САМОСТІЙНА ПІДГОТОВКА СТУДЕНТІВ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ 5 страница

З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з'їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Вна­слідок цього зміцнювалися місцеві князівські династії. Велика родина Яро­слава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії — Мономаховичів і Свято-славичів. У свою чергу, Мономаховичі згодом розділилися на волинських Ізяславичів, галицьких і смоленських Ростиславичів, суздальських Юрійови­чів, а Святославичі — на новгород-сіверських Ольговичів і чернігівських Давидовичів.

Період з початку 40-х по 70-ті pp. XII ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцен­трових сил. Одним із основних вузлів міжкнязівських інтересів, як і рані­ше, залишався Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х pp. XII ст. залишився єдиним символом цілісності Русі. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов'язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські та інші князі. Харак­терно, що незалежно від династичної належності удільні князі, ледве оволо­дівши Києвом, перетворювалися з автономістів на рішучих і послідовних по­борників єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, проте всі усвідомлювали, що шлях до їх досягнення проходив через Київ.

Слід зауважити, що ця величезна притягальна сила Києва пояснювалася насамперед традиціями його колишньої політичної величі, але не останню роль тут відігравали й ті реальні переваги, що їх одержував князь, оволодів­ши великокняжим столом. У руках київського князя опинялося найбільше


Тема З

місто Русі, а також обширна Київська земля, що була однією з наибагатших і найбільш розвинутих. Основні володіння Києва у XII—XIII ст. розташува­лись на правому березі Дніпра, включаючи землі древлян і південно-західні райони розселення дреговичів. Західні кордони Київської землі вже в X — на початку XI ст. проходили по лінії р. Західний Буг, південні — по лінії р. Рось, верхів'їв Південного Бугу, Случі, Горині. В окреслених межах літо­пис називає близько 80 міських центрів, що значно більше, ніж у будь-яко­му іншому князівстві.

Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзви­чайно неспокійним і небезпечним місцем, породило з часом і свою проти­лежність. Сильні князі певних земель стали намагатися досягти керівного становища в країні й очолити боротьбу за загальноруську єдність не шля­хом переходу в Київ, а утверджуючи в ролі об'єднавчого центру столицю свого князівства.

У другій половині XII ст. проти великого князя Мстислава II постала по­тужна князівська коаліція на чолі з владимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів. Після тривалої облоги Київ уперше за всю історію Київської Русі було взято штур­мом. Переможці жорстоко пограбували місто. Літописець пише: "И граби-ша за два дня весь град, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятин­ную Богородицу и не бысть помилования никому... и взяша именья множе­ство, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесо-ша". Вчені вважають, що розгром Києва остаточно підірвав стару державну систему Русі.

Наприкінці XII ст. утворилися потужна антиполовецька коаліція на чолі з великим князем Святославом Всеволодовичем, в якій активну участь бра­ли сили Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Пінської та інших земель. Проте успіхи коаліції затьмарив сепаратний похід новгород-сіверського князя Ігоря, оспіваний у літератур­ному шедеврі тих часів "Слові о полку Ігоревім". Внаслідок його поразки у 1185 р. половецьким ордам була відкрита дорога на Русь. Проте у 1187— 1192 pp. блискучі перемоги руських дружин змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. Успішна антиполовецька боротьба відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з'єднували її з Південною і Південно-За-хідною Європою.

Після смерті Святослава у 1194 р. Київ остаточно втрачає роль політич­ного центру. Утворюється кілька регіональних центрів, які претендують на роль об'єднавчого центру, найпомітнішими з яких стають Галицько-Во-линське князівство на чолі з Романом Мстиславичем та Владимиро-Суз-дальське на чолі із Всеволодом "Великим Гніздом". Перша половина XIII ст. характеризується смугою нових усобиць, втручанням поляків і угорців у справи на заході Русі. Нормальний хід історичного розвитку руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингісхана.


