Предмет та основні розділи мовознавства. Місце мовознавства в системі наук. Методи проведення лінгвістичних досліджень. Історія лінгвістичних досліджень
Мова і мислення. Притаманність мові мислетворчої функції свідчить про взаємопов’язаність і взаємозумовленість мови і мислення. Проте ототожнювати одне з одним — означає не бачити специфічних ознак, а розривати їх — означає допу-скати самостійне існування мислення без мови. Мова — це суспільне явище. Мова існує та змінюється разом з розвитком суспільства. Мова — це інструмент, за допомогою якого відбу-вається обмін думками.
Мислення — це психофізичний процес відображення моз-ком людини дійсності в поняттях, судженнях та умовиводах. Розрізняють логічне, абстрактне, технічне та образне мислен-ня. Сутність мови полягає у тому, що вона бере участь у всіх видах мислення. Думки формуються завдяки слову і в слові. Будь-яка думка має знайти своє словесне вираження, що свідчить про те, що мова і мислення пов’язані між собою, але не тотожні. З одного боку, немає слова, словосполучення, ре-чення, які б не виражали думки, але, з іншого боку, мова не то-тожня мисленню, а лише один з найголовніших його інстру-ментів. Мова — матеріальна, а мислення — ідеальне. Ми мис-лимо для того, щоб пізнати і зрозуміти, а говоримо для того, щоб передати наші думки, почуття та побажання.
Мова і мовлення.
Ф. де Соссюр розробив вчення про мову і мовлення в своїй книзі “Kурс загальної лінгвістики”. За його визначенням: “Мова — це система взаємопов’язаних між собою знаків”. Будь-яка зміна в мові викликає зміни в її системі.
Мова — це знакова система. Знаками мови є всі ті мовні одиниці (звуки, букви, морфеми), які розподіляються між со-бою за функцією та місцем у системі мови. Лінгвістичними знаками є ті, що виконують в мові функцію номінації. За виз-наченням Ф. де Соссюра, знак — це буква, морфема, слово, словосполучення, речення.
Мова — це система одиниць спілкування і правил їхнього функціонування, тобто, мова — це інвентар (словник) і грама-тика, які існують у потенційній можливості.
Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їхній реалізації.
Під мовленням розуміють сам процес говоріння і резуль-тат цього процесу. Якщо мова — це система, вона статична, то мовлення — це процес говоріння і результат.
Загальне явище. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовлен-ня) Конкретне (індивідуальне). Прита-манне кожній конкретній особистос-ті у певний часовий відрізок.
Мова — явище стабільне. Норми мови (орфоепічні, орфографічні, граматичні, лексичні) є відносно стабільними. У мові немає помилок, у ній усе правильно. Мовлення — динамічне. У мовленні люди можуть припускатись помилок.
Мова — нелінійна. У мові всі звуки, слова, словоформи існують одночас-но. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову. Мовлення — лінійне. Мовлення роз-гортається в часі. Для того, щоб вимовити якусь фразу, потрібен пев-ний часовий проміжок, тому що сло-ва вимовляються послідовно одне за одним.
Структура мови — це будова мови в її ієрархічній співвідносності, за якою елементи нижчих рівнів закономірно використовуються для будови одиниць вищого рівня: на базі звуків утворюються частини мови, а з слів — речення. Водно-час структура мови — це і спосіб поєднання взаємозумовлених одиниць, своєрідних у кожній мові. Елементи кожного рівня (фонетичного, морфологічного, лексичного, синтаксичного) пов’язані системно. На відміну від структури, що становить собою склад і внутрішню організацію єдиного цілого, розгля-дуваного з боку цілісності, під системою розуміють сукупність взаємопов’язаних елементів, що утворюють більш складну єдність, розглядувану з боку елементів, з боку її частин.
Система мови — це інвентар її одиниць, що об’єднуються у категорії та яруси за типовими відношеннями. Структура мо-ви — це відношення між ярусами та частинами одиниць.
Одиниці мови — її постійні одиниці, що відрізняються од-на від одної призначенням, будовою, місцем у системі мови. Номінативні (слово), комунікативні (речення) та стройові (фонеми, морфеми) — одиниці мови розподіляються за кате-горіями і за ярусами, які називаються рівнями. Категорії мо-ви — групи однорідних одиниць мови, що об’єднуються на ос-нові спільної категоріальної ознаки (як правило, семантично-го — категорії виду, часу, відмінка, роду, числа та ін.).
Ярус (рівень) мови — це сукупність однотипних одиниць і категорій.
Мову складають три основні функціонально-структурні компоненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і граматика (набір правил та засобів для їх реалізації). Кожен з цих складників виконує свою специфічну роль.
Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Лек-сика членує світ на окремі елементи й дає їм назви. Граматика виражає зв’язки між явищами й деякі найважливіші власти-вості буття.
Коли йдеться про побудову висловлювань при передачі певного змісту, то виділяються ієрархічні (від найнижчого до найвищого і навпаки) рівні вираження.
Найнижчий рівень — фонемний. Фонеми (окремі звуки) самі по собі змісту не виражають, але з них будуються всі вищі рівні.
Наступний рівень, який виражає поки що лише найза-гальніші елементи змісту, — морфемний. Морфеми — будівельний матеріал для слів.
Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту, але саме по собі слово, якщо воно не оформлене як речення, змісту ще не виражає.
Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як виражальних засобів, готує їх до вираження конкретного змісту, моделює зв’язки між явищами.
Зміст виражається реченням, але, як правило, одного ре-чення буває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речення входить у текст як його складова частина, пов’язуючись певним чином з іншими реченнями.
Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема — морфема — слово — словосполучення — речення — текст) забезпечує економне й точне вираження змісту.
Зв’язок між елементами може бути ієрархічним, синтагма-тичним, парадигматичним і асоціативним.
Парадигматичні відносини поєднують мовні одиниці в групи, розряди, категорії (мають свою парадигму).
Синтагматичні відносини поєднують мовні одиниці в од-ночасній лінійній послідовності (синтагми).
Асоціативні відносини виникають на основі співпадання у часі різних предметів та явищ дійсності (метафори, метонімії, епітети та художні порівняння).
Ієрархічні відносини — це відносини між неоднорідними елементами, тобто їхнє підпорядкування один одному.
Спілкуваннярозуміється як передача інформації однієї особи іншій. Мова передає всі види інформації. Проблема дослідження функцій мови вперше була піднята представни-ками Празької лінгвістичної школи. У межах останньої крім комунікативної виділяються також інші функції. Ці функції вважаються другорядними, залежними від комунікативної. Виділяють репрезентативну функцію — це здібність одиниць мови позначати об’єкти дійсності; експресивну — спро-можність мови виражати почуття, думки мовця; апелятивну — функцію впливу на адресата або на слухача; акумулятивну — функцію збереження за допомогою мови досвіду і знань; номінативну — це функція, призначення якої називати, пред-мети, дії дійсності; предикативну — цю функцію виконує ре-чення, воно висловлює закінчену думку. Весь набір функцій свідчить про те, що мова є важливим засобом спілкування. Во-на є надбанням колективу людей, а не індивіда. Цим підкрес-люється її соціальне походження.
