Економічний лібералізм у вченні представників класичної політичної економії та неокласики

 

Виникнення класичної політичної економії пов'язане з ім'ям видатного англійського вченого Адама Сміта. Він був творцем цього напряму світової економічної думки і в ході розвитку останнього вченим була розроблена концепція економічного лібералізму. Вона ґрунтується на ідеях «природного порядку» та «економічної людини».

Теорію природного порядку розробив представник школи фізіократів Франсуа Кене. «Розробляючи теорію «природного порядку» він розглядав економіку як живий організм, розвиток якого має об'єктивний і закономірний характер, розрізняв у ньому здоров'я (норму) і хворобу (патологію). Вважав, що здорове суспільство перебуває у рівноважному стані, хворе - у нерівноважному, тому необхідно створювати умови для досягнення економічної рівноваги. Стверджував, що правовою основою природного порядку є фізичні та моральні закони держави, приватний інтерес є складовою загального суспільного інтересу, а захисником - монарх-просвітитель як уособлення державної влади [4, с. 216]. «Відповідно до принципу «природного порядку» суспільство має розвиватись вільно на основі об'єктивних економічних законів, котрі є універсальними і незаперечними, єдиними, вічними, незмінними, встановленими Богом для щастя людей. «Природний порядок» слід пізнавати, пристосовуватись до нього і діяти згідно його вимогами, бо він найвигідніший для людей» [4, с. 215].

«На думку Адама Смітта, природний порядок – це набір правил, що відповідає суспільній необхідності, для його забезпечення необхідне створення «системи природної свободи», якою є ринковий механізм господарювання. Основою природнього порядку є право власності, вільна конкуренція, відсутність державного втручання в економіку. Природним стимулом людини до економічної діяльності є егоїзм і турбота про власну вигоду. Економічна людина є суб'єктом економічних відносин, вона не залежна, здатна самостійно ухвалювати рішення; керується у своїй діяльності особистими егоїстичними економічними інтересами і потребами, раціоналізує свою діяльність з метою максимізації вигоди, достатньо поінформовано про ситуацію на ринку, діяльність економічної людини в умовах природнього порядку забезпечує багатство, добробут і розвиток окремої людини та суспільства загалом, отже, є вихідним пунктом розвитку останнього. Економічний лібералізм – це система ідейних принципів, змістом якого є визнання саморегульованого ринкового механізму господарювання, свободи реалізації інтересів суб'єктів економічних відносин, обмеження державного втручання в економіку» [4, с. 222].

Вірними прихильниками та продовжувачами теорії економічного лібералізму були і інші представники КПЕ. Так, методологічною основою праць Ж.Б.Сея, Д.Рікардо та ряду інших представників класичної політичної економії була саме смітівська концепція економічного лібералізму, її принципи та методи. Зокрема, Ж.Б. Сей використав її для розробки теорії ринків збуту. Аналізуючи роль держави в економіці, Ж.Б. Сей підтримував ідеї економічного лібералізму, однак зауважував, що держава може стимулювати економічний розвиток шляхом створення ринкової інфраструктури, економічного законодавства, фінансування освіти і науки.

Ще один представник класичної політекономії Ф.Бастіа, абсолютизуючи ідеї економічного лібералізму, критикував основні положення вчення Д. Рікардо, першим почав розглядати політичну економію з погляду примату споживання над виробництвом. Вважав, що споживання визначає розвиток і напрями виробництва. Був прихильником радикальної фритредерської позиції.

У середині XIX ст. у рамках економічного лібералізму виокремилися дві тенденції: радикальна, або фритредерська, її виразником була манчестерська школа, представники якої виступали за свободу торгівлі, принцип невтручання у внутрішні справи інших держав, проти діяльності профспілок щодо регулювання трудового законодавства, та ліберально-реформістська, засновником якої були економіст Джеймс Мілль, філософ Ієремія Бентам.

І.Бентам, як прихильник економічного лібералізму, засуджував монархію і спадкову аристократію, війни, підтримував республіканський лад держави, розробляв проекти міжнародних організацій для попередження воєн та мирного вирішення міждержавних конфліктів.

Головним ідеологом ліберального реформізму, рікардіанцем і завершувачем класичної політичної економії був англійський економіст, філософ і соціолог Джон Стюарт Мілль. Центральними принципами міллєвського економічного лібералізму є принцип індивідуальної свободи людини та прав особистості, виступає за організацію державного механізму на демокрактичних і правових началах.

Економічний лібералізм класичної політичної економії був методологічною засадою неокласичного напряму світової економічної думки. Таким чином, вихідним принципом представників неокласики – Й.Шумпетер, Е.Чемберлін, Дж.Робінсон, А.Маршал та ін. – був лібералізм. Вони вважали, що ринкове ціноутворення і вільний спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб'єктами оптимальних господарських рішень, що має своїм наслідком урівноваження попиту та пропозиції.

Таким чином, неокласики відродили лібералізм КПЕ. «Різниця між старим і новим лібералізмом полягає, як зазначає Клаудіа фон Верлгоф, у тому, що «ліберальні економічні цілі минулого в наш час не тільки відроджені, а й стали «глобалізованими»» [1, с. 79]. На початку ХХ століття ліберальний напрям розвитку економіки був домінантним. Проте всесвітня економічна криза 20-30 років 20 ст. поставила під сумнів основні постулати неокласиків щодо економічного лібералізму. Переглянути неокласичну теорію намагалися і самі предствники. Видатні теоретики-неокласики Л. Вальрас, А. Пігу, А. Хоутрі, К. Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, особливо за нових умов, і вважали за необхідне доповнити її державним регулюванням.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.