Организація та еволюція наукового етосу

Концепція наукового етосу як системи регулятивівів, що роблять можливим для науки виконувати її соціальні функції, є ключовим у системі сучасної теоретичної соціології науки. Еволюція змісту наукового етосу та відображення й сприйняття цього феномену соціологічною теорією тісно пов’язана з еволюцією форм наукової раціональності(тема 2). Паралельно трансформації наукової раціональності відбуля перехід від так званого класичного наукового етосу (етос Мертона) до сучасного (етос Зімана).

 

3.2.1 Етос Мертона (етос класичної науки)

 

Часто позначається абревіатурою СUDOS [[6],[7]].З англійської (студенстский сленг) мови цей акронім, перекладається дослівно як шана, престиж, повага. Строго кажучи, методологічно правильне значення абревіатури відповідає словосполученню «інституціональна структура винагороди». СUDOS складається з чотирьох iмперативiв:

• Communism або communalism (комунізм, комуналізм): суб'єктом, що виробляє нове знання, є наукове співтовариство в цілому, а не окремий вчений, оскільки кожен дослідник користується всією накопиченою на цей час сукупністю наукових знань. Як наслідок, по-перше, всі дослідники мають рівні права на володіння обгрунтованим і достовірним знанням і, по-друге, нові наукові результати і теорії підлягають негайному опублікуванню для загального відома.

• Universalism (універсалізм): наукове знання є об'єктивізованим і деперсоніфікованим, наукові закони діють завжди і там, де наявні необхідні та достатні умови їх обгрунтованості та достовірності. Отже, оцінка наукових даних повинна проводитися виключно за ознаками логічної та емпіричної узгодженості; посилання на етнічну або расову приналежність, стать, репутацію, а також приналежність до наукової школи, політичні та інші переконання дослідника (так звані argumentum ad hominen - «доводи до людини») не є допустимими і не беруться до уваги.

• Disinterestedness (неупередженість, незацікавленість): метою професійної діяльності вченого є пошук об'єктивної істини, ніякі міркування щодо можливої користі чи шкоди від отриманих знань не повинні мати вплив; наукове знання є етично нейтральним, до нього не можуть бути застосовні категорії добра і зла. Відповідальність за наслідки використання наукового знання лягає на суспільство (державу, політиків, бізнесменів, громадські організації), але не на наукове співтовариство.

• Organized Skepticism (організований скептицизм): «De omnibus dubitandum est» − «піддавай все сумніву». Професійні вчені зобов'язані прагнути виявляти помилки в будь-якому науковому дослідженні, ставити під сумнів усі опубліковані наукові результати, як власні, так і отримані іншими вченими; оскільки методологія наукового пізнання заснована на здатності перетворювати виявлені помилкові знання у джерело істини.

Пiзнiше до цих основних Мертон додає ще декiлька додаткових норм, таких, наприклад, як оригiнальнiсть, iнтелектуальна скромнiсть, незалежнiсть, емоцiйна нейтральнiсть, безстороннiсть.

Серед усiх зазначених принципiв унiверсалiзм є одним з найважливiших [25, с. 41 – 45]. Наукове спiвтовариство повинно будуватися з згiдно унiверсалiстськими критерiями, якi є соцiологiчно непроблематичнi или можуть бути покладенi в основу соцiальної стратифiкацiї (розподiлу на страти, тобто групи) науки. При цьому мають враховуватися тiльки науковi заслуги i нiщо бiльше. Наукове спiвтовариство має наближатися до меритократії, соцiальної системи, що стратифiкована за принципом iндивiдуальних досягнень [[8], с. 70 – 73].

+++ Важливо підкреслити, що в трактуванні Мертона наведені принципи є саме імперативами, тобто приписами, ідеальними образами поведінки вченого, а не дескрипторами (об'єктивними описами) дійсної поведінки «середньостатистичного» вченого. Однак саме їхнє існування у свідомості наукового співтовариства в якості зразка поведінки забезпечує виконання соціальним інститутом науки його основних соціальних функцій - генерації нового «позитивного», тобто «загальновживаного» знання, розуміння і пояснення реальності. У повсякденному житті, як вказував сам автор концепції наукового етосу, кожен дослідник дотримується системи взаємовиключних, але сітуативно необхідних поведінкових стереотипів. Зокрема, він, в залежності від умов, повинен [[9], c. 16]:

1) передавати якомога швидше свої наукові результати колегам, але не повинен поспішати з публікаціями;

2) бути сприйнятливим до нових ідей, але не повинен піддаватися інтелектуальній «моді»;

3) прагнути здобути таке знання, що отримає високу оцінку колег, але не повинен працювати безвідносно до оцінок інших вчених;

