САМОСТІЙНА ПІДГОТОВКА СТУДЕНТІВ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ 3 страница

Племена кельтів значною мірою впливали на культуру європейських народів. Вони залишили дві послідовні європейські археологічні культури: галъштатсъку (XII—V ст. до н. е.) та латенську (з V ст. до н. є. до римських завоювань у Західній Європі, які поклали край культурі кельтів). Саме носі: латенської культури — кельти контактували з предками слов'ян на меж: нашої ери. Шляхом воєнної експансії кельти займали територію від Британію до Карпат. Але культурний вплив кельтів був ширшим. Це виявилося в тех нологічному і художньому стилі багатьох виробів, зокрема так званих ла тенських фібул (фібула — застібка для одягу). Такі знахідки досить часте трапляються у Правобережній Україні. Про безпосереднє вторгнення кельтії на територію Східної Європи свідчить декрет на честь Протогена в Ольвії. 'S процесі переселення до Малої Азії кельти-галати у 3 ст. до н.е. здійснилі похід у Північне Причорномор'я і погрожували поселенням місцевих греків

Більш тісні контакти населення України в І тис. до н. є. були з фракійсь кими народами, які заселяли значні території на Балканах та лівобережж Дунаю і Дністра. їхня культура зазнала великого впливу з боку грецьке цивілізації, скіфів та кельтів. УІ ст. до н. є. фракійські племена гетів, об'єд

 


Витоки українського народу

нані під владою царя Буребісти, здійснили похід у Північне Причорномо­р'я, під час якого зруйнували Тіру, Ольвію та велику кількість сільських поселень. Частина завойовників змішалася зі скіфським населенням Ниж­нього Подніпров'я.

У Верхньому Подністров'ї на початку нашої ери існувала яскрава липиць-ка культура, залишена почасти гето-дакійськими племенами, які принесли на цю територію гончарне коло. Пізніше липицьке населення вливається в черняхівську культуру, яка безпосередньо стосується слов'янського етно­генезу. У ранньому середньовіччі, в VI—VIIст. н. е., коли племена склавинів (празька культура) просувалися на Балкани, вони утворили змішану куль­туру з місцевим фракійським населенням. Аналогічні процеси відбувалися під час переселення на Балкани східних слов'ян (Лука-Райковецька куль­тура) у VIII—IXст. н. є.

Найдавніші германо-слов'янські зв'язки фіксуються у III—IIст. до н. є. на території Лівобережного Полісся (Чернігівська обл., зокрема, Менський р-н), де знайдено своєрідну кераміку та короноподібні бронзові шийні грив­ни, що мають аналоги в Південній Прибалтиці, заселеній германцями. Крім того, відомі зв'язки зарубинецькоі'культури з багатоетнічною пшеворською культурою Польщі, до складу населення якої також входили германці.

У першій половині І тис. н. є. на території формування слов'ян активізу­вався етнокультурний розвиток. Майже всі культури цього регіону, особливо черняхівська, включали неслов'янські елементи, що свідчить про присутність тут германського, балтського, іраномовного, фракійського населення.

Активну роль у цьому процесі відігравали германські племена готів — носіїв вельбарської культури. Наприкінці IIна початку IIIст. н. є. вони по­чали рухатись із Пониззя Вісли на південний схід у напрямку Криму. УIII— IV ст. готи стали провідною військово-політичною силою. В межах черняхі-вської культури вони очолювали племінні об'єднання, які складалися з пізніх скіфів, сарматів, дако-гетів та слов'ян, вели війни з прикордонними гарнізонами Римської імперії. Осередком слов'янства у цей бурхливий пе­ріод (в II—V ст. н. є.) залишається лісостепова зона від верхів'я Дністра та Пруту до Середньої Десни та Псла.

У степовій зоні Північного Причорномор'я готи вступили в тісні контак­ти з аланами, нащадками сарматів, які просувалися з Приазов'я. Історики фіксують непоодинокі міжетнічні шлюби між аланами та готами.

Наприкінці IVст. н. є. під тиском гунів та слов'ян готи залишили землі лісостепової України і Північного Причорномор'я і відійшли на Балкани та в Західну Європу. Під час війни зі слов'янами готи захопили і стратили че­рез розп'яття короля антів Божа із синами та 70 старійшинами, що, однак, не забезпечило їхньої перемоги.