У широкому розумінні знаками мови, або лінгвістичними знаками, є всі ті мовні одиниці — звуки (навіть букви), морфе-ми, слова, словосполучення і речення, які різняться поміж со-бою своєрідністю функції і певним сталим місцем в системі мови. Знаками мови виступають лише ті її елементи, яким властива функція називання, або номінативна функція. Номінативну функцію виконують слова і такі сполучення слів, які значенням рівні окремому слову. Найголовніші дифе-ренціальні властивості мовних знаків полягають у тому, що ці знаки:
1) матеріальні одиниці, бо складаються зі звуків або навіть одного звука. Тим самим їх можемо вимовляти і чути;
2) соціальні за призначенням одиниці, що знаходять свій
вияв у закріплених за ними смислових значеннях. Тільки то-му, що мовний має певне значення, яке усвідомлюється всім колективом, робить його спільним для членів певного соціуму. Отже, він може служити засобом комунікації та інформації;
3) повторювані елементи мови. Саме функціонування мо-ви немислиме без повторення тих самих мовних знаків, що здійснюється у різній послідовності і в різному кількісному виявленні.
У мові виділяють матеріальну й ідеальну сторони. Ма-теріальна сторона мовних одиниць проявляється у тому, що вони можуть і повинні сприйматись органами чуття та зору. Найменша одиниця мови — морфема. Ідеальна сторона мов-них одиниць — сема — найменша одиниця смислу. Семи утво-рюють більш складну мовну одиницю змісту (смислу) — семе-му. Наприклад, семема —“грохнуться”, а семи — “тяжко”, “раптово”, “голосно”, “впасти”.
Незважаючи на те, що мова є важливим засобом спілку-вання, існують й інші засоби спілкування.
ВЕРБАЛЬНІ (словесні).
НЕВЕРБАЛЬНІ (несловесні):
1. Паркінесика (міміка і жести).
2. Світлофор.
3. Гудок заводу.
4. Сирена швидкої допомоги.
5. Живопис.
6. Графіка.
7. Скульптура.
8. Балет.
9. Архітектура.
10. Музика.
11. Мова квітів.
12. Мова барабана.
13. Сильбо (передача інформації свистом).
МОВА ЯК НАЙВАЖЛИВІШИЙ ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ
1. Сигнальні (дзвінки, гудки).
2. Технічні засоби спілкування (звукозапис, телефон, відеотелефон, радіо).
ГРАФІЧНІ:
1. Азбука Морзе.
2. Азбука Брайля.
3. Ручна азбука для глухонімих. СТЕНОГРАФІЯ (наукова символіка). СПЕЦІАЛІЗОВАНІ СИСТЕМИ СИГНАЛІЗАЦІЇ:
1. Телефонна азбука.
2. Дорожні знаки.
3. Морська сигналізація.
4. Сигналізація прапорцями, ракетами. ТАЙНОПИС (секретні розвідницькі шифри). Невербальні засоби спілкування поділяються на слухові
та зорові.
Походження мови.
Проблема походження мови з давніх часів цікавила люд-ство. У всіх релігіях мова розглядалась як Божий дар.
Відомі “звуконаслідувальна” та “вигукова” теорії, теорія трудових вигуків та ін.
Питання про те, коли і як з’явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людського колективу, які саме зву-ки тоді вимовлялися, що вони означали і як вони поєднували-ся в одиниці вищих рівнів — ці та багато інших подібних про-блем хвилюють людей з давніх-давен. І, звичайно, немає і не може бути вичерпної відповіді на ці питання. Існують лише здогадки та припущення, які у різні часи висловлювались різними вченими. Надзвичайно складне питання походження людської мови вивчається не лише мовознавством, а й такими науками, як антропологія, зоопсихологія, біологія, етнографія, оскільки проблеми походження мови тісно перетинаються з проблемами розвитку суспільства, мислення, походження са-мої людини.
Існує багато різноманітних теорій походження мови. Їх можна розділити на дві основні групи:
1) теорії біологічні;
2) теорії соціальні.
Питання про походження мови постало ще в античному
мовознавстві у рамках більш загальних філософських дис-кусій про сутність мови (питання про правильність імен [назв]). Одне з направлень грецької, а пізніше елліністичної, науки відстоювало натуральний ”природний” характер мови і, відповідно, закономірну, біологічну обумовленість її виник-нення і структури (так звана теорія ”фюсей” — за природою). Ідеалістичні теорії походження мови заперечують її біологічну обумовленість. Учені, які їх розвивають, доводять, що Бог створив людину і дав їй мову, щоб люди могли спілкуватися один з одним.
Біологічні ж теорії пояснюють походження мови ево-люцією людського організму, насамперед, органів відчуття, мовного апарату і мозку. Згідно з біологічними теоріями ви-никнення мови — це результат довготривалого розвитку при-роди.
Учені-ідеалісти, навпаки, дотримуються думки про одно-разовий (божественний) характер походження мови.
Серед біологічних теорій особливо виділяються теорія звуконаслідування і теорія вигуків.
Теорія звуконаслідування (ономатопоетична теорія) по-яснює походження мови тим, що людина імітує звукові (і не-звукові) ознаки об’єктів, які називає. Прибічники цієї теорії, як правило, розуміють звуконаслідування широко — і як наслідування звуком звуку, тобто відображення в звучанні слова звукової ознаки об’єкта-денотата, тобто як власне звуко-наслідування (”бах”,”ква-ква”,”мяу”); і як наслідування зву-ком не — звуку, тобто відображення у звучанні слова якоїсь певної незвукової ознаки об’єкта-денотата, тобто як звукосим-волізм (наприклад, ”бублик”, ”губа” — з губними звуками, ха-рактерними для позначення чогось круглого, вип’яченого; lieben [нім.](любити) звучать м’яко, приємно). Теорія звуко-наслідування була розроблена стоїками (тобто представника-ми Стої — філософської школи епохи еллінізму. Серед їхніх праць слід особливо відмітити праці Діогена Лаертського, Варрона, трактат богослова Блаженного Августина ”Про діалектику”, праці Секста Емпірика, Аммонія та інших. Не завжди можна зрозуміти кому конкретно із стоїків належать ті чи інші ідеї. Такий підхід до праць стоїків сформувався ще в античності і свідчить про близькість поглядів учених цієї шко-ли. Пізніше теорія звуконаслідування знайшла відображення у працях Ґ.В.Лейбніца, І.Ґ.Ґердера, В. Гумбольдта та інших. Усі вони визнавали існування зв’язку між звуком і значення-ми і визнавали цей зв’язок природним. Противники теорії зву-конаслідування критикували цих учених за те, що вони недо-оцінювали роль соціальних умов виникнення мови, за абсолю-тизацію принципу звуконаслідування. Проте дослідження другої половини ХХ ст. доводять, що звуконаслідування і зву-косимволізм поряд з жестами відігравали важливу роль при виникненні мови.