4) захищати нові ідеї, але не повинен підтримувати необачні висновки;

5) докладати максимальних зусиль для визначення питань, що відносяться до його компетенції, але, при цьому, вчений зобов'язаний пам'ятати, що ерудиція іноді гальмує творчість;

6) бути вкрай точним у формулюваннях та деталях, але не ставати педантом, адже це шкодить змісту;

7) завжди пам'ятати, що знання універсальне, але вчений не повинен забувати, що будь-яке наукове відкриття робить честь нації, представником якої воно здобуте;

8) виховувати нове покоління вчених, але не віддавати навчанню молоді занадто багато уваги і часу;

1) вчитися у великого майстра і наслідувати його, але не бути схожим на нього [[10], c.129].

Науковий етос при цьому виконує роль контролера, що забезпечує існування науки в межах соціальної норми.

Науковий етос при цьому виконує роль контролера, що забезпечує існування науки в межах соціальної норми.

Подальший розвиток соцiологiї знання пов'язаний, з одного боку, вивченням впливу соцiально-iсторичних i культурологiчних факторiв уже на сам змiст наукового знання, з iншого – з конкретними емпiричними дослiдженнями тих чи iнших соцiологiчних особливостей розвитку й функцiонування наукового спiвтовариства. Щодо першого напрямку, то вiн представлений роботами постпозитивiстiв i розглядався в попередньому роздiлi. Щодо другого, то його можна роздiлити на дослiдження власне соцiологiчних особливостей наукової дiяльностi та на дослiдження культурологiчних її особливостей. Соцiологiчнi особливостi наукової дiяльностi пов'язанi, насамперед, з проблемами внутрiшньонаукової комунiкацiї, оцiнки отриманих наукових результатiв та визнання в науковому спiвтовариствi, а також взаємодiї наукового спiвтовариства з рештою суспiльства. Щодо комунiкацiї, то багато зроблено в планi дослiдження впливу рiзноманiтних форм комунiкацiї на темпи й напрямки зростання наукового продукту. Це такi форми, як науковi конференцiї, симпозiуми, стажування, системи наукової перiодики тощо. В ролi конкретного прикладу можна взяти проблему мiсця й ролi формальної й неформальної передачi знань вiд одного члена наукового спiвтовариства до iншого. Прикладом може служити впровадження ТЕА-лазерiв у науковi дослiдження. Вперше повiдомлення й опис принципiв побудови таких лазерiв з'явилися в науковiй лiтератiрi у 1970-му роцi. Багато наукових груп намагалися самi створити подiбнi лазери. Одним це вдалося, iншим – нi. Причина, як виявилося, полягала в наявностi чи вiдсутностi прямих контактiв з групою, яка вперше почала виготовляти таке устаткування. Часто контакти й консультацiї доводилося повторювати на протязi багатьох раз, щоб виготовлений «молодою» групою лазер справдi запрацював. Тобто iнформацiя, яка може передаватися через науковi публiкацiї в багатьох випадках, не є достатньою. Через це необхiднi прямi формальнi й неформальнi контакти мiж науковцями [25, с. 130 – 131].

Цiкавою є також проблема оголошення та приховування наукової iнформацiї. Звичайно, приховування з тих чи iнших причин наукової iнформацiї засуджується науковим спiвтовариством, однак бувають випадки, коли саме таке приховування виявляється необхiдним або принаймнi корисним для розвитку науки. Так, коли у 1968-му роцi групою кембрiджських астрономiв була опублiкована (з досить значною затримкою) перша робота про пульсари, з усiх бокiв посипалися звинувачення в приховуваннi iнформацiї, яка б могла сприяти прогресу науки. Однак, члени кембрiджської групи послалися на цiлий ряд виправдовуючих принципiв. По-перше, вони мали повне право уникати розповсюдження iнформацiї, що могла б дозволити iншим вченим перехопити їх вiдкриття. По-друге, секретнiсть виправдовувалася тим, що вона дала час по-справжньому перевiрити свої результати. По-третє, група мала право пересвiдчитися, що результати покращують її репутацiю та сприяють одержанню додаткових фондiв на дослiдження. По-четверте, вченi мали право охороняти перше досягення молодого вченого й право експериментаторiв самим iнтерпретувати отриманi результати. По-п'яте, у випадку з пульсарами потрiбно було прийняти мiри проти помилкового тлумачення цього значного вiдкриття в широкiй пресi. З даної аргументацiї видно, що проблема передачi чи приховування iнформацiї не є такою простою, як може видатися на перший погляд i цiлком може бути виправданою як з точки зору моралi, так i з точки зору простої доцiльностi.