Тісні контакти давні слов'яни підтримували з балтами на півночі та угро-фінами на північному сході, що знайшло відображення в історії розвитку зарубинецькоі', київської та колочинської культур.


Тема 2

Південний напрямок контактів східних слов'ян пов'язаний зі скіфами, сарматами та греками Північного Причорномор'я. Магістральним шляхом зв'язків слугував Дніпро. На зарубинецьких городищах Середнього По­дніпров'я часто трапляються уламки грецьких амфор та столового антично­го посуду, скляні намиста та інші іноземні речі. На могильнику Дідів Шпиль під Каневом крім зарубинецьких поховань із кремацією знайдено 19 тіло-покладень зі скіфськими речами, в тому числі й керамікою, що свідчить про тривале перебування тут якоїсь групи людей із Нижнього Подніпров'я.

Свідченням нападів сарматів на дерев'яно-земляні зарубинецькі укріп­лення є знахідки сарматських залізних трилопасних черешкових наконеч­ників стріл на валах та ровах городищ Середнього Подніпров'я (Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Монастирьок, Ходосівка), де збереглися сліди пожеж та перебудов близько початку нашої ери.

Пізні скіфо-сарматські елементи є в складі черняхівської культури сте­пової та лісостепової зон.

У середині І тис. н. е. в степовій зоні Євразії одним із наймогутніших був гунський союз кочових племен. У степах Північного Причорномор'я панівне становище зайняло тюркомовне населення, яке змінило іраномовні племена.

Історичні джерела визначають час появи гунів у Європі 375 р. н. е., коли вони зустрілися в Північному Причорномор'ї з остготами, яких підкорили. Остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, увійшли до гунського союзу разом з аланами. Гунське об'єднання набуло розквіту за Аттіли, який правив з 434 по 454 р. До складу гунського союзу, крім остготів та аланів, входило багато інших народів, у тому числі частина антів.

Після поразки у 451 р. на Каталунських полях від об'єднаних військ Захід­ної Римської імперії, вестготів, бургундів та інших гунський союз занепав.

Наступною потужною військовою силою на півдні від слов'янського лісо­степу стали авари, котрі, як і гуни, об'єднали велику кількість різноетніч-ного населення. Відомий історичний факт, що серед бранців, захоплених візантійською армію під час походу проти аварів у 601 р., лише п'яту части­ну становили авар, половину — слов'яни, а решта були представлені "різни­ми іншими варварами". В руських літописах залишилися відомості про жор­стке гноблення аварами (обрами) дулібів. У 626 р. авари зазнали поразки від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов'ян на чолі з Само, опір інших народів призвели до розпаду аварського каганату. А після розгрому 791 р. Карлом Великим авари сходять з історичної арени.

Тим часом у Південно-Східній Європі, у Прикаспії та на Північному Кав­казі визрівало болгаро-хозарське об'єднання західнотюркської мовної гру­пи. Хозарський каганат залишив відому салтівську культуру VIII—X ст. Складні відносини з Хозарським каганатом значною мірою впливали на життя придніпровських слов'ян періоду формування та ранніх етапів роз­витку Київської Русі.

Внутрішні хозарсько-болгарські конфлікти примусили значну частину болгар на чолі з ханом Аспарухом у 70-ті pp. VII ст. відкочувати в Добру-


Витоки українського народу

джу на правовому березі Дунаю. Там болгари зустріли слов'янські племена, що були під протекторатом Візантії.

Ще у VI ст. анти в процесі Великого переселення народів просунулись до берегів Дунаю, що відокремлював слов'янські землі від Візантійської імперії.

У 519 р. слов'яни виступили проти Візантії, але зазнали поразки.

За правління візантійського імператора Юстиніана І (527—565) слов'я­ни просунулися на територію Балканського півострова.

Щоб пом'якшити тиск слов'ян, візантійські імператори були вимушені залучати до свого війська слов'янські дружини. Виходцем з антів був відо­мий візантійський полководець Хільбудій. Помітну роль в адміністрації та військовій службі відігравали й інші представники антів, серед яких істо­рикам відомі імена Всегород і Дабрагес.