Вигукова теорія походження мови — пояснює походження мови тими переживаннями, емоціями, які людина відчувала і які реалізувались у спонтанних викриках, вигуках, рефлексах, що у подальшому розвитку набували символічного значення, котре ставало обов’язковим для всіх членів спільноти. При-хильниками такої теорії були В. Штейталь, Ч. Дарвін, О. По-тебня.
Теорія жестів визначає, що мова зароджується як інстинк-тивні рухи, джерело яких лежить в уявленнях і афектах й індивідуальній свідомості. Проте мовою ці виразні рухи можуть стати тільки в суспільстві, де люди живуть в одних і тих самих зовнішніх і внутрішніх умовах. В. Вундт як представник цієї те-орії вважав, що мова жестів (рухи рук і обличчя) існувала пара-лельно. Згідно з цією теорію люди спілкувалися спочатку за до-помогою жестів, які перейшли в знаки, а знаки — у слова.
Соціальні теорії походження мови пояснюють появу мо-ви суспільними потребами, які виникли під час праці і в ре-зультаті розвитку свідомості людини.
У теорії соціального договору (Ж. дю Белле, А. Смітт, Ж.Ж. Руссо) мова розглядається як свідомий витвір людей.
Трудова теорія, або теорія трудових вигуків. Трудову те-орію висунув Л.Нуаре. Її суть в тому, що мова виникла у про-цесі спільної трудової діяльності первісних людей, як засіб оп-тимізації й узгодження цієї діяльності. Подальшого розвитку трудова теорія зазнала у працях К.Бюхера, який писав, що мо-ва виникла у вигляді трудових вигуків, які супроводжували колективну працю.
Магічна теорія (М.Я.Марр) полягає у тому, що суспільством керують обрані особистості (маги), які й дали мову людям.
Марксистська теорія походження мови. Основні положен-ня викладені у роботі Ф.Енгельса “Роль праці в процесі пере-творення мавпи в людину” і детально розвинені К.Марксом і Ф.Енгельсом у німецькій ідеології. Основна думка роботи у нерозривному внутрішньому зв’язку розвитку трудової діяль-ності первісного людського колективу, розвитку свідомості (і психіки взагалі), які формують людину, та розвитку форм і способів спілкування.
Мова виникає як необхідний наслідок розвитку вироб-ництва та інших суспільних відносин у трудовому колективі — люди мають що сказати один одному. І водночас мова служить опорою для виникнення вищих форм психічного відображен-ня, для формування людської особистості. Як писав Ф.Ен-гельс, спочатку праця, а потім разом з нею членороздільна мо-ва стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок.
Писемний вид мови суттєво доповнює звукову мову як до-поміжний засіб спілкування на віддалі, позначення тих чи інших елементів повідомлення на папері. Письмо — штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомо-гою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.
Мова і письмо з’явились не одночасно. Звукова мова з’явилась близько 2 млн. років тому, а письму — не більше 6 тис. років. Без письма людські знання залишились би недов-говічними, і тому без нього не уявляється існування серйозних наукових і технічних знань. Це стосується кожної галузі науки та історії суспільства взагалі.
Найперше виникло так зване предметне “письмо”. Його ще й письмом назвати не можна. Це були:
1) природні предмети, які використовувалися для пере-дачі повідомлень (зламана гілка, подарована квітка);
2) впорядкована система певних предметів: нанизані в певному порядку черепашки різного кольору (ірокезьке “письмо” вам пум); різнокольорові шнурки з вузлами, нав’язані на паличку в певному порядку й по-різному перепле-тені (інкське “письмо” кіпу);
3) зарубки на дереві, які використовувались найчастіше для обліку днів.
Найдавнішим графічним письмом були малюнки — пікто-грами. У піктографічному письмі інформація передається в малюнках.
Малюнки поступово перетворилися на умовні знаки, сим-воли. Піктограми ставали ідеограмами. Найдавніше відоме ідеографічне письмо — єгипетські ієрогліфи.
ФОНЕТИКА
Фонетика — це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови.
Основні завдання фонетики:
♦ вивчення фонетичної будови мов загалом і кожної мо-ви окремо;
♦ вивчення звукових змін у процесі розвитку тієї чи іншої мови;
♦ вивчення звукової структури: наголос, інтонація, склад;
♦ класифікація звуків;
♦ способи функціонування звуків у мовленнєвому про-цесі.
Звук (фон) — одиниця мовлення, що залежить від багать-ох умов.
Фонема — одиниця мови, що характеризується набором диференціальних ознак, важливих для змісторозрізнення.
Звуки характеризують з трьох точок зору: акустичної, фізіологічної та фонологічної. Характеристика звуків дозво-ляє виділити три аспекти фонетики: акустику мовлення, фізіологію мовлення та фонологію.
Усі органи мовленнєвого апарату складаються з трьох ча-стин: дихальні органи, гортань і надгортанні смуги.
У фізичному аспекті кожному звукові людської мови вла-стиві такі п’ять ознак: висота, сила, довгота, чистота, тембр.
У фізіологічному аспекті звуки характеризуються робо-тою органів мовлення. Робота мовних органів, спрямована на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією. В артикуляції звука розрізняють три фази тривалості: при-ступ, витримка та відступ.
Сукупність артикуляційних навичок, потрібних для вірної вимови звуків тієї чи іншої мови, називається артику-ляційною базою мови.
У надрах ідеографічного письма поступово зароджувалось звукове письмо. Існує 3 різновиди звукового письма: складо-ве, консонантне, звуко-буквене.
письмо
Графіка — сукупність усіх засобів писемності тієї чи іншої мови. Графіка — це розділ науки про письмо, який вивчає сис-теми письмових знаків та встановлює відмінність у написанні букв. Графіка кожної мови має свої особливості: діакритичні знаки та лігатури. Діакритичний знак — додатковий знак до букви. Лігатура — поєднання двох букв в одну або їхнє кон-тактне написання для позначення якого-небудь звука. Їхня не-обхідність пояснюється невідповідністю класичних алфавітів звуковим системам конкретних мов.
Графіка охоплює алфавіт (усі букви певної мови, розта-шовані в певному порядку), діакритичні та пунктуаційні зна-ки. Для заміни слів, написаних за допомогою одного алфавіту алфавітом іншої системи, використовуються принципи транс-крипції та транслітерації.
Оскільки в жодній мові немає повної відповідності між вимовою та написанням, виникає потреба у створенні правил написання слів, які б визначали єдині норми передачі на письмі звуків, їх сполучень тощо і тим самим полегшували письмове спілкування.
Орфографія (правопис) — система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мовлення на письмі. В орфографії розрізняють чотири основні принципи: фоне-тичний, морфологічний (фонематичний), історичний та дифе-ренційний.
Класифікація голосних звуків зумовлена їхньою приро-дою. Голосні — це суто тональні звуки, перепон на шляху повітря під час їхньої вимови не виникає. Голосні будь-якої мови класифікуються за двома основними ознаками:
1) за тим, яка частина язика піднімається, розрізняють го-лосні переднього, середнього та заднього ряду;
2) за тим, як високо піднімається язик, розрізняють го-лосні високого, середнього та низького піднесення.
