Сто двадцять сім років по тому 2 страница
- Як я розумію, мої мечі тут в цілковитій безпеці? Під замком і під охороною?
Брунатний чоловічок, сапаючи і тяжко дихаючи, замкнув ґрати і показав йому ключ. Геральта це не переконало. Будь-які ґрати можна було зламати, а звукові ефекти від метеоризму панянок із варти могли б заглушити будь-які спроби злому. Однак, іншого виходу не було. Потрібно було владнати в Керацку те, за чим сюди прибув. І покинути місто якнайшвидше.
*
Таверна, або, як свідчила вивіска, остерія „Natura Rerum” розмістилась в не надто великому, але вишуканому будинку кедрового дерева, з крутоверхим дахом і комином, який високо стирчав над стріхою. Фасад будівлі оздоблював ґанок, до якого вели сходи, обставлені розлогими кущами алое в дерев'яних діжках.
Із закладу лунали аромати кухні, переважно, запеченого на решітках м'яса. Запах був настільки спокусливим, що відьмаку „Natura Rerum” здалась Едемом, райським садом, острівцем щастя, ріками молока із меду, які течуть у краю благословенних.
Як швидко стало відомо, цей Едем, як усякий Едем, був під охороною. Мав свого цербера, оборонця з палаючим мечем. Геральт отримав змогу побачити його за роботою. Цербер - хлоп'яга невисокого зросту, але міцної статури, на його очах відігнав від райського саду худорлявого юнака. Юнак протестував – кричав і жестикулював, що нервувало цербера ще дужче.
- Тобі вхід заборонений, Муусе. І ти про це знаєш. Тому відійди. Повторювати не стану.
Юнак прудко відскочив від сходів, аби уникнути запотиличника. Був, як зауважив Геральт, передчасно облисілий, ріденьке і довге біляве волосся починало свій ріст лише на тім'ї, що в цілому справляло враження доволі огидне.
- Срав я на вас і на ваші заборони! – заверещав юнак з безпечної відстані. – Не треба мені вашої ласки! Не єдині в світі, піду до конкурентів! Пихаті марнославці! Вивіска золочена, а насправді – гівно на паличці! І мені до вас діла, як до гівна собачого! А лайно завжди буде лайном!
Геральт почав непокоїтись. Облисілий юнак, хоч з лиця і паскудний, проте одягнутий був аристократично, може, й не розкішно, але в будь-якому разі куди елегантніше за нього самого. Якщо, звичайно, елегантність була критерієм визначальним…
- А ти куди пхнеш? – Крижаний голос цербера урвав хід його думок. І підтвердив побоювання.
- Тут – фешенебельний заклад, - випростувався цербер, затуляючи собою сходи. – Розумієш значення цього слова? Означає – елітний. Для обраних.
- І чим я не підходжу?
- Не одяг красить людину, - цербер стояв на дві сходинки вище і дивився на відьмака зверху. – Ти, чужоземцю, ходяча ілюстрація цієї народної мудрості. Твій одяг не красить тебе ані трохи. Може бути, що якісь інші приховані якості тебе й прикрашають, але відшукувати їх не стану. Повторюю, це елітний заклад. Не приймаємо тут людей, вдягнутих як розбійники, ані озброєних.
- Я не озброєний.
- А виглядаєш, ніби озброєний. Будь ласкавий, шуруй звідси деінде.
- Спокійніше, Тарп. - В дверях таверни з'явився смаглявий чоловік в оксамитовому жупані. Брови мав кущисті, погляд гострий, а ніс – орлиний. І немалий.
- Вочевидь, - повчав цербера орлиний ніс, - не знаєш, із ким маєш справу. Не знаєш, хто до нас завітав.
Задовга мовчанка цербера свідчила про те, що дійсно-таки не знає.