Після приходу в Добруджу болгар слов'яни та болгари почали виступати як союзники і, зрештою, "об'єднавшись із слов'янами болгари створили бол­гарську за іменням, слов'янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька поколінь зовсім губиться в масі осілих слов'ян" (Грушевський М. — К.,1990. — С 160).

V—VII ст. — кінцевий період праслов'янської спільноти, коли анти та склавини активно залучаються до етногенезу східних, південних і західних слов'ян. У Східній Європі на підґрунті, перш за все антів формуються тери­торіально-політичні об'єднання слов'ян, відомі завдяки київському літопис­цю початку XII ст. Нестору. Він детально описав їхній побут та звичаї, окрес­лив територію розселення. Літописець Нестор називає 13 слов'янських пле­мен, які жили в Східній Європі від Чудського і Ладозького озер на півночі до Чорного моря на півдні. Центром східного слов'янства було Середнє По­дніпров'я, де жили поляни. Північно-східними сусідами полян були сіверя­ни, за ними — радимичі і в'ятичі. На північний захід від полян розташову­валися древляни, племінним центром яких був Іскоростень та Дреговичі (Туров), на захід від древлян — волиняни. У Прикарпатті жили хорвати, а на Поділлі — дуліби. У межиріччі Дністра і Дунаю, у Північно-Західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких, на схід від Дніпра, були уличі. До північної групи слов'янських племен належали полочани, кри­вичі і словени новгородські.

Київський чернець Нестор, який на початку XII ст. склав "Повість мину­лих літ", так описує процес розселення слов'ян: "Слов'яни прийшли і сіли по Дніпру й назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю і Двиною і назвались дреговичами (від сло­ва "дрегва" — болото. — Авт.), другі сіли на Двині й назвались полочана­ми — за річкою, що впадає до Двини і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям — словенами... І інші сіли по Десні, і по Сеймі, і по Сулі й назвалися сіверянами. І так розійшовся сло­в'янський народ, а за його ім'ям, грамота назвалась слов'янською".

У 40—50-х pp. IX ст., за часів Аскольдаі Діра, у Східній Європі, на тери­торії Середнього Подніпров'я, виникла перша слов'янська держава — Київ-


Тема

ське князівство, яка почала процес об'єднання східнослов'янських племек Важливим наслідком цього процесу було утворення Давньоруської держав у X ст.

У 860 р. відомий вдалий похід Аскольда на Константинополь. Тоді флс русичів із 200 човнів вдерся до константинопольської бухти Золотий Ріг домігся значної контрибуції від візантійського імператора Михайла III.

2. Концепції щодо території формування слов'ян. Склавини та анти -предки українського народу.Найбільш рання концепція — дунайська, п^ в'язана з іменем літописця Нестора, у якого читаємо: "По давніх же часа сіли слов'яни на Дунаєві, де є нині угорська земля і болгарська. От тих сл в'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми — от того, , сіли на котрому місці" (Літопись Руський за Іпатіївським списком. — К 1989. — С. 2). Нині вона має назву — карпато-дунайська. У підґрунті ці концепції лежить дійсний факт існування слов'ян на Дунаї, але реально і подія сталася пізніше початкового періоду їх формування і пов'язана з пр цесом розселення слов'ян у добу Великого переселення народів.

Друга концепція — вісло-одерська, яку обґрунтовували, головним чном, польські дослідники.

Третя група дослідників розміщує територію формування слов'ян м: Дніпром та Віслою в лісовій або лісостеповій зонах.

Ймовірно, що всі три концепції відображають перебування слов'ян на ц, територіях у різні періоди їх розвитку, оскільки слов'яни до раннього ■ редньовіччя ніколи не займали всієї території між Дніпром і Одером, де п] живали й інші народи.