В окремих мовах розрізняють голосні ще й за такими до-датковими ознаками:
1) за участю губ: нелабілазовані (губи не округлені) і лабілазовані (губи округлені);
2) за участю ротової та носової порожнини: ротові і но-сові;
3) за тривалістю: короткі і довгі.
Класифікація приголосних звуків проводиться за трьома
основними ознаками.
За співвідношенням тону й шуму приголосні в багатьох мовах поділяються на: сонорні, дзвінкі, глухі. За тим, яка час-тина язика творить перепону, приголосні поділяються на пе-редньо-, середньо- і задньоязикові. Серед передньоязикових приголосних ще розрізняють: апікальні, церебральні, ка-кумінальні та дорсальні. За способом подолання перепони розрізняють приголосні: зімкнені, щілинні й африкати.
В окремих випадках виділяють ще такі додаткові ознаки приголосних: пом’якшення (або палаталізація), подовження, придиховість (або аспірація).
ФОНОЛОГІЯ
Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією.
Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема,— найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку,
яка служить для творення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень. Фонема є моделлю, складовою частиною арти-куляційної системи мови і функціонує лише в складі морфем та слів та не мислиться поза цими категоріями.
Голосні фонеми української мови розпізнають за таким оз-наками:
1) наявністю чистого тону (1);
2) рядом — передній чи задній (2);
3) піднесенням у ряду — низьке, середнє чи високе (3);
4) наголосом — наголошений чи ненаголошений (2). Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 оз-наками:
1) участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3);
2) місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4);
3) способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3);
4) палатальністю — твердий чи м’який (2).
Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак-тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г тощо) — додат-кові, тобто супутні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а тільки надають певного забарвлення окремим звукам.
Як найменша змістова одиниця звукового строю мови, фо-нема характеризується такими функціями, як конститутив-ною (завдяки якій твориться артикуляційна система мови), дистинктивною (сигнифікативною — завдяки якій ми відрізняємо одну фонему від іншої) та перцептивною (реког-нативною — завдяки якій творяться морфеми та слова).
Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) оз-наки фонем. Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними (розрізню-вальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не
ФОНОЛОГІЯ
відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними. Втрата фонемою якоїсь диференціальної ознаки називається нейтралізацією опозиції.
Диференційні риси фонеми можуть бути різні, в кожній мові є свій набір диференційних рис: глухість — дзвінкість, твердість — м’якість та ін. Завдяки їм виявляється дистинк-тивна функція фонеми, тому ми розрізняємо різні фонеми ар-тикуляційної бази конкретної мови. Завдяки інтегральним ри-сам проявляється конститутивна функція фонеми — фонеми однієї артикуляційної бази відрізняються від фонем артику-ляційної бази іншої мови.
Диференційні риси можуть поєднати фонеми в архіфоне-ми на основі їхньої можливої нейтралізації. Архіфонема — представник більш вищого ступеня абстракції на фоно-логічному рівні мови, яка об’єднує на рівних правах фонеми, які схильні до нейтралізації.
Необхідність виникнення фонетичних варіантів (ало-фонів) зумовлюється й тим фактом, що звуки у процесі мов-лення не вимовляються окремо, а впливають один на одного та залежать від своєї позиції у слові. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні, дисиміляційні), позиційні, спонтанні та фонетично не зумовлені.
Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків. Взаємодія звуків буває контактна і дискантна. За напрямом вона буває прогресивна і регресивна. Усі комбіна-торні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні) і дисиміляційні (розподіблювальні). До асиміляційних комбінаторних змін належать: асиміляція, сингармонізм (уподібнення голосних у слові), акомодація (пристосування артикуляції суміжних при-голосного та голосного), субституція (підстановка в запозиче-них словах звуків рідної мови замість іншомовних). Ди-симіляційні комбінаторні зміни є такі: дисиміляція, епентеза (вставляння звука для роз’єднання двох подібних), дієреза (викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків), гаплологія (викидання однго з двох однакових складів).
Позиційні зміни залежать від місця звука у слові. Спос-терігають такі позиційні зміни: редукція (послаблення артику-ляції голосного в певній позиції), позиційне чергування (регу-лярна зміна звуків, зумовлена їх оточенням у слові), протеза (приєднання на початку слова додаткового звука).
Спонтанні зміни — історичні зміни звуків, причина яких невідома.
Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються неза-лежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Це такі зміни: звуків за анологією, морфологічне чергування, гіпериз-ми (неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше за-позичених), метатези (нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах).
Інтонація включає в себе: мелодику мовлення, темп, тембр, паузацію та наголос висловлення. Наголос може бути фразовим, логічним та емфатичним. Наголос розрізняють та-кож і за його місцем у слові. За цією ознакою виділяють такі наголоси: 1) фіксований, або постійний. Фіксованим нази-вається вид словесного наголосу в тих мовах, де він завжди па-дає на один певний по порядку склад слова, наприклад, тільки на початковий, тільки на кінцевий або тільки на передостанній склад і т.ін.; 2) вільний або рухомий. Вільним називають наго-лос у тих мовах, у яких він може стояти на будь-яких (почат-кових, серединних, кінцевих) складах акцентного складу; 3) пов’язаний або зумовлений, місце якого обмежене морфо-логічними умовами.
Розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, називається лексикологією. Лексика може вивчатися з різних поглядів. Власне лексикологія — вивчає словниковий склад мо-ви в цілому, його кількісний обсяг, походження, систему. То-му й існують різні галузі (чи розділи) науки про лексику:
1) семасіологія — досліджує семантику, тобто значення слів, природу і типи цих значень;
2) етимологія — встановлює походження слів, зміни в їхньому значенні й звуковому оформленні, зв’язки з іншими словами цієї та інших споріднених мов;
3) ономастика — розглядає власні назви людей (антро-поніміка) та місцевостей (топоніміка), їхнє походження, первісне значення;
4) фразеологія — вивчає стійкі сполучення слів;
5) лексикографія — узагальнює досвід укладання слов-ників.
Основний предмет лексикологічних досліджень — слова та фразеологічні одиниці.
Слово — центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують для слова і в слові (фо-неми та морфеми) або завдяки йому (речення).
Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мо-вознавча наука ще не має, хоч мовці відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлене тим, що, по-перше, сло-ва в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а, по-дру-ге, — визначення, яке підходить для однієї мови, часто не при-датне для іншої.
Давньогрецький граматист Діонісій Фракійський (бл. 170-90 рр. до н. е.) слово визначав як найменшу частину ре-чення. Для Е. Сепіра (1884-1939) слово — це “один з наймен-ших, цілком самодостатній елемент ізольованого змісту”.
ЛЕКСИКОЛОГІЯ (I)
В. Богородицький (1857-1941) вбачав у слові “звуковий сим-вол уявлення або поняття”. О. Потебня розглядав слово як “єдність членоподільного звука і поняття”.
