ДІЯЛЬНІСТЬ КЛАСНОГО КЕРІВНИКА З ВИВЧЕННЯ
Кузьмінський А. І., Омельяненко С. В.
НАСТІЛЬНА КНИГА
КЛАСНОГО КЕРІВНИКА
Черкаси
Навчальний посібник для класних керівників, учителів молодших класів, керівників шкіл, студентів педагогічних навчальних закладів.
Рецензенти:
Євтух Микола Борисович − доктор педагогічних наук, професор, академік-секретар Відділення вищої освіти Національної академії педагогічних наук України.
Зязюн Іван Андрійович − доктор філософських наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України, директор інституту педагогічної освіти та освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України.
Укладачі:
Кузьмінський Анатолій Іванович − доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, ректор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького
Омельяненко Світлана Віталіївна − кандидат педагогічних наук, професор кафедри педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.
У пропонованому навчальному посібнику дібрані і впорядковані методичні матеріали, спрямовані на усвідомлення визначальної місії вчителя-вихователя у формуванні всебічно розвиненої особистості. Особлива роль у цьому процесі належить учителям молодших класів, класним керівникам. Методичні матеріали посібника стануть у нагоді їм, а також керівникам загальноосвітніх навчально-виховних закладів. Посібник буде корисним і студентам педагогічних навчальних закладів як у процесі академічної підготовки, так і під час проходження педагогічної практики.
ЗМІСТ
РОЗДІЛ I. Учитель і суспільство……….………………………….…………….5
РОЗДІЛ II.Діяльність класного керівника з вивчення
учнів і дитячого колективу…………………………………………………..….13
Психолого-педагогічні якості та професійні вміння педагога…………..13
Типові особливості анатомо-фізіологічного і психологічного
розвитку дітей……………………………………...………..………….…..20
Психологічні якості особистості…………………………………….….…25
Методи вивчення учнів ……………………………………………………38
Характеристика методів вивчення учнів з погляду
їх функціональної спрямованості…………………………………………50
Методики вивчення учнівських колективів ……………………………..79
Дещо з астропедагогіки ……………………………...……………………86
РОЗДІЛ III. Робота класного керівника з батьками …………….………..….104
Система класних батьківських зборів………………………….………..117
РОЗДІЛ IV. Діяльність класного керівника з організації
і проведення позакласної виховної роботи …………………………………..133
РОЗДІЛ V. Колективні творчі справи …………………………….…..……...170
РОЗДІЛ VI. Планування роботи класного керівника ………………………..192
РОЗДІЛ VII. Нормативно-правова база освітньої діяльності
(у контексті функціональних посадових обов’язків
класного керівника) …………………………………….…………..……….…195
РОЗДІЛ VIII. Народна мудрість і висловлювання видатних людей
про місце й роль учителя в суспільстві ………………………………………223
РОЗДІЛ IX. Рекомендована література для класного керівника …………..261
РОЗДІЛ X. Рекомендована література для батьків з питань
сімейного виховання …………………………………………………………..284
РОЗДІЛ I
УЧИТЕЛЬ І СУСПІЛЬСТВО
Виховання молодого покоління є однією з найважливіших функцій суспільства. Людина, турбуючись про продовження роду, завжди дбала про передачу новим поколінням свого досвіду. Спочатку цю функцію виконували лише батьки. Пізніше окремі функції виховання дітей у родах, общинах їх члени передавали найбільш досвідченим і найбільш мудрим людям − педагогам. Уже в етимології цього слова закладений глибокий соціальний зміст. Слово „педагог” походить від грецького paidagogos (pais − дитя, ago − веду). Педагогами називали людей, які займалися, образно кажучи, дітоведенням. Професія педагога (вчителя, вихователя) є найдавнішою на землі. У стародавньому Вавилоні, Єгипті, Ассирії вчителями найчастіше були жерці, а в Греції ця почесна справа доручалась вільнонайманим, найбільш розумним громадянам, серед яких були філософи, поети. Аристотель говорив: „Вихователі ще більш достойні поваги, аніж батьки, бо останні дають нам лише життя, а перші − достойне життя”.
У Київській Русі вчителів називали майстрами, підкреслюючи цим самим глибину поваги до тих, хто творить духовне багатство суспільства. Історія нашого народу, кожного члена спільноти тісно пов’язана з діяльністю батьків і вчителів. Їх працею створювалась і створюється найбільша цінність на землі − Людина. Важко уявити розвиток суспільства без цілеспрямованої діяльності педагогів.