Київська Русь. Галицько-Волинська держава

2. Соціально-економічний і політичний устрій Київської держави.Роз­глядаючи друге питання, необхідно пам'ятати, що Київська Русь відкрила новий — феодальний період в історії східних слов'ян. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX—X ст. Основними серед них були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утверджен­ня феодального способу виробництва.

У міру поглиблення процесів феодалізації на Русі ускладнювалась ієрар­хічна структура панівного класу. На її вершині у X—XIIIст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію Рюриковичів і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий київський князь. Відсутність на Русі чіткої юридичної системи за­міщення столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів.

Численну категорію панівного класу становили бояри. В літописах вони згадуються поряд з князем уже в X ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах були місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землевласниками. Уже в XI ст. існувала певна соціальна диференціація боярства на "великих", "менших" і "земських" бояр. Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, що брала участь не лише у воєнних кампа­ніях, айв державному управлінні.

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально за­лежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, найми­ти, холопи, ізгої. Основною категорією населення були смерди — особисто вільні селяни, що мали власне господарство і сплачували данину. Закупи — це колишні смерди, які втратили власне господарство і потрапили в за­лежність до феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші — "купу" — в господарстві свого пана. Рядовичі — селяни, які уклали з князем чи бояра­ми договір — "ряд" про найм. Соціальне становище холопів було тотожне рабському, вони працювали в панському господарстві, не маючи ніякої влас­ності.

Основним засобом виробництва була земля, яка перебувала у власності феодалів. За користування нею селянин був зобов'язаний певний час пра­цювати в господарстві пана або віддавати йому частину власних продуктів чи сплачувати грошовий податок. Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми зе­мельної ренти, що базувалося на общинному володінні землею.

Данину сплачували у формі разових контрибуцій і регулярних податків на користь держави. Вони розподілялися між господарствами відповідно до кількості землі, якою користувалася сім'я. Збирання данини отримало на­зву "полюддя", яке збиралося князівською дружиною з листопада до квітня. З другої половини X ст. воно перетворилось у додатковий податок. Після вбивства КНЯЗЯ Ігоря у 945 р. Ольга була змушена встановити чітко фіксова­ну норму податку — "уроки".


Тема З

Наприкінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були "вири" — штрафи за скоєні злочини. Населення виконувало і такі повин­ності, як "повоз" — постачання коней і підвод для потреб органів влади, бу­дівництво міст і укріплень, відробітки. Сплачувалася й церковна десятина.

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами з IX ст. Великий київський князь вважався верховним власником землі. Уже в X ст. почала формуватися великокнязівська вотчина — домен. Після по­ходу княгині Ольги у 946 р. на древлян відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцевих старійшин-землевласників позбавили наділів, їхнє місце посіла великокнязівська адміністрація. Ольга вперше відокремила князівські землі від державних.

З кінця X ст. почалося формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися в управління його си­нам. Після Любецького з'їзду 1097 р. на Русі юридично закріплено князів­сько-вотчинний порядок ("каждо да держить отчину свою"). Насправді вот­чина разом зі столом переходила до одного сина, а решта ставали ізгоями.

У князівських дворах були комори, токи, погреби, де зберігалися продук­ти харчування, господарський інвентар, ремісничі вироби. Вони призначали­ся не лише для особистих потреб господарів садиб і їх челяді, а й на продаж.

У Русі склалося три основних типи князівських волостей. Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Влади-миру-на-Клязьмі та ін. їх економічна консолідація зі своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже в перший період історії Київської Русі. В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адміністративно-політичні й економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін. — другий тип. З дру­гої половини XII ст. на політичній карті Русі з'явилися князівства третього типу (Вишгород, Путивль, Курськ, Брянськ, Торчеськ). Всього утворилося близько 100 невеликих князівств.

Поступово формується і велике боярське землеволодіння. Способи його утворення були різними: експропріація земель общинників, освоєння нових земель, купівля їх, князівські пожалування за службу тощо.