Найбільш точно й стисло окреслив слово А. Мейє (1866-1936): “Слово — це вираження асоціації певного зна-чення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню”. Проте навіть це визначення да-леко не досконале, у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і словосполучення — з іншого, не вра-ховано існування в мові багатозначних слів.
Основна відмінна риса слова — це наявність у нього пев-ного граматичного значення.
Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше значень, легко відтворюється і є будівельним ма-теріалом для речення.
Слово є діалектичною єдністю двох аспектів (матеріаль-ного та ідеального). Під матеріальною частиною ми розуміємо комплекс звукових коливань, що закріплені в звуковій обо-лочці слова. Ідеальна частина — це зміст значення слова.
Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним зна-ченням. Для позначення всіх різновидів терміна слова недо-статньо. Тому в лексикології використовують ще поняття “лексема” й “словоформа”.
Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах Напри-клад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма її значен-нями (“частина тіла”, “керівник установи”, “передня частина колони” і т. ін.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття. Конкретні форми й зна-чення цієї лексеми прийнято називати алолексами (або лекса-ми).
Словоформа — це окреме слово в певній граматичній формі (наприклад: чорнобривці, землею, квітнуть).
Кожне слово має одне чи більше значень або набуває пев-ного значення в контексті (як, наприклад, займенники). Слів без значення не існує.
Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично закріплену в свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.
У нашій свідомості існує ідеальне (недзеркальне) відобра-ження світу. Ми можемо уявити будь-який предмет чи явище, тобто вичленити його з суцільної картини, зосередити на ньо-му увагу (наприклад, яблуко). І ось коли цим образом рефлек-торно з’єднується звуковий комплекс (набір звуків [йаблуко]) і цей зв’язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам’яті утворюється стійкий образ цього звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в нашій уяві образ того са-мого предмета реальної дійсності.
Реальний предмет (чи явище) як об’єкт найменування на-зивається денотатом. Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат. Сигніфікат, пов’язуючись з об-разом слова, стає його лексичним значенням. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явище), завдяки сигніфікатові, рефлек-торно з’єднаному в нашій пам’яті з образом слова, пригадуємо його назву. І навпаки, коли чуємо назву, через образ слова ак-тивізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).
Значення та поняття — категорії не тотожні. Поняття — категорія мислення. Воно знаходить матеріальний вираз у слові, складає основу його лексичного значення. Всі слова відображають поняття, але не всі вони мають лексичне значен-ня (наприклад, службові слова).
Поняття — результат узагальнення суттєвих ознак об’єкта чи ряду однорідних об’єктів дійсності. Поняття в нашій свідо-мості пов’язане із сигніфікатом. Поняття про предмет впливає на сигніфікат. Таким чином і такою мірою поняття входить у
ЛЕКСИКОЛОГІЯ (I)
лексичне значення слова (у свідомості не тільки окремих лю-дей, а й усього суспільства).
Лексичне значення не обов’язково передбачає також на-явність поняття (наприклад, не всяка людина має поняття про комп’ютер, хоч знає, що це таке і навіть може користуватися ним). Поняття ж обов’язково пов’язується з лексичним зна-ченням, яке в свідомості людини виступає організуючим цен-тром для вичленуваних суттєвих ознак, з яких і формується поняття.
Концепт — це не будь-яке поняття, а найбільш складні та важливі його аспекти, без яких було б важко уявити собі пев-ну культуру. Поняття включає суттєві та необхідні ознаки, а концепт — і несуттєві. Порівняно з концептами поняття мають простішу структуру: в структурі поняття переважає змістовна складова та є не всі компоненти, які є у структурі концепта. Концепт оточений емоційним, експресивним ореолом; це той “пучок” уявлень, понять, знань, асоціацій, який супроводжує слово та поняття, що ним виражається. Кількість лексичнх одиниць, що є концептами, обмежена. Концептом стають ті явища дійсності, які актуальні для певної культури, мають ве-лику кількість мовних одиниць для своєї фіксації, є темами прислів’їв та поетичних текстів. Вони є носіями культурної пам’яті народу.
Слово узагальнює (тобто виступає представником бага-тьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сигніфіката — за зовнішніми, поверхневими ознаками — і рівні їм поняття —за внутрішніми, суттєвими властивостями.
Назви предметам і явищам даються по-різному. Люди виділяють певну суттєву для них на цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Яку ознаку той чи інший на-род покладе в основу назви, залежить і від його фантазії.
Ознака предмета, покладена в основу його назви, нази-вається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма — це мотивованість назви, наприклад, місяць жовтень, бо все
жовтіє. З часом слова можуть втрачати свою внутрішню фор-му і стають немотивованими, наприклад, тепер ніхто уже не відчуває зв’язку слів жир і жити, хоч колись такий зв’язок був очевидний.
Є три основні типи мотивованості слів: морфологічний, фонетичний та семантичний.
Фонетична мотивованість проявляється через бажання носія мови визначити референт так, щоб звукова форма мак-симально повно його характеризувала.
Морфологічна — значення розкривається через його мор-фологічну структуру.
Семантична — пов’язана з переосмисленням значень слів.
Мотивованість проявляється в словах простих, складних та похідних. Проте в кожній мові є як мотивовані, так й немо-тивовані слова. Немотивовані здебільшого — однаскладові. Шляхи мотивації досить різні в різних мовах. Один і той же ре-ферент дійсності може набувати різні асоціації в різних мовах.
Слово, яке функціонує у мові лише з одним сталим лек-сичним значенням, називають однозначним. Властивість сло-ва мати одне значення йменують моносемією. З поняттям од-нозначності пов’язане розуміння терміна, оскільки бажано, щоб він мав єдине значення. Термін — це слово або сполучен-ня слів, які служать точним позначенням поняття якоїсь спе-цифічної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя. Сукупність термінів певної галузі називається термінологією.
Полісемія — це властивість слова виступати з кількома закріпленими за ним у мові пов’язаними між собою лексични-ми значеннями, які виявляються у різному словесному ото-ченні.
Термін “багатозначність слова” однаковою мірою засто-совний як до слова, що має два значення, так і до слова, яке ви-ражає значно більше значень. З ряду значень будь-якого слова здебільшого одне виділяється як основне, пряме, інші — як пе-реносні, або фігуральні.
Лексико-семантичне поле — це сукупність лексичних зна-чень, які об’єднані спільністю змісту і відображають по-няттєву, предметну або функціональну подібність позначува-них явищ. Це слова, пов’язані з одним і тим самим фрагментом дійсності. Так, скажімо, в лексико-семантичній системі будь-якої мови можна виділити поле руху (переміщення), поле ча-су (темпоральне), поле розумової діяльності (мислення), поле почуттів тощо.
Лексико-семантичне поле має своє ядро і периферію. У ядрі містяться найважливіші слова, вони пов’язані між собою сильними семантичними відношеннями й утворюють си-нонімічні, антонімічні і родово-видові групи. На периферії містяться функціонально менш важливі слова, які, як прави-ло, належать і до іншого лексико-семантичного поля.
