Сто двадцять сім років по тому 14 страница
- Значиться так! – Харкнув найвищий з них. – Ми жити хочем. Нарешті, прийшов час діяти.
- Облиш дитину, - процідив Геральт. – Відпусти купця, Коббіне.
- Ні, пане, - похитав головою моряк. – Оцей трупик разом із купчиком будуть скинуті за борт, це затримає химеру. В цей час встигнемо втекти.
- Ви, натомість, - прохрипів інший, - не заважайте. До вас ніяких претензій не маємо, але не ставайте нам на заваді й навіть не намагайтесь це зробити. Бо доведеться вас скривдити.
Кевенард ван Вліт скрутився у ковтюшок під бортом, заплакав, відвертаючи обличчя. Пудлорак також покірно відвів погляд, стиснувши уста, було видно, що не збирається реагувати на бунт власної команди.
- Це правильно. – Петру Коббін штурхонув Парлагі. – Купця і дохлу лисицю за борт – це наш єдиний порятунок. Відійди, відьмаче! Далі, хлопці! В човен із ними!
- В який-такий човен? – Спокійно запитав Аддаріо Бах. – Може, в той?
Вже досить далеко від «Пророка», скулившись і вмостившись на банці, несамовито веслував Явіл Фіш, прямуючи на плесо. Веслував щосили, лопаті весел розбризкували воду, розкидали водорості.
- Фіш! – Заверещав Коббін. – Ти клятий вишкребок! Йобаний ти сучий сине!
Фіш озирнувся, зігнув лікоть і показав їм хуй. Відтак знов узявся за весла.
Але далеко він не відплив.
На очах у всього екіпажа «Пророка» човен раптом підскочив у фонтані бризок, побачили збиваючий воду хвіст і оскірену зубами пащеку гігантського крокодила. Фіш вилетів за борт, голосно волаючи, поплив до берега, на мілину, яка їжачилась корінням болотних кипарисів. Крокодил кинувся навздогін, але загорожа з пневматофорів сповільняла гонитву. Фіш доплив до берега, з розмаху навалившись грудною клітиною на прибережний валун. Але це був не валун.
Гігантська черепаха розверзла пащу і вхопила Фіша за руку трохи вище ліктя. Фіш завив, заборсався, захвицав ногами, розбризкуючи навкруги багнюку. Крокодил винирнув і вхопив його за ногу. Фіш закричав не своїм голосом.
За мить вже ніхто не міг передбачити, кому з гадів дістанеться Фіш, черепасі чи крокодилові. Але врешті-решт обом щось перепало. В щелепах черепахи залишилась рука з білою кісткою і кулястим суглобом, що стирчала з кривавого місива. Решта ж Фіша дісталась крокодилові. На скаламученій поверхні води залишилась велика червона пляма.
Геральт скористувався тим, що всі члени екіпажу в цей час стояли, мов укопані. Вихопив з рук матроса тіло дівчинки і повернувся із ним на ніс корабля. Аддаріо Бах став обік нього, озброєний остенем.
Але ані Коббін, ані жоден із матросів не чинили спроби виступити проти них. Навпаки, всі поспішно позадкували на корму. Надто поспішно. Якщо не сказати, спрожога. Їхні обличчя раптово стали безкровними, білими, наче крейда. Скулений під бортом Кевенард ван Вліт заридав, сховав голову між колін, закривши її руками.
Геральт озирнувся.
Чи то Пудлорак проґавив, чи то підвело стерно, поламане багником, але шлюп заплив прямо під віти дерев, що звішувались над водою, загруз поміж повалених стовбурів. Скористалась цим. Зістрибнула на ніс, спритно, легко і безшумно. В лисячій подобі. До цього часу бачив її на тлі неба, тоді видалась йому цілком чорною, як смоль. Насправді була не такою. Мала темне хутро, а кінчик хвоста був сніжно-білим, в її забарвленні, особливо на голові, переважав сірий колір, притаманний скоріше корсакам, ніж чорнобуркам.
Змінилась, виросла, перетворившись на високу жінку. З лисячою головою. Зі шпичастими вухами і видовженою мордою. Коли відкривала продовгувату пащу, в ній виблискували ряди іклів.