Великим землевласником була Руська православна церква. Вже "Уста­вом" Володимира Святославича церкві надавалася 1/10 податкових надхо­джень. Ярослав Мудрий забезпечив десятиною церкву Бориса і Гліба у Виш-городі. Київській Десятинній церкві належало багато сіл і місто Полонне, Печерський монастир володів містами Василевом та Мичеськом.

Переважну більшість населених пунктів Київської Русі становили села. Індивідуальні селянські сім'ї об'єднувались у сільські територіальні общи­ни, які називались "верв", "мир", "село" тощо. Общинним було володіння частиною сервітутів — лісами, пасовиськами, водоймами. Община сплачу­вала штраф за злочин, скоєний на її території, якщо особа злочинця не була встановлена.


Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Уже в IX ст. арабські джерела (Ібн Хордадбех, Ібн Русте, Аль-Якубі) за­свідчують значну кількість слов'янських міст. На початковому етапі руської історії головною містотворчою силою була політична влада. Під стінами міст відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, в них формувалася військова дружина. У IX—X ст. варяги називали Русь "Гардарики" — країна міст. У XII—XIII ст. налічувалося близько 100 міст. За розмірами і кількістю насе­лення давньоруські міста можна поділити на чотири групи: найбільші цент­ри, площа яких перевищувала 100 га (Київ, Чернігів, Новгород, Переяслав, Галич, Владимир-на-Клязьмі); міста, площа яких дорівнювала 10—50 га (Новгород-Сіверський, Любеч, Луцьк); міста, укріплена площа яких стано­вила від 2,5 до 10 га; дрібні містечки, площею від 1 до 2,5 га.

Загальна кількість міського населення Русі у XII—XIII ст. становила 510—520 тис. осіб. У великих містах проживало від 10 до 50 тис. осіб, у се­редніх — 3—5, у малих — 1—2.

Основою економічного розвитку більшості міст були сільськогосподарсь­ке виробництво, ремесло і торгівля. Але співвідношення цих галузей у містах було різним. Господарську специфіку давньоруських міст визначала і торгі­вля. Багато міст, що лежали на важливих внутрішніх і міжнародних торго­вих магістралях, зростали і розвивалися переважно за рахунок торгівлі.

Більшість давньоруських міст мали статус державних і залежали від князів і феодалів. Із великих міст лише Новгород, Псков і Полоцьк мали відносно розвинуте самоврядування.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства по­сідало ремесло, яке досягло високого технічного і технологічного рівня, мало широку спеціалізацію. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались у феодальних замках та се­лах. Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із земле­робством становила основу економічного розвитку країни. Значного розвит­ку набули ювелірне ремесло, склоробство, гончарство, виготовлення цегли, дереворобне ремесло тощо.

Аналіз археологічних матеріалів дає можливість виділити два основні пе­ріоди давньоруського ремесла, що узгоджується із загальною картиною соціаль­но-економічного розвитку держави. Ранньофеодальному етапу відповідає ма-лорозвинуте ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального госпо­дарства. Для періоду феодальної роздробленості характерне більш розвинуте ремесло, яке різко збільшило обсяги свого виробництва, коли помітним став внесок виробництва вільних ремісників, зосереджених у міських посадах.

Важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі була торгівля. На Схід руські купці вивозили мед, віск, завозили предмети розкоші, пря­нощі, срібло. Після хрещення Русі зовнішня торгівля поступово переорієн­товується на Візантію. Із Візантії вивозили шовкові та парчеві тканини, ки­лими, одяг, прикраси, посуд, вино, оливкове масло. Русь експортувала мед, віск, рабів і особливо хутро. Ця торгівля, як правило, здійснювалася шля-


Тема :

хом обміну. Активно торгувала Русь і з країнами Центральної і Західної Євро пи. Уже наприкінці IX — на початку X ст. функціонував торговельний шля? Київ — Галич — Прага — Регенсбург. Важливим елементом міжнародно-торгівлі Русі були торгові колонії — місця перебування купців і зберігання товарів. Паралельно розвивалася й внутрішня торгівля, проте за умов фео­дального способу виробництва формування єдиного внутрішнього ринку булс неможливим.