Слова за значенням по-різному пов’язані між собою: вони наближаються одні до одних або, навпаки, відштовхуються на протилежні полюси. За характером віднощень між словами розрізняють антоніми, синоніми, омоніми, пароніми.
Синоніми — це слова із спільним основним лексичним значенням. У семантичному полі вони перебувають поруч. Цілком тотожних синонімів не буває — вони різняться зна-ченнєвими та стилістичними відтінками. Синоніми об’єдну-ються в синонімічний ряд, у якому виділяється стрижневе слово. Синоніми бувають: поняттєві, емоційно-оцінні, стилістичні, семантико-стилістичні.
Антоніми — це пари слів з протилежним значенням (мир — війна). У семантичному полі вони розташовуються на проти-лежних полюсах. Антоніми бувають постійні та контекстуальні. Постійні антоніми мають протилежне значення й поза контекс-том (сум — радість); контекстуальні ж бувають протилежного значення лише в контексті.
Табу — слово, вживання якого заборонено з різних при-чин: через забобони, вірування.
Евфемізми — слова або вислови, що вживаються замість слів з грубим чи неприємним змістом.
Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різне значення. Омоніми в мові виникають:
1) унаслідок розпаду в мові багатозначності слова у зв’яз-ку з диференціацією значень;
2) унаслідок збігу звукового складу запозичених і незапо-зичених слів;
3) унаслідок словотвору;
4) унаслідок фонетичних процесів.
Розрізняють омоніми повні і неповні. До омонімічних явищ у мові належать омофони, омографи, омоформи.
Омофони при однаковій вимові мають різне написання (в англійській мові: root “ корінь” — route “маршрут”). Омографи при однаковому написанні мають різну вимову ( в англійській мові, наприклад, bow [bail] “уклін” — bow [bou] “дуга”). Омо-форми мають однаковий звуковий склад тільки в певній гра-матичній формі (шию — від шити і шию — від шия). Застарілі слова бувають двох типів: історизми й архаїзми.
Історизми — це слова, які вийшли з активного вжитку то-му, що зникли позначувані ними речі, явища: кріпак, осавул, віче.
Архаїзми — це слова, які вийшли з активного вжитку тому, що їх з різних причин замінили іншими словами: піїт, ректи, воістину, рать.
Слова, які щойно з’явились у мові, називаються нео-логізмами.
За сферою вживання вся лексика поділяється на загаль-новживану та вузьковживану.
Загальновживану лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання (день, ніч, сонце).
ЛЕКСИКОЛОГІЯ (II)
До вузьковживаної лексики належать:
1) діалектизми — вживаються в мові людей певної місце-вості (мигунка “блискавка”, ляскавиця — “грім”);
2) професіоналізми — вживаються в мові людей певної професії (наприклад, у мові викладачів: лекція, семінар, ко-локвіум);
3) жаргонізми — вживаються людьми певної соціальної категорії (відомі картярський, злодійський, гендлярський та інші жаргони);
4) екзотизми — позначають реалії лише чужої дійсності (леді, сер, лодр — стосуються англійської дійсності);
5) наукова лексика, зокрема терміни. Терміни — слова, що виражають чітко окреслені поняття з певної галузі науки, техніки, мистецтва.
Більшу частину лексики в мовах світу становлять спо-конвічні слова, які виникли в конкретній мові (багаття, мріяти, січень). Поряд із споконвічною лексикою у будь-якій мові існують іншомовні, або запозичені, слова (тарілка, муси-ти, майдан). Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою. Запозичення бувають прямі (з мови в мову) та опосе-редковані — через інші мови. Запозичення іншомовних слів — об’єктивно-історичний процес, зумовлений постійними і різноманітними контактами між народами. Звичайно, не всі іншомовні слова збагачують лексику і не всяке нововведення чужої лексики виправдане. На цій підставі в історії багатьох народів раз у раз виникали і виникають вимоги обмежити вве-дення чужої лексики, а почасти й розгортати боротьбу проти іншомовних впливів. Так, з’являються пуристичні тенденції у ставленні до слів іншомовного походження. Вони виявлялись, насамперед, у намаганні очистити мову від чужомовних еле-ментів. Сам же процес очищення мови прийнято називати пу-ризмом.
Із стилістичного погляду вся лексика поділяється на стилістично нейтральну та стилістично забарвлену.
Стилістично нейтральна лексика становить основу будь-якого висловлювання. Переважна більшість слів стилістично нейтральна.
Стилістично забарвлена лексика надає висловлюванню певних експресивних, емоційних відтінків. Вона поділяється на слова піднесеного плану (доблесть, торжество, гожий) і слова зниженого плану ( балакати, вештатись, чудило).
міна значень слів відбувається в трьох напрямках:
1) звуження;
2) розширення;
3) зміщення. При звуженні обсягу значення назва стає конкретнішою.
Слово печиво колись означало “усе спечене з борошна”, тепер — “кондитерські вироби з борошна”.
При розширенні обсягу значення кількість охоплюваних словом предметів, явищ зростає. Наприклад, колись слово ос-нова означало “подовжні нитки в тканині” (від “снувати”), те-пер, крім цього, — “те, на чому що-небудь тримається”.
Унаслідок семантичного зміщення те саме слово починає позначати інші речі. Наприклад, колись слово берег означало “гора”, тепер — “край землі, що межує з рікою, озером, морем”.
Звуження, розширення й зміщення значення відбувають-ся внаслідок перенесення назв з одних предметів на інші.
Назви з одних предметів на інші переносяться:
1) за схожістю;
2) за суміжністю;
3) за функцією. Перенесення назви за зовнішньою та внутрішньою
схожістю називається метафорою. Несучу поверхню літака на-звали крилом за подібністю до пташиного крила (так розшири-лось значення слова крило).
Перенесення назви за суміжністю називається ме-тонімією. Назви можуть переноситись:
2) за просторовою суміжністю: аудиторія в значенні “слу-хачі”;
3) за часовою суміжністю: обід у значенні “обідня пора”;
4) за причино-наслідковим зв’зком: творіння в значенні “продукт творчості”;
ЛЕКСИКОЛОГІЯ (III)
5) за суміжністю частин і цілого (це перенесення нази-вається синекдохою): хліб у значенні “зерно, з якого виготов-ляють борошно і випікають хліб”.
Є три типи лексичних змін:
1) випадіння слів з активної лексики (застарілі слова);
2) поява нових слів (неологізми);
3) зміни значення слів. Найбільш типовим способом поповнення словникового
складу мови є словотворення. Виділяють три основні типи словотворення: морфологічне, морфологічно-синтаксичне та синтаксичне. Перший тип найбільш розповсюджений. Він представлений: 1) афіксацією; 2) морфологічним словоскла-данням; 3) абревіацією; 4) чергуванням звуків; 5) ре-дуплікацією; 6) зворотнім словотвором; 7) чергуванням наго-лосу; 8) телескопією.
Афіксація включає суфіксацію, префіксацію та суфіксаль-но-префіксальний словотвір.
