Етап І: англійське право до норманського завоювання (до 1066 р.), або англосаксонський період
Протягом кількох століть до норманського завоювання Англія була об’єднана англосаксонськими королями в якесь аморфне державне утворення, яке не можна було назвати централізованим. Природно, що у цей період в Англії була відсутня централізована правова система. Право цього періоду складається лише з місцевих звичаїв патріархальних англосаксонських племен, які мали локальний характер та істотно різнилися між собою. Місцеві суди у своїх рішеннях могли спиратися тільки на норми місцевих звичаїв і традицій.
Найвідоміші пам’ятки стародавньої англійської правової системи — так звані англосаксонські правди (зокрема, Правда Етельберта (початок VII ст.), Правда Іне (кінець VII — початок VIII ст.), Правда Альфреда Великого (кінець ІХ ст.) — у більшості випадків обмежуються лише закріпленням чи забезпеченням виконання давніх звичаїв. Їм зовсім не відоме розмежування матеріального і процесуального права, цивільного і кримінального, приватного і публічного. Вони стосуються не всієї Англії, а тільки деяких її частин, і, скоріше, окремих племен і родів.
Можна сказати, що закони старої Англії передбачають існування багатьох незапам’ятно старих, незмінних звичаєвих правил, яких добровільно дотримувались і які не були створені якоюсь однією людиною та не могли бути нею змінені. Така впевненість ніколи не зникала в Англії і вона багато що пояснює в історії англійського права. Але з часом правові звичаї значно змінились і на більш пізніх етапах поступово трансформувалися в сучасне право Англії.
Етап ІІ: формування системи загального права завдяки діяльності королівських суддів (1066 р. — XIV ст.)
Праву цього періоду притаманні п’ять основних якостей: воно є королівським (створене за сприянням короля), судовим (створене судовою практикою), загальним (є єдиним для всієї країни), процесуальним (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву) та публічним (основну увагу в той час надається публічному праву і майже повністю ігнорується приватне право).
Завершується цей період першою кризою системи загального права, що привела до появи суто англійського феномену — права справедливості.
Етап ІІІ: реформування архаїчного загального права і перехід до сучасного права (XV ст. — середина XIX ст.)
На цьому етапі норми загального права пристосовуються до вимог Нового часу. У боротьбі між правом справедливості та загальним правом перемагає справедливість: у 1616 р. король Яків І наказав зберегти суди совісті, хоча суди загального права наполягали на тому, що робота судів совісті, які спиралися на право справедливості, підриває основу системи загального права і їх треба ліквідувати. Отже, норми права справедливості отримують перевагу у випадку їх суперечності нормам загального права. Наприкінці XVІІ — на початку XІХ ст. проводяться реформування та систематизація правил права справедливості, унаслідок чого право справедливості набуває формальних рис загального права, а суди совісті починають дотримуватися принципу прецедентного права. У XVIІІ ст. відносини між судами совісті і загального права нормалізуються.
Для ІІІ етапу характерне також зростання ролі статутів (законів Парламенту) як джерела права. У цей період остаточно визнається принцип правового суверенітету (верховенства) Парламенту, який полягає, зокрема, в тому, що Парламент має право видавати та скасовувати будьякі закони з будьякого питання.
Етап IV: подальший розвиток системи загального права, набуття нею сучасних рис (середина XIX ст. — нинішні часи)
Для цього періоду характерні такі процеси:
– злиття загального права і права справедливості в єдину систему права, а також об’єднання судів совісті та судів загального права
єдину судову систему (як наслідок судової реформи 1873–1875 рр.);
– втрата загальним правом статусу єдиного провідного джерела права;
– перенесення акценту з процесуального на матеріальне право;
– посилення ролі законодавства як основного джерела права;
– активна робота щодо очищення права від архаїчних, давно не діючих актів, і систематизації нормативних актів (так, з 1870 до 1934 р. парламент приймає 109 законів консолідації, які модернізують положення старих статутів) та серйозні намагання кодифікувати деякі
сфери англійського права (які, однак, були невдалими). У 1965 р. для реалізації цих цілей створюється Комісія з правової реформи.
Суттєві наслідки мав для англійської правової системи вступ Великої Британії у 1972 р. до Європейських співтовариств. Як відомо, право ЄС, утворює самостійний правопорядок, обов ’язковий як для державчленів, так і для їхніх фізичних та юридичних осіб. При цьому європейське право стає складовою частиною системи англійського права, має вищу юридичну силу порівняно зі звичайним англійським правом, підлягає безпосередньому та обов ’язковому застосуванню англійськими адміністративними і судовими органами. Природно, що це приводить до обмеження парламентського суверенітету.
Важливе значення для розвитку правової системи мало приєднання Великої Британії до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. Дана Конвенція закріплює загальноєвропейський стандарт основних прав, дотримання якого вимагає зусиль з боку Великої Британії. Для інтеграції цих стандартів в англійське право у 1998 р. був прийнятий Акт про права людини. Згідно з цим Актом англійські суди у міру можливості мають тлумачити англійські акти відповідно до інтерпретацій Європейського суду з прав людини. Акт вимагає від Уряду аналізувати всі запропоновані законопроекти на сумісність з Актом про права людини, а також дозволяє судам вищої інстанції зробити конституційну заяву про несумісність, якщо парламентський акт, з точки зору вищого суду, порушує Акт про права людини. Прийняття цього Акта є ще одним серйозним кроком в обмеженні парламентського суверенітету.
Наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. відбувається так звана конституційна революція у Сполученому Королівстві. У ці часи видаються акти, що визначають повноваження національних зборів Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу (Акт про Шотландію 1998 р., Акт про Північну Ірландію 1998 р., Акт про управління Уельсом 1998 р.). На підставі Акта про Палату Лордів 1999 р. здійснюється реформування верхньої палати англійського парламенту. У цей період відбувається також реформа в галузі правосуддя. Набирають чинності Правила цивільного процесу 1998 р., Акт про кримінальний процес 1997 р., Акт про кримінальну юстицію 2003 р., Акт про суди 2003 р. Відповідно до Акта про конституційну реформу 2005 р. судові функції Палати лордів передаються новому судовому органу — Верховному Суду Великої Британії.