Розглядаючи політичний устрій Київської держави, необхідно звернути увагу на інститути державної влади. Верховна влада належала князю. Віїг виступав не тільки правителем країни, землі чи волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінсь­ких служб. Зміна князів, як правило, вела до зміни попередньої адмініст­рації, яка повністю залежала від князівської влади.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова. Устави й уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поши­рювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламен­тувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалася земельними фондами тощо. До компетенції князівської вла­ди належали і військові справи. Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Уже на ранньому етапі становлення праукраїнської державності князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Раду, що складалася з бояр і "градських" старців, скликав Володимир Святославич для вирішення пи­тання вибору нової віри. За часів Володимира князівські радники іменують­ся дружиною. До її складу, очевидно, входили і вищі церковні ієрархи. Ана­логічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. З розвитком державності "старци градские" почали називатися "мужами градскими". До князівської ради могли входити в окремих випадках і пред­ставники місцевого магістрату. Роль ради зростала з ослабленням князівсь­кої влади, особливо це виявилося в Галичині.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої по-і ловини XI — початку XIII ст. були міжкнязівські з'їзди (снеми). Вони збиі ралися у найвідповідальніші для країни періоди, на них обговорювали пін тання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборону Русі тощо. Практика їх проведення була започаткована у зв'язку з необхід­ністю вироблення давньоруського законодавства. У 1072 р. Ізяслав, Свято-І слав та Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духсм венства затвердили у Вишгороді "Правду Ярославичів". Наступні з'їзди відбувалися у 1097, 1101, 1103, 1155, 1195, 1223, 1230 pp.

У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути компетенцією виключно князівської влади Києва. Тепер удільні князі


Київська Русь. Галицько-Волинська держава

могли оголошувати війну та укладати мир з ворогами Русі. Залучення іно­земних союзників для вирішення внутрішніх проблем стало звичним яви­щем. Князі окремих земель теж збиралися на з'їзди. Літопис повідомляє про низку зустрічей волинських і чернігівських князів у 40—80-х pp. XII ст.

Поряд із князівською владою зберігався й інститут народного віча. Літо­писи, розповідаючи про віча, нерідко вказують на участь "всех людей", "всех киян". Проте насправді загальноміське віче було вузькостановим органом. Воно об'єднувало великих феодалів, до яких інколи приєднувалася купець­ка верхівка.

Народне віче відіграло вирішальну роль під час вигнання з Києва князя Ізяслава у 1068 p., а також під час запрошення Володимира Мономаха на київський стіл у 1113р. Особливо велике значення віче зберігало у Новго­роді, який поступово перетворився у боярську республіку.

Зміцнення економічних позицій боярства збігається з активізацією віча. В період феодальної роздробленості боярство хотіло брати активну участь у державному управлінні, використовуючи для цього старий орган народної демократії. Крім суперечностей між князівською владою і боярською фео­дальною демократією на діяльності віча відбились і серйозні суперечності всередині самого боярства. Воно не становило монолітної політичної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище і виборювали це право, намагаючись посадити на князівський стіл свого ставленика.

Особливою гостротою ці суперечності характеризувались у Києві, що було пов'язано з нечітким визначенням порядку успадкування великокнязівсь­кого столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалася на князів із ди­настії чернігівських Ольговичів, інша обстоювала право на Київ представ­ників Мономахового роду. Результатом цього стала система дуумвірату — спільного правління представників обох династій.

Отже, на Русі існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи у суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархіч­ної влади (князь).

3. Причини та наслідки занепаду Київської Русі.Розглядаючи третє пи­тання, слід зазначити вплив на занепад Руської держави як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. До перших необхідно віднести децентралізацію управ­лінської системи, що відкрило можливості для прискореного розвитку авто­номних князівств. Це призвело до зміни напрямків економічних зв'язків. Новгородське і Полоцьке князівства переважно орієнтувалися на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря та Сканди­навією. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. Водночас українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.