- Геральт із Рівії. Відьмак. Відомий тим, що обороняє людей і рятує їхні життя. Як от минулого тижня, тут неподалік, в Ансегіс, де врятував матір з дитям. А кілька місяців тому, в Цизмарі, справа дістала широкого розголосу, убив людожера-левкрота, і сам при цьому дістав поранення. Як міг би я не пустити до мого закладу когось, хто займається такою почесною справою? Навпаки, я радий такому гостеві. Маю за честь, що він зажадав відвідати мою таверну. Пане Геральте, остерія „Natura Rerum” радо вітає вас у наших стінах. Мене звати Фебус Равенга, я господар цього скромного закладу.
Стіл, за який усадив його управитель, був накритий скатертиною. Всі столи в „Natura Rerum” (в більшості своїй зайняті) були накриті скатертинами. Геральт не зміг пригадати, коли останнього разу бачив скатертини в трактирах.
Хоча було цікаво, не роздивлявся на всі боки, не бажаючи мати вигляд простака-провінціала. Скинувши оком, помітив, що інтер’єр був скромний, але вишуканий і елегантний. Вишуканою, хоча не завжди елегантною, була також і клієнтура, як оцінив, здебільшого це були купці і ремісники. Були тут капітани суден, засмаглі й бородаті. Не бракувало строкато вдягненої шляхти. Аромати також були приємні та вишукані: пахло запеченим м’ясом, часником, кмином і великими грішми.
Відчув на собі погляд. Коли хтось споглядав на нього, його відьмацьке чуття одразу давало про це знати. Подивився нишком, краєм ока.
Споглядачем, також дуже обережним і не помітним для звичайної людини, виявилась молода жінка з яскраво рудим, наче у лисиці, волоссям. Здавалось, вона була цілковито зайнята своєю стравою, - чимось, що виглядало доволі смачно й навіть здалеку пахло аж надто звабливо. Зовнішність та манери не залишали жодних сумнівів. Не для відьмака. Бився об заклад, що була чародійкою.
Офіціант кашлянув, чим вирвав його з роздумів та раптової ностальгії.
- Сьогодні, - виголосив урочисто й не без гордості у голосі, - пропонуємо каре теляти, тушковане з овочами, грибами й квасолькою. Сідло ягняти, запечене з баклажанами. Свинячий бік у пиві, поданий з глазурованими сливками. Запечена вепряча лопатка, подана з яблучним варенням. Качина грудка на пательні, подана з червоною капусткою і журавлиною. Кальмари, фаршировані цикорієм, під білим соусом і виноградом. Смажений морський чорт під вершковим соусом, поданий з печеними грушками. І наші постійні фірмові страви: гусяче стегенце в білому вині, із запеченими на деко фруктами на вибір, і камбала, карамелізована чорнилами каракатиці, подана з шийками раків.
- Якщо віддаєте перевагу рибі, - біля столу наче нізвідки раптово виник Фебус Равенга, - то щиро раджу камбалу. Вранішнього вилову, само собою. Гордість шефа нашої кухні.
- У такому разі, камбала з чорнилами, - відьмак переборов у собі бажання замовити одразу кілька страв, розуміючи, що це було б ознакою дурного смаку. – Дякую за пораду. Бо вже почав відчувати муки вибору.
- Яке вино, - запитав офіціант, - шановний пан воліє замовити?
- Прошу підібрати щось на ваш смак. Не надто знаюсь на винах.
- Мало хто знається, - всміхнувся Фебус Равенга. – А ще менше тих, хто в цьому зізнається. Не турбуйтесь, пане відьмаче, підберемо вино відповідного сорту і року. Більше не буду заважати, смачного.
Побажанню не суджено було справдитись. Геральт не мав оказії дізнатись, яке вино йому мали підібрати. Смак камбали в чорнилах каракатиці цього дня також залишився для нього таємницею.
Рудоволоса жінка раптом перестала ховати погляд, відшукала його очима. Посміхнулась. Його не залишало відчуття, що посмішка була злостива. Відчув тремтіння.
- Відьмак, Геральт із Рівії?
Питання поставив один з трьох чоловіків, вдягнених у чорне, які тихцем підійшли до столу.
- Так, це я.
- Ім’ям закону, вас заарештовано.
Якого присуду мені боятись?
Адже чиню я по закону.
Вільям Шекспір «Венеціанський купець»
Переклад Ірини Стешенко
Розділ третій
Призначена Геральтові адвокатка постійно відводила очі. Завзято перегортала сторінки в папці з документами. Документів там було небагато. Докладніше – два. Пані адвокат, вірогідно, вчила їх напам'ять. Задля того, щоб блиснути на суді захисною промовою, сподівався Геральт. Але підозрював, що надія ця була марна.
- Перебуваючи під арештом, - пані адвокат нарешті подивилась на нього, - вчинив побиття двох співкамерників. Чи можу я дізнатись причину?
- Primo, відхилив їхні спроби сексуального домагання, жодним чином не бажали втямити, що «ні» означає «ні». Secundo, мені подобається бити людей. Tertio, то все брехня. Вони самі себе скалічили. Об стіни. Аби очорнити мене.
Говорив повільно і байдужо. За тиждень, який провів за ґратами, цілковито збайдужів. Адвокатка закрила папку. Аби одразу її відкрити знов. Після чого поправила вигадливу зачіску.
- Побиті, - зітхнула, - як мені видається, не висуватимуть скарги. Зосередимось краще на прокурорському позиві. Позивач звинуватить тебе в серйозному злочині, за який передбачено суворе покарання.
А як інакше, подумав, роздивляючись зовнішність адвокатки. Задався питанням, скільки їй було років, коли потрапила до школи чародійок. І в якому віці лишила школу.
Обидва функціонуючі учбові заклади для чародіїв – чоловіча школа в Бан Ард і жіноча в Аретузі на острові Танедд, - крім випускників та випускниць також продукували й вибірки. Незважаючи на густе сито вступних іспитів, які мали на меті виявити та відбракувати негодящих учнів, насправді, лише перші семестри навчання вказували на тих, хто мав талант до маскування. Тих, для кого робота головою була справою неприємною й загрозливою. Прихованих дурнів, ледарів і нероб без уваги на їхню стать, яким нема чого робити в школах магії. Клопіт полягав у тому, що зазвичай це було потомство багатіїв, або осіб, що з якихось інших причин вважались впливовими. Після відрахування зі школи всю цю непутящу молодь треба було кудись пристроїти. З юнаками, виключеними зі школи в Бан Ард проблем не виникало – на них чекала царина дипломатії, армія, флот і поліція, для найдурніших завжди знаходилось місце в політиці. Магічний непотріб з боку прекрасної статі лише на перший погляд здавався складним до працевлаштування. Хоч і відбраковані, проте панянки переступили поріг чародійської школи, тож в сякій-такій мірі, але оволоділи мистецтвом магії. Вплив чародійок на правителів та інші сфери політично-економічного життя був надто вагомим, щоб дозволити кинути таких дівчат напризволяще. Тож потрапляли в галузь юриспруденції. Ставали адвокатами.
Захисниця закрила папку. І відразу відкрила.
- Раджу признати свою вину, - промовила. – В такому випадку, можемо сподіватись на пом’якшення вироку…
- Що признати? – обірвав відьмак.
- Коли суддя запитає, чи визнаєш свою провину, відповідай стверджувально. Визнання провини буде визнано пом’якшуючою обставиною.
- Як взагалі збираєшся мене захищати?
Пані адвокат закрила папку. Наче кришку домовини.
- Час іти. Суд чекає.
Суд чекав. Бо з судової зали саме виводили попереднього підсудного. Не вельми, як зауважив Геральт, радісного.
На стіні висів обсиджений мухами щит із зображенням герба міста Керацк, - блакитного дельфіна nageant. Під гербом стояв суддівський стіл. За столом сиділи троє. Худорлявий писар. Бляклий помічник судді. І пані суддя, статечна як обличчям, так і статурою жінка.
Справа від суддів лаву займав виконуючий обов’язки позивача судовий урядник. Вигляд мав загрозливий. Настільки загрозливий, аби уникати зустрічі з ним у темному провулку.
З протилежного боку, по ліву руку від суддівського складу, стояла лава для обвинувачених. Це було місце для нього.
Далі пішло прудко.
- Геральт, відомий як Геральт із Рівії, відьмак, звинувачується в ошуканстві, розкраданні та привласненні коштів, які належать Короні. Перебуваючи у змові з іншими корумпованими особами, обвинувачений завищував ціну за надання своїх професійних послуг, з метою привласнення надлишку. Це призвело до зменшення доходів державної скарбниці. Доказом вищесказаного служить донос, notitia criminis, який обвинувачення долучило до справи… Цей донос свідчить, що…
Знуджений вираз обличчя та відсутній погляд пані судді красномовно демонстрували, що поважна жінка думками зараз десь далеко. І що абсолютно інші клопоти й думки її бентежать – прання, діти, колір фіранок, замішане тісто на маковий пиріг та целюліт на дупі, який становив реальну загрозу подружньому щастю. Геральт покірно прийняв той факт, що його особа має куди менше значення. Конкурувати з важністю суддівських турбот не видавалось можливим.
- Скоєний осудженим злочин, - байдужо тягнув слова обвинувач, - не тільки руйнує добробут країни, але підриває засади громадського порядку і вносить смуту. Засади правопорядку передбачають…
- Долучений до справи донос, - обірвала суддя, – суд вимушений трактувати як probatio de relato, доказ третьої сторони. Чи обвинувачення може надати інші докази?
- Інших доказів немає… Хвилинку… Як відомо, засуджений є відьмаком. Це мутант, який існує поза межами людського суспільства, який зневажає людські закони і ставить себе вище за них. З огляду на свій криміногенний та соціопатичний фах, перебуває у безпосередній близькості до злочинного світу, а також до нелюдів, рас, споконвічно ворожих нашій цивілізації. Порушення законів закладено в самій нігілістичній природі відьмаків. В цьому випадку, Високий Суд, брак доказів є найвагомішим доказом… Доказом віроломства…
- Чи обвинувачений, - суддів явно не цікавило, доказом чого ще є відсутність доказів. – Чи обвинувачений визнає свою провину?
- Провину не визнаю, - Геральт знехтував розпачливими знаками, які подавала йому пані адвокат. – Я невинуватий, жодного злочину не чинив.
Трохи знався на юридичних питаннях, бо вже мав досвід спілкування зі сферою правосуддя. Тож заздалегідь побіжно ознайомився з фаховою літературою.
- Моє звинувачення є результатом наклепу…
- Заперечую! – вереснув обвинувач. – Осуджений не мав права слова!
- Відхилено.
- …результатом упередженого ставлення до моєї особи і професії, або результатом praeiudicium, побудованим на фальшивих доводах. Тим більше, що звинувачують мене на підставі анонімного доносу, при тому єдиного. Testimonium unius non valet. Testis unus, testis nullus. Ergo, це є не обвинувачення, а лише припущення, чи то praesumptio. Такі припущення викликають сумнів.
- In dubio pro reo! – нарешті отямилась адвокатка. - In dubio pro reo, Високий Суд!
- Суд, - пані суддя гепнула молотком, розбудивши бляклого помічника, - постановив призначити заставу в розмірі п’ятисот новіградських корон.
Геральт зітхнув. Його цікавило єдине питання - чи обидва його співкамерника вже прийшли до тями і чи набрались розуму після їхньої останньої зустрічі. Чи ж доведеться надавати копняків вдруге.
А місто що таке, як не народ?!
Вільям Шекспір, «Коріолан»
переклад Дмитра Павличка
Розділ четвертий
Скраєчку, неподалік від заповненого людьми ринка, стояла недбало склепана з дощок ятка, в якій хазяйнувала древня бабуся в солом’яному капелюшку, кругленька і рум’яна, ніби добра ворожка з казки. Над головою бабусі виднівся напис: «Щастя й радість – тільки у мене. Огірок – у подарунок». Геральт зупинився, висипав з кишені мідяки.
- Налий, бабуню, - промовив понуро, - пів-пінти щастя.
Глибоко вдихнув, випив одним духом, видихнув. Витер сльози, що виступили на очах від сивухи.
Був вільний. І злий.
Про те, що його відпустили, довідався від особи, яку дивним чином вже знав. Вірніше, бачив. Був то акурат той самий передчасно облисілий юнак, якого спустили зі сходів остерії „Natura Rerum” на очах у Геральта. Як виявилось, працював трибунальським клерком.
- Ти вільний. – сповістив облисілий юнак, нервово перебираючи худими, поплямованими чорнилом пальцями. – Внесено заставу.
- Хто вніс?
Інформація виявилась конфіденційною, облисілий юнак навідріз відмовився її надавати. Також відмовився, доволі грубо, повернути конфісковані при арешті речі Геральта. Які, з-поміж іншого, містили готівку та банківські чеки. Вся рухома власність відьмака, повідомив клерк жовчно, залишається у конфіскованій власності як cautio pro expensis, аванс на рахунок оплати судових витрат і штрафів. Сперечатись не було жодного сенсу. Геральт мав радіти, що на виході йому повернули хоча б ті речі, які під час арешту мав у кишенях. Особисті пожитки й жменю дрібних грошей. Настільки дрібних, що ні в кого не виникло бажання їх вкрасти.
Перелічив залишок мідяків. Всміхнувся старенькій.
- Ще пів-пінти радості, будь-ласка. Дякую за огірок.
Після бабчиної сивухи світ став набагато привабливішим. Геральт розумів, що це відчуття швидко минеться, тому пришвидшив ходу. Мав владнати деякі справи.
Плотва, його кобила, якимсь дивом уникла уваги суду й не потрапила до списку рахунків cautio pro expensis. Була там, де її залишив, у стайні, доглянута і нагодована. Відьмак не міг залишити подібний факт без винагородження, незалежно від власного фінансового становища. Зі жмені срібних монет, які вціліли завдяки тому, що були вшиті в схованку під сідлом, декілька одразу віддав конюхові. Якому від такої щедрості аж дух забило.
Горизонт над морем темнішав. Геральтові здавалось, що помічає там іскорки блискавиць.
Перед тим, як увійти до кордегардії заздалегідь набрав повні груди свіжого повітря. Не допомогло. Панянки з варти цього дня, здавалось, з'їли квасолі більше від звичайного. Набагато, набагато більше. Хто знає, може була неділя.
Одна частина, як завжди, їла. Інша була зайнята грою в кості. Побачивши його, встали з-за столу. І оточили.
- Дивіться, відьмак, - сказала комендантка, підходячи впритул. – Взяв і припхався.
- Покидаю місто. Прийшов забрати свою власність.
- Це, якщо ми дозволимо. – Друга стражниця штовхонула його ліктем, ніби ненавмисно. – Що нам за це буде? Треба відкупитись, братику, відкупитись! Га, дівулі? Що накажемо йому зробити?
- Нехай кожну в голий зад поцілує!
- Ще й язиком вилиже!
- Та ну! Може, він заразний!
- Але, як не крути, - третя притисла його бюстом, твердим, наче скеля, - а мусиш нам якусь приємність зробити, нє?
- Пісеньку хай нам заспіває, - наступна голосно випустила гази. – А мелодію най під мій тон підбере!
- Або під мій! – інша бздонула ще голосніше. – Мій дзвінкіший!
Решта жінок хапалися за животи від реготу.
Геральт прокладав собі дорогу між ними, намагаючись не застосовувати сили. Тієї ж миті двері сховища відчинились, на порозі з'явився чоловічок в брунатній бурці та береті. Комірник Гоношорек. Побачивши Геральта, широко відкрив рот.
- Ви? - забелькотів. – Як же так? Ваші мечі…
- Саме так. Мої мечі. Прошу їх повернути.
- П… п… - Гоношорек почав заїкатись, вхопився за груди, з трудом хапаючи повітря. – П… проте у мене ваших мечів нема!
- Тобто?
- Нема… - Обличчя Гоношорка почервоніло. І скорчилось, ніби в пароксизмі болю. – Їх забрали…
- Що? – Геральт раптом відчув, як його охоплює крижана лють.
- Забра…ли…
- Як це, забрали? – Вхопив комірника за петельки. – Хто, в біса, їх забрав? Що це все, трясця твоїй матері, означає?