Треба розрізняти два етапи формування слов'янських народів: перший виокремлення праслов'ян із сукупності староєвропейського населення, д-гий — формування слов'янських етнічних груп з елементами культур: мовної диференціації. Проблема полягає у визначенні часу, коли праслон ни стали осібною етнічною і культурною спільнотою, виокремившись із ве. кого масиву, який становили їхні пращури разом із германцями та балта\

Найбільш ранні періоди формування слов'ян простежуються на межі IIII тис. до н. є. (археологічна доба бронзи), коли з масиву давніх індоєн пейців виокремлюються германо-балто-слов'яни, котрі існують, поки іяк єдина нерозділена група. Вони представлені на території Середньої Східної Європи культурами кулястих амфор та шнурової кераміки.

У цьому контексті можна згадати широковідому трипільську культ доби міді, яка згадується в багатьох популярних виданнях як така, її підґрунтям формування українського народу. Трипільська культура іс вала в IV—НІ тис. до н. е., головним чином у Правобережній Україні. Tj мати на увазі, що ця яскраво виражена землеробська культура з велик: поселеннями сільського типу сформувалась на Балканах на півдні від ті торії культур кулястих амфор та шнурової кераміки. Отже, два згада


Витоки українського народу

великі культурні масиви не пов'язані генетично, і носії трипільської куль­тури не могли брати безпосередньої участі у формуванні слов'ян. Водночас у лісостеповій зоні контактів названих культурних масивів асимілятивні про­цеси були природними.

У II тис. до н. є. праслов'яни виділились як окрема етнічна група, яку дослідники пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, що існува­ла на території Польші та Правобережної України. До праслов'янського ет­ногенезу залучають також лужицьку та поморсько підкльошову культури у Повісленні та на Волині, а також скіфські хліборобські культури лісосте­пової зони Подніпров'я, які існували переважно в І тис. до н. є.

Стосовно класичних скіфів-кочовиків Причорноморського регіону, відо­мих під назвою царських скіфів, можна зазначити, що залучати їх до етно­генезу слов'ян неправомірно, оскільки, згідно з домінуючою думкою нау­ковців, вони належали до іраномовних народів.

Отже, праслов'яни як автохтонне населення входили до складу європейсь­кої людності Середньої та Південно-Східної Європи за доби бронзи. З ураху­ванням наступних етапів формування слов'ян цю територію можна звузити до регіону між Одрою та Дніпром і між південним узбережжям Балтики та Карпатами і Середнім Подніпров'ям.

Чіткіше історія слов'ян простежується з початку ери, ці часи ширше пред­ставлені не тільки археологічними, а й лінгвістичними та писемними джере­лами.

З венедським періодом історії слов'ян пов'язані археологічні культури нашої ери: зарубинецька, пшеворська, липицька, зубрицькатаін.

У другій чверті І тис. н. є. їх змінюють пам'ятки черняхівської, київсь­кої, вельбарської культур. Остання пов'язана з готами, які розділили східних і західних слов'ян.

Археологічні культури другої половини І тис. (середина V—VII ст.) — празька, пеньківська, колочинська — стосуються історичних слов'ян (скла-винів та антів). Кордони цих культур сходяться на Київщині.

Празька культура є найбільшою та найяскравішою серед археологіч­них культур VI—II ст., залишених слов'янами. Вона займала територію від Ельби та Заалє на заході до Прип'яті та Середнього Дніпра на північному сході та до Дунаю на півдні. Цю культуру ототожнюють зі склавинами.

Пеньківська культура розташовувалася на схід і південь від празької — вона тяглась від Пруте через Середній Дністер, Південний Буг, Середнє По­дніпров'я до верхів'я Сіверського Дінця. Центр її був у Середньому По­дніпров'ї, де Йордан розміщує антів.

Колочинська культура займала Лівобережжя Дніпра на північ від пень-ківської культури. Етнічна належність носіїв цієї культури невідома.

На території України житлами ранньосередньовічних слов'ян були чо­тирикутні напівземлянки зрубної або стовпової конструкції. На поселеннях


2 Історія України



Тема 2

празької культури у житлах були печі-кам'янки, розташовані у кутку на­півземлянки. Житла пеньківської культури спочатку опалювали відкритим вогнищем, розташованим переважно в центрі споруди. Пізніше, внаслідок впливу носіїв празької культури, в житлах пеньківської культури також з'я­вились печі-кам'янки. В житлах колочинської культури абсолютно перева­жали відкриті вогнища.