Тема З

Разом з тим необхідно пам'ятати, що теза про розпад Київської Русі на 15 суверенних держав-князівств є помилковою. Феодальні князівства XII— XIII ст. не становили чогось нового, а виникли з утворенням Київської дер­жави і були її структурними одиницями. Вони не були стабільними ні полі­тично, ні територіально, а тому й не могли замінити собою цілу державу. Столицею Давньоруської держави був Київ, який до монголо-татарської на­вали залишався найбільшим політичним, економічним і культурним цент­ром. Водночас державні підвалини підточували боротьба між різними гілка­ми правлячої династії Рюриковичів, зростання авторитету великого бояр­ства, котре почало втручатися в державне управління, вирішення внутрішніх міжусобиць за допомогою іноземних військ, зростання економічної незалеж­ності від Києва земель-князівств.

Проте був ще один аспект проблеми політичної роздробленості. З пере­могою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства княжі роди все глибше пускали коріння у батьківських зем­лях. Для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'я­зане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Відсутність механізму заміщення великокнязівського столу була стимулом цих міжусобиць.

Деструктивну роль на Русі почали відігравати владимиро-суздальські князі. Ще в середині XII ст. Юрій Долгорукий створив проти київського кня­зя Ізяслава Мстиславича військово-політичний союз з галицьким і чернігів­ським князями, залучивши до нього половців і Візантію. В 1149 р. він роз­громив військо київського князя на р. Трубіж. Невдалі спроби Юрія Долго­рукого утвердитися в Києві навели його нащадків на думку про необхідність підірвати вплив "матері міст руських" і перенести центр Руської держави на північ. Цю політику проводили Андрій Боголюбський, пограбувавши Київ у 1169 p., а також Всеволод "Велике Гніздо", який відмовився увійти до анти-монгольської коаліції у 1223 p., розраховуючи на поразку і занепад Києва.

Поряд з політичними проблемами були й господарські. Розташування Києва на великому торговому шляху "із варяг у греки" відігравало важливу роль у піднесенні міста. З кінця XI ст. значення цього шляху почало змен­шуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Іноземні купці, обминаючи Київ, встановили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом з одного боку та Західною Європою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від кочівників. Багатовікова боротьба зі степовими виснажувала сили Київської Русі. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було розгромлено Візантію. Водночас розпо­чався занепад іншого торговельного партнера — Багдадського халіфату Абба-сидів. Економічні негаразди вели до загострення соціальних суперечностей.

У першій половині XIII ст. Русь отримала нового надзвичайно потужно­го ворога — монголів. У XII ст. монголи були типовими кочівниками, що


Київська Русь. Галицько-Волинська держава

розселялися на безкраїх просторах Великого Степу. У 1206 р. на курултаї на р. Онон єдиним правителем монголів було обрано Темучіна (Чингізхан), який зламав родоплемінний устрій і перетворив увесь монгольський етнос на орду, народ-воїн. Монголи створили потужну армію, їхня кіннота була найкра­щою у світі, вони володіли першокласними стінобитними знаряддями. Потім розпочалося підкорення сусідніх народів. Під ударами монгольських орд впали могутня імперія Чжурчженів у Китаї, Хорезмська держава, була за­войована Сибір. 30-тисячна армія на чолі з Джебе і Субудаєм через Закав­каззя прорвалася на Дон, щоб ударити в тил половцям, війна з якими точи­лася з 1218 р. Оточені звідусіль половці звернулися за допомогою до русь­ких князів. Тоді ж до Києва прибули і монгольські посли, які запропонува­ли мир у разі збереження нейтралітету у війні з половцями. Однак на князів­ському з'їзді у Києві було вирішено надати допомогу половцям, з ханами яких руські князі перебували у династичних зв'язках. Монгольське посоль­ство вирізали. Цей вчинок потяг за собою страшну помсту. Вбивство посла у монтолів-мітраїстів вважалося найтяжчим гріхом, який можна було споку­тувати тільки смертю. Водночас "чорна віра" вчила, що піддані, які не ви­ступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за злочин. У цій морально-етичній настанові полягала "таємниця" масштаб­них монгольських звірств у багатьох країнах. У XIII ст. в Європі не вважа­лося ганебним зарізати посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому.