Важливість і цінність ролі вчителя-вихователя споконвіку високо цінувалася в суспільстві і знайшла широке відображення в народній творчості. Філософи, вчені, громадські і політичні діячі, митці приділяли значну увагу й виказували особливу пошану до педагогів і, передовсім, до шкільних учителів-вихователів.
Людина − дивовижне, складне й загадкове творіння природи. Серед безлічі живих істот вона вирізняється своєю довершеністю й складністю з погляду біологічного, психічного й соціального. Древні філософи на перше місце своїх наукових інтересів ставили пізнання феномена людини. Грецький філософ Протагор (480 − 410 рр. до н. е.) наголошував: „Людина − міра всіх речей”. У сучасному світі, який характеризується бурхливим розвитком науки, людина теж привертає до себе пильну увагу своєю складністю й загадковістю.
Перед нами нерідко постають питання: в чому сенс життя людини, що є головним у її бутті і діяльності. Український філософ Г. С. Сковорода (1722 − 1794 рр.), вважаючи, що людина є мікрокосмосом, який наповнює Всесвіт, писав: „Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті, але не кожен головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі діла свої скеровує, щоб додати життя череву; інший − очам, інший − волоссю, інший − ногам та іншим частинам тіла; інший − одягу і потрібним речам; філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то й усе − світле, щасливе, безмежне. Оце і є філософія”. Обґрунтовуючи філософію життя людини на засадах народної мудрості, він акцентував увагу на першочергових обов’язках батьків − „благо народити” і „благо навчить”: навчити життя, підготувати дитину до самостійної діяльності, забезпечити оптимальні умови для її духовного становлення. Отже, сенс життя людини − продовження роду людського.
У процесі життя практично в кожного виникає питання: у чому щастя людини, як досягти щастя. Можливі різні відповіді: поява дитини на світ − щастя; добре здоров’я − теж компонент щастя; гарна освіта, улюблена справа − важливі аспекти щасливого життя. Тому центральне, визначальне завдання окремого громадянина і суспільства загалом− виховання всебічно розвиненої особистості,як найвищої цінності на Землі.
Відомо, що на формування особистості впливають такі основні фактори: біологічне і соціальне успадкування, навколишнє природне і соціальне середовище, родина і освітньо-виховні заклади. Провідне місце серед цих чинників займають родина й освітньо-виховні заклади. Діяльність цих двох соціальних інституцій взаємозв’язана і взаємозумовлена. Не випадково в анналах людської мудрості питанням сім’ї приділялась і приділяється велика увага. Бо сім’я, як наголошують просвітителі, − це найбільш геніальний витвір суспільства. Американський педагог Ф. Адлер (1851 − 1933) небезпідставно зауважив: „Сім’я − це суспільство в мініатюрі, від цілісності якої залежить безпека всього великого людського суспільства”. „Що є найголовніше всвіті? − запитують японця. „Родина й робота”, − відповідає він.
За сім’єю залишається провідна функція і визначальна місія − виховання дітей. Усі відомі педагоги світу наполягали на збереженні й подальшому утвердженні цієї функції родини.
Але й це − не все: наші діти − це наша старість. Правильне виховання − це наша щаслива старість, погане виховання − це наше майбутнє горе, це наші сльози, це − наша провина перед іншими людьми, перед усією країною”. (Макаренко А. С. Твори: В 7 т. − Т. 4. − К.: Рад. шк., 1954. − С. 335).
Та, власне, елементи створення сім’ї і виховання ми спостерігаємо і в тварин. Ластівки на початку літа прилітають у теплі краї, створюють своєрідні сімейні пари, наполегливо працюють над будівництвом своєї „оселі” з комочків ґрунту і дрібних травинок, стебел інших рослин, всередині гніздо вимощують пухом, пір’їнками та іншим утеплювальним матеріалом. А потім закладають яєчка, висиджують їх. Коли з’являються дітки, годують їх дрібними комахами, навчають літати й самим добувати їжу. Під осінь − у вирій. Елементи родинного життя спостерігаємо у вовків, лисиць, ведмедів та ін. І навряд чи можна цей процес пояснити лише проявами інстинкту.
Одруження, створення сім’ї − це стосунки між чоловіком і жінкою, де незалежність обох сторін − однакова, залежність − обопільна, а обов’язок − взаємний. Проте в більшості народів світу понад усе в родині шанується культ матері. Акцентуємо увагу з цього погляду на змісті українських прислів’їв: „Нема цвіту більшого над ожиноньку, нема роду милішого над дружиноньку”, „Дім тримається не на землі, а на жінці”, „У хаті жінка три кути держить, чоловік − четвертий”, „Нема щастя родинного без жінки”, „Чоловік без жінки − як без розуму”, „Нема цвіту кращого від маківочки, нема роду милішого від матіночки”, „Хто матір забуває, того Бог карає”, „Нема цвіту білішого, як на калині, нема в світі ріднішого, як мати дитині”.