Морфологічний-синтаксичний словотвір включає: 1) сло-воскладання; 2) лексикалізацію множини іменників; 3) кон-версію; 4) утворення фразових дієслів.
Синтаксичний словотвір представлений тільки синтак-сичним словоскладанням.
Лексикографія — це розділ мовознавства про укладання словників. Словники бувають енциклопедичні і лінгвістичні. Лінгвістичні словники бувають загальні і спеціальні; одно-мовні, двомовні і багатомовні; тлумачні і перекладні; іншомов-них слів; нормативні; історичні; діалектологічні тощо.
Фразеологізми — стійкі словосполучення, що передають єдине поняття і, як правило, супроводжуються коннотатив-ним значенням.
Розрізняють фразеологізми трьох видів:
1) фразеологічні зрощення (ідіоми) — їхнє значення зовсім не вмотивоване значенням окремих компонентів (пек-ти раків “червоніти”);
2) фразеологічні єдності (фразеоми) — їхнє знчення вмо-тивоване переносним значенням окремих компонентів (при-кусити язика — “замовкнути”);
3) фразеологічні сполучення — їхнє значення вмотивова-не прямим значенням окремих компонентів (ласкаво прсимо).
Граматика досліджує форми слів та існуючі в мовах засо-би поєднання слів у речення. Складність завдань граматики, зумовлених вивченням форм слів і засобів поєднання їх у ре-чення, спричинила її поділ на два рівноправних розділи: мор-фологію і синтаксис.
Морфологія — це учення про граматичні властивості слів: зміну їхніх форм і пов’язаних з ними граматичних значень; во-на включає в себе також учення про частини мови як лексико-граматичні властивості.
Метою синтаксису є встановлення механізмів побудови висловлювань із слів. Синтаксис розглядає граматичні кате-горії, що виражаються за допомогою службових слів та поряд-ку слів, хоча його сфера значно ширше: вона включає моделі побудови речень, їхню комунікативну структуру.
Граматичні правила входять у загальну систему відповідностей між планом змісту та планом вираження мови, тобто між значенням й особливостями зовнішнього вигляду мовних одиниць, які формуються. Ті елементи змісту, які сто-ять за граматичними правилами, називають граматичними значеннями. Кожне слово має одне або більше граматичних значень. Граматичне значення є обов?язковою ознакою слова. Окреме граматичне значення називають грамемою. За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на кваліфікаційні, синтаксичні та номінативні.
Важливою ознакою граматичних значень слова є їхній си-стемний характер. Граматичні значення існують у взаємозв?язку і взаємовиключенні.
Кожна окрема система однорідних граматичних значень — це граматична категорія. Граматична категорія щодо грама-тичних значень є загальним, а граматичні значення щодо гра-матичної категорії — частковим. Усі змінні граматичні кате-горії поданого слова формують його парадигму — сукупність усіх словоформ.
Кожна мова має свою систему граматичних категорій. Кількість граматичних значень (грамем), які творять певну граматичну категорію, у різних мовах може бути різною.
Граматичну категорію можна визначити як низку протис-тавлених один одному однорідних граматичних значень, сис-тематично виражених тими чи іншими формальними показ-никами.
Граматична будова слова передбачає виділення складо-вих морфологічних компонентів. Їх називають морфемами. Морфема — найменша значуща частина слова. Морфема — це мінімальна двостороння одиниця мови, тобто така одини-ця, у якій 1) за певним експонентом закріплений той чи інший зміст, і яка 2) неподільна на більш прості одиниці, що мають ті самі властивості. Залежно від граматичної і семан-тичної ролі морфеми поділяють на два види: корінь і афікси. Ці види протиставляються один одному перш за все за харак-тером значення, яке виражається, та за своєю функцією у складі слова. Корені — носії лексичного значення. Корінь ут-ворює смислове ядро та структурний організуючий центр слова. Граматичні значення, які властиві словоформі та сло-ву в цілому, виражаються різними шляхами, зокрема афікса-ми.
Граматичні способи — це матеріальні засоби вираження граматичних значень. Якщо лексичне й граматичне значення виражається в одному слові, то такий спосіб називається син-тетичним. Якщо граматичне значення виражається окремо від лексичного, то такий спосіб називається аналітичним.
До синтетичних граматичних способів належать:
Афіксація — найпоширеніший граматичний спосіб. Най-важливішу роль відіграє закінчення (флексія). Проте є мови, у яких граматичні значення передаються і за допомогою трансфіксів, конфіксів, інфіксів, суфіксів, префіксів.
ГРАМАТИКА. МОРФОЛОГІЯ
Внутрішня флексія — це такі чергування звуків у корені, які служать для утворення різних форм того самого слова.
Наголос може бути граматичним способом лише тоді, ко-ли він рухомий, нефіксований.
Тон також іноді виступає в ролі граматичного способу.
Повтори (редуплікація) як граматичні способи бувають:
♦ повні — повторюється все слово;
♦ часткові — повторюється тільки частина слова. Суплетивізм — утворення різних форм того самого слова
від різних коренів.
До аналітичних граматичних способів належать різні службові слова (прийменники й післяйменники, артиклі, до-поміжні дієслова, сполучники, частки), а також порядок слів.
У сучасному мовознавстві під частинами мови розуміють певні класи слів, які виділяються за тими чи іншими ознаками. Говорячи про частини мови, мають на увазі угрупування лек-сичних одиниць мови, тобто виділення у лексиці мови певних груп розрядів, що характеризуються тими чи іншими ознака-ми.
За лексико-граматичними ознаками всі слова поділяються на дві групи: повнозначні (самостійні) і неповнозначні (служ-бові). Такий підхід ґрунтуєтья на протиставленні: повнозначні мають лексичне значення, службові, як правило, не мають, по-внозначні виступають членами речення, службові виконують суто граматичну роль. За цими ознаками в українській мові, наприклад, виділяються сполучники, прийменники, частки, в англійській, німецькій і деяких інших — ще й артиклі.
Класифікація повнозначних слів ґрунтується на враху-ванні їхніх семантичних і граматичних властивостей. Ураху-вання морфологічних ознак слів дає можливість точніше виз-начити приналежність слова до певного граматичного класу. За семантичними ознаками серед повнозначних виділяються іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники.
Проте врахування лише однієї семантики слова часто бу-ває недостатнім критерієм при групуванні слів за частинами мови. Врахування морфологічних ознак слів та урахування синтаксичної ролі слова дає можливість точніше визначити приналежність слова до певного граматичного класу.
Синтаксис починається там, де ми виходимо за межі слова та стійкого сполучення слів. Словосполучення визначається як будь-яке поєднання двох або більше повнозначних слів, що характеризується наявністю між ними формально вираженого смислового зв’язку.
Слова в словосполученні можуть об’єднуватись як рівно-правні і нерівноправні. Залежно від цього розрізняємо сурядні й підрядні словосполучення.