Геральт вклонився, повільно поклав тіло дівчинки на палубу, зробив крок назад. Агуара розпачливо завила, клацнувши зубастою пащею, відтак наблизилась до них. Парлагі закричав, панічно махаючи руками, вирвався з хватки Коббіна й стрибнув за борт. Одразу пішов на дно.
Ван Вліт плакав. Коббін і матроси, досі бліді, юрмились навколо Пудлорака. Пудлорак зняв шапку.
Медальйон на шиї відьмака затремтів сильніше, завібрував, затріпався. Агуара схилилась над дівчинкою, видаючи дивні звуки, чи то муркотіння, чи то шипіння. Раптом підвела голову, ошкіривши ікла. Загарчала глухо, в її очах спалахнув вогонь.
Геральт не поворухнувся.
- Ми завинили, - промовив. – Все вийшло геть погано. Але най не стане ще гірше. Не можу дозволити, аби ти скривдила цих людей. Не допущу цього.
Лисиця підвелась, піднявши дівчинку. Окинула пильним поглядом кожного з членів екіпажу. Геральт був останнім.
- Став мені на заваді, - прогавкала, але чітко і неквапом промовляючи кожне слово. – Захищаючи їх.
Не відповів.
- У мене на руках дочка, - договорила. – Вона важливіша за ваші життя. Але саме ти став на їх захист, білоголовий. Тож я прийду за тобою. Одного дня. Коли вже забудеш. І не чекатимеш на мене.
Спритно скочила на фальшборт, звідти – на стовбур поваленого дерева. І зникла в гущавині.
Тишу, яка запала на судні, порушувало тільки ридання ван Вліта.
Вітер ущух, стало парко. «Пророк Лобода», покваплений течією, виплив з лабіринту коренів, і подрейфував посередині відноги. Пудлорак обтер шапкою очі й чоло.
Моряк на носі закричав. Закричав Коббін. Закричала всі позосталі.
За заростями очерету і дикого рису несподівано вималювались стріхи хат. Побачили розвішані на патичках сітки, що сушились на сонці. Золотий прибережний пісок. Пристань. А далі, за деревами, які росли на мисі, простягалась широка ріка, що бігла собі під блакитним небом.
- Ріка! Ріка! Нарешті!
Кричали всі. Матроси, Петру Коббін, ван Вліт. Лише Геральт і Аддаріо Бах не долучились до хору.
Зберігав мовчання також Пудлорак, налягаючи на штурвал.
- Що ти робиш? – Заверещав Коббін. – Куди? Кермуй в бік ріки! Туди! На річку випливай!
- Не виходить, - в голосі капітана бринів розпач і безпорадність. – Штиль, корабель ледве реагує на стерно, а течія стає щодалі сильнішою. Дрейфуємо, нас відносить, несе знов у відноги. Повертає на болота.
- Ні!
Коббін вилаявся. І стрибнув за борт. І поплив до берега.
Вслід за ним кинулись у воду моряки, всі, Геральт нікого не зміг зупинити. Аддаріо Бах залізною хваткою утримав ван Вліта, який також вже був напоготові стрибнути.
- Блакитне небо, - промовив. – Золотий пісочок на бережку. Річка. Надто добре, щоби бути правдою. А значить, це неправда.
І картинка раптово замиготіла. Раптом там, де щойно були рибальські хатини, золотий пісок і широка ріка за мисом, відьмак на секунду побачив павутиння ліан, що звішувалось аж до самої води з гілляччя мертвих сухих трухлявих дерев. Багнисті береги, наїжачені пневматофорами кипарисів. Чорну драговину, що пухирилась великими бульбами. Море водоростей. Безкінечний лабіринт відног.
Якусь мить бачив те, що приховувала за собою прощальна ілюзія агуари.
Плавці раптово здійняли галас і заметушились. І почали один за одним зникати під водою.
Петру Коббін винирнув, захлинаючись водою і лементуючи, весь вкритий в’юнкими, смужкуватими, жирними, наче вугрі, п’явками. А потім зник під водою і більше вже не виринав.
- Геральт!
Аддаріо Бах підтягнув остенем човен, який пережив зустріч із крокодилом. І тепер його течією прибило до борта. Краснолюд зістрибнув у нього, прийняв з рук Геральта досі заціпенілого ван Вліта.
- Капітане!
Пудлорак помахав їм шапкою.
- Ні, пане відьмаче! Я корабель не покину, доведу його в порт, хай там що! А як ні, - то піду на дно разом зі шлюпом! Бувайте!
«Пророк Лобода» дрейфував спокійно і велично, поволі запливав у відногу, зникаючи в ній.
Аддаріо Бах поплював на долоні, пригнувся, взявшись за весла. Човен полетів стрілою.
- Куди?
- Ген-там є плесо, за мілиною. Там ріка. Впевнений у цьому. Випливемо на фарватер, спіткаємо якесь судно. А як ні, то я веслуватиму хоч до самого Новіграда.
- Пудлорак…
- Очухається. Якщо на то воля божа.
Кевенард ван Вліт схлипував. Аддаріо веслував. Небо темнішало. Почули далекий, розкотистий гуркіт грому.
- Насувається буря, - сказав краснолюд. – Тепер ще в біса змокнемо, як хлющ.
Геральт хмикнув. І відтак розсміявся. Щиро й від душі. Й заразливо. Бо за мить вже обоє заливались від сміху.
Аддаріо веслував дужо, рівно і впевнено. Човен стрілою мчав по воді.
- Веслуєш, - оцінив Геральт, витираючи сльози, що виступили йому на очах від сміху, - ніби тільки цим все життя і займався. Вважав, що краснолюди не вміють ані кермувати судном, ані плавати…
- Перебуваєш в омані стереотипів.
Інтерлюдія
Чотири дні потому
Аукціонний дім братів Борсодих розташувався на невеликій площі Головної вулиці, яка фактично була головною артерією Новіграда і єднала ринок із храмом Вічного Вогню. Брати, які на початку своєї кар’єри торгували кіньми та вівцями, на той час могли собі дозволити тільки сарай на підзамчю. Минуло сорок два роки з дня заснування, і аукціонний дім являв собою вражаючий триповерховий будинок в найпрестижнішому районі міста. Досі залишався власністю родини, але предметом торгівлі тепер були виключно коштовні самоцвіти, здебільшого діаманти, а також витвори мистецтва, антикваріат і колекційні речі. Аукціони відбувались раз на квартал, завжди виключно в п’ятницю.
Сьогодні в аукціонному залі не було жодного вільного місця. Присутніх було, як прикинула собі Антея Дерріс, не менше сотні осіб.
Шум і галас потроху стишились. Місце за трибуною посів ліцитатор. Абнер де Наваретт.
Абнер де Наваретт, як і зазвичай, мав чудовий вигляд у чорному оксамитовому каптані та обшитому золотом парчовому жилеті. Шляхетним рисам його обличчя могли позаздрити навіть принци, а поставі й манерам – аристократи. Ні для кого не було таємницею, що Абнер де Наваретт і справді був представником аристократії, але перебував у вигнанні і був виключений з аристократичного роду за пияцтво, марнотратство і розпусту. Якби не родина Борсодих, Абнер де Наваретт зараз би заробляв на хліб жебрацтвом. Але Борсодим був потрібен ліцитатор із аристократичною зовнішністю. І в цьому питанні жоден із кандидатів не міг зрівнятись із Абнером де Навареттом.
- Добрий вечір пані та панове, - голос мав такий само оксамитовий, як і каптан. – Радий вітати Вас у Домі Борсодих на квартальному аукціоні, присвяченому витворам мистецтва й антикваріату. Колекція, яка буде представлена на сьогоднішньому аукціоні та з якою Ви мали можливість ознайомитись у нашій галереї, являє собою унікальне зібрання й походить виключно і цілком з рук приватних власників.
- Переважну більшість присутніх, як можу судити, становлять наші постійні гості та клієнти, яким відомі правила нашого Дому і положення, яких слід дотримуватись під час проведення аукціону. При вході всім присутнім були вручені брошури, що містять вищезгадані положення. Таким чином, буду вважати, що всі гості проінформовані щодо наших правил і тих наслідків, до яких призведе їхнє порушення. Тож, не будемо зволікати, розпочнімо.
- Лот номер один: нефритова статуетка, групова, являє собою німфу… хмм… з трьома фавнами. Виконана, за словами наших експертів, гном᾽ячими майстрами. Рік виготовлення – приблизно століття тому. Початкова ціна – двісті корон. Бачу двісті п’ятдесят. Це все? Хтось запропонує більше? Ні? Продано панові з номерком тридцять шість.
Двійко клерків, які порались за сусідньою трибуною, старанно записували результати торгів.
- Лот номер два: «Aen Nog Mab Taedh’morc», збірник ельфійських казок і віршованих притч. З розкішними ілюстраціями. Стан – ідеальний. Початкова ціна – п’ятсот корон. П’ятсот п’ятдесят, пане купець Хофмайер. Пане радник Дрофуз, шістсот. Пане Хофмайер, шістсот п’ятдесят. Це все? Продано за шістсот п’ятдесят корон пану Хофмайерові з Хірунда.
- Лот номер три: прилад зі слонової кістки, що має форму… хмм… округлу й видовжену, який призначений… вочевидь, для масажу. Походження – іноземне, рік виготовлення – невідомий. Початкова ціна – сто корон. Бачу сто п’ятдесят. Двісті, пані в масці, з номерком сорок три. Двісті п’ятдесят, пані з вуаллю, з номерком вісім. Ніхто не дасть більше? Триста, пані аптекарка Ворстеркранц. Триста п’ятдесят! Жодна пані не запропонує більше? Продано за триста п’ятдесят корон пані з номерком сорок три.
- Лот номер чотири: «Antidotarius magnus», унікальний медичний трактат, видавництва університету в Кастел Гровпіан, датований роками початку заснування закладу. Початкова ціна – вісімсот корон. Бачу вісімсот п’ятдесят. Дев’ятсот, пане доктор Онезорг. Тисяча, шановна Марті Содергрен. На цьому все? Продано за тисячу корон шановній Содергрен.
- Лот номер п’ять: «Liber de naturis bestiarum», біла ворона, палітурка - з букових дощечок, з розкішними ілюстраціями…
- Лот номер шість: Дівчинка з кошеням, портрет en trois quarts, олія, полотно, цинтрійська школа. Початкова ціна…
- Лот номер сім: дзвіночок із ручкою, латунь, краснолюдська робота, рік знахідки важко встановити, але річ достеменно є стародавньою. На пояску міститься напис: «І чого ти, дурню, дзвониш». Початкова ціна…
- Лот номер вісім: олія і темпера, полотно, ім’я художника невідоме. Витвір мистецтва. Прошу звернути увагу на незвичну передачу кольорів, гру барв і динаміку світлотіней. Як передана атмосфера присмерку і незрівнянний величний колорит лісової природи. А в центральній частині, в утаємниченому сутінку лісової гущавини, прошу подивитись уважніше, головна постать картини: олень під час гону. Початкова ціна…
- Лот номер дев’ять: Ymago mundi, відома також за назвою Mundus nouus. Книга надзвичайно рідкісна, в бібліотеці оксенфуртського університету зберігається лише один її екземпляр, декілька примірників можна відшукати в приватних колекціях. Палітурка з позолоченої козячої шкіри. Стан – ідеальний. Початкова ціна – тисяча п’ятсот корон. Шановний Вімме Вівальді, тисяча шістсот. Преподобний Прохазка, тисяча шістсот п’ятдесят. Тисяча сімсот, пані в останньому ряду. Тисяча вісімсот, пан Вівальді. Тисяча вісімсот п’ятдесят, преподобний Прохазка. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят, пан Вівальді. Дві тисячі корон, браво, преподобний Прохазка. Дві тисячі сто, пан Вівальді! Хтось дасть більше?
- Ця книга безбожна, вона ширить єретицькі погляди! Її треба спалити! Хочу викупити її, щоб спалити! Дві тисячі двісті корон!