Навесні 1223 р. на о. Хортиця зібралися дружини київського, галицько­го, волинського, чернігівського, смоленського, путивльського, трубчевсько-го і курського князів. Разом з половцями вони переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшям, розбили передовий загін монгольської армії, захопи­ли табуни коней та іншу здобич.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калка їхні зморені три­валим походом дружини зіткнулися з головними силами Джебе і Субудая. Між князями почалися суперечки, ніхто з них не хотів поступитися перші­стю. 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удатний і Данило Галицький зі своїми полками та половці переправилися через річку і вступили в бій. Половецька кіннота не витри­мала натиску противника, кинулася безладно тікати і порушила бойові по­рядки галичан і волинян. Монголи оточили військо київського князя Мсти­слава на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Зрештою, руські князі були розбиті й взяті в полон. Полонених князів татарські хани поклали на дошки, а зверху влаштували бенкет, задавивши князів (за мон­гольським звичаєм — це почесна страта без пролиття крові, право на яку мали лише представники правлячих династій). Переслідуючи залишки русь­кої армії, монголи дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київсь­кої землі, але в тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари, і виснажені загони Джебе й Субудая були змушені відступити.


Тема З

Після смерті Чингізхана землі Монгольської держави було поділено між його нащадками. Незавойовані західні простори отримав онук великого хана Батий (Бату). У1235 р. курултай вирішив добити половців та покарати Волзь­ку Булгарію і Русь. 1236 р. монголи розгромили Волзьку Булгарію, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство, якому відмо­вився допомагати владимирський князь. Незважаючи на героїчний опір на­селення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Владимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста та села. Пройшов­ши вогнем і мечем північно-східні землі, за 100 верст від Новгорода загони кочівників повернули на південь.

Руські князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об'єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими му­рами. Навесні 1239 р. монголи вторглися в порубіжні українські землі. Пер­ший удар прийняв на себе Переяслав. Його захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто спалене. Відважно боронилися й захисни­ки Чернігова у жовтні 1239 р. На допомогу обложеним встиг з дружиною князь Мстислав Глібович, але Чернігів був взятий і спалений. З Чернігове Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам е ордою рушив униз вздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михаиле втік до Угорщини, прирікши "матір міст руських" на знищення. Проте Мен­гухан не наважився штурмувати потужну фортецю. Наприкінці року мон гольська кіннота вслід за розбитими половцями вдерлася до Криму й заво л о діл а майже всім півостровом.

1240 р. почався нападами монголів на ще не зруйновані міста південнс-Русі. Один за одним падають Білгород, Василів, Витачів та інші фортец Київської землі, які обороняли столицю з півдня. Восени 1240 р. майже вс: армія хана Батия оточила Київ. За чотири тижні монголи зуміли зробити; стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захо пити частину валу. Наступного дня захисники зайняли укріплення "міст Володимира" й приготувалися до оборони. Але монголи прорвалися всере дину Києва біля Софійських воріт. Захисники міста на чолі з галицьким воє водою Дмитром за ніч спорудили перед Десятинною церквою огорожу із за гострених догори колод. Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголів загину ли останні захисники "матері міст руських". З 50 тис. киян врятувалис лише 2 тис, а з усіх будівель збереглося близько 200.

Після короткочасного відпочинку монгольські загони рушили на захі; руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо оборе няло своє майно і власне життя. Запеклий опір загарбникам чинили захиі ники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городин Надзвичайний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки к Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми, і навіть коли ворог вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинка:


Київська Русь. Галицько-Волинська держава