Заглиблюючись у джерела народної мудрості, російський письменник О. М. Горький (1868 − 1936) писав: „Прославимо жінку − Матір, чия любов не знає перепон, чиїми грудьми вигодуваний увесь світ! Усе прекрасне в людині − від променів сонця і від молока матері, − ось що насичує нас любов’ю до життя!.. Без сонця не квітнуть квіти, без кохання немає щастя, без жінки немає кохання, без Матері − немає ні поета, ні героя!” І в іншомумісці: „Від любові до жінки народилось усе прекрасне на землі”.
Так, сім’я має залишатися головним соціальним інститутом виховання молодого покоління. І найголовніше її завдання − формування морально-духовних якостей дитини, її фізичних сил.
У розвиненому суспільстві на допомогу сім’ї у справі виховання дітей приходить соціальний інститут освітньо-виховних закладів − дитячі дошкільні установи, загальньоосвітні навчально-виховні і професійні заклади.
Праця з виховання − багатоаспектна, складна, часто з непередбачуваними наслідками. Її не можна порівняти з працею інженера, лікаря, актора та ін. Професія педагога набагато складніша. Педагогічна діяльність не терпить шаблону, рецептивних підходів. Кожна дитина, кожна людина − окремий мікрокосм, неповторний, складний, динамічний, унікальний з погляду фізичного, психічного й соціального розвитку.
На жаль, у значної частини людей складається думка, що виховання людини − справа проста й доступна Це наслідок низького рівня педагогічної культури суспільства, дилетантського підходу до цієї справи. „Мистецтво виховання, − зауважував К. Д. Ушинський, − має ту особливість, що майже всім воно здається справою знайомою й зрозумілою, а декому навіть справою легкою, − і тим зрозумілішим і легшим здається воно, чим менше людина з ним обізнана, теоретично чи практично. Майже всі визнають, що виховання вимагає терпіння; дехто вважає, що для цього потрібна природжена здібність і вміння, тобто навичка; але мало хто прийшов до переконання, що, крім терпіння, вродженої здібності і навички, потрібні ще й спеціальні знання...” (Ушинський К. Д. Вибр. пед. тв.: У 2 т. − К.: Рад. шк., 1983. − С. 192).
Серед низки соціальних інституцій, які займаються вихованням молодого покоління, провідне місце, поза всяким сумнівом, займають загальноосвітні навчально-виховні заклади. У цьому контексті В. О. Сухомлинський розмірковував: „Всебічно розвинена людина виховується всім виробничим і громадсько-політичним життям нашої країни, моральними підвалинами, на яких ґрунтуються взаємовідносини між членами... суспільства, − у праці, в творчості, в обміні духовними цінностями, у побуті. Проте найважливішою ланкою, від якої залежить ефективність всебічного розвитку як процесу виховання, є школа. Від школи, від культури педагогічного процесу, від досконалості методів виховання і навчання залежить і розвиток науки, і моральний прогрес народу, і створення нових... суспільних відносин”. (Сухомлинський В. О. Вибрані твори: В 5 т. − Т.1. − К.: Рад. шк., 1976. − С. 70). І в іншому місці: „Якими б багатствами знань не збагачувалася наука і які б уми і таланти не породжував твій народ і людство, школа з її елементарними знаннями, з її азбукою і першим читанням, з її учителем і наставником, з її першою книжкою нехай назавжди залишиться в твоїй душі як перше джерело твого розуму, твоїх здібностей, благородства і високої вихованості твоєї душі. Школа завжди буде найважливішим вогнищем мудрості народу” (Сухомлинський В. О. Вибрані твори: В 5 т. − Т. 2. − К.: Рад. шк., 1976. − С. 337).