Сурядне словосполучення — це смислове й граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів як граматично рівноправних. Підрядне словосполучення — це смислове й граматичне об’єднання двох або більше повнозначних слів як граматично нерівноправних: одне — головне, друге — залежне. Між словами в підрядному словосполученні існують такі типи зв’язку: узгодження, керування, прилягання, замикання, іза-фет, інкорпорація. Речення — основна комунікативна одиниця мови. Речення виражає закінчену думку. Речення — це осмис-лене сполучення слів або окремого слова, граматично й інто-наційно оформлене як відносно закінчена комунікативна цілісність.
Ознаки речення: комунікативність, модальність, предика-тивність. У реченні виділяють члени речення. Кожне речення має одну або більше синтаксичних основ. Синтаксична основа може розширюватись другорядними членами речення, які, в свою чергу, можуть уточнюватись.
У реченні виділяються члени речення. Член речення — це повнозначне слово або сполучення слів, що становить найко-ротшу осмислену відповідь на якесь питання в реченні. За бу-довою речення поділяють на два основні типи: прості речення і складні речення.
Речення — це та мовна оболонка, у формі якої вербалізова-на людська думка. У те саме речення можна вкласти різний зміст залежно від його актуального членування, тобто виділення необхідної частини (того, про що говориться) й інформативної (того, що повідомляється). Актуальна інфор-мація передається лінійно-динамічною організацією речення, тобто послідовністю його елементів та місцем логічного наго-лосу, а також використанням інших граматичних та лексич-них засобів, що зумовлюють членування речення на дві взаємно співвіднесені частини — так звані тему та рему.
Тема — це те, що слугує відправною точкою для розгор-тання актуальної інформації, і що, як правило, але не завжди, відомо адресату повідомлення. Рема — це те, що повідо-мляється про тему, що складає “ядро” та основний зміст вис-ловлення.
Речення протиставляється слову та словосполученню за формою, значенням та функціями. У широкому смислі це будь-яке — від розгорнутої синтаксичної побудови до окремо-го слова або слоформи — висловлювання (фраза), узагальнен-ня про щось, розраховане на слухове або зорове сприйняття. Залежно від мети повідомлення речення може бути роз-повідним, питальним або спонукальним. При прагматичному підході до речення як до одиниці, що володіє формозміною, можлива більш детальна класифікація речення за метою вис-ловлювання, яка охоплює також речення зі значенням умов-ності, бажаності, зобов’язання. Речення має значний прагма-тичний потенціал. Мова надає мовцю (або тому, хто пише) різноманітні можливості виразити у реченні своє ставлення до предмета мовлення (включаючи автора), до ситуації, про яку повідомляється (включаючи саму ситуацію спілкування), до адресата. Ця прагматична тріада, яка реалізується у різних ре-ченнях повністю або частково, взаємодіє з його семантичною структурою, робить речення мовною одиницею, що володіє глибокою і неоднорівневою смисловою будовою.
Дискурс — пов’язаний текст у сукупності з екст-ралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, пси-хологічними та іншими факторами; текст узятий у подієвому аспекті, мовлення, яке розглядається як ціленаправлена соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей та механізмі їхньої свідомості (когнітивних процесах). Дис-курс — це мовлення, “занурене в життя”. З одного боку, дис-курс розглядається у прагматичному аспекті, який залу-чається для визначення зв’язності дискурсу, його комуніка-тивної адекватності. З іншого боку, дискурс співвідноситься із ментальними процесами учасників комунікації. Виникнення та розвиток дискурсу відповідає таким тенденціям у лінгвістиці 60-70 рр. ХХ століття: прагнення вивести синтак-сис за межі речення у розробці прагматики мовлення, підходу до мовлення як до соціальної дії.
У світі нараховується близько 3,5–4 тисяч мов як літера-турних, так і не літературних. Усі вони різні та мають свої особливості. Проте серед них виділяються групи з певними спільними рисами.
Існують різні наукові критерії класифікації мов. Згідно з генеалогічною класифікацією мови групують за їхнім поход-женням. При типологічній класифікації увага звертається на структурні особливості мов: наприклад, морфологічна кла-сифікація враховує характер будови слів; синтаксична — спосіб вираження підмета; за способом вираження граматич-них значень розрізняють синтетичні й аналітичні мови тощо.
Генеалогічна класифікація мов. Класифікація мов за спорідненістю називається генеалогічною. Мови, що походять від однієї мови-основи, становлять мовну сім’ю. Мовна сім’я за ступенем спорідненості розпадається на групи, групи — на підгрупи.
У світі є близько 40 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї до кількох сотень мов. Найбільш поширені такі мовні сім’ї.
I. Індоєвропейська сім’я — найчисельніша. Мовами цієї сім’ї розмовляє близько 2106 млн осіб (приблизно 45 % усього населення земної кулі). У ній виділяють понад 10 груп. Серед них:
1) грецька, вірменська й албанська групи представлені
кожна однією мовою;
2) до слов’янської групи (287 млн осіб) входять мови;
а) східна підгрупа — білоруська (10 млн осіб), російська
(143 млн), українська (45 млн);
б) західна підгрупа — польська (42 млн осіб), словацька
(5 млн), чеська (10 млн), верхньолужицька, нижньолужицька
(у Німеччині) і мертва полабська;
в) південна підгрупа — болгарська (9 млн осіб), маке-донська (2 млн), сербська і хорватська (18 млн), словенська (2 млн) і мертва старослов’янська;
3) до германської групи (435 млн осіб) належать мови:
а) східна підгрупа — мертві готська, бургундська і ван-
дальська;
б) західна підгрупа — англійська (320 млн осіб), німецька
(120 млн), голландська, фризька (у Нідерландах), бурська (у
Південно-Африканській Республіці), ідиш;
в) північна (скандинавська) підгрупа — датська, ісландсь-
ка, норвезька, шведська, фарсрська;
4) до романської групи (560 млн. осіб) входять мови: іспанська (240 млн), португальська (130 млн), французька (близько 100 млн), італійська (66 млн.), румунська (23 млн), провансальська (у Франції), галісійська і каталонська (в Іспанії), ретороманська (у Швейцарії), мертві латинська, оскська, умбрська;
5) індоарійська група (726 млн осіб) нараховує 180–240 мов; у ній виділяються мови гінді (200 млн), бенгальська (157 млн), біхарська (80 млн);
6) в іранській групі (75 млн осіб) найпоширеніша мова фарсі (22 млн);
7) кельтська група (9,5 млн осіб) включає ірландську, шот-ландську, уельську (в Англії), бретонську (у Франції) мови;
8) до балтійської групи (5 млн осіб) належать литовська, латвійська і мертва пруська мови.
II. Китайсько-тибетська сім’я охоплює 1065 млн осіб (23 % населення земної кулі). Найбільше людей розмовляє ки-тайською мовою — 997 млн осіб.
III.До семіто-хамітської сім’ї (238 млн осіб) входять арабська (153 млн), іврит (в Ізраїлі) та інші мови.
IV. Австронезійська сім’я (230 млн осіб) включає індо-незійську (138 млн), яванську (74 млн) та інші, менш поши-рені мови.
КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ СВІТУ