- Квитанція…
- Саме так! – Відчув на плечі важку руку. Комендантка відіпхнула його від тремтячого Гоношорка.
- Дійсно! Показуй квитанцію!
Квитанції відьмак не мав. Розписка на повернення зброї лишилась у торбі. В тій самій торбі, яку було конфісковано судом. В якості авансу на рахунок оплати судових витрат і штрафів.
- Квитанція!
- У мене її нема. Але…
- Нема квитанції – нема депозиту, - не дозволила йому договорити комендантка. – Мечі забрали, не чув? Певно, сам їх і забрав. А тепер удаєш тут із себе ягнятко? Хочеш ще чогось вициганити? Не вийде. Забирайся звідси.
- Не піду, поки…
Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягла Геральта в бік, розвернула. Обличчям до дверей.
- Вимітайся.
Геральта завжди аж сіпало від думки, що жінку можна вдарити. Проте, не мав жодних упереджень щодо когось, хто мав плечі як у борця, живіт як м'ясний рулет і литки як у дискобола. А на додачу пердів, наче мул.
Відштовхнув комендантку і з усієї сили вдарив її у щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.
Решта завмерла. Лише на мить. Ще до того, як комендантка впала на стіл, розбризкуючи довкола квасолю і перцевий соус, вони вже кинулись на нього. Одній без вагань розквасив ніс, другій зацідив так, що аж хруснули зуби. Двох інших почастував Знаком Аард, - наче ляльки відлетіли на підставку з алебардами, розкидаючи все з пекельним шумом та гуркотом.
Отримав у вухо від обляпаної соусом комендантки. Друга стражниця, та що з твердим бюстом, вхопила його ззаду мертвою хваткою. Дзиґнув її ліктем, аж завила. Комендантку звалив на стіл, уперіщив розмашистим хуком. Тій, з розквашеним носом, припечатав просто у сонячне сплетіння, повалив на землю, почув, що її знудило. Інша, вдарена у скроню, гепнулась стриженою потилицею об балку, обм'якла, очі її затуманились. Але на ногах тримались ще четверо. І тут настав гаплик його перевазі. Дістав у потилицю, і одразу за цим – у вухо. А потім у хрестець. Одна зі стражниць підтяла йому ноги, а коли упав, вони вдвох звалились на нього, притисли до землі, гамселячи кулаками. Решта не шкодували копняків.
Різким ударом чола в обличчя вирубив ту, що притискала його зверху, але на її місце одразу навалилась інша. Комендантка, впізнав по стікаючому з неї соусу. Хуком зверху двинула йому по зубах. Плюнув кров'ю їй просто у вічі.
- Ніж! – заверещала, мотаючи обстриженою головою. – Дайте мені ніж! Я йому яйця відріжу!
- Навіщо ніж! – волала інша. – Я йому їх зараз сама відгризу!
- Ні з місця! Відставити! Що це все означає? Відставити, кому кажу!
Потужний гучний голос, що змушував до послуху, пролунав крізь шум бійки, отямлюючи стражниць. Випустили Геральта. Насилу підвівся, скривився від болю. Побіжний огляд поля битви трохи покращив його настрій. Не без задоволення дивився на свої досягнення. Вартова, яка лежала під стіною, вже розплющила очі, але й досі не мала змоги навіть сісти. Друга, зігнувшись навпіл, випльовувала кров, мацаючи пальцем по зубах. Третя, з розквашеним носом, намагалась підвестись, але щоразу знов падала, ковзаючи у калюжі власного квасолевого блювотиння. З усіх шістьох лишень половина трималась на ногах. Тож, результат був доволі непоганий. Враховуючи навіть той факт, що сам дістав би серйозних втрат і не відомо, чи зміг би взагалі підвестись на ноги самотужки, якби не це раптове втручання.
Особою, яка власне втрутилась, виявився багато одягнутий, випромінюючий авторитет чоловік зі шляхетними рисами обличчя. Геральт його не знав. Натомість прекрасно знав його супутника. Красунчика у фантазійному капелюшку з пером чаплі, з білявим волоссям, яке завитими кучерями спадало на плечі. Носив дублет кольору червоного вина і сорочку з мереживним жабо. При ньому також була незмінна лютня і зухвала посмішка на устах.