В останні роки під упливом технократичних сил з’являються думки про „тенденції” відмирання школи. Бурхливий розвиток засобів збирання й трансляції великих масивів інформації, доступ до неї всіх верств населення, включаючи й дітей раннього віку, створює ілюзію, що традиційна загальноосвітня школа має відмерти. Але не треба забувати, що загальноосвітня школа покликана не лише навчати учнів оволодівати знаннями, але й забезпечувати умови для всебічного гармонійного розвитку особистості. А це і є генеральне завдання сучасного суспільства. В. О. Сухомлинський у фундаментальній праці „Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості” наголошував: „Процес виховання всебічно розвиненої, гармонійної особистості полягає в тому, що, дбаючи про досконалість кожної грані, сторони, риси людини, вихователь одночасно ніколи не випускає з поля зору ту обставину, що гармонія всіх людських граней, сторін, рис визначається чимось провідним, основним. Жива людська плоть і кров всебічно розвиненої людини втілює в собі повноту й вихователь бачить такі сторони, риси, грані, як моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Провідним, визначальним компонентом у цій гармонії є моральність. Школа − вогнище знань, освіченості, розумової культури і праці; роками вчитель веде своїх вихованців стежиною знань до вершин людської мудрості; інтелектуальні цінності й розумова праця − це найважливіші інструменти в наших рядах, за допомогою яких ми створюємо людину”. (Сухомлинський В. О. Вибрані твори: В 5 т. − Т. 1. − К.: Рад. шк., 1976. − С. 72).
Зрозуміло, що ніяка технічна система, навіть найбільш досконала, не може замінити школу і вчителя в царині розв’язання цього надскладного завдання − забезпечення всебічного гармонійного розвитку особистості.
Треба чітко усвідомлювати, що школа може успішно функціонувати лише за умови активної діяльності вчителя. Геніальною є і має залишатися теза: „ Школа стоїть учителем”.
Особливе місце в шкільному житті кожної дитини займають учителі, які виконують функції класного керівника. Саме від діяльності класних керівників (якщо вона наповнена розумом, мудрістю, душевністю) залежить той особливий психолого-педагогічний клімат, який плодотворно впливає на формування морального багатства особистості учня. Образ такого класного керівника запам’ятовується вихованцям на все життя. Вони цінують його нарівні з роллю батька й матері. Уцьому контексті пригадуються яскраві приклади знакової духовної діяльності класних керівників.
Юнак О. М. закінчив сільську школу із золотою медаллю. Батьки й учителі радили йому вступати до вищого навчального закладу, де можна набути фах лікаря або інженера. Але юнак обрав педагогічне училище, а потім продовжував навчатися на філологічному факультеті педагогічного інституту, який закінчив з відзнакою. На роботу попросився в сільську школу. Але обрав такий варіант, щоб розпочати навчання дітей з першого класу і довести їх до випуску із середньої школи. Результат був блискучим. Учні й батьки були залюблені у свого вчителя і класного керівника. Більшість його вихованців після закінчення школи вступила до педагогічних навчальних закладів. Вони всім (товаришам-студентам, викладачам) із захопленням розповідали про свого класного керівника, підкреслюючи його душевність, порядність, інтелігентність, високу культуру, мудрість, педагогічну майстерність („Він для всіх нас як батько”, „Ми всі листуємося з ним, звертаємося за порадами”, „Ділимося з О. М. своїми потаємними думками, радощами, невдачами” і подібне).
Ще один спогад із педагогічної діяльності, дещо з гірким присмаком. У районному центрі спорудили „Дошку пошани”, на якій розмістили портрети кращих трудівників району. Серед них був портрет учительки В. С. Вона тривалий час (понад 30 років) працювала в школах районного центру вчителькою початкових класів, а потім і викладачем української мови та літератури, класним керівником „свого” класу, який вела з молодшої ланки. Її вихованці часто приносили квіти до портрета вчительки. Та недовго люди милувалися портретами шанованих достойників. Пізньої ночі якісь нелюди позбиткувалися над „Дошкою пошани”: вимазали чорною фарбою, побили рами й скло, більшість світлин пошматували й розкидали. Лише портрет учительки залишився цілим: його знайшли біля веранди її будинку. Під час розгляду цієїнеприємної події людей здивував випадок з портретом учительки.
У процесі підготовки майбутніх учителів в університетах під час вивчення базової теми „Учитель і суспільство” в курсі „Педагогіка” ми пропонуємо студентам написати творчу роботу за обраною темою з кількох запропонованих: „Мій ідеал учителя”, „Учитель умоєму житті”, „Учитель моєї мрії” та под. Усі студенти із задоволенням виконують цю творчу роботу. І прикметно, що переважна більшість у своїх роздумах про вчителя так чи інакше зосереджує увагу на вчителях − класних керівниках, з якими пройшли тривалий шлях свого навчання в загальноосвітній школі.
Творчо працюючий учитель, який до того ж виконує функцію класного керівника, − це важлива й вельми впливова постать ушколі. Якщо вчитель з певних причин обмежує свою діяльність лише проведенням уроків, він відчуває неповноту самореалізації, психологічний дискомфорт.
РОЗДІЛ II
ДІЯЛЬНІСТЬ КЛАСНОГО КЕРІВНИКА З ВИВЧЕННЯ