Проблема оцiнки й перевiрки отриманих експериментальних результатiв полягає в тому, що для перевiрки отриманих ученим чи групою вчених наукових результатiв теоретично iншою групою має проводитися повторна перевiрна постановка експерименту. Однак насправдi такого майже нiколи не робиться. Тобто повторнi перевiрнi експерименти нiби й проводяться, але вони завжди в тих чи iнших деталях вiдрiзняються вiд первинних. Це пов'язано з тим, що кожен учений чи група учених мають свої власнi погляди на дослiджувану проблему, через призму яких вони й пiдходять до перевiрки. Тобто заперечення чи пiдтвердження фактично нiчого не означають, оскiльки проводиться iнший експеримент.

Критерiї, якi все ж таки впливають на прийняття чи неприйняття отриманих ким-небудь результатiв, є якими завгодно, але не об'єктивними. Це можуть бути будь-якi критерiї, пов'язанi з особистими переконаннями тих чи iнших авторитетiв у данiй областi, з найбiльш поширеними поглядами на проблему, кон'юнктурною розстановкою сил у науковому спiвтовариствi тощо. Фактично, як показує бiльш глибокий аналiз, схема наукових революцiй, запропонована Куном, не працює. Оскiльки, як можна бачити з iсторiї науки, змiнi однiєї парадигми iншою майже нiколи не передує криза. Бiльше того, в наведених Куном прикладах парадигми розвивалися досить динамiчно й обiцяли багато перспектив. Змiна майже завжди була обумовлена кон'юнктурою, що складалася в науковому спiвтовариствi, масою цiлком суб'єктивних, нiяк не пов'язаних iз самою наукою факторiв. Власне, ця особливiсть була помiчена давно самими ж ученими, багато з яких бiльш-менш успiшно використовували її у своїй дiяльностi. Прикладом може слугувати парапсихологiя, яку на початку ХХ ст. нiхто не визнавав за науку, й будь-якi статтi з цього предмета просто не розглядалися. Парапсихологи повели досить продуману полiтику в цьому напрямку. Багато з них доклали чимало зусиль, щоб отримати науковi дипломи, ступенi, визнання в областях, не пов'язаних з парапсихологiєю. I лише добившись такого визнання в науковому спiвтовариствi, повернулися до пропаганди своїх iдей [25, с. 146 – 149].

Серйозною є також проблема взаємовiдношень наукового спiвтовариства й решти суспiльства. Проблема полягає в тому, як має суспiльство ставитися до експертних оцiнок, висловлених вченими. З одного боку, вченi справдi є спецiалiстами у вiдповiдних областях, кому, як не їм, давати оцiнки. Але, разом iз тим, як було показано ранiше, науковi критерiї є цiлком умовними, заснованими на тих чи iнших метафiзичних, культурних чи тому подібних засадах, що не є анi об'єктивними, анi загальноприйнятними. Вченi як члени суспiльства не можуть бути незалежними в своїх оцiнках вiд самого суспiльства, тих чи iнших його груп. Прикладом може служити той факт, що при розглядi суспiльно значущих проектiв конкуруючi мiж собою суспiльнi групи виявляються здатними забезпечити себе вигiдним експертним висновком науковцiв. На якi критерiї слiд спиратися в подiбних випадках? Сучасне наукове спiвтовариство є чiтко окресленою соцiальною групою з власними соцiально-економiчними iнтересами, якi воно всiлякими способами намагається пiдтримати. З метою пiдтримки цих iнтересiв воно будь що сприяє розповсюдженню думки про необхiднiсть i роль науки, наукових пiдходiв, фахiвцiв при розв'язаннi тих чи iнших суспiльно значущих проблем. Безперечно, наука, науковцi необхiднi сучасному суспiльству, однак де та межа, що окреслює рiвень такої потреби при розв'язаннi тих чи iнших проблем? Її немає. Прийняття рiшень обумовлюється не рацiональними, а цiлком iррацiональними, культурними, iсторичними, iншими суб'єктивними чинниками.

В світоглядному аспекті сама постановка проблеми природи і організації наукового этоса відбиває базисні зміни в природі соціального інституту науки, поява в ньому (науковому світогляді) саморефлексивної складової, тобто звернення науки до дослідження власної когнитивно-пізнавальної та соціокультурної сутності.

Даний процес ще більше інтенсифікувався і заглибився із перетворенням людини та людиномірних об'єктів у предмет наукового пізнання, технологічного управління і маніпуляції. Як пише один з сучасних дослідників: «Проблема етосу науки – це значною мірою проблема такої суб'єктивності, яка здатна породжувати об'єктивність» [[11], c. 121].

.

+++