- Привіт, відьмак! Ну й вигляд у тебе! З цією розбитою фізіономією! Зараз лусну зі сміху!
- Привіт, Лютик! Також радий тебе бачити.
- Що тут сталось? – Чоловік зі шляхетними рисами обличчя впер руки в боки. – Ну? Що з вами? Звітувати! Швидко!
- Це все він! – Комендантка витрусила з вуха рештки соусу і тицьнула пальцем у Геральта.
- Він винуватий, вельмишановний пане прокуратор! Вчинив скандал і галас, а потім розв’язав бійку. І все через дурні мечі з депозиту, на яких навіть квитанції не мав. Гоношорек може підтвердити… Гей, Гоношорек, ти чого там скулився у кутку? Обісрався, чи що? Підіймай свій зад, вставай і відповідай вельмишановному панові прокуратору. Ну ж бо! Гоношорек? Та що з тобою?
Не потрібно було довго придивлятись, аби зрозуміти, що сталось з Гоношорком. Не мало сенсу перевіряти пульс, вистачило просто подивитись на біле, як крейда, обличчя. Гоношорек помер. Просто і звичайно взяв і помер.
*
- Розпочнемо слідство, пане з Рівії, - повідомив Феррант де Леттенхоф, прокуратор королівського трибуналу. – У тому разі, якщо ви надаєте формальну скаргу й позов, ми вимушені порушити справу, як того вимагає закон. Проведемо допит усіх, хто під час арешту і судового процесу мав доступ до ваших речей. Візьмемо під варту підозрюваних…
- Тих, що і зазвичай?
- Тобто?
- Та ні, нічого.
- Так от. Справа обов’язково буде розкрита, а винуваті у крадіжці мечів будуть притягнуті до відповідальності. Якщо це була крадіжка. Я гарантую, що питання вирішиться і вся правда вийде назовні. Рано чи пізно.
- Хотів би, щоб рано, - відьмаку не надто подобався тон прокуратора. – Мої мечі – це мій хліб, я не можу без них працювати. Розумію, що моя професія багатьом здається огидною, і на мене падає тінь негативного ставлення. Яке базується на упереджених поглядах, забобонах та ксенофобії. Сподіваюсь, що цей факт ніяк не впливатиме на хід слідства.
- Не впливатиме. – Сухо відповів Феррант де Леттенхоф. – Адже тут панує справедливість.
Коли помічники винесли тіло померлого Гоношорка, за наказом прокуратора була проведена ревізія сховища зброї і всієї комірчини. Як легко було здогадатись, від відьмацьких мечів там не лишилось і сліду. А комендантка, криво дивлячись на Геральта, вказала стражникам на підставку зі шпилькою, на яку покійний настромлював використані квитанції. Серед них знайшлась саме та, яку видали відьмаку. Комендантка відкрила реєстрову книгу, аби за мить ткнути їх в неї носом.
- Ну ось, - промовила тріумфально, - як самі бачите, розписка про видачу. Підпис: Герланд із Риблі. Я ж казала, що він тут був і сам свої мечі забрав. А тепер бреше, щоб компенсацію собі відхопити! Через нього Гоношорек врізав дуба! З переляку захлинувся жовчю і грець його вхопив.
Щоправда, ні вона, ні жодна інша стражниця так і не змогли підтвердити, що хтось із них на власні очі бачив, як Геральт забирав свою зброю. Обґрунтували це фактом, що в кордегардії завжди хтось під ногами крутиться, а вони були зайняті, бо їли.
Над дахом будівлі суду з пронизливим вереском кружляли чайки. Вітер відніс грозову хмару з-над моря подалі на південь. Визирнуло сонце.
- Одразу хочу застережити, - сказав Геральт, - на мої мечі накладено сильне закляття. Тільки відьмаки можуть їх торкатись, якщо це зробить хтось інший – то вони відбиратимуть у нього життєву силу. Йдеться, головним чином, про втрату чоловічої сили. Імпотенцію, тобто. Цілковиту і невиліковну.
