IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. 7 страница
1) перехід до 12-річної системи освіти в середній школі
як умови для інтелектуального, соціального, морального й
фізичного розвитку й саморозвитку учнів, виховання гро-
мадянина-патріота, створення надійного фундаменту для
формування демократичного суспільства;
2) зростання в навчальному процесі вміння здобувати
інформацію з різних джерел, переробляти й застосовувати
її для індивідуального розвитку й самовдосконалення лю
дини;
3) посилення практичного й виховного спрямування
освіти;
4) диференціацію та індивідуалізацію навчання і вихо
вання учнів, створення умов для їх саморозвитку й само
визначення, осмисленого визначення своїх можливостей і
життєвих цілей;
5) забезпечення безперервності освіти молоді;
6) зростання значення в житті загальноосвітньої шко
ли органів громадського самоуправління (учнівські збори,
батьківські збори, опікунська рада, наглядова рада тощо)
та колегіального органу управління (педагогічна рада);
7) посилення виховної та організаторської функцій
вчителя, стимулювання діалогової форми спілкування з
учнями, переходу від авторитарної педагогіки до педагогі
ки особистісно зорієнтованої, комунікативної.
Складовою духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих
Основні тенденції розвитку сучасної' українсько? культури
угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами.
Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:
1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому
валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати
на науку з державного бюджету становили 3,1% ВВП, то
1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4%. У резуль
таті за внутрішніми валовими витратами на одного науков
ця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в
2,5 раза, СІІІА та Великобританії — в 50 разів;
2) невпинне зниження рівня наукоємності валового
внутрішнього продукту України, який є показником дина
міки економічних перетворень. Протягом 1991—1999 рр.
цей показник знизився в 2,2 раза;
3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до
новітньої наукової інформації. Відсутність належного фі
нансування зумовила відставання українських науково-
дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації,
науковими приладами, матеріалами, літературою від од-
нопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на
10—15 років. Вітчизняні науковці оснащені обладнанням
та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги,
а доступом до найновішої інформації володіє лише 1 % фа
хівців;
4) зниження ефективності функціонування наукових
установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення
на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчиз
няних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шоста. Пито
ма вага розробок, які за своїми техніко-економічними ха
рактеристиками перевищували кращі світові аналоги,
знизилася до 4,1% порівняно з 6% 1990 р. Понад 90% но
вих технологічних розробок не впроваджується у вироб
ництво. Фундаментальні дослідження поступаються міс
цем прикладним, що в перспективі може призвести до
значного відставання від інших країн на магістральних на
укових напрямах;
5) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку
внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломова
них спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних
втрат. Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вче
ним ступенем та втрачена вигода від його використання об
ходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А
процес деградації науки може стати незворотним, якщо
 |
Г
Україна на шляху незалежності
країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури.
Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний Досвід.
Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна паніві' их поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.
Характерними ознаками літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.
Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.
Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільгового оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства. У Росії ще в 1995 р. було прийнято федеральний закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та книгодрукування Російської Федерації», що звільняв книговидання, пресу і поліграфію практично від усіх податків. Така модель книговидавництва поширена в багатьох країнах світу і є доволі життєздатною та перспективною. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя на
Основні тенденції розвитку сучасної української культури
рік, а в Україні — лише 0,4—0,5, у Білорусі — до 7, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.
Попри економічні негаразди розвивається національний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на 30 тис. вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.
Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те, фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко) у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Іллєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».
Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.
У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіж-
Україна на шляху незалежності
ними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Протягом 1992—1993 рр. понад 100 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном.
Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивних тенденцій, найпомітніші серед яких:
— маргіналізація культури;
— скорочення мережі установ культури;
— повільне формування правових засад культури, мис
тецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та
особливостям українського культурного процесу;
— обмежене фінансування культури;
— комерціалізація культурної сфери, що за відсутнос
ті стійких традицій меценатства поставило на межу вижи
вання значну частину творчих колективів, спричинило до
мінування грошей над естетичними ідеалами;
— прогресуюча культурна деградація населення.
Характерною особливістю сучасного стану культури є
неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуман-ність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.
19.9. Характерні ознаки релігійного життя
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів,
Характерні ознаки релігійного життя
збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновекторни-ми пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.
Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 року функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.
Водночас у духовній сфері існують і проблеми. Однією з найболючіших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:
1) Українська православна церква Московського патрі
архату (УПЦ МП) — приблизно 8,5 тис. громад;
2) Українська православна церква Київського патріар
хату (УПЦ КП) — 2,5 тис. громад;
3) Українська автокефальна православна церква
(УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.
Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.
Іншою, не менш складною, проблемою є значна політи-зація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.
Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство,- культові приміщення, майно.
Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності насе-
Україна на шляху незалежності
лення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21%.
Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів та ін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.
Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.
Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі ознаки:
— помітне зростання релігійного чинника в суспільно
му житті;
— посилення релігійності населення;
— швидке збільшення кількості релігійних громад;
— поліконфесійність, розширення спектра конфесій,
напрямів і тлумачень;
— глибокий розкол у православ'ї;
— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;
— територіальна нерівномірність поширення релігій
них організацій;
— відродження та активізація діяльності церков на
ціональних меншин;
— поява в релігійному спектрі країни значної кількос
ті нетрадиційних культів.