Слов'яни різних археологічних культур V—VII ст. мали поховальний обряд тілоспалення, інколи з поховальними урнами. У празькій культурі відомі підкурганні тілоспалення: на Волині — групові, на Середньому Дністрі та у верхів'ях Вісли — одиночні.

Керамічний посуд був ліпний. Серед колочинського посуду переважають банко- і тюльпаноподібні горщики, а також плоскі диски (сковороди для випікання хліба). Серед знахідок пеньківської культури більшість належить біконічним горщикам, є глиняні сковорідки та поодинокі диски. У празькій культурі домінують витягнуті стрункі горщики з опуклістю у верхній час­тині посуду з відносно вузьким горлом та короткими вінцями. Трапляються сковорідки та поодинокі миски. Дисків немає.

Зародження усіх слов'янських народів, отже, і українського, припадає на епоху Великого переселення народів, яка починається з руху германсь­кого племені готів із Прибалтики у Північне Причорномор'я. Саме Україна була вихідною територією розселення слов'ян у VI—VII ст. Південні групи (носії празько-корчацької та пеньківської культур) почали проникати в По-дунав'я, на Балкани, у Межиріччя Ельби і Заалє, західні (носії дзедзицької культури) — в північну частину межиріччя Одри та Ельби), а північні (ко-лочинська культура) — у Подвиння та Поволжя.

У цьому процесі склавини (празько-корчацька культура) та анти (пеньків-ська культура) стали предками українців. Зокрема, зі змішаного анто-скла-винського населення сформувалися сіверяни — предки лівобережних українців. Корчацька культура мала вплив також на словаків, моравів, чехів та україно-польське населення у Верхньому Повісленні. Поляки Середньої та Північної Польщі мають витоки в дзедзицькій культурі. Та частина антів, яка понесла із собою пеньківську культуру на Балкани, стала основою південних слов'ян (бол­гар, сербів, хорватів). Предками білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров'я, представлене у V—VII ст. колочинською культурою, яке посту­пово розселялося в області балтського та угро-фінського населення. У цьому процесі брало участь також населення Середнього Подніпров'я.

Таке спрямування етнічних процесів знаходить підтвердження у джере­лах VIII—X ст. напередодні утворення Київської держави.

М.С. Грушевський висловив припущення, що предками українців стало угруповання східних слов'ян Середнього Подніпров'я, відоме візантійським авторам як анти. В.Д. Баран конкретизує й уточнює цю гіпотезу. За його-тлумаченням, на основі празької культури виникають старожитності типу



 


Витоки українського народу

Луки-Райковецької між Дніпром і Дністром. Пам'ятки пеньківської куль­тури стають одним із компонентів Волинцевської та Роменської культур Лівобережжя Дніпра. Населення празької культури в цей час виявляється більш динамічним: у VII—VIII ст. воно переходить на лівий берег Дніпра, поглинаючи в культурному плані населення пеньківської культури. Як на­слідок цих процесів у VIII—X ст. відомі з літописів племена дулібів (які пізніше називались волинянами та бужанами), деревляни на Волині, хорва­ти Верхнього Подністров'я і Прикарпаття, сіверяни лівобережжя Дніпра, південні племена — поляни, уличі, тиверці. Саме ця група слов'янських племен утворила підґрунтя українського народу. Найбільш активними в VI— VII ст. були дуліби, які згадуються в історичних джерелах у зв'язку з аварсь­ким нашестям. Дуліби утворили напівдержавне племінне об'єднання з цен­тром в городищі в сЗимне на річці Луза — притоці західного Бугу. Це горо­дище належить до празької культури — склавинів. Пізніше центр політич­ної активності східних слов'ян перемістився у Середнє Подніпров'я на Київ­щину, де проживали нащадки пеньківської та празької культур, отже, антів і склавинів. Цей регіон зрештою став осередком ранньофеодальної держави Київська Русь, а згодом, після розпаду імперії Рюриковичів, — і України з одноіменним етносом.

3. Соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культурасхідних слов'ян напередодні об'єднання їх у феодальну державу.Основним джерелом для вивчення третього питання є соціально-економічний аналіз археологічних решток поселень та городищ. Місце розташування та плану­вання поселень зумовлене як господарськими, так і захисними функціями. Наприклад, усі ранньозарубинецькі поселення II—І ст. до н.е. в Середньому Подніпров'ї розташовані у важкодоступних місцях — високі останці плато та миси берегів Дніпра, Тясмина, Росі. УІ ст. до н. е., коли посилюється за­гроза з боку кочових сарматів, зарубинці укріплюють свої поселення валами та ровами, як-от городище Пилипенкова Гора в Каневі. На рубежі нашої ери, коли міжплеменні відносини були більш спокійні, поруч із городищами з'я­вилися селища. ВІ—VI ст. н. є. відкриті селища були єдиним типом давньо-слов'янських поселень. Городища цього періоду невідомі. Це стосується як пізньозарубинецької, так і київської та черняхівської культур. Селища лісо­вої та лісостепової зони, населення яких займалося хліборобством та ско­тарством, розташовані на низьких ділянках місцевості неподалік води, де були землі, легкі для обробітку та зручні випаси для худоби.

У другій половині VI—VII ст. знову з'являються укріплені поселення — городища, які вже виконують не тільки захисну функцію, а й перетворю­ються на племінні адміністративні центри та осередки ремесла і торгівлі. Відповідно збільшуються розміри городищ від 0,5—1 га, як було в ранньо-зарубинецький час, до З—5 га в другій половині І тис. Прикладом такого племінного центру є Зимнівське городище дулібів на Волині, спалене авара-


Тема 2

ми наприкінці VII ст. н. е. та Колочинське городище у Верхньому Подні­пров'ї. Поступово на базі таких городищ формуються феодальні міста: Київ, Чернігів, Родень, Галич та ін.

Соціальна структура ранньослов'янського суспільства відображається в груповому або гніздовому принципі розташування селищ. Нерідко до скла­ду такої групи, що склалася з трьох—п'яти і більше поселень, розташова­них на відстані 3—5 км одне від одного, входило і городище, яке, крім обо­ронних функцій, виконувало функцію общинного центру. На поселеннях також простежується певна структура забудови, що просторово пов'язує певну кількість споруд, засвідчуючи споріднені зв'язки між родичами ве­ликої патріархальної сім'ї — верві.

Крім жител, на поселеннях трапляються комори, стайні, ремісничі май­стерні, господарські ями — погреби.

У житлі (за матеріалами зубрицької культури на Волині) було 16—18 посудин: до 10 горщиків, 4—5 мисок, 2—3 кухлики. Кількість мисок відпо­відало кількості членів сім'ї. Кухлі були у спільному користуванні. Горщи­ки мали різне призначення. В них і зберігали продукти, і готували. Серед посуду були сковороди і диски (для випікання хліба), а також посудини з отворами для приготування сиру.

Господарською основою існування слов'ян було хліборобство. Вони ви­користовували екстенсивну систему землеробства — перелог та підсікання лісу зі спаленням для розчищення ділянок під поле. Продуктивними куль­турами на згарищах були просо, ячмінь, пшениця двозернянка, які добре ростуть навіть на погано обробленому, але чистому ґрунті. Серед інших куль­тур відомі горох, боби, ріпа. Після того, як поле втрачало природну ро­дючість, переходили на нову ділянку (так звана хліборобська колонізація). Землю обробляли дерев'яними ралами, які згодом одержали залізні нараль­ники. Землеробськими знаряддями були також невеликі серпи, коси, моти­ки, ручні млини.

Скотарство було присадибним. У стаді слов'ян переважали велика рога­та худоба та свині. Воли могли використовуватись як тяглова худоба при орному землеробстві.

Поштовхом для подальшого розвитку культури землеробства стало зна­йомство з провінційно-римською та візантійською землеробською культура­ми. У VIII—X ст. слов'яни переходять до обробітку родючих чорноземних ґрунтів на плато, де використовується двопільна система землеробства з па­ром та угноюванням полів. Для обробітку важких ґрунтів застосовували плуг.

Помітне місце в господарстві слов'ян мали полювання, рибальство, зби­ральництво, бортництво.

Важливе місце в господарстві посідало залізообробне ремесло. Сирови­ною слугувала болотяна руда та деревне вугілля. Залізо виробляли в сиро­дутних горнах. Потужний залізообробний центр досліджено на поселенні І—


Витоки українського народу

II ст. у Лютежі на Дніпрі. Тут на три житла припадає 15 горнів і понад 300 ям для випалювання вугілля.

Окремі сліди залізообробного виробництва трапляються на поселеннях у вигляді поодиноких горнів, шматки криці та шлаків.

У невеликих кількостях вироблялася сталь.

Асортимент залізних виробів налічує близько ЗО назв, включаючи зна­ряддя праці, предмети озброєння, побутові речі, деталі одягу, прикраси тощо.

Слов'янські ковалі-універсали виготовляли також прикраси та деталі одягу з кольорових металів: свинцево-олов'янистих сплавів, бронзи або ла­туні, рідше срібла. На території слов'ян майже не було родовищ руд кольо­рових металів. За сировину правили уламки імпортних речей та злитки-за-готівки. Для срібних прикрас використовували переважно монети. У першій половині І тис. н. є. це були римські динари, у другій — арабські дирхеми. Залишки ювелірного ремесла знаходять у вигляді ллячок, тиглів, ливарних формочок, шматків шлаків, напівфабрикатів та готових виробів. Останні частіше трапляються при похованнях. Інколи знаходять скарби.

УII—IV ст. були досить поширені вироби з виїмчастою емаллю (фібули, ланцюжки, брошки, браслети). На майстернях городищ Зимне, Пастирське та на поселенні Бернашівка (Середній Дністер) є свідчення місцевого виго­товлення пальчастих фібул та поясних наборів.

Керамічне ремесло у лісовій зоні залишалося ліпним до VIII—IX ст. Дос­коналий ліпний посуд зарубинецької культури дає можливість зробити при­пущення про використання поворотної підставки (праобраз гончарного кола) та певної спеціалізації майстрів-керамістів, праця яких була зорієнтована на невеличку групу сусідніх сімей.

Гончарне коло з'являється у черняхівській культурі у НІ ст. н. є. В Україні відомо вже близько 50 місцезнаходжень черняхівських гончарних майстерень, переважно з горнами. Вони були розраховані на випалення 25— 150 горщиків. Один майстер міг виготовляти до 80 посудин на день, отже, забезпечувати посудом досить велику територію.

У середині І тис. н. є. внаслідок розпаду Римської імперії та Великого переселення народів відбувається деградація гончарного ремісництва: посуд ліплять вручну і випалюють у хатніх печах та вогнищах. Певною компенса­цією втрати гончарного кола було використання слов'янами в другій поло­вині І тис. токарного верстата. Від цього виробництва залишилися залізні різці. Можна припустити наявність у той час дерев'яного посуду (миски та кулхі), виточеного з дерева на токарному верстаті.

Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час також виробництво гребенів з рогу оленя, дуже поширених у черняхівській культурі. Майстер­ня з виготовлення гребенів знайдена, зокрема, біля с Велика Снітинка.

Окремою галуззю було виробництво жорен для ручних млинів — одного з основних побутових та виробничих знарядь землеробів.


Тема 2

Один із центрів виготовлення жорен населенням черняхівської культу­ри розташовувався біля сіл Жорнище та Лугова на Побужжі. Тут було два кар'єри на місці кратера доісторичного вулкана. В кар'єрах добували туфо­подібну породу, жорна з якої за технічними властивостями були кращими порівняно з подібними виробами з вапняку, пісковику та граніту. Жорна з цього центру розходились по широкому регіону від Дністра до Сіверського Дінця.

Озброєння східних слов'ян складалося з мечів, сокир, списів, дротиків, луків та стріл, дерев'яних щитів, інколи з металевими умбонами. Знахідки шпор свідчать про наявність кінних воїнів.

Основою культури будь-якого народу є мова. Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної сім'ї, до якої входять також балтські, германські, італійські (романські), кельтські, індоіранські мови; окремі мови — грець­ка, вірменська, албанська та поширені в давнину фракійські, іллірійські, анатолійські та тохарські мови.

Від індоєвропейської мовної сім'ї спочатку відокремились анатолійські та індоіранські мови (близько IV—III тис. до н. е.). Досить рано почали фор­муватися також вірменська, грецька та фракійська мови.