- Матимемо це на увазі, - кивнув прокуратор. – Однак, я попрошу вас деякий час не покидати місто. Я маю намір закрити очі на випадок у кордегардії, зрештою, там що не день, трапляються подібні випадки, бо вартові панянки аж надто легко піддаються емоціям. І оскільки Юліан… Тобто пан Лютик поручився за вас, я певен, що і ваша справа в суді буде благополучно розкрита.
- Моя справа, - примружив очі відьмак, - то ніщо інше, як утиск. Переслідування, яке бере початок з упередженого ставлення та небажання…
- Докази будуть вивчені, - відрізав прокуратор. – І на їх підставі будуватиметься слідство. Як того вимагає правосуддя. Те саме правосуддя, завдяки якому ви зараз перебуваєте на свободі. Завдяки виплаченій заставі. Тобто умовно. І ці умови, пане Геральте із Рівії, вам не слід порушувати.
- Хто вніс заставу?
Феррант де Леттенхоф прохолодно відмовився назвати ім'я Геральтового благодійника, розпрощався і попрямував до приміщення суду в супроводі двох помічників. Лютик тільки на це і чекав. Щойно оминули ринок і завернули у тихий провулок, виклав все, що йому було відомо.
- Ціла низка невдалих обставин, друже Геральте. І прикрих інцидентів. А якщо хочеш цікавишся заставою, то внесла її за тебе така собі Літта Нейд, серед своїх відома як Корал, через колір улюбленої помади. Чародійка, яка прислуговується Білогунові, місцевому корольку. Ніхто не втямить, чому вона це зробила. Адже, саме вона, а не хтось інший, і засадила тебе за ґрати.
- Що?
- Кажу ж тобі. Це Корал донесла на тебе. Власне, нікого такий вчинок не здивував, адже всім відомо, що чародії на тебе зуби гострять. А тут ба, сенсація: чародійка ні сіло ні впало вносить заставу і визволяє тебе з буцегарні, куди сама й запроторила. Ціле місто…
- Всім відомо? Ціле місто? Що ти верзеш, Лютику?
- Вживаю метафори і перифрази. Не вдавай, що не розумієш, ти ж мене знаєш. Ясна річ, що не «ціле місто», а виключно деякі добре проінформовані особи серед числа наближених до владних кіл.
- Виходить, ти також серед наближених?
- Правильно розумієш. Феррант – мій кузин, син брата мого батька. Приїхав до нього в гості як до родича. І дізнався про твою аферу. Одразу ж вступився за тебе, навіть не сумнівайся. Поручився, що ти порядна людина. Розповів про Йеннефер…
- Красно дякую.
- Залиш сарказм при собі. Мусив про неї розповісти, аби кузин усвідомив, що місцева магічка зводить наклеп і намагається тебе очорнити через ревнощі та заздрість. Що вся ця справа фальшива, що ти ніколи опустився би до фінансових махінацій. Результатом мого заступництва є те, що Феррант де Леттенхоф, королівський прокуратор, найвпливовіший слуга правосуддя, переконаний у твоїй непричетності до цього бруду.
- У мене склалось інше враження, - сказав Геральт. – Гадаю, що все навпаки. Відчуваю, що він не довіряє мені. Ані у справі про так зване розкрадання, ані у справі про зникнення мечів. Чув, що говорив про докази? Докази – то його фетиш. Доказом шахрайства є донесення, а доказом містифікації з поцупленими мечами стане підпис Герланда з Риблі в реєстровій книзі. На додачу, ота його міна, коли попереджав мене не покидати місто…
- Ти упереджено до нього ставишся, - відповів Лютик. – Я знаю його краще, ніж ти. Той факт, що я ручаюсь за тебе, для нього вартує більше ніж ціла дюжина роздутих доказів. А попереджав він доречно. Для чого, як гадаєш, обидва, він і я, подались до кордегардії? Аби тебе утримати від ламання дров. Говориш, хтось намагається тебе підставити, фабрикує липові докази? Тож не давай цьому комусь приводу дістати доказів неспростовних. І таким безперечно стала би втеча з міста.