- Дві тисячі п’ятсот! – фиркнув Вімме Вівальді, погладжуючи білосніжну чепурну бороду. – Даси більше, побожний нарколиго?
- Ґвалт! Мамона тут тріумфує над справедливістю! До поганських краснолюдів ставляться краще, ніж до людей! Я буду скаржитись!
- Книгу продано за дві тисячі п’ятсот корон пану Вівальді, - незворушно оголосив Абнер де Наваретт. – Преподобному Прохазці тим часом нагадую про діючі в Домі Борсодих правила та положення.
- Вже йду!
- До побачення. Шановне панство, прошу вибачення. Унікальність і багатство пропозицій Дому Борсодих, часом, призводить до бурхливих емоцій. Продовжимо. Лот номер десять: абсолютний раритет, небувала знахідка, два відьмацьких меча. Дім вирішив не виставляти їх окремо, тільки одним комплектом, віддаючи пошану відьмакові, якому колись багато років служили вірою і правдою. Перший меч - з метеоритної сталі. Клинок викутий і загострений у Махакамі, автентичність краснолюдського клейма підтверджена нашими експертами.
- Другий меч – срібний. На рукояті та вздовж всього клинка – рунічні знаки і символи, які підтверджують оригінальність. Початкова ціна – тисяча корон за комплект. Тисяча п’ятдесят, пан з номерком сімнадцять. Це все? Ніхто не запропонує більше? За такий раритет?
- Гівно собаче, а не гроші, - буркнув Никифор Муус, що сидів в останньому ряду, був магістратським урядником, і повсякчас то нервово стискав у кулак поплямовані чорнилом пальці, то приймався куйовдити ними своє ріденьке волосся. – Знав же, що воно було того не варте..
Антея Дерріс шикнула на нього, змусивши замовкнути.
- Тисяча сто, пане граф Хорват. Тисяча двісті, пане з номерком сімнадцять. Тисяча п’ятсот, шановний Ніно Канфанеллі. Тисяча шістсот, пане в масці. Тисяча сімсот, пане з номерком сімнадцять. Тисяча вісімсот, пане граф Хорват. Дві тисячі, пане в масці. Дві тисячі сто, шановний Канфанеллі. Дві тисячі двісті, пане в масці. Це все? Дві тисячі п’ятсот, шановний Канфанеллі… Пане з номерком сімнадцять…
Пана з номерком сімнадцять раптом схопили попід руки двоє кремезних амбалів, які непомітно увійшли до зали.
- Йерозо Фуерте, відомий як Шило, - процідив третій камбал, тицьнувши полоненого палицею в груди. – Найманий убивця, що переслідується законом і на затримання якого виданий ордер. Ти арештований. Вивести його.
- Три тисячі! – крикнув Йерозо Фуерте, відомий як Шило, вимахуючи табличкою з номером сімнадцять, яку й досі тримав у руці. – Три… тисячі…
- Мені дуже прикро, - сухо відповів Абнер де Наваретт. – Правила. Арешт учасника аукціону автоматично анулює його пропозицію. Остання дійсна пропозиція –дві тисячі п’ятсот, шановний Канфанеллі. Хто дасть більше? Дві тисячі шістсот, графе Хорват. Це все? Дві тисячі сімсот, пане в масці. Три тисячі, шановний Канфанеллі. Не бачу подальших пропозицій…
- Чотири тисячі.
- Ах. Шановний Мольнар Джанкарді. Браво, браво. Чотири тисячі корон. Чи хтось дасть більше?
- Хотів придбати для сина, - пробурчав Ніно Канфанеллі. – А в тебе ж самі доньки, Мольнар. Нащо тобі ті мечі? Але, най буде так. Поступлюсь.
- Мечі продано, - оголосив де Наваретт, - шановному пану Мольнару Джанкарді за чотири тисячі корон. Продовжуємо, шановні пані та панове. Лот номер одинадцять: плащ з мавпячого хутра…
Никифор Муус шкірив зуби і радів, як дурень червоній шапці. Хлопнув Антею Дерріс по плечу. Сильно. Антея зібрала всю волю в кулак, утримуючи себе від бажання зацідити йому в писок.
- Йдемо, - процідила крізь зуби.
- А гроші?
- Після завершення аукціону і дотримання формальностей. Це займе якийсь час.
Проігнорувавши незадоволене мурмотіння Мууса, Антея направилась до дверей. Відчула на собі чийсь погляд, крадькома кинула оком. Жінка. Чорноволоса. Вдягнена в чорне і біле. З обсидіановою зіркою на шиї.
Відчула тремор.
*
Антея мала рацію. Формальності зайняли певний час. Тільки два дні потому отримали змогу потрапити у банк. У філію одного з краснолюдських банків, де ширився характерний для таких закладів запах грошей, воску і фільонок з червоного дерева.
- До сплати три тисячі триста тридцять шість корон, - повідомив клерк. – Після стягнення комісії за послуги банку, в розмірі одного процента.
- У Борсодих – п'ятнадцять, у банку – один, - буркнув Никифор Муус. – Від усього лиш би процент здерти! Злодій на злодієві! Гроші на бочку!
- Одну хвилинку, - притримала його Антея. – Спершу залагодимо наші справи, твої і мої. Мені також належать комісійні. Чотириста корон.
- Но, но! – розверещався Муус, звертаючи на себе увагу інших клерків та клієнтів банку. – Які чотириста? Від Борсодих ледве видрав три штуки з дрібняками…
- У нас була угода, мені належить десять процентів від суми виручки. Всі витрати – твій клопіт. Який стосується тільки тебе.
- Що ти мені тут…
Антея Дерріс глянула на нього. Цього було достатньо. У Антеї Дерріс не було жодної схожості з батьком. Але Антея вміла дивитись тим самим поглядом, що її батько. Пирал Пратт. Муус зіщулився від цього погляду.
- До виплати з загальної суми, - наказала клеркові, - прошу видати мені банківський чек на чотириста корон. Розумію, що банк стягне комісію, приймаю ці умови.
- А мої грошики – готівкою! – Магістратський урядник вказав на великий шкіряний мішок, який приволік із собою. – Заберу додому і сховаю в надійному місці! І ніякий шахрайський банк більше не буде з мене здирати жодних комісій!
- Це значна сума. – Клерк підвівся. – Прошу зачекати.
Виходячи з конторки, клерк прочинив задні двері лише на якусь мить, але Антея готова була заприсягтись, що в цю мить встигла помітити чорноволосу жінку, одягнену в чорне і біле. Відчула тремор.
*
- Дякую, Мольнар, - сказала Йеннефер. – Я не забуду, яку послугу ти зробив для мене.
- За що мені дякувати? – Всміхнувся Мольнар Джанкарді. – Що такого я зробив, що міг би зробити тобі послугу? Що купив на аукціоні вказаний лот? Заплативши за нього грошима з твого приватного рахунку? А може, що відвернувся, коли хвилину тому ти кинула закляття? Відвернувся, бо дивився крізь вікно на ту посередницю, яка йшла звідси, вдячно колихаючи тим і сим. Дамочка, не стану брехати, в моєму густі, хоча зазвичай людські жінки мені не до вподоби. Чи твоє закляття їй також… підкине клопоту?
- Ні, - перебила його чародійка. – З нею нічого не станеться. Вона взяла чек, а не золото.
- Ясно. Відьмацькі мечі, як розумію, забереш одразу? Вони ж для нього - це…
- Все, - докінчила Йеннефер. – Він зв’язаний із ними силою призначення. Знаю, знаю, аякже. Говорив мені. І я, навіть, почала вірити в це. Ні, Мольнар, сьогодні не заберу ці мечі. Най поки залишаться в депозиті. Скоро пришлю по них когось уповноваженого. Вже сьогодні покину Новіград.
- Я також. Їду в Третогор, мушу проконтролювати роботу тамтешнього філіалу. Потім повернусь до себе, в Горс Велен.
- Що ж, ще раз дякую. Бувай, краснолюде.
- Бувай, чарівнице.
Інтерлюдія
Минуло рівно сто годин