ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРАВОВІДНОСИН

Суспільство - сукупність взаємовідносин між людьми, продукт взаємодії людей. Таким чином, у суспільстві існує ціла сукупність політичних, економічних, моральних, релігійних відносин.

Право - особливий державний регулятор суспільних відносин. Регулювати суспільні відносини - головне його призначення. Своєю регулятивною силою право надає відносинам правового характеру, правової форми, в результаті чого вони стають правовими. Правові відносини у найбільш загальному розумінні – це суспільні відносини, врегульовані правом.

При цьому суспільні відносини не втрачають своїх якостей, лише набувають нового змісту, видозмінюються. Тобто право не є творцем суспільних відносин, а лише їх регулятором, воно саме нічого не створює, лише санкціонує відносини, найбільш принципові для суспільства і держави, ті, які є основою нормальної життєдіяльності людей. Решту менш принципових для суспільства відносин право або регулює опосередковано, або не регулює взагалі (сфера моралі, дружби, звичаїв тощо). Отже, всі суспільні відносини поділяються на дві групи.

1. Урегульовані правом.

2. Не врегульовані правом.

Відносини, урегульовані правом, мають ряд властивостей соціальних (тих, що властиві всім людським відносинам) і ознаки специфічні - юридичні, ті, що, власне, і відрізняють їх від решти відносин.

Отже, більш розширене визначення правовідносин можна сформулювати таким чином: правовідносини – це врегульовані правом вольові суспільні відносини, сторони яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов’язків. Додатковою якістю правовідносин є те, що ці відносини охороняються державою.

Правовідносини володіють наступними ознаками:

1) виникають на основі норм права. Норми права містять вказівки на суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін. В них закріплюються умови (юридичні факти), з настанням яких пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин, визначається коло їх учасників;

2) правовідношення – це завжди двосторонній зв’язок. Норма права, надає право однієї стороні, одночасно покладає обов’язок на іншу;

3) правовідношення характеризується наявністю у сторін взаємних прав та юридичних обов’язків. Правовідношення завжди передбачає, що є управомочена особа та зобов’язана особа;

4) правовідношення – це індивідуальний зв’язок конкретних осіб, тобто сторони правовідносин завжди юридично визначені;

5) правовідношення забезпечується державно-правовими механізмами, зокрема можливістю примусових засобів;

6) правовідношення виникає з приводу реальних благ. Благо (матеріальне, нематеріальне) – це те, з приводу чого люди вступають у правовідносини, набувають та реалізують належні їм права та обов’язки.

СКЛАД ПРАВОВІДНОСИН

Теорія правовідносин виділяє дві самостійні категорії: зміст та склад правовідносин. Під змістом розуміють складові поведінки учасників (суб'єктів правовідносин), ними є суб'єктивне право та юридичний обов'язок. Склад правовідносин - більш складна категорія, що включає в себе зміст правовідносин, їх учасників, ті цінності та блага, з приводу яких учасники вступають у правовідносини.

Отже, склад правовідносин – це характеристика правовідносин із позиції їх внутрішньої будови та взаємозв’язку складових елементів. У теорії права склад правовідносин доволі часто називають структурою правовідносин.

Таким чином, склад правовідносин є системним утворенням, що включає в себе такі елементи: предмети матеріального та нематеріального світу, що формують об’єкти правовідносин, учасників правовідносин – суб’єкти правовідносин, а також поведінку суб'єктів, яка полягає у реалізації суб'єктивних прав та виконанні юридичних обов’язків (зміст правовідносин).

1. Суб'єкти правовідносин (суб’єкти права) – це особи, що вступають у правовідносини і володіють правосуб'єктністю. В праві виділяють дві групи суб’єктів: 1) фізичні особи (люди), до яких належать громадяни, особи без громадянства, іноземці; та 2) юридична особа - організація, що володіє відокремленим майном, може від власного імені набувати майнових та особистих і немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді.

2. Об’єкти правовідносин – матеріальні та нематеріальні (духовні) блага та цінності, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, реалізують суб'єктивні права та виконують юридичні обов’язки. До об’єктів належать: предмети матеріального світу (речі, цінності, майно); послуги виробничого та невиробничого характеру (виконання інформаційних послуг, виготовлення одягу); продукти духовної та інтелектуальної творчості (поезія, витвори мистецтва, музичний твір); особисті немайнові блага (життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація тощо).

3. До змісту правовідносин відносять суб’єктивне право та юридичний обов’язок.

Суб’єктивне право – вид і ступінь можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта права, що встановлюється юридичними нормами для задоволення його інтересів та забезпечується державою.

Юридичний обов’язок – вид та ступінь належної поведінки суб'єкта права, що встановлюється юридичними нормами і забезпечується державою для задоволення інтересів іншої особи (осіб), суспільства та держави.

І суб’єктивне право, і юридичний обов’язок мають свою структуру - внутрішню будову.

Суб’єктивне право включає: право на власні дії (можливість здійснювати юридично значущі дії); право на чужі дії (право вимоги відповідної поведінки від зобов'язаної особи); право на захист (можливість звертатися за захистом до держави у випадках порушення суб'єктивного права правозобов’язаною особою).

Юридичний обов’язок складається з: обов’язку робити певні дії (активні обов'язки) або утримуватися від них (пасивні обов’язки); обов’язку реагувати на законні вимоги правомірної сторони (вимога виконання умов договору); обов’язку нести юридичну відповідальність у випадках відмови від виконання юридичного обов’язку або неналежного його виконання.

Суб’єктивне право та юридичний обов’язок взаємообумовлені. Завдяки ним між їхніми носіями - суб’єктами - виникає зв’язок, що називається правовідносинами.

ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ

Правосуб’єктність – це передбачена нормами права здатність бути учасником правовідносин.

В основі визначення природи правосуб’єктності фізичної особи лежать два критерії:

- віковий (пов’язаний з настанням певного віку);

- психологічний (пов’язаний з розвитком психіки людини).