiв.
У ХХ столiттi виникає третя хвиля позитивiзму, так званий непозитивізм або логічний позитивізм. Його виникнення тiсно пов'язане з дiяльнiстю. Вiденського фiлософського гуртка, представники якого перенесли увагу на мову науки, до аналiзу якої вони фактично й зводили всю наукову фiлософiю й фiлософiю науки. Засновник Вiденського гуртка, М. Шлiк, придiлив також значну увагу розробцi й аналiзу методiв верифікації (перевiрки на пiдтверджуванiсть). Наукове положення обов'язково має пiдлягати цiй процедурi, й вiдповiдно до неї всi вислови (науковi чи побутовi) можна роздiлити на iстиннi, хибнi й позбавленi сенсу (тобто такi, про якi неможливо сказати, iстинні вони чи хибнi, оскiльки їх неможливо перевiрити). Неопозитивiсти багато сил вiддали аналiзу наукової мови й спробам вироблення унiверсальної системи наукових категорiй, що дозволили б виключити з науки будь-яку метафiзику. Їх опонентами в цьому питаннi були реалiсти, прагматисти, представники iнших напрямкiв. Докладнiше про це йтиметься в наступних роздiлах.
Врештi-решт фiлософiя науки приходить до визнання iсторично-культурницької зумовленостi науки й наукових категорiй. У фiлософiї постпозитивiстiв на змiну логiчному аналiзу приходить iсторичний аналiз. Дехто з постпозитивiстiв узагалі доходить висновку про те, що наука є лише одним iз видiв пiзнавальної дiяльностi, можливо не найкращим.