Роль національної ментальності в житті суспільства
19.10. Роль національної ментальності в житті суспільства
Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій.
Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об'єкт, своєрідний наслідок сумарної дії чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в закодованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби перебуває у будці суфлера, у затінку. Тобто її наявність на політичній сцені відчувається в поведінці та репліках головних героїв.
Характерні ознаки та особливості української ментальності зумовлені сукупністю чинників.
1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Са
ме воно зумовило маргінальність, двоїстість української
ментальності. їй притаманне поєднання індивідуалізму,
характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості
та емоційності.
2. Домінуючий вплив двох головних історичних плас
тів традиційно-побутової культури: землеробського та
козацького. Найглибинніші пласти української менталь
ності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдав
ніших часів було заняттям українців як автохтонного ет
носу. Саме воно визначило особливості їхнього світобачен
ня, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці
стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців
(праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально
адаптовані до однієї території (ландшафту), детерміновані
природними циклами і сільськогосподарським календа-
21 Історія України
642 Україна на шляху незалежності
рем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в традиціях та мові, ця інформація крізь століття зумовлює такі характерні риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних пошуків правди.
Землеробська культура, залишки матріархату в родинних стосунках зумовили пріоритетну роль жінки. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних цінностей українців формувалися в координатах землеробської культури під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Європі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з появою на історичній сцені оригінального етносоціального утворення — козацтва.
Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій.
3. Багатовікова відсутність власної держави. Це сут
тєво деформувало український національний характер, зу
мовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання
на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність
в українського народу власної держави відбилася в націо
нальній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном
землі (в розумінні навичок практичного господарювання,
органічного злиття з природою та ін.), але через дію зов
нішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього
коріння проростають примирення з негативними явища
ми, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанцію-
вання від особистої відповідальності.
4. Тривала роз'єднаність українських земель. Перебу
вання .українських земель у складі Російської, Аветро-
Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та
інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут ук-
роль національної ментальності в житті суспільства
раїнців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німець-ка та польська. Важливим чинником їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності. Крім того, ментальності галичан притаманні певний консерватизм, скерований на увіковічнення в незмінному вигляді основних національно-етнічних цінностей, а також активне виявлення національних почуттів, патріотизму.
Що ж стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них, через певні історичні обставини, головною метою було, як правило, не національне, а соціальне визволення. Провідними рисами ментальності в цьому регіоні були: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; порівняно слабшими — національні патріотичні почуття, звичка до копіткої праці.
Отже, слушною є думка про те, що нині наявні всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності загалом, а й про її своєрідність у різних регіонах України.
5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація укра
їнської еліти. Репресивні акції держав, до складу яких
входили протягом віків українські землі, щодо національ
ної еліти, конформізм частини її звужували коло генерато
рів національних філософських ідей, творців самобутньої
української культури, політичних лідерів та провідників
народу. Це, з одного боку, посилювало консервативність
української ментальності як засобу захисту вже набутих
національних цінностей від чужих впливів, з іншого —
поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може запро
датися знову.
6. Нашарування «радянської» ментальності. Тривале
перебування українського народу в жорстких рамках тота
літарного суспільства лишило свій слід в національному
генетичному коді. «Родимі плями» тоталітаризму наявні в
психології кожної людини, яка вихована за радянської до
би. Вчені Національного інституту стратегічних дослі
джень виділяють такі основні риси «радянської» менталь
ності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення
Г
Україна на шляху незалежності
життя власними силами, що доповнюється формальною активністю, активністю про людське око, напоказ; головне — створити враження, що людина працює, а не працювати на певний результат; комплекс меншовартості — відчуття власної нездатності через некомпетентність та не-професіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерналізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; безпорадність — надія на розв'язання проблем ззовні, на чиюсь гуманітарну допомогу1.
За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (певному консерватизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є значною перешкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якісно новий рівень суспільного життя.
Реформування суспільства — це завжди складний процес. Світовий досвід вивів своєрідну формулу успіху модернізації: «Синтез чужих досягнень і власних традицій». На перший погляд, вона надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі правила, що забезпечують гармонію, органічний резонанс «свого і чужого»: .
1) новітні ідеї повинен відносно легко і безболісно усві
домлювати широкий загал;
2) новації повинні органічно продовжувати і розвивати
віками усталені національні традиції;
3) черговість і темпи впровадження новацій визнача
ються мірою їх вплетеності в мережу віками вироблених і
закорінених у національній свідомості цінностей.
Отже, ретельне врахування характерних рис та особливостей національної ментальності — необхідна умова при розробленні як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування суспільства. У разі невиконання цієї вимоги надзвичайно реальною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних перетворень.
^ласюк О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський вимір: реалії та перспективи України // Політика і час. — 1995. — №2. — С. 35.
Формування концепції зовнішньополітичного курсу
19.11. Формування концепції зовнішньополітичного курсу
Основні засади зовнішньої політики Української держави було закладено ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення її незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.
Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.
Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